Марія Матіос - Чотири пори життя

 

Марія Матіос

Чо­тири по­ри жит­тя

 

Ра­нок жит­тя. Учо­ра не­ма ніде (ури­вок із ро­ману) 

…ЧИ НЕ АБ­СУРД?

Не чу­до?

Чу­до… май­же віфлеємсь­ке чу­до пли­ве із сутінків — і па­дає гус­тим ту­маном на мою сту­манілу го­лову.

Він! Це він, моє ша­ленс­тво і неп­ри­томність. Обож­ню­ваний, жа­даний чо­ловік. Він обнімає ме­не по­серед сутінко­вого дво­ру і шу­кає гу­бами очі. Й­ого поцілун­ки — палкі і нес­тримні. І — замість відвер­та­тися — підстав­ляю об­личчя їхнім до­щам і са­ма шу­каю ус­та.

Я за­раз ум­ру отут… знеп­ри­томнію по­серед дво­ру в й­ого ру­ках… так мені доб­ре… бо не­се ме­не вес­ня­на повінь, підтоп­лю­ючи вер­хи і ни­зини… і відби­рає мо­ву — а дає ли­ше слух мис­ливця чи злодія.

— Ви­бач, моя пташ­ко… ви­бач… я знав… усе бу­де так, як ти ска­жеш, моє пта­шеня… усе бу­де доб­ре. Ли­ше ви­бач мені, не­розум­но­му. Ходімо до­дому… не бій­ся, моя ми­ла… я те­бе не скрив­джу… це чу­до… ви­бач.

Так ве­ли ме­не ко­лись до шлю­бу, напівзотлілу і німу, чис­ту, без сумнівів і три­воги. Я летіла, як підне­бес­на пташ­ка у свої не­беса, не чу­ючи ні се­бе, ні поль­оту, не ба­чачи са­мих не­бес. Ли­ше їхнє сяй­во і клич ви­соти — а біль­ше нічо­го.

Це бу­ло дав­но.

Потім ме­не ски­нули з не­бес, як брид­ке опу­дало чи не­потріб.

Зісох­ли­ся жи­ли і зів'яла шкіра — ли­ше зап­ра­цював мо­зок, як ро­бот, як комп'ютер, комбіну­ючи у своїх над­рах хит­ро­мудрі хо­ди для еле­мен­тарно­го ви­живан­ня і дот­ри­ман­ня більш-менш по­ряд­но­го іміджу. Ох, же ж сумні ті комп'ютерні ігри.

Во­ни швид­ше на­гаду­ють по­минальні ме­си. Мож­ли­во, ли­ше че­рез це не кар­таю се­бе і не зне­важаю отут, на ши­роких схо­дах, яки­ми ве­де ме­не чу­жий — та вже рідний — чо­ловік не до шлю­бу і не в підне­бес­ся.

Та я люб­лю жит­тя по­над усе, і люб­лю се­бе в нь­ому, і люб­лю си­вого чо­ловіка — і відда­юся й­ому в ру­ки цілком і без­думно, бо ли­ше тут моє спасіння і відрод­ження: в га­рячій руці і чор­них — що смо­ла — очах.

На­решті я віль­на від се­бе.

Отут і з ним.

Замість пісні пісень

…І ЦЕЙ поєди­нок — як і всі поєдин­ки на світі — му­сив ко­лись закінчи­тися.

Щой­но об­ва­лили­ся міста і по­роз­па­дали­ся дер­жа­ви,

пос­хо­дили з орбіт землі і місяці —

і не­бесні га­лак­ти­ки за­кури­ли чад­ним пи­лом над зне­тер­пе­лив­ле­ними го­лова­ми втом­ле­них мис­ливсь­ки­ми ло­вами оленів,

а ми ле­жимо — роз­плас­тані на хо­лонучій хвої гу­цуль­сько­го ліжни­ка — і зах­ли­наємо­ся од­не од­ним, як лю­ди з го­лод­но­го краю зах­ли­на­ють­ся по­даним кус­нем хліба;

і не боїмо­ся смерті від рап­то­вої си­тості й роз­кошів;

і за­гар­буємо од­не од­но­го — не­щад­но й не­само­вито, як жи­телі ди­ких сусідніх пле­мен, вожді яких ого­лоси­ли вій­ну тубіль­цям із прий­шлих ко­лоній;

і гра­буємо — як воїни во­рожих армій за­хоп­лю­ють при­кор­донні клапті нічий­ної землі;

і го­лод наш не­уто­лен­ний, і безс­тро­ковий;

і питні дже­рела мілкі і со­лені,

і спра­га не­пога­мов­на, а ли­ше на­рос­та­юча, як гул літа­ка в небі чи струм крові в жи­лах;

і те­рени кам'янисті,

і фор­теці важ­коприс­тупні,

і пос­ли згідливі й піддат­ливі,

й уль­ти­мату­ми не­кате­горичні й не­обов'яз­кові,

і ми впер­ше зне­силені й усо­те зго­лоднілі…

і ніхто нам не суд­дя і не вчи­тель…

і ні кар­ти, ні ліхта­рика…

і до­роги на­осліп,

і стеж­ки нав­по­мац­ки…

і тяж­ке на­ше не­уц­тво…

і со­лод­ке та див­не зви­кан­ня…

і звиті пта­шині гнізда в горлі…

і ро­жеві тро­ян­дові пуп'ян­ки на язи­кові…

і чор­на смо­ла обіймів, що дуж­ча за най­ви­гад­ливіші смо­ли, в'яже зів'ялі тіла…

і не відпус­кає ус­та від уст і ру­ки від ло­на…

і чуд­но…

і див­но…

і нез­багнен­но…

і так німо — на­че мес­ни­кам у краю без'язи­ких…

і так млос­но — мов­би кочівни­кам в Абіссінії…

і нез­граб­но — як у не­ваго­мості…

і прос­то — як сло­вам у ко­ляді…

і со­ром­но — як го­лому се­ред білої дни­ни…

— Ти чу­дова, ко­хана моя… ко­хана… — твій го­лос пли­ве, мов із ча­ду, і зри­ває пок­ро­ви со­ром­ли­вості, як ос­таннє лис­тя із де­рева, і не­се, і ко­тить, як пе­реко­типо­ле, не зна­ючи спи­ну ні у ви­долин­ках, ані на верхів'ях.

І спе­кот­но очам і шкірі;

і ти роз­глад­жуєш ме­не — як си­ре лля­не по­лот­но, відбіле­не уміли­ми ру­ками на бе­резі ріки, пе­ревіяне хміль­ни­ми вітра­ми й не­само­витою во­дою;

і ру­ки виз­би­ру­ють із нь­ого дрібні краплі ро­си, що впа­ли з тво­го чо­ла, ко­ли ти зай­шов­ся чи то пла­чем, чи співом, чи бла­ган­ням, а чи мо­лит­вою над ту­гими шов­ка­ми моєї шкіри…

— Ти пах­неш, як ру­жа із рай­сько­го са­ду… і на­диш до се­бе, як сар­на на­дить мис­ливця… ти моя чарівни­ця… ти чак­лунка…

О, а ти во­да… ти не­убут­на во­да моїх без­доріж і змілілих рівчаків.

Ти при­буваєш, як не­очіку­вана повінь, — і тяг­неш у чорні гли­бини, у ко­лово­роти, в за­пади­ни — і я чую, що

про­падаю в них, на­че біла камінна со­лот­винсь­ка сіль,

ги­ну в тем­них, ки­пучих во­дах,

моє каміння роз­си­паєть­ся у пісок…

у по­рох,

У пил,

що й не зна­ти, чи я справді бу­ла ко­лись камінною… Та ба… я бу­ла жи­вою…

ме­не цілу­вали інші гу­би, ме­не обій­ма­ли інші ру­ки… але то, ма­буть, во­ни бу­ли камінни­ми — що не пам'ятаю ні їхніх гос­по­дарів, ані їхнь­ого за­паху, ні мо­ви…

я вип­роста­лася з них, як з-під низь­кої стелі,

і ски­нула, як по­зиче­ну оде­жу,

і пок­ла­ла у скри­ню пам'яті.

Я зми­ла їх у со­лених озе­рах сліз і ску­пала­ся у свя­ченій воді са­мот­ності, що ви­пали­ла з ме­не — як ро­димі зна­ки — усе неп­равди­ве й не­щире, не за­лишив­ши жа­лю і згад­ки…

але озе­ра сліз без­донні і не­вичерпні… навіть тоді, ко­ли я роз­кри­та, як по­луден­на тро­ян­да, біля най­любішо­го чо­ловіка, ус­та яко­го не зна­ють не­хоті.

Ти ли­жеш мої сль­ози, як май­ський мед, і я чую, що зроб­ле­на з ме­ду і вос­ку.

П'єш со­лену ро­су дав­но умер­лих надр і по­рос­лих мо­хом за­бут­тя пе­чер — і я вірю, що на­род­же­на ла­сицею, шкіра якої ще не вполь­ова­на жод­ним мис­ливцем.

Ти п'єш дов­го й повіль­но скипілі ураз чор­то­риї зго­лодніло­го ло­на — і я чую твій го­лос, що кри­шить­ся пе­ресох­лим стеб­лом, ла­маєть­ся пе­рес­то­яною ота­вою. І оси­паєть­ся на шию… на гру­ди… на стег­на.

— …Бо­же, якою со­лод­кою є жінка, якої жа­даєш… якою со­лод­кою…

Мені здаєть­ся, що я за­ход­жу­ся співом.

Він рветь­ся із заквітло­го гор­ла ледь стри­мува­ним тор­жес­твом і па­дає в ти­шу ве­чора не­чут­но і м'яко… і облітає нас двох, як ве­жу.

…Ти гор­таєш ме­не, як віру­ючий гор­тає мо­литов­ник, са­мими гу­бами нашіпту­ючи праз­ни­кову мо­лит­ву…

і за­кон уст Твоїх для ме­не кра­щий за ти­сячу зо­лота й срібла,

і со­лодкі гор­тані моїй сло­ва твої,

і ліпші ме­ду ус­там моїм,

бо ти пок­ров мій і щит мій,

і я на сло­ва твої упо­ваю.

Ти злодій моїх маєтків.

Я роз­кра­дена, як млин із бо­рош­ном пер­шо­го по­молу,

вполь­ова­на, як ди­ка сар­на по­серед гомінко­го лісу…

і виб­ра­на — як прос­то­людин­ка між царівен і між ко­ролівен;

я слу­хаю — і не чую те­бе ок­ре­мо,

бо ні го­лос, ані кров твоя не існу­ють по­за мною.

Ми один клу­бок.

Один квітник і од­на жаж­ди­ва пус­те­ля…

і ніхто нам не рівня і не роз­каз.

Ми спле­тені і зце­мен­то­вані,

про­рослі од­не крізь од­но­го, мов квітка крізь камінь…

охоп­лені вог­нем і ото­чені ль­одом;

при­голуб­лені Бо­жою лас­кою і Бо­жим пер­стом у роз­терза­ному брех­нею і кров'ю світі…

— Я хо­чу те­бе ще…

…І спе­ка, го­лод­на, су­ха, безвітря­на спе­ка ефіопсь­ких пус­тель не дає ди­хати…


чую: чу­жинецькі стріли впи­ва­ють­ся на­конеч­ни­ками у шкіру -

і ти рвеш­ся до ме­не рвуч­ко і без терпіння.

Так добіга­ють до во­ди ті, хто щой­но вир­вався з ди­му.

Ти зри­ваєш ме­не, як гой­дли­ве яб­лу­ко в чу­жому са­ду,

і сма­куєш, сма­куєш без пе­рер­ви і бо­язні…

Я упи­ва­юся то­бою так, на­чеб­то те­бе за­раз ма­ють заб­ра­ти в тюр­му.

П'ю те­бе, як цер­ковний «ка­гор».

І нічо­го ме­не те­пер не об­хо­дить…

бо я хо­чу бу­ти ви­пита…

Я зацвітаю, як сло­ва у щедрівці чи квітка в о­азі.

Я де­рево — уда­рене блис­кавкою.

Та чую, як у по­пелі про­кидаєть­ся прек­расний птах фенікс…

І я ожи­ваю.

Укот­ре сь­огодні пов­стаю зі сну й уто­ми спе­чени­ми гу­бами, ме­дами і ро­пою своїх сотів і хлібів…

і ви­рива­юся із се­бе, як бран­ка чи як кочівни­ця,

і наз­до­ганяю се­бе вчо­раш­ню, — ту, що не зна­ла, що зліпле­на з вос­ку та гли­ни і за­паш­них от­рут жа­лючої шкіри;

ту, що при­веде­на з тем­ниці і боїть­ся, що світло її ось-ось закінчить­ся.

Але світло різке і без­жаль­не…

во­но до­сягає та­ких гли­бин і прос­торів, що са­ма собі зда­юся пта­шиним пір'ям, яке ши­ряє у ви­сокості,

де не стає ні кис­ню, ні си­ли вдих­ну­ти й­ого…

це плоть…

чи со­ром…

чи це не має імені,

але во­но чу­дове і не­пов­торне…

Твій орел дістає ме­не і тут, у підне­бессі…

він клює дзь­оби­ком квіти на по­лони­нах і пла­ях, на пасіках і гос­тинцях мо­го тіла…

і гей­зе­ри со­лод­ких вод са­люту­ють із-під ук­ри­того мо­хом каміння —

і я ні за чим не жалію…

ли­ше за тим, що так ма­ло вро­дило квітів.

Ти спа­саєш мої вер­хи і до­лини, як олень підсніжну тра­вич­ку, ще не па­хучу, та вже со­кови­ту,

і ви­шукуєш не­зай­мані га­ляви­ни і яри, зах­ма­рені па­хоща­ми дур­ма­ну і при­булих мо­лок…

Але ні, ти не олень…

ти орел, ти сокіл…

твій дзь­об гос­трий і лагідний.

Він, ви­добув­ши з ме­не то схли­пи, то зой­ки, то зітхан­ня, на­решті, мир­но вля­гаєть­ся у па­хучій до­лині чор­них тро­янд — і від ра­дості чи з без­силля сам схли­пує, як на­годо­ване не­мов­ля.

— …ти бо­жес­твен­на… моє пта­шеня.

Сонні ту­мани пли­вуть над на­ми,

і я хо­чу схо­вати­ся в тобі…

згор­та­юся ка­лачи­ком під бо­ком, кла­ду твою ру­ку собі на гру­ди і, за­сина­ючи, ко­лишу­ся попід не­беса­ми…

І ту­люся до гру­дей, як ди­тя до ма­тери­ної спідниці…

Та­ке не мо­же три­вати над­то дов­го ні з влас­ної, ні з чу­жої волі.

Але хай здій­снить­ся в цю мить од­не-однісь­ке чу­до…

і обірвуть­ся усі те­лефо­ни…

і заб­ло­ку­ють­ся кор­до­ни і лінії уря­дово­го зв'яз­ку,

відмінять­ся міждер­жавні уго­ди і про­токольні зустрічі…

оніміє діас­по­ра і ог­лухне вітчиз­ня­ний міща­нин,

бо ба­чите — ле­жу в обій­мах ко­хано­го чо­ловіка і люб­лю й­ого нес­ка­зан­но…

і хо­чу вбо­рони­ти від світу, хо­ва­ючи на своїх гру­дях, де не в'яне пер­сик ба­жан­ня і стра­ху.

Бо­юся за нь­ого, бо вірю в нь­ого…

та пов­сюдно ча­ту­ють ша­кали…

їхні ошкірені пащі прог­ля­да­ють­ся з-по­за й­ого спи­ни навіть тоді, ко­ли він нек­вапно схо­дить з тра­па літа­ка, а за ним су­нуть чер­во­нощокі мор­до­воро­ти охо­рони.

Ро­зумію, що він не Ганді, та сер­це хо­лоне що­разу, ко­ли те­лека­мери ви­хоп­лю­ють й­ого об­личчя в на­товпі…

ікла ша­калів націлені і з-під мо­дер­них кра­ваток близь­ко­го ото­чен­ня і не­даль­ньої опо­зиції…

і звідусіль, звіду­сюди.

Він про­сив не бра­ти до го­лови дур­но­го. Та чи я мо­жу, ко­ли не маю віри ні в ко­го, зовсім ні в ко­го?

Ко­ли довкіл стіль­ки зра­ди і підсид­жу­вань?

Ко­ли ка­нати сто­сунків — нет­ривкі і ко­рисні.

У­яв­на — і та­ки не зовсім без­прав­на — бу­лава при­надніша за всі ра­зом узяті земні чес­но­ти,

її при­тягаль­на си­ла дуж­ча за си­лу тра­дицій, здо­рово­го глуз­ду та людсь­кої честі…

її зо­лотис­тий блиск ви­робив ли­ше од­ну ста­лу тра­дицію усу­вати чи зни­щува­ти, роз­топту­вати чи підми­нати кож­но­го по­тенцій­но­го пре­тен­дента на бу­лаву кож­ним іншим по­тенцій­ним пре­тен­дентом.

Ляг­ла би під ко­леса ма­шини, в якій на те­бе ча­ту­ють хи­жаки.

Рос­ла би підо­шов­ною квіткою під твоїми підош­ва­ми, ко­ли б тобі бу­ло від ць­ого лег­ше.

Та ба… це ли­ше політ жіно­чих неп­ри­бор­ка­них емоцій, а нас­правді я не знаю, як убе­рег­ти те­бе.

Це ба­жан­ня ви­ще по­над усі кон­сти­туційні уго­ди і вер­ховні вер­дикти.

Чую, як б'єть­ся під ру­кою утом­ле­не, але радісне сер­це,

як пах­не силь­не і пруж­не тіло,

як рівно і гли­боко ди­ха­ють гру­ди —

і ту­люся так близь­ко, на­чеб­то хо­чу врос­ти в ду­шу.

Ми — два ай­сбер­ги, що ого­лили по­топ­лені гли­бини і про­лили­ся зо­лоти­ми до­щами млості од­не на од­но­го, схо­дячи ніжністю, як схо­дять кров'ю, —

без­болісно, ли­ше за­памо­роч­ли­во і сон­но, на зе­лено-білих роз­во­дах гу­цуль­сько­го ліжни­ка,

на краю чи по­сере­дині світу,

у му­раши­ному ог­ромі лю­дей,

в оке­ані ше­потів і пес­тощів.

Я по­топаю у сні чи у за­бутті, як у вранішніх теп­лих мо­локах,

і крізь лінь і уто­му чую, що ру­ки об­горта­ють ме­не,

і ми за­синаємо миттєво й од­но­час­но,

літа­ючи по­над зем­лею і людь­ми, як не бу­валі в не­волі пта­хи…

…По­волі ви­бира­юся зі сну — як на­том­ле­ний злодій — ти­хо, крадь­ко­ма во­дячи лиш очи­ма по сутінковій кімнаті.

Бо­юся зру­шити сон чо­ловіка, що спить, за­кинув­ши за го­лову спле­тені ру­ки.

Так сплять упев­нені в собі лю­ди. Див­лю­ся на нь­ого май­же по­бож­но і бла­гоговій­но, чу­ючи, як хви­ля ніжності вих­лю­пуєть­ся з ме­не.

Обож­нюю й­ого, як обож­нюю ли­ше свою ма­му.

Дві ве­ликі, та не пе­чальні, сль­ози ко­тять­ся мені по об­личчі.

Люб­лю й­ого без­межно, та німо, як найніміша у світі жінка, що не чу­ла людсь­ко­го го­лосу, ли­ше знає мо­ву губ і пальців.

І я тор­ка­юся й­ого — на­чеб­то хо­чу ста­ти снігом чи цвітом, і за­сипа­ти ним, і вто­пити у нь­ому.

Ніко­ли не ма­ла та­ких розкішних пес­тощів, та­ких утішних лю­бощів.

Мої пальці і гу­би не зна­ють уто­ми ко­ло нь­ого, що при­тягує магнітом і три­має побіля се­бе, як вер­хо­винсь­ка во­рож­ка.

Як жаль, що са­ма я — не зна­хар­ка, і не моль­фар­ка, і не во­рож­битка, щоб відмо­вити і зли­ти зло з нь­ого, щоб ви­хопи­ти — як ук­расти — навіки, на­зовсім, сю­ди, собі на гру­ди, у роз­па­наха­не щи­ре сер­це,

бо він став прав­ди­вою радістю сірих буднів і зрад­же­ного сер­ця.

Він роз­ко­лов цілий ма­терик кри­ги, що пан­ци­ром обліплю­вав жит­тя і не да­вав ди­хати.

На­пев­но, про­руба­не вікно у Євро­пу бу­ло менш сен­сацій­ним, аніж щіли­на у дичіюче моє сер­це…

— … я лад­на про­лежа­ти біля те­бе все відве­дене мені від сь­огодні жит­тя… — не со­ром­ля­чись, ше­почу у твоє во­лос­ся і крізь своє во­лос­ся чую:

— …до­рога моя… до­рога… я з то­бою… з то­бою, крас­на моя жо­но… з то­бою.

Кла­ду го­лову на гру­ди — і ко­лишу­ся на нь­ому, як у човні… ти­хо і без­мовно.

І здаєть­ся, що зно­ву ле­чу, що ви­рос­таю із се­бе, бо дві ру­ки, міцні і владні після спо­чин­ку, зно­ву кла­дуть ме­не горілиць, потім далі вер­та­ють собі на гру­ди — і не­сила спи­нити цей шквал, цю повінь і бе­зум крові…

— …я хо­чу ту­ди знов…

Ти за­палюєш ме­не, як свічку, і я свічу­ся вже не вог­нем — діаман­та­ми і яш­мою, ага­тами і сапфіра­ми. Та ска­пую лиш вос­ком, роз­плав­ле­ним па­хучим вос­ком, з яко­го мож­на ліпи­ти усе, що хо­чеш… а хоч ко­ника, а хоч ру­жу, а хоч хлібець до хміль­но­го сь­огоднішнь­ого ви­на.

Ти обер­таєш ме­не — жи­ве розп'ят­тя, охоп­ле­не по­лум'ям, — і в мені ви­бухає сон­це,

ні, міль­йони не­баче­них сонць…

і га­ряча, дов­го стри­мува­на маг­ма повіль­но і дов­го ви­ливаєть­ся в над­ра плоті…


та я нес­про­мож­на на­солод­жу­вати­ся її трун­ком, бо май­же од­но­час­но ти ви­бухаєш іще міль­яр­дом сонць у мені — і пе­кельні со­нячні по­токи зли­ва­ють­ся з моєю маг­мою, і, з'єднані, злиті в од­ну, пе­рели­ва­ють­ся з тіла в тіло, і розтіка­ють­ся у таємні щіли­ни і за­кут­ки ло­на…

скал­ки роз­би­того сон­ця ва­ля­ють­ся біля нас, та не­має та­кої си­ли, що звеліла би за­раз по­ворух­ну­ти бо­дай мізин­цем і вер­ну­ти їх на со­няч­ну орбіту.

Мій лю­бий, де па­суть­ся те­пер твої ота­ри,

де спо­чива­ють ле­беді і гор­лиці,

де зи­му­ють ли­сиці і лосі,

де губ­лять свої ко­рони па­ви?

Таїна… гли­бока, як ніч, таїна ве­де опівнічни­ми стеж­ка­ми двох заб­лудлих з ра­дості і похмілля,

і ре­гоче з по­диву і ціка­вості,

бо во­на не зна­ла, що мо­ва за­коха­ної жінки мо­же бу­ти та­кою бідною і ску­пою.

За­те твої жаркі сло­ва сти­на­ють ме­чами — радісни­ми і виз­воль­ни­ми. Ось во­на, твоя виз­воль­на місія, — не на задвірках Євро­пи, а тут, біля її воріт, на півден­но­му по­люсі раю.

Ти п'єш ме­не, як рятівні баль­за­ми, — і я плав­лю­ся між гу­бами, і лов­лю повітря, як риб­ка, яку ви­кину­ли з во­ди. І ні ка­ят­тя, ні по­ка­ян­ня, ли­ше сліпу­ча радість і хміль.

— Доб­ро­го ран­ку, ко­хана… — смієшся до ме­не, і радію — на­чеб­то взя­ли ме­не на сто ко­ней і ве­зуть у сніго­ву чи весіль­ну за­метіль, лиш вид­зво­ню­ють ве­селі і го­лосисті дзвінки. І не­ма спа­су від їхнь­ого дзво­ну, і не­ма — та й не тре­ба — ря­тун­ку.

Ти дим.

Ва­дим — дим.

Ти сте­лиш­ся, як пізній і тер­пкий дим горіхо­вої осені, і за­пов­нюєш мої по­ри со­бою, як ди­мом.

При­падаю до твоїх колін — і жаркі ду­наї во­лос­ся шаліють над ни­ми пох­ва­лою і на­соло­дою.

Ле­жу не­поруш­но, ущерть пе­репов­не­на жа­ром, си­та то­бою, сон­на, утіше­на — ма­ло не зомліла, та радісна, радісна, як зем­ля, яку пош­ко­роди­ли бо­рони, і мур­ко­чу щось без­тямне і не­розум­не, і не со­ром­лю­ся глу­поти і без­силля.

Ти шліфуєш ме­не різцем сво­го дзь­оби­ка і ле­зом уст, на­че хо­чеш на­роди­ти ме­не зно­ву, чи на­роди­тися в мені, чи зги­нути.

Ти дав мені во­лю — і во­на не має ані межі, ані за­гати.

Ти пе­реп­лив во­ди усіх роз­лук — і прий­шов до ме­не, і привів ме­не до се­бе, і проспівав сла­ву і хва­лу, не пи­та­ючи про ми­нуле. Очис­тив від сквер­ни і чор­но­ти — і виніс на такі осяйні вер­ши­ни за­хоп­лення і за­милу­ван­ня, що про­пав страх від ви­соти.

Схли­пую з ра­дості біля твоїх колін, як біля підніжжя Еве­рес­ту, як пе­ред роз­вер­злою бе­зод­нею. Жах і тор­жес­тво пе­репов­ню­ють ме­не, без­ди­хан­ну, та віль­ну, і я зли­зую язи­ком своїм со­тові ме­ди з твоїх сте­гон і шиї, з піднебіння і чо­ла…

Ти звів ме­не з ро­зуму, ко­ханий мій, — і я радію своєму бо­жевіллю, і вди­хаю за­пах шкіри, як за­пах ка­надсь­кої й­они;

і, нічо­го не ро­зуміючи, ро­зумію, що ось во­на — істи­на;

ось во­на — грань бла­женс­тва, че­рез яку стра­чаєш і ро­зум, і во­лю, і си­лу,

і хо­чеш іще й іще,

і не боїшся ні гніву, ні осу­ду.

Зав­тра ню­хати­му се­бе, як со­бака, зли­зу­ючи твій за­пах зі шкіри, і но­сити­му й­ого — як твоє сім'я в собі, щоб не роз­хлю­пати, ли­ше всо­тати до краплі, як ви­сох­ла зем­ля всо­тує спраглі во­ди рап­то­вого до­щу.

Во­гонь же­ре мої жи­ли — і спра­га спа­лює ус­та.

І чую, що темні прірви відкри­ва­ють­ся знов пе­ред на­ми, як двері раю,

і армія ан­гелів тру­бить нам осан­ну —

і ми вкот­ре ле­тимо, не бо­роня­чись, навстріч без­ко­нечній і вічній ра­дості,

уми­ра­ючи від лас­ки і п'яніючи від ви­на влас­но­го го­лосу,

та навіть тоді не каємо­ся і не пе­чали­мося,

бо ніхто нам не суд­дя і не Бог, окрім цієї ночі… і ць­ого ран­ку…

бо цю вог­ненну ріку ми пе­рехо­димо убрід — і лиш пе­че згоріла шкіра,

і шлейф іскор ле­тить нав­здогін, як весіль­на шаль,

бо бра­ми всесвіту — навстіж,

бо зем­ля і не­бо нині тор­жес­тву­ють ра­зом із на­ми, як у час на­род­ження си­на Бо­жого,

і об­ку­рю­ють фіміама­ми і ва­силь­ка­ми,

і рятівний чад огор­тає ту­маном свідомість, і бла­годат­на лінь роз­ли­ваєть­ся по тілу.

Ми зно­ву за­синаємо, обціло­вані, мов умиті, од­не од­ним,

і со­лодкі, бур­гундські ви­на те­чуть у жи­лах і по гу­бах,

і смо­ла обіймів ро­бить нас не­поділь­ни­ми, як сіамсь­ких близ­нюків.

Ми за­синаємо — не­мов уми­раємо…

Лиш раз по раз на­том­лені ру­ки блу­дять у до­лині чор­них тро­янд чи шу­ка­ють два со­ром­ливі горішки, що за­губи­лися на гос­тинцеві за­паш­но­му — аж п'яно­му;

Я ди­хаю тобі в гру­ди… ти ди­хаєш у моє пле­че — і час те­че по­за на­ми,

і світові во­рота для нас за­чинені,

і ми не­дос­тупні ніко­му, лиш од­не од­но­му…

і ос­таннь­ому вдяч­но­му цілун­кові, як зо­лотій пе­чаті на ус­тах…

…ЗНАЮ, що тре­ба про­кида­тися, — та хо­чу про­дов­жи­ти чу­до і, не. роз­плю­щу­ючи очей, згор­та­юся ка­лачи­ком під й­ого бо­ком, вди­ха­ючи па­хощі сон­но­го чо­ловічо­го тіла.

Зго­дом чи зав­тра нас­та­не роз­лу­ка.

Зли­ня­ють поцілун­ки на тілі, як ран­кові звізди.

І за­болить десь гли­боко за ґра­тами гру­дей, бо тре­ба ка­зати «про­щай» чи «до зустрічі» і ки­дати­ся з го­ловою у вир­ви буднів. А тут сон­но, і лагідно, і доб­ре, як у ма­ми…

— Ти моє нічне пта­шеня і ран­ко­ва пташ­ка… — ше­поче у во­лос­ся розніже­ний чо­ловік і по­вер­таєть­ся до ме­не об­личчям.

При­том­ле­не сон­це встає з й­ого очей — і ми цілуємо­ся ніжно, без прис­трасті, ли­ше з без­бе­регою лас­кавістю і теп­лом.

Й­ого пес­тощі легкі, як літні ме­тели­ки.

— Ти чу­до… — ка­жу, не чу­ючи влас­но­го го­лосу. — Ти моє чу­до чу­дес­не…

Ми при­гор­таємо­ся од­не до од­но­го, на­че шу­каємо по­рятун­ку, — і хви­ля ніжності гой­даєть­ся між на­ми.

— …Це те­че потік… — зно­ву ше­поче у во­лос­ся чо­ловік, обо­ма ру­ками гор­ну­чи ме­не до се­бе. — Хіба ду­маєш, як во­да б'єть­ся в камінь чи ли­же пісок? Хіба аналізуєш й­ого течію чи колір? Ти прос­то чуєш, що він те­че і заг­лу­шує всю реш­ту звуків… чуєш й­ого — і знаєш, що він — твоя схо­ван­ка. Ти знаєш, що ти моя схо­ван­ка? Знаєш? Я слу­хаю твоє во­лос­ся, і ди­хан­ня, і пальці. Ти вся го­вориш. Ти чу­дова… і чу­дова твоя мо­ва… і вся ти. Не плач. Не тре­ба.

Знаєш, учо­ра мені бу­ло так, що сла­боду­хий поліз би в пет­лю. І все в мені во­лало, аби ти оз­ва­лася. Я був би пла­кав у те­бе на гру­дях так, як ти тоді тут, упер­ше. Мені зда­вало­ся, що ще мить — і сер­це розірветь­ся від бо­лю і нес­пра­вед­ли­вості. Але ба­чиш, якась си­ла дає нам ком­пенсацію. Я справді ду­мав пе­режи­ти цю епо­ху круків сам, бо не хо­чу, щоб на те­бе упа­ло бо­дай од­не пір'я з їхніх чор­них крил.

— Обніми ме­не ще… отак… і не всти­дай­ся сліз…

— …Сон­це моє, ко­ли б я міг, я пла­кав би те­пер від ра­дості. Та радість моя ве­лика, і в ній не ли­шило­ся сліз, моя пташ­ко. Знаєш, ко­ли ста­вало геть зле, нес­тер­пно, я відчи­няв бал­кон і вдив­лявся у ніч, на­че че­кав при­ходу не­бес­ної жінки, щоб нас­та­ла мить дур­ма­ну, чи за­бут­тя, чи бе­зумс­тва — ли­ше ні крих­ти дій­сності. А жінка прий­шла — та­ка ма­лень­ка, та­ка зем­на і лас­ка­ва, що я й нез­чувся, як ста­ло доб­ре. Хо­чу і хо­чу ць­ого доб­ра, мій ко­мари­ку…

— Ва­диме… — пе­ремов­чавши і пе­рему­чив­шись, та­ки зва­жу­юся. — У те­бе ве­ликі проб­ле­ми?!

Він на­хиляєть­ся наді мною, роз­глад­жує во­лос­ся, чо­ло, гу­би, тоді встає, бе­ре ме­не на ру­ки і мов­чки круж­ляє по кімнаті.

Зап­лю­щую очі.

Мені со­ром­но.

А він обе­реж­но кла­де ме­не в ши­роке крісло, об­гортає ліжни­ком, сам сідає на ки­лим, ут­кнув­шись го­ловою в мої коліна. Й­ого шкіра па­хуча і про­холод­на. До­лоня па­лає у нь­ого на плечі.

Без­ко­неч­не мов­чання тис­не ти­шу — і рап­том ури­ваєть­ся без­звуч­ним зітхан­ням ве­лико­го, мо­гутнь­ого чо­ловіка, що цілує коліна ма­лень­кої зіщу­леної жінки.

— Проб­ле­ми?! Це не проб­ле­ми, мій ко­мари­ку… це об­ло­га пе­ред виг­нанням. Ба­чиш, по­ки я цієї ночі шу­кав до­роги до раю, ме­не вже виг­на­ли з пек­ла, ду­ма­ючи, що ви­ганя­ють з раю.

Мо­же, цієї миті я вже ніхто. Мо­же, злітаю з тієї дра­бини, що нес­ла ме­не на­верх… ра­но чи пізно це має тра­пити­ся, як­що не ста­лося вчо­ра.

Але учо­ра не­ма ні тут, ані деінде. Во­но за­кон­серво­вано в пам'яті.

А виг­нання — це на­дов­го. Та пе­ред виг­нанням бе­руть у об­ло­гу. Це, знаєш, та­ке собі не­види­ме ко­ло, яке спер­шу не зми­каєть­ся, не зву­жуєть­ся — ли­ше ко­ливаєть­ся, гой­даєть­ся не­помітно. Чую й­ого по­дих, бо я — на­че в центрі Всесвіту, і цей звір ди­хає на ме­не. Він ме­не зімне і роз­топче. Він уже на­елек­три­зова­ний, і й­ого па­ща вог­не­диш­на. Ще не аг­ре­сив­на, та уже не­без­печна. Звір по­ки що не ви­пус­кає па­зурів — він че­кає, щоб я за­хитав­ся від ко­ливан­ня… во­ни ме­не хо­чуть узя­ти об­ло­гою.


— Бо­же! Не го­вори так страш­но… — вип­лу­ту­юся з ліжни­ка, без­со­ром­но-біла, спов­заю на ки­лим і об­ви­ва­юся, як ліана, як плющ, круг без­со­ром­но-біло­го чо­ловіка, що ди­вить­ся поб­лажли­во, мов знає щось не дос­тупне в цю мить мені. — Хай бу­де, як бу­де. Це не має зна­чен­ня. Мо­же, так навіть кра­ще. Я люб­лю те­бе. І ми вбо­рони­мося. Я та­кож доб­ре знаю по­дих цих вог­не­диш­них кіл, що схожі на ко­ла во­дяні. На­чеб­то ще ти­ша — та вже нес­покій. Ледь ско­лих­неть­ся од­не — і Бо­же! — ду­маєш: чи це вже нас­та­ла моя чер­га? Чи вже за мною? Чи ще ні? Знаєш, мені іноді здаєть­ся, що всі в об­лозі. І ніхто ні в чо­му не є впев­не­ний. Бо ко­ла дов­круг кож­но­го що­разу зву­жу­ють­ся, стис­ка­ють­ся, і ко­жен на­магаєть­ся пе­реки­нути час­ти­ну ко­ливан­ня на іншо­го. Ко­жен дри­жить, що зав­тра зме­туть са­ме й­ого. Че­рез те ма­са лю­дей жи­ве, ско­вана стра­хом бу­ти зме­тени­ми. Хіба ці знан­ня мо­жуть ста­ти при­чиною тво­го стра­ху?

— Ні, ко­мари­ку. Істот­на різни­ця в то­му, що я уже зме­тений. Ро­зумієш? Уже… чи зав­тра, ко­ли мені бу­де підпи­сано ви­рок.

— Але ж й­ого підпи­сува­тиме зграя!

— Ну то й що? Хіба від ць­ого лег­ше? Мені зда­вало­ся, що я був пер­шим, а те­пер я стаю нічим. Тре­ба бу­ло цілком прий­ня­ти пра­вила їхньої гри, схи­лити го­лову і об­хо­пити ру­ками коліна. Але той, хто че­кав ць­ого, не був жінкою… лиш ти ме­не мо­жеш ба­чити прик­ляклим. Спо­кушай ме­не… я вже ви­летів з обой­ми. Зна­чить, я ба­гато від чо­го дур­но­го віль­ний. Я те­пер при­род­ний. І мені доб­ре, що я це маю.

— Я не спо­кушаю… я хо­чу…

— Мов­чи… я бо­юся слів. Я слу­хаю твоє тіло — і знаю, що це прав­да. Я знав, що в житті му­сить бу­ти щось феєрич­не, ди­ке, нез­багнен­не. І во­но ста­лося… А я пус­ти­ня. В мені все ви­пале­но до­щен­ту, як на­пал­мом чи «Гра­дом». Знаєш, най­тяж­че бу­ло вночі. Са­мотні ночі — теж пус­телі. Пус­те­ля в пус­телі.

Я міг би шу­кати ря­тунок. Але в чо­му? В ко­му, ко­ли за ос­танні два ро­ки пе­ребу­ван­ня на верхівці в моїй плоті осіла та­ка про­фесій­на не­довіра до всь­ого, що во­на мог­ла би зма­гати­ся хіба що з есбістсь­кою. Хо­ча я про­бував ря­тува­тися ко­рот­ко­часо­во горілкою, жінка­ми, та не відчу­вав сма­ку. Ро­зумієш, опісля бу­ло брид­ко, як від дис­тиль­ова­ної во­ди…

— Ти го­вориш страш­но. Я не хо­чу бо­яти­ся, ко­ли з то­бою… я своє відбо­яла­ся.

— О, ні, ко­мари­ку. Ніхто не вип'є спов­на сю ча­шу. Во­на без­донна, але не Ґра­аль­ська. Во­на не дає без­смер­тя.

Усе за­лежить від про­жек­то­ра, який ви­хоп­лює наші пос­таті із тем­ря­ви, але ніхто не знає вказівно­го паль­ця, що спря­мовує світло на нас. Або спря­мовує тем­ря­ву. Це все так склад­но, пташ­ко.

— Але во­ни не­чисті, ті, що взя­ли те­бе в об­ло­гу!

— Яка ти здо­гад­ли­ва… Во­ни жа­да­ють криш­та­левості від іншо­го, ко­ли самі не мо­жуть пре­тен­ду­вати на неї. Чо­му во­ни кри­чать «розіпни розіп'ято­го» і «по­бори мудрішо­го»? Ба­чиш, вже си­вий — а не знаю…

— Хіба те­бе роз­пи­нали до ць­ого?

— Нев­же ти ду­маєш, що мож­на бу­ло зій­ти на цей п'єдес­тал чис­тим і не­розіпну­тим?

— Ва­диме, то еша­фот, а не п'єдес­тал.

— Усі наші еша­фоти — це ка­ра за віру в ілюзії і за рев­не служіння їм. Я дов­го слу­жив ілюзіям, і над­ри­вав­ся, ма­ючи за фе­тиш якусь ви­шу, ви­нят­ко­ву і обов'яз­ко­ву для всіх спра­вед­ливість. Од­нак у при­роді не­ма ні спра­вед­ли­вості, ані до­роги до неї. Як­що навіть і є до­роги — во­ни ве­дуть у глу­хий кут. Є ли­ше по­нят­тя «спра­вед­ливість» і є ба­жан­ня та­ких, як ми, до­сяг­ти її в усь­ому. Утопії… ілюзіони. А спра­вед­ливість — ко­ли не ду­маєш про неї. Спра­вед­ливість — це ти ко­ло ме­не, твоє світло, яке світліше за всіх пре­зидентів і за всі роз­пусні при­нади мо­го рег­ла­мен­то­вано­го бут­тя. Я те­пер знаю, що віри­ти мож­на ли­ше своїм відчут­тям.

Він за­мов­кає. Лиш гла­дить, не пе­рес­та­ючи, усю — з го­лови до ніг.

— …Не бе­ри до сер­ця цю роз­мо­ву. Во­на тобі ні до чо­го. Це нер­ви. Всь­ого ли­ше нер­ви. А я пес­ти­тиму твої па­хучі коліна… цих двоє ро­жевих яб­лук… і во­ни гой­да­тимуть­ся під моїми до­лоня­ми, як під вітром. Це теж ко­ливан­ня, моя пташ­ко… і тут я бу­вав у об­лозі, але цей бран мені лю­бий, бо він — моя во­ля.

— Ва­диме, ска­жи… усе це між на­ми так доб­ре не че­рез твій відчай? Ні? Ти не ста­неш чу­жим, ко­ли ми­не ніч?

Він бе­ре ме­не в обій­ми, як обе­ремок ско­шеної тра­ви, і круж­ляє по кімнаті, нас­висту­ючи якусь чу­дову ме­лодію, і цілує, цілує.

— Чу­жий? Чу­жим? З чу­жими? — пи­тає без­тямний чо­ловік, нак­ри­ва­ючи со­бою, як хви­лею цу­намі.

— Не чу­жий, не чу­жий.

Не бо­роню­ся, лиш лов­лю гу­бами гу­би і прий­маю й­ого в се­бе, як хліб чи ви­но…

— Я про те­бе нічо­го не знаю, — ше­почу в пле­че.

— Ні, ти знаєш усе… і я знаю. А на те, що ли­шило­ся в ми­нуло­му, не маємо пра­ва ні ти, ні я. Ми нічо­го не відре­тушуємо, не пе­репи­шемо. Це без­глуз­до — на­мага­тися про­зир­ну­ти на се­бе сь­огоднішніх з учо­рашнь­ого.

— Але ж ми не вільні від учо­рашнь­ого. І ти ка­жеш ду­же жор­стокі сло­ва.

— Так, не вільні. Та мені до­сить, що ти зі мною, і навіщо маю мор­ду­вати се­бе ду­ман­ням, що ти мог­ла бу­ти з інши­ми? Во­ни мені не су­пер­ни­ки.

— То ти та­кий бай­ду­жий?

— Я?! Бай­ду­жий?! Ні, я чую рев­нощі ко­ли ду­маю, що про те­бе хтось ду­має так, як я, і жа­дає те­бе, як я. Але це швид­ше інстинкт рев­нощів, аніж самі рев­нощі.

— …У ме­не є чо­ловік. Він дов­го мов­чить.

— Він по­вер­нувся.

— По­вер­ну­тися — ще нічо­го не оз­на­чає.

— Ви­бач… не тре­ба про це.

— Я не на­лежу до тих, хто за­пере­чує ми­нуле. Але, знаєш, не маю до­корів сумління че­рез те, що у нас так. Я ніко­ли не був обож­ню­ваний. Оче­вид­но, це егоїзм, але лю­дина не мо­же без теп­ла. Я мав доб­ро­сер­дечну дру­жину. А те­пер я ду­маю про неї, як про лікар­ку із «швид­кої до­помо­ги», у якої чо­ловік по­мер від то­го, що «швид­ка» приїха­ла запізно. Зреш­тою, спра­ва не ли­ше в ць­ому. Але справді, про це не тре­ба. Мені важ­ко за­раз ду­мати, як бу­де далі.

— Ць­ого ніхто не знає. Бо й ти для ме­не — шок. Я про­бува­ла вий­ти з ць­ого ста­ну. Я кар­та­ла се­бе, пе­реко­нува­ла, ви­добу­вала з пам'яті зас­то­роги, мо­раль. Те­пер не хо­чу ду­мати, але я по­чува­юся злодій­кою.

— Кра­ще б ти бу­ла прос­то ба­наль­ною жінкою. А ти ро­зум­ни­ця. Не кар­тай се­бе. Ми не злодії. Ми маємо те, що зас­лу­жили. Ми бе­ремо своє, а злодії бе­руть чу­же.

— Лю­биш ме­не? Він смієть­ся.

— Люб­лю твої ри­торичні за­питан­ня, пта­шеня. Люб­лю — і не хо­чу не лю­бити… — Обнімає ніжно і нас­тирли­во. — І лю­бити­му до­ти, до­ки лю­бить­ся.

Тіло піддат­ли­ве і чут­ли­ве, як скрип­ка. Я те­пер знаю, що кож­на скрип­ка має сво­го — єди­ного — скри­паля.

1995-1996,

Чернівці

День жит­тя. Смак прис­трасті 

ВО­НА НІКО­ЛИ не здо­гаду­вала­ся, що чо­ловіків мож­на міня­ти, як ру­кавич­ки. Ба, ні. Швид­ше, як пан­чо­хи, ніж ру­кавич­ки. Ру­кави­чок у неї бу­ло ли­ше дві па­ри: ко­рич­неві теплі — зи­мові і тілесні ажурні — вес­няні. А панчіх ма­ла вдос­таль. Са­ме панчіх, а не отих вуль­гар­них без­розмірних кол­го­ток, що від швид­кої хо­ди зби­рали­ся на колінах гар­мошкою, зму­шу­ючи що­раз чер­воніти у найбільш не­дореч­ну мить.

Во­на обож­ню­вала пан­чо­хи. Тонкі, елас­тичні, блис­кучі і ви­нят­ко­во чорні, що ту­го об­ви­вали лит­ки… і при­хову­вали дрібну сітку трісну­тих кров'яних капілярів, які що­далі до­куча­ли біль­ше й біль­ше.

Як і кож­на жінка, во­на не ма­ла наміру старіти за жод­них умов і об­ста­вин, та, зреш­тою, в чиї пер­спек­тивні пла­ни вхо­дить до­час­не старіння? Хотіло­ся сма­кува­ти жит­тя, як до­роге вис­то­яне ви­но, бо­дай зрідка, і, ба­жано, не на­одинці, дос­лу­ха­ючись дзво­ну у жи­лах, як да­лекої ка­нона­ди.

Та жит­тя ми­нало: ко­ли га­лопом, ко­ли алю­ром.

Вит­ри­мані ви­на на смак про­бува­ли інші.

Тріснуті капіля­ри роз­ли­вали­ся по но­гах густіше.

Нічний нес­покій пік оц­том шкіру, і під очи­ма сіяла­ся мжич­ка пер­ших змор­щок.

Ко­лись да­лекі ка­нона­ди гриміли те­пер май­же по сусідству, не зачіпа­ючи навіть ос­колком її пот­ро­ху в'янучі са­ди.

Неп­рогляд­на пе­ред­ба­чуваність то­го, що має бу­ти зав­тра і після­зав­тра, че­рез рік і зав­жди да­вала відчут­тя зат­хлості і все­од­на­ковості. Од­но­тонність що­ден­но­го три­ван­ня зму­шува­ла пра­цюва­ти у­яву, од­нак її немічні по­туги ви­дава­лися за­над­то жа­люгідни­ми, як­що ко­лесо фор­ту­ни і далі про­дов­жу­вало кру­тити­ся без­надій­но да­леко і не­щад­но ску­по. Ніщо не віщу­вало навіть нез­начно­го ко­ливан­ня довкіл неї, ура­женої сум­ним, запізнілим відкрит­тям: жит­тя на­було ста­лих, уз­ви­чаєних форм і прісно­го сма­ку і ніхто не спро­мож­ний по­руши­ти й­ого зви­чай­ності.

Зда­вало­ся, що во­на, чи те, що на­зиваєть­ся ду­шею, по­волі вкри­ваєть­ся су­хим, мер­твим мо­хом, не на­поєним ані зли­вою, ні сон­цем, і він по­волі лу­щить­ся з відми­ра­ючим епітелієм.

У цій те­мені ста­вало душ­но — май­же нес­тер­пно. Так, не­мов­би пе­ред смер­тю.

І їй за­баг­ло­ся ур­ва­ти темінь, вхо­пити бо­дай кра­пели­ну, як­що не ков­ток, то­го дар­мо­вого ви­на, що діста­вало­ся іншим за безцінь, а чи навіть як ви­наго­рода за легкість сприй­нят­тя що­далі дичіючих лю­дей і роз­гнуз­да­них днів.


Ніхто не зміг би роз­ка­зати, як діста­ють­ся дар­мові ви­на та­ким, як во­на: па­сив­ним фан­та­зерам, що зне­мага­ють за ко­лючи­ми дро­тами влас­ної у­яви і не­мож­ливістю вип­роста­тися з кор­сетів нерішу­чості. По­таємні при­родні вул­ка­ни вивіль­ня­ли не­пеще­не тіло ли­ше в нічній тем­ряві і відпус­ка­ли у ще таємніші хащі без­соння і без­просвітку. А во­ни не мог­ли за­ся­яти нічиїми очи­ма…

А дні ми­нали — іще більш прісні і без­барвні, оскіль­ки за­пале­на у­ява вночі до­води­ла до зне­моги, за­лиша­ючи дневі ли­ше шмат­ки пе­рер­ва­ної феєрії.

День ста­вав ка­том без інстру­ментів, бо жод­не людсь­ке об­личчя не вик­ли­кало ні тре­пету, ні дрібної ціка­вості. По­нурість, без­силля, то­таль­на вто­ма і без­надія, зда­вало­ся, навік при­лип­ли до тих, що вип­ли­вали, як ма­ра, з вок­залів і ба­зарів, офісів і бор­делів, кон­цер­тних залів і по­лого­вих бу­динків, — і сто­яв між їхніми об­личчя­ми знак рівності, то­тож­ності: що між ти­ми, хто об­да­вав па­хоща­ми Франції і блис­ком діамантів, що між си­нюш­ної публіки підворіть і смітників.

І тоді во­на по­чала вдив­ля­тися в людські ру­ки, шу­ка­ючи тих, що нес­ли б у собі здо­гад­ливість і відва­гу про­ник­ну­ти в її ду­шев­ну тем­ря­ву і на­поїти дар­мо­вим ви­ном утішної ра­дості, а ще кра­ще — ша­ленс­тва чи бе­зуму.

Але чи не всі ру­ки бу­ли зод­на­ковілі, як во­на са­ма: слабкі і не знай­омі з відва­гою, по­точені, як чер­ви­ве де­рево, ро­ботою і сми­рен­ням — так, що до­води­лося підно­сити очі в не­бо, аби не щу­лити­ся від неп­ри­язні, мов­би від хо­лоду чи слизь­кості га­дини.

При­ходи­ла до­дому роз­би­та і спус­то­шена. Ля­гала на не­роз­кла­дену тах­ту, зап­лю­щува­ла очі — і по­чина­ла слу­хати своє тіло.

Во­на нап­ру­жува­ла і роз­па­люва­ла у­яву, відга­ня­ючи хо­лод­не тремтіння шкіри, і на­мага­лася са­мотуж­ки відчу­ти хо­ча б іще раз ек­стаз плоті, вик­ли­каний не прис­трас­тю, а ви­нят­ко­во стра­хом близь­кої ка­тас­тро­фи, пе­режи­тої нею ко­лись у міжна­род­но­му по­тягові, що мав намір дій­ти до Бел­гра­да, але добіг ли­ше до провінцій­ної Кос­трижівки над Дністром, нес­подіва­но зій­шов­ши там із рей­ок.

Рап­то­вий страх після різко­го галь­му­ван­ня по­тяга, біжу­чий пог­ляд по лю­дях на місці події, дум­ка про близь­ку гіпо­тетич­ну смерть у розквіті віку — уже впро­довж кіль­кох років без­пе­рер­вно відтво­рюва­ли од­ну і ту ж, май­же сюр­ре­алістич­ну, кар­ти­ну:

по­тяг по­серед мос­ту че­рез Дністер;

уни­зу — ріка,

на па­горбі — цвин­тар із ма­лень­кою цер­ковцею.

А у стре­сово­му ва­гоні по обидві її ру­ки ви­шука­на публіка, бо­монд, що праг­нув бал­кансь­ких ви­довищ, але рап­то­во зас­тряг по­серед мос­ту, заціпенілий від стра­ху:

про­фесор універ­си­тету,

ди­рек­тор му­зич­но­го учи­лища,

об­ласний про­курор,

відо­мий бізнес­мен,

не менш відо­мий по­ет,

вій­сько­вий ге­нерал,

ди­рек­тор кіноп­ро­кату.

Бізнес­мен без тіні нес­по­кою роз­да­вав «Шам­пансь­ке», прип­ро­шу­ючи напівзомлілу публіку пи­ти за й­ого здо­ров'я, бо це кра­ще, ніж «Шам­пансь­ке» на по­мин­ках.

Про­фесор пе­реко­нував ге­нера­ла, який він за­тятий патріот і їде від си­на з вій­ська, а син мав мож­ливість уник­ну­ти служ­би, оскіль­ки нав­чався за кор­до­ном.

Про­курор на­чеб­то гор­тав «Криміналь­ний ко­декс».

Ли­ше во­на, єди­на у ць­ому то­варистві жінка, істе­рич­но ре­гота­ла чи схли­пува­ла, у­яв­ля­ючи, як розкішний ду­ховий ор­кестр му­зучи­лища під керівниц­твом са­мого ма­ес­тро С. ви­дував би жа­лобні ме­лодії за своїм ше­фом на ко­лек­тивно­му по­хороні, отут, під гор­бом, на самісінь­ко­му цвин­тарі.

Й­ого жа­лобу ури­вали би ве­рес­ки розгніва­них ро­дичів покій­ників, що на­лежа­ли до різних цер­ков і кон­фесій, че­рез нез­го­ду відправ­ля­ти служ­бу са­ме в цій цер­ковці, що ви­пад­ко­во ста­ла на до­розі по­тягу. А потім ці ж ро­дичі роз­тя­гува­ли би тру­ни своїх ближніх по ван­тажівках і ав­то­бусах для пе­репо­хован­ня, нав­здогін лу­нав би «Го­лос Ка­нади», обур­ли­во сповіща­ючи про га­неб­ну історію про­ход­ження стро­кової служ­би си­ном відо­мого про­фесо­ра, че­рез відвіди­ни яко­го бать­ком світо­ва на­ука втра­тила ви­дат­но­го на­уков­ця.

Над ге­нераль­ською мо­гилою ри­дала би рідна дру­жина і ціле вій­сько, оз­броєне армій­ськи­ми штан­дарта­ми і не­одмінною бу­лавою,

а ко­леги відо­мого по­ета ро­били б й­ого відомішим, без­смертним, а чи й геніаль­ним на при­хова­них ра­дощах, що поз­бу­лися ще од­но­го кон­ку­рен­та, і ого­лошу­вали б те­лема­рафон дня зби­ран­ня коштів на й­ого пам'ят­ник.

Кре­дито­ри бізнес­ме­на об­сту­пали б ха­ту вдо­ви, як са­ран­ча.

Ли­ше фірма ди­рек­то­ра кіноп­ро­кату фіксу­вала б усе з про­курорсь­кою точністю, віддав­ши зад­ля та­кої оказії кіло­мет­ри плівки. Без­коштов­но.

І са­ме в мить істе­рич­ною ре­готу чи пла­чу у шаліючо­му від ми­нулої не­без­пе­ки ва­гоні во­на відчу­ла та­кий рап­то­вий різкий і три­валий ек­стаз плоті, що вхо­пила­ся за по­руч­чя відчи­нено­го вікна, ма­ло не бо­жеволіючи від со­лод­ко­го — миттєво­го — тре­пету, зо­серед­же­ного в якій­сь такій точці сво­го тіла, про яку ніко­ли не здо­гаду­вала­ся. Во­на міцніше сту­лила коліна — і так сто­яла, роз­ча­рова­но слу­ха­ючи, як ми­нає тор­жес­тво чи то крові, чи чо­гось іншо­го, ніко­ли до ць­ого не зна­ного. На­че стек­ло од­не-єди­не пас­мо до­щу, а мо­же, пас­мо са­мого вог­ню — од­нак, без­сумнівно, чо­гось та­ки жи­вого. Стек­ло і змертвіло у над­рах ло­на…

Див­но, але страх дав відчут­тя та­кої на­соло­ди і зне­моги, що зго­дом, на­одинці, у нічній те­мені і за­дусі, во­на воліла б летіти з тим по­тягом у Дністер, аби ще раз дрож тор­жес­тва прой­ня­ла її не­пеще­не тіло.

Та ка­тас­тро­фи тоді не відбу­лося.

Рей­ки підрих­ту­вали.

Ва­гон вер­ну­ли на пе­ред­ба­чену роз­кла­дом ру­ху колію.

І жит­тя пішло собі далі.

Дов­ко­лишні об­личчя три­мали на собі пе­чать уто­ми.

Нічиї ру­ки не ма­ли відва­ги.

Нічиє сло­во не діткну­лося її нап­ру­жено­го слу­ху.

Ли­ше якась тон­ка-то­нень­ка стру­на тремтіла у ній без­пе­рер­вно і на­докуч­ли­во, жа­да­ючи, щоб її на­решті зно­ву обірва­ли, як і оту тем­ря­ву, де бу­ло душ­но і прісно.

Ба­жа­ючи чиєїсь відва­ги, жінка, од­нак, са­ма не чу­ла в собі особ­ли­вої хо­роб­рості, че­рез те по­шук при­год їй не заг­ро­жував ніде і ніко­ли. Во­на бу­ла пев­на се­бе зав­жди і всю­ди.

І навіть у той день, ко­ли за вікна­ми вже іншо­го — і че­рез ба­гато років — по­тягу ме­рехтіли су­теніючі праліси і дзер­кальні озе­ра, свіжобілені ма­ленькі хат­ки і роз­хрис­тані мо­лодиці на пе­ронах із ко­шика­ми па­хучих пиріжків.

Чах­котіли ко­леса май­же суціль по­рожнь­ого ва­гона. І сон­на змо­ра хи­лила її роз­пе­чену го­лову до по­душ­ки, де знов по­чина­лася гус­та тем­ря­ва.

Тем­ря­ву розірвав чо­ловік.

Чо­ловік ви­ник рап­то­во — як про­тяг — у відчи­нених две­рях ку­пе, привітно усміха­ючись ве­лики­ми чор­ни­ми очи­ма змо­реній жінці. Він усміхав­ся дов­го, на­че хотів за­пам'ята­ти її всю відра­зу і ви­тяг­ну­ти очи­ма на про­тяг. По то­му, як без­по­рад­но чо­ловік стис­нув пле­чима і за­шелестів гу­бами у на­маганні ви­мови­ти хо­ча би сло­во, жінка зро­зуміла, що пе­ред нею стоїть німий чо­ловік.

Він та­ки хотів за­гово­рити, та замість слів до неї дріботів біло­зубий усміх напівроз­ту­лених уст і та­нув, як сніг на ви­чов­ганій бруківці. Че­рез те, ма­буть, стоїть на про­тязі, у проймі про­чине­них ку­пей­них две­рей, ря­ту­ючись усміхом і зніче­ним, на­чеб­то вин­ним, пог­ля­дом, що ма­ло ли­чив й­ого міцній ши­рокоп­лечій ста­турі, до­волі ви­соко­му зрос­тові і пов­ним — май­же жіно­чим гу­бам.

Жінка відчу­ла дрож. Її вчи­ли не сто­яти на про­тязі.

Пе­реля­кана про­пас­ни­цею у влас­но­му тілі, во­на пе­реве­ла очі з об­личчя на чо­ловічі ру­ки — і болісно стис­ну­ла коліна: у­яви­ти при­гор­тання цих рук бу­ло не­мож­ли­во.

Во­ни не мог­ли при­гор­та­ти чи пес­ти­ти.

Ці ру­ки мог­ли хіба що відби­рати ос­танню крап­лю жит­тя і за­печа­тува­ти со­бою нуд­не й од­но­манітне зем­не три­ван­ня.

Со­ром від та­кого миттєво­го при­пущен­ня заг­нав жінку під самісь­ку стіну ожи­лого враз ку­пе, од­нак чо­ловік, розіклав­ши валізи, зник у ко­ридорі з тим же зніче­ним пог­ля­дом-усміхом. Во­на ж, втис­нувшись у по­душ­ку і тісно пе­реплівши но­ги, відвер­ну­лася об­личчям до стіни, пе­рема­га­ючи рап­то­вий жар і дрож, що в'яли­ли тіло, і відга­няла нав'яз­ли­ву дум­ку про чо­ловічі ру­ки…

По­тяг, мов ошалілий, гримів по рей­ках.

Чо­ловік, рап­то­во з'явив­шись і мов­чки — як про­тяг у две­рях — зник­нувши, не вер­тався на­зад.

І жінка з пе­реп­ле­тени­ми но­гами зас­ну­ла — як умер­ла, вко­лиса­на чи то влас­ним жа­ром, чи жа­ром літньої ночі.

…Жар ішов від чо­ловічих рук.

Да­рем­но во­на не у­яв­ля­ла їхнь­ого при­гор­тання і пес­тощів.

Чо­ловік у тем­ряві сто­яв на колінах, за­сунув­ши од­ну до­лоню їй під го­лову, а дру­гою гла­див обер­не­не від нь­ого об­личчя.

Жінці зда­лося, що її роз­би­ває па­раліч. Во­на з жа­хом відчу­ла, як відмов­ляєть­ся від опо­ру.


їй на­лежа­ло кри­чати, пру­чати­ся, не­само­витіти від рап­то­вого чо­ловічо­го на­хабс­тва, здій­ма­ючи ґвалт, чи хо­ча би пла­кати — а во­на, як не­жива, слу­хала не палкі — ли­ше лагідні — пес­тощі ши­рокої, міцної до­лоні і тугіше стис­ка­ла пе­реп­ле­тені но­ги.

Схи­лений над нею німий чо­ловік пах­нув свіжос­ко­шеною тра­вою, і во­на, зне­тям­ле­на від доб­ра, яким він дих­нув на неї, да­ла по­вер­ну­ти своє тіло об­личчям до нь­ого.

Чо­ловік на­чеб­то си­лував­ся заг­ла­дити ру­ками жар, що сто­яв між ни­ми, — та й­ого лагідність бу­ла та­кою, що не ма­ла міри.

І жінка відчу­ла: во­на за­раз ум­ре чи збо­жеволіє, роз­би­та па­ралічем влас­но­го тіла.

Грім бив жи­ву сме­реку — і жах­кий во­гонь здій­мав­ся попід вер­хи і не­беса, за­жер­ли­вий, як усі го­лодні.

По­жежа до­палю­вала тра­ву — і га­рячі со­ки стіка­ли по звуг­леній землі, за­кочу­ючись в її потріскані щіли­ни, як у фал­ди сукні.

Яс­труб па­дав на ка­ню — і пір'я розліта­лося по лісах і го­рах.

Пе­реля­кані птиці втра­чали го­лос і хліб зас­тря­вав їм у горлі, і пісня.

Світ шалів у чер­воній по­жежі.

По­тяг та­рах­котів по шпа­лах.

Вітер із до­щем гам­се­лили у ши­би.

…А чо­ловік мов­чки вий­мав ру­ками ду­шу з тіла, і стер­пла жінка упо­перек вузь­кої ку­пей­ної ка­напи зап­ро­дува­ла чи спро­дува­ла се­бе, як ос­тання пе­рекуп­ка на без­людно­му пе­рех­ресті, не ма­ючи ні си­ли, ні совісті, ні навіть гад­ки зга­дати про них.

У світі не існу­вало нічо­го, крім її шкіри.

Во­гонь, не­щад­ний во­гонь по­жирав су­ху сме­реко­ву смо­лу — і з тріском і зой­ком роз­но­сив її по не­баче­них усю­дах, за­лиша­ючи лиш краплі сль­ози чи роз­плав­ле­ного гірсь­ко­го криш­та­лю.

І її шкіра на­гаду­вала те­пер плас­ти і сль­ози всіх зем­них порід.

Під цією — пер­шою, гру­бою, — скрипіла тон­ша, більш чут­ли­ва,

за нею — ще ніжніша і м'як­ша, не­мов­би вит­ка­на з шов­ку.

Далі — за­паш­на чи дур­манна, що пашіла вул­канічним жа­ром,

і аж там, на са­мому споді, на­самкінець, го­ла-голісінь­ка, що слух­ня­но да­вала­ся в говірливі ру­ки німо­го чо­ловіка чи са­мого ди­яво­ла в чо­ловічій по­добі.

Й­ого пальці діткну­лися тієї — най­даль­шої — го­лиз­ни і ста­ли там прис­ту­пом, не­мов під стіна­ми фор­теці, що ось-ось має упас­ти, —

ли­ше зрідка по­сила­ючи хит­ру розвідку мізин­цем, від якої не роз­сту­пали­ся — роз­си­пали­ся кам'яні му­ри і ро­били­ся прис­тупни­ми най­по­таємніші фор­течні жит­ла:

тра­пезні і опо­чивальні, мо­литовні кап­лички і ору­жейні па­лати, а за ни­ми всіма — свя­тая-свя­тих ць­ого без­донно­го ко­ролівства — каз­на, що уже три­мала на­готові відкри­тими боч­ки і скринь­ки із щи­рим не­зай­ма­ним зо­лотом.

І ко­ли й­ого пальці дих­ну­ли на ті не­зай­мані ба­гатс­тва,

і ко­ли ши­рокі гру­ди підім'яли під се­бе чи то змокрілі прос­ти­рад­ла, чи вогкі її гру­ди, —

од­но­час­ний стогін рятівно­го за­напа­щен­ня, а мо­же, й по­гибель­но­го виз­во­лен­ня брит­вою прорізав гру­ди їх обох, не­само­витих від до­год­жання од­не од­но­му, одурілих від за­пахів і без­мов'я, і дов­го кле­котів у ши­би, за яки­ми бу­шува­ла гро­за і па­лала по­жежа вод­но­час…

По­тяг летів у Дністер.

На горбі зо­лотом блистіла цер­ковця.

Ор­кес­три гра­ли Мен­дель­со­на.

Коліна блу­дили, як вівці по мокрій паші.

А на всі землі і кон­ти­нен­ти вир­вався стогін пізна­ної жа­ги і прис­трасті.

Зда­вало­ся, він три­вав ціле жит­тя і од­ну вічність, аж по­ки не пе­реко­тив­ся в німе чо­ловіко­ве гор­ло і не зак­ле­котів бла­женс­твом чи прокль­оном.

Бу­ло щось ди­кунсь­ке, вар­варсь­ке, чу­жинсь­ке, за­гар­бниць­ке, тор­жес­тву­юче, ба, тріум­фаль­не в то­му пе­кель­но­му кле­коті німо­го гор­ла, що — як­би мог­ло! мо­же, бу­ло б розірва­ло цю гро­зу і по­жежу не­само­витим, радісним кри­ком, на який здат­на ли­ше віль­на лю­дина.

Німі не бу­ва­ють невіль­ни­ми. Че­рез те і зітхан­ня їхні, і сто­гони не ма­ють об­разли­вої си­ли.

Од­нак син­хрон­ний стогін, заз­ви­чай, по­род­жує потік лес­тощів, ев­фемізмів, ме­тафор і ще боз­на-чо­го, відо­мого людс­тву, відко­ли світ і сон­це.

Отож жінка жа­дала чо­ловічих слів са­ме те­пер, ко­ли ле­дачо гой­да­лася ук­ра­деним чов­ни­ком на во­дах Євфра­ту чи Нілу,

а мо­же, вже па­дала з са­мої Ніага­ри,

не бо­ячись за­бити­ся з ви­соти,

ли­ше стра­ха­ючись зно­ву за­бити­ся в ру­хах, що і справді мог­ли за­печа­тува­ти со­бою зем­не три­ван­ня.

Чо­ловік ут­кнув­ся в її гу­би і пив їх, як баль­за­мову во­ду, дов­го і не­насит­но, аж ста­ло не­сила ди­хати. А потім ти­цяв­ся у во­лос­ся і чо­ло, і шию, як щой­но врод­же­не яг­ня під бік яг­ниці, і ню­хав, і цілу­вав зас­по­коєну жінку.

Бу­ло душ­но і млос­но…

Та ба. А й справді? По­що те­пер сло­ва?

Що до­дати до то­го, що відбу­лося нині у ній і з нею? І з цим німим чу­жин­цем-тріум­фа­тором, чо­ловіком чи ди­яво­лом, її на­пас­тю чи по­рятун­ком?!

…Во­на ви­ряту­вала­ся і не впа­ла ра­зом із по­тягом у Дністер.

Зле­дачіла кров по­тихень­ку вер­та­лася у звич­ний ритм у хо­лону­чих жи­лах.

Жінка ще хотіла слів і пес­тощів, але вже не ма­ла ні пер­шо­го, ні дру­гого. Ли­ше без­звуч­но пла­кала з вдяч­ності і нез­нання.

Дощ сту­гонів за вікна­ми.

По­тяг та­рах­котів по рей­ках.

Гас­ла світо­ва по­жежа.

Чо­ловік сто­яв ли­цем до неї — і дивні вогні гра­ли на й­ого утіше­ному об­личчі.

І жінка, схли­пу­ючи у розірваній чо­ловіком тем­ряві, із тер­пким прис­ма­ком дар­мо­вого ви­на на гу­бах, щу­лячись у вогкість прос­ти­радл, із зап­лю­щени­ми очи­ма і розімкну­тими коліна­ми за­сина­ла ли­ше на п'ять хви­лин,

по­ки не ви­тече з її жил оця змо­ра і хміль,

по­ки не вда­рить грім, як му­суль­мансь­кий му­ед­зин до мо­лит­ви,

і во­на поцілує за­паш­ну чо­ловіко­ву ру­ку, що ви­вела її на­решті зі світу зат­хлості і все­од­на­ковості і да­ла ви­на ра­дості, як опію;

і діткну­лася не­тор­ка­них, най­тон­ших ме­режив тіла;

і са­ма поп­ро­сить то­го доб­ровіль­но­го бо­жевілля, що ме­жує зі смер­тю,

і яке мо­жуть да­ти ли­ше й­ого ру­ки.

А тоді во­на за­питає, хто він?

Чо­ловік?

Бог?

Чи ди­явол?

Чи один у трь­ох ли­цях?

І за­зир­не й­ому в очі,

і відсах­неть­ся,

не узрівши у них нічо­го, окрім гріха і злодій­ства.

…П'ять хви­лин ми­нали так дов­го, що, про­кинув­шись, зіщу­лилась від світла і по­рож­нечі.

По­тяг гур­котів по рей­ках.

На сто­лику в'яла не­розквітла жов­та тро­ян­да, і хи­лита­лося чер­во­не ви­но в ке­лихові.

У ши­би сту­гонів дощ.

І сот­ня роз­си­паних тро­ян­до­вих пе­люс­ток гой­да­лася і пах­ла

на підлозі,

на прос­ти­рад­лах,

в її во­лоссі,

і навіть за комірцем блу­зи,

ро­жевіючи з ус­ти­ду чи зух­ва­лості.

Стогін по­ране­ної са­мотньої вов­чиці за­бив­ся між чо­тирь­ох зам­кну­тих стін ку­пе і зах­ли­нув­ся го­лос­ним ри­дан­ням роз­чавле­ної спер­шу радістю, а те­пер — без­силлям жінки…

У ку­пе сто­яв міцний тро­ян­до­вий за­пах — усе, що за­лиши­лося від німо­го чо­ловіка.

…ОТОДІ ВО­НА здо­гада­лася, що чо­ловіків мож­на міня­ти, як ру­кавич­ки чи як пан­чо­хи.

Пе­ребу­ла своє ко­ролівство — пе­ребу­де і жеб­рац­тво.

Сль­ози.

Деп­ресія.

Не­нависть.

Роз­шу­ки.

Вер­тання у по­тяги.

Зно­ву деп­ресія.

Дос­лу­хан­ня до скри­пу нічних две­рей.

Прос­то­юван­ня на вечірніх вок­за­лах і в сутінко­вих вікнах.

Зно­ву деп­ресія.

На­решті глу­хе, як да­лекий грім, роз­дра­туван­ня.

А далі — без­просвітна бай­дужість, ко­ли не тре­ба очи­ма шу­кати рук, що зна­ють­ся з відва­гою, ні прісних, за­яло­жених, мов комірці що­ден­них со­рочок, об­лич, ані ди­вити­ся у не­беса у по­шуках за­губ­ле­ної гос­тро­ти чуттів. Ди­вила­ся хіба ли­ше в темінь влас­ної душі на не­роз­сте­леній тахті, на межі вми­ра­ючо­го дня чи роз­пуклої ночі зак­ляклим, май­же мер­твець­ким пог­ля­дом.

Біль­ше не зна­лася з прис­трас­тю.

Ли­ше хотіла зга­дати колір й­ого очей.

Во­на міцно зап­лю­щува­лася, роз­па­люва­ла у­яву — та жод­не видіння не по­лег­шу­вало її хво­роб­ли­вої ціка­вості.


Ані очей, ані об­личчя, ні віку, ні рос­ту, ні навіть гор­танно­го — тріум­фу­ючо­го — чо­ловічо­го сто­гону не мог­ла ви­добу­ти з пам'яті. На­чеб­то чо­ловік і справді був зі сну чи з про­видіння.

Але вди­хала розвіяний, та не­забу­тий за­пах виз­би­раних на підлозі тро­ян­до­вих пе­люс­ток — і не­само­витіла від жа­лю до са­мої се­бе.

Отоді во­на відва­жила­ся. А що? Хіба ли­ше чо­ловіки зна­ють відва­гу?!

Дов­го сто­яла пе­ред дзер­ка­лом, до­бира­ючи бар­ви до ли­ця, — і врешті но­ги по­нес­ли її ту­ди, де чо­ловіків бу­ло ба­гато і чи не ко­жен міг бу­ти її — аби лиш її во­ля.

— Хто ти? — хотіла за­пита­ти для сміли­вості, та тут же зат­ну­лася: по­гони ви­соко­го вій­сько­вого чи­ну зо­лотом блистіли під сон­цем, якось над­то кон­трас­ту­ючи із вбран­ням сусідніх чо­ловіків.

І во­на не втри­мала­ся: рап­то­во пог­ла­дила по­гони ру­кою — і так са­мо рап­то­во ос­микну­ла до­лоню: важ­кий хо­лод граніту діткнув­ся її шкіри, ніби проріза­ючи до­лоню. Так, що ста­ло страш­но по­диви­тися, гос­по­дареві в очі.

Во­на аж зап­лю­щила­ся.

Бо­яла­ся за­гово­рити пер­шою. Але му­сила.

— Ви­бач, мені бу­ло й­ти ніку­ди, і я прий­шла до те­бе, пер­шо­го стрічно­го. Ти не су­дити­меш?

Пер­ший стрічний був на­лаш­то­ваний слу­хати цю нес­подіва­ну жінку дов­го. Мо­же, са­ме че­рез це мов­чав? Осіннє сон­це бу­ло ще лагідне ба, навіть спеч­не. І жінка відчу­ла на собі теп­ло від й­ого гру­дей. А мо­же, навіть уже й від по­гонів. Во­на посміливіша­ла — і про­вела пуч­ка­ми пальців по чітко ок­ресле­них ви­логах пол­ковни­ково­го мун­ди­ра.

— Я нічо­го від те­бе не хо­чу. Хо­чу бу­ти вис­лу­ханою. Ро­зумієш? Ти ще мо­лодий. По­винен ро­зуміти.

Далі во­на відва­жила­ся на біль­ше — і та­ки роз­плю­щила очі.

Пол­ковник мов­чав, але й­ого де­що пох­му­рий пог­ляд ка­зав, що він не­задо­воле­ний її жа­лоб­ною блу­зою і чор­ни­ми пан­чо­хами в та­ку спе­кот­ню, та, врешті, і й­ому на­доку­чила круг­лорічна тем­ря­ва мун­ди­ра, і вза­галі — не­перер­вне бабсь­ке рюм­сання отут, в й­ого ци­таделі. Він, за­конос­лухня­на вій­сько­ва лю­дина, звик відда­вати честь і прий­ма­ти її від інших, а не вис­лу­хову­вати заш­маркані схли­пи своїх і чу­жих донь­ок, дру­жин чи ко­ханок.

— Честь?! Відда­вати честь?! — Жінка у чор­но­му відсах­ну­лася від зірок на й­ого по­гонах, як від вог­ню. — А я тобі віддаю що? Гань­бу? Нес­ла­ву? О, ні. Усе, що мо­же відда­ти зух­ва­ла жінка чо­ловікові, — то ли­ше свою честь. А без­честя при­ходить по то­му. Ти не віриш мені?

І зно­ву в й­ого пох­му­рому пог­ляді про­чита­ла нес­хва­лен­ня.

Він мов­чав.

— Ну, доб­ре, доб­ре. Зав­тра я прий­ду в чо­мусь ве­селішо­му… і все ж не ди­вися на ме­не так осуд­ли­во, бо, мо­же, до те­бе сю­ди ніхто й не при­ходить з та­кою відкритістю, як я… але з те­бе, на­пев­но, ще не вивітрив­ся сол­да­фонсь­кий дух, че­рез те ти не є ло­яль­ним до мо­го бо­лю. Од­нак у те­бе тут — до­волі ча­су, щоб пош­ко­дува­ти ще ко­лись за мною, а чи й за кимсь справді ближ­чим… ти маєш тут мож­ливість нек­вапно ду­мати не тіль­ки про своє ко­лишнє жит­тя, але й на­мага­тися ро­зуміти інших. О, так, тут ти маєш за­над­то ба­гато ча­су, мій пол­ковни­ку.

РАЗ-З-З-З… і ці ру­кавич­ки ски­нуті… і ці чорні пан­чо­хи за­кинуті, мо­же, й на­зовсім… І зовсім відсутній страх. Але во­на не за­пам'ята­ла коль­ору й­ого очей… чи ті очі бу­ли без­колірні від пох­му­рості?

…Як доб­ре, що во­на біль­ше не знаєть­ся з прис­трас­тю, а знаєть­ся те­пер ли­ше з цікавістю, гна­на са­ме її не­уто­ленністю і безміром.

Жінка чи не щод­ня ста­вала пе­ред ве­личез­ним дзер­ка­лом, роз­глад­жу­вала нерівності на об­личчі і змор­шки на сукні, і з бу­кети­ком не­вираз­них квітів бре­ла ту­ди, де бу­ло ба­гато — і різних — чо­ловіків, і будь-кот­рий з них міг ста­ти її.

На цей раз во­на при­див­ля­лася дов­го і без поспіху. О, та у ць­ому лю­бому те­пер їй царстві по­руч із чо­ловіка­ми сусіди­ли і жінки, але не так гус­то, і жод­на з них не мог­ла бу­ти їй су­пер­ни­цею. Бо хіба мо­жуть кон­ку­рува­ти з нею, на­решті віль­ною від прис­трас­тей, як оббіло­вана звіри­на від шкіри, усі оці мат­ро­ни, чо­мусь усміхнені на всі трид­цять два, всі чо­мусь мо­лоді чи штуч­но відмо­лод­жені, з де­коль­то­вани­ми грудь­ми і неп­ристой­но пиш­ни­ми зачіска­ми? Чи спро­мож­ний зби­ти ко­гось із глуз­ду їхній не­дореч­ний сміх са­метут, ко­ли тут во­лода­рю­ють ли­ше по­важні і мудрі, май­же заб­ронзовілі у своїй муд­рості і ве­личі?

Во­на ду­має, що тут не місце для де­коль­те.

Але вуль­гар­но усміхне­ним жінкам видніше.

Жінка поп­ра­вила зів'ялу тро­ян­ду у во­лоссі і наб­ли­зила­ся до то­го, чий пог­ляд сь­огодні підбадь­орю­вав її. Він — 1956 ро­ку на­род­ження. Про це мож­на бу­ло не пе­репи­тува­ти. І так вид­но. Був ак­то­ром і вічною ди­тиною. Че­рез те у нь­ого на плечі сиділа зграя ме­теликів із тріпот­ли­вими криль­ця­ми і пле­лася гус­та па­вути­на на чолі.

— Ти справді не глу­зуєш із ме­не, як де­які твої сусіди? — Всіла­ся ко­ло нь­ого близь­ко, ма­ло не на коліна. — Пев­но, що ні. Ти ж містифіка­тор. Ну­мо, мерщій ви­лазь із своєї шкіри і спро­буй залізти в мою. Ага… а ти ду­мав… ото ж бо… о, ні, ти за­над­то про­ник­нувся цим… і шат­куєш ме­не, не­мов­би ка­пус­ту на шатківниці. А я би хотіла бу­ти роз­горну­тою, як тро­ян­да, пе­люс­тка за пе­люс­ткою… повіль­но і млос­но, щоб за­бива­ло дух па­хоща­ми… Ба­чиш, при­хиляю до те­бе го­лову і вже не бо­юся ані те­бе, ані твоєї хо­лод­ної — як у справжнь­ого покій­ни­ка — усмішки… Ти ж ак­тор. От­же, моя зух­валість не спро­мож­на пе­реля­кати те­бе, ти на ко­ну. Ме­тели­ки та­кож на ко­ну, а ко­ном їй слу­жить твоє по­темніле пле­че. І чо­му у ту­тешніх чо­ловіків по­темнілі плечі і жод­но­го біло­го чи але­бас­тро­вого? Ти смієшся з ме­не чи вхо­диш у роль? Як­що так, то зіграй мені за­буту прис­трасть. Ти ж ро­зумієш, про що я… А я потім роз­сиплю тро­ян­дові пе­люс­тки із сво­го во­лос­ся тобі на коліна. Во­ни у те­бе теплі і та­кож у ме­тели­ках. Ли­ше чо­ло чо­мусь у па­вутинні. Чи до нь­ого дав­но ніхто не при­туляв­ся? Чи ти ме­не і не слу­хаєш, і не чуєш?.. Ось тобі скромні квіти до підніжжя твоєї ве­личі, ак­то­ре влас­ної долі, а я й­ду, аж по­ки зно­ву ме­не не пок­ли­чеш, щоб шат­ку­вати, як на шатківниці…

Уже до­рогою до­дому, у люд­но­му тро­лей­бусі, жінка вхо­пила­ся за го­лову: Бо­же, але яко­го коль­ору очі мав цей не­пере­вер­ше­ний ак­тор, що слу­хав її, не пе­реби­ва­ючи і не ря­ту­ючи дру­горяд­ни­ми репліка­ми, як своїх ко­лишніх пар­тне­рок по сцені? О, ак­торс­тво ве­лика шту­ка, але чо­му і в нь­ого без­колірні очі?

Навіщо їй і те­пер так, як бу­ло раніше: зод­на­ковіло і без­бар­вно?

…ТА Й ЦІ ПАН­ЧО­ХИ, сла­ва Бо­гу, ски­нуті. Це ли­ше ру­кави­чок у неї дві па­ри, а ць­ого доб­ра, панчіх, — удос­таль.

…Щод­ня во­на ви­бира­ла обій­де­них і, як їй зда­вало­ся, обділе­них жіно­чою ува­гою чо­ловіків.

— …Ша­ную ваш го­нор, па­не про­фесо­ре.

— …Цілую ру­ку, ви­тязю без тиг­ро­вої шкіри…

— …Па­даю пляц­ком до ва­ших ніг, юна­че, і ди­хаю по­роха­ми з-під них…

Та жод­не фіглярс­тво, ні ви­тон­ченість, ні по­важність, ані кло­уна­да у ць­ому май­же суціль чо­ловічо­му царстві не зіткну­ли її з тим, зад­ля чо­го жінка відвой­ову­вала їх у глян­цю втаємни­ченості, су­воро­го мов­чання та граніту.

Ко­жен із ціка­вих їй чо­ловіків на свій лад ро­зумів жінку, та жо­ден не відповів їй ані сло­вом, ані жа­гою: ли­ше без­колірни­ми, глян­це­вими очи­ма, в яких годі бу­ло відшу­кати щось інше, крім гріха і злодій­ства, так на­чеб­то на добрій по­ловині світу ле­жала ви­нят­ко­во злодій­ська пе­чать, не­мов їм пе­редав ес­та­фету німий чо­ловік з да­леко­го по­тягу і на­чеб­то справді за­боро­нив жінці чу­ти і відгу­кува­тися на чиїсь інші — не й­ого — сло­ва.

Во­на при­пада­ла до по­темнілих гру­дей ту­тешніх чо­ловіків, в надії вло­вити в них бо­дай ди­хан­ня, бо­дай на­тяк на стогін. Та чо­ловіки, виб­рані нею, бу­ли такі ви­муш­тру­вані, що їх не мог­ло роз­чу­лити ні ба­жан­ня, ні ри­дан­ня, ні її влас­ний стогін. Во­на бу­ла б ха­пала їх за ру­ки і са­ма відгор­та­ла усі по­роди своєї шкіри, аж до тієї — найбільш враз­ли­вої, найбільш пе­кель­ної.

Та всі чо­ловіки її улюб­ле­ної те­риторії ма­ли солідарність із тим — німим чо­ловіком, що ви­кував, пев­но, ста­леві кай­да­ни на всю реш­ту рук, так не­мов од­но­час­ний і безс­тро­ковий па­раліч упав на все чо­ловіцтво світу, влас­не, не на са­ме чо­ловіцтво — ли­ше на їхні ру­ки.

Жінка по­дов­гу вдив­ля­лася в об­личчя усіх по­кину­тих нею у ць­ому царстві, німих — і хотіла зна­ти, кот­рий міг би відшу­кати в собі відва­гу до неї.

Де­які об­личчя да­вали певні сподіван­ня, та очі… зод­на­ковілі без­колірні очі ду­шили по­рухи чо­гось да­леко­го і за­буто­го… мож­ли­во, ко­лись во­но на­зива­лося навіть прис­трас­тю.

Роз­би­та, во­на жод­но­го ра­зу не по­вер­та­лася до роз­драж­не­них, а потім по­кину­тих чо­ловіків.

І все ж вос­таннє прий­шла до то­го, пер­шо­го, пол­ковни­ка з пох­му­рим пог­ля­дом, який за всю осінь, зи­му і вес­ну не пог­ладшав і не по­теплів, не до­дав зірок на свої по­гони, не стер го­роб­чи­кових плювків із напівли­сої го­лови і не ви­кинув з-під ру­хи зос­тавле­ної ко­лись нею, а те­пер уже вицвілої, май­же зог­ни­лої, тро­ян­ди.


Уже чо­мусь не хотіла зна­ти ні коль­ору очей, ні сто­гону, ні сло­ва. Упа­ла го­ловою й­ому на гру­ди і чи то співа­ла, чи лиш пов­то­рюва­ла за ки­мось: «При­несеш ко­лись мені вінок із жи­вих квітів… Ти — пер­ший стрічний. Ти пох­му­рий і за­тятий, як і я… але при­неси мені вінок жи­вих квітів. Ка­зала тобі, що жаліти­меш за моїм рюм­санням. Ба­чу, ніхто тут не пла­кав, крім ме­не, і не відда­вав тобі честі, пол­ковни­ку… але обов'яз­ко­во вінок із жи­вих квітів… із жи­вих… бо відда­ла тобі, пер­шо­му стрічно­му, не що інше як честь, жи­ву свою честь. А те­пер, ма­буть, по­ра мені й­ти у нес­ла­ву. Ніщо не три­ває над­то дов­го. Над­то, ко­ли знаєшся з німи­ми, а я ще не маю сміли­вості заніми­ти усю се­бе. Отак, мій за­тятий, ба­чиш мою ве­селу — як ай­стра, блу­зу?

Засмій­ся до ме­не, а я зап­ла­чу до те­бе — і обом ста­не лег­ше у нашій камінності.

Ти, прав­да, не ду­маєш, що я бо­жевіль­на? Те­пер уже не ду­маєш. Але ж ду­мав! Хо­ча й сам доб­ре знав, що світ ки­пить і зне­магає від прис­трас­тей. Він зах­ли­нув­ся би і пішов шке­реберть, ко­ли б не за­боронні зна­ки ви­роб­ле­ної суспіль­ством мо­ралі.

Але, мій пол­ковни­ку, ти ж кра­ще за будь-ко­го знаєш, що мо­раль пов­сюдно дран­ти­ва — як про­зорі намітки, що на­чеб­то прик­ри­ва­ють де­коль­то­вані мо­дельні і не ду­же мо­дельні, чи й да­леко не мо­дельні — спи­ни.

Наші ба­жан­ня сильніші за мо­раль. Але, ба­чиш, біда в то­му, що ба­жан­ня, на відміну від мо­ралі, не є єзуїтсь­ки­ми. На­зивай­мо їх, як зав­годно: низь­ки­ми, гріхов­ни­ми, плотсь­ки­ми, ди­кими… во­ни лиш ма­ють прис­мак гірко­ти, але ба­жан­ня не ма­ють єзуїтства. Ось тобі і увесь ключ до ро­зуміння мо­ралі, яка в кінце­вому ре­зуль­таті пе­рема­гає ба­жан­ня. А що мо­раль дран­ти­ва навіть поп­ри це (і на кож­но­му кроці), то хіба до­водить­ся сумніва­тися?

Ти ж ду­мав, що я бо­жевіль­на! А я прос­то не­щас­на, бо не вис­лу­хана до кінця жод­ною лю­диною у світі… оце ось так…

Але чуєш, пол­ковни­ку, ти вже ніко­ли не ста­неш ге­нера­лом… че­рез те, щоб не­одмінно приніс мені вінок із жи­вих квітів… Але, знаю, ти не змо­жеш. То пе­река­жи, як­що зумієш, ко­му тре­ба…»

ВА­РИЛА БОРЩ.

Сте­лила постіль.

Хо­лод­ни­ми ус­та­ми да­вала обій­ма­ти се­бе влас­но­му чо­ловікові, бу­ла ре­тель­ною на службі і без­пе­рер­вно, і невідво­рот­но ду­мала про тих, з відкри­того нею царс­тва німих, що мог­ли бу­ти у неї зав­тра, че­рез місяць, че­рез рік.

Во­на за­писа­лася до діль­нич­но­го ліка­ря і поп­ро­сила нап­равлен­ня до психіат­ра.

Лікар ли­ше стис­нув пле­чима: «Ту­ди не про­сять­ся — ту­ди за­бира­ють».

Психіатр із си­нюш­ним но­сом дов­го ди­вив­ся на неї, а потім двічі, і тричі пе­репи­тував про од­не і те ж:

вік,

стать,

місце на­род­ження,

місце ро­боти,

дні тиж­ня,

таб­личку мно­жен­ня,

сто­лицю дер­жа­ви,

ім'я прем'єр-міністра,

розмір взут­тя,

її влас­не ім'я,

стать,

день пе­ремо­ги.

Роз­ча­рова­на, во­на в якусь мить пе­рес­та­ла відповіда­ти на без­глузді, як їй ви­дало­ся, за­питан­ня.

— Хіба ви прий­шли сю­ди, щоб мов­ча­ти? — роб­ле­но лагідно про­тара­банив дво­ма паль­ця­ми по столі психіатр.

— А хіба я прий­шла сю­ди, щоб у ме­не з'ясо­вува­ти розмір мо­го взут­тя?! — у тон відповіла жінка.

— Але ж я му­шу з'ясу­вати адек­ватність ва­шої по­ведінки, ша­нов­на пацієнтко!

— Моя по­ведінка адек­ватна моїм по­чут­тям. При­чину са­ме ць­ого я ба­жала вста­нови­ти з ва­шою до­помо­гою. Од­нак зму­шена відкла­няти­ся. До то­го ж я не пацієнтка. Я, ліка­рю, ве­лика містифіка­тор­ка… Ви не винні. Ви не розпізна­ли.

Після ць­ого во­на хотіла за­подіяти собі смерть.

Уже.

Не­гай­но.

Щоб не про­дов­жу­вати роз­ки­дати тінь довкіл се­бе.

Щоб заг­лу­шити го­лос спо­гаду і хо­лод дій­сності, зам­кну­тої глян­цем граніту чи мар­му­ру і влас­ної неп­ри­ка­яності поміж не­чут­но­го по­дуву цвин­тарних вітрів.

Ні. Во­на та­ки відва­жить­ся ще бо­дай раз у житті — і за­подіє собі смерть. І дот­ри­має до кінця усіх оз­нак адек­ватної по­ведінки жінки, зне­воле­ної прис­трас­тю.

Та­що, як хтось — та­кий са­мий, як во­на — та­кож при­ходи­тиме сю­ди після її смерті, і роз­горта­тиме її, як квітку, чи шат­ку­вати­ме, не­мов ка­пус­ту? Зду­вати­ме з її неп­ри­род­но розсміяно­го об­личчя по­рохи і па­вути­ну і ту­лити­меть­ся до по­темнілих гру­дей в надії ви­добу­ти з-під тра­ви і ка­меню стогін її на­соло­ди?! І той хтось бу­де що­разу інший?! І й­ти­муть не­щасні, як до повії, до прик­ри­тої зем­лею бе­зодні її тіла, і жа­дати­муть роз­ра­ди, як ба­жає во­на за­раз від інших… цілую ру­ку, ша­ную ваш го­нор, па­даю пляц­ком…

Фіґлярс­тво, ви­яв­ляєть­ся, і так не має міри. То навіщо й­ому спри­яти до­дат­ко­во?

Раз-з-з… і ці пан­чо­хи набік…

Сю­ди во­на прий­де тоді, ко­ли прий­де.

Тах­та не розісла­на.

Темінь без­просвітна.

Терпіння — рабсь­ке.

По­тяг ле­тить — і ніяк не долітає в Дністер.

На горбі у біле­сенькій цер­ковці тріска­ють дзво­ни.

По­жежа ся­гає не­бес.

А її га­ряче, не­само­вите при­сяган­ня — єди­ному німо­му, з ким на­гово­рила­ся най­дов­ше і най­щиріше за все жит­тя.

А тут, у ць­ому царстві, при­сяган­ня зайві.

Тут люд­но, але хо­лод­но.

У пол­ковни­ка пох­му­рий пог­ляд.

Ак­тор ніко­ли не увій­де в роль.

Ви­тязь не вилізе з тиг­ро­вої шкіри.

Про­фесор не док­ли­четь­ся сю­ди своєї мо­лодої жо­ни.

При­сяга­тися тре­ба у коль­орові вічі.

ВО­НА СЮ­ДИ ВЖЕ НЕ ПРИЙ­ДЕ НІЗА­ЩО!!! НАВІТЬ, КО­ЛИ Б ЇЙ ПЛА­ТИЛИ!

…Сю­ди — на цвин­тар — її при­нес­ли.

Тоді, ко­ли прий­шов її час.

У той день во­на бу­ла дев'ят­надця­тою у спис­ку місце­вої ри­ту­аль­ної служ­би.

І в неї, як у всіх реш­ти, бу­ли чорні ма­ри і чор­на до­мови­на. За до­мови­ною й­шли не­чис­ленні знай­омі, співробітни­ки, прос­то роз­зя­ви і влас­ний чо­ловік.

Він ос­таннім — після гро­барів — поп­ра­вив стрічку на вінку із штуч­ни­ми квіта­ми.

Вінків із жи­вими — не бу­ло.

1996 рік,

Роз­то­ки на Бу­ковині

Вечір жит­тя. Жит­тя ко­рот­ке, щоб ка­зати «Ні»… 

— ЗДРАС­ТУЙ. Це я, — без тіні сен­ти­мен­ту ска­зав у трубці чо­ловічий го­лос, який зав­жди зму­шував ме­не шу­кати ва­леріану.

Заз­ви­чай опісля чер­го­вої те­лефон­ної роз­мо­ви, за­пив­ши де­сяток-дру­гий гірких кра­пель во­дою, цілком спус­то­шена й роз­би­та, я дов­го ди­вила­ся на те­лефон, який, зда­вало­ся, ще вібрує від не­давньої сло­вес­ної нап­ру­ги.

З цим чо­ловіком ми ніко­ли не спе­реча­лися. І навіть не ко­кету­вали. Але зав­жди наші роз­мо­ви на­гаду­вали ко­риду. Чо­ловік у ній ви­кону­вав дві ролі од­но­час­но: то­ре­адо­ра (з дво­ма чер­во­ними по­лот­ни­щами) і би­ка. Що­разу мені важ­ко бу­ло збаг­ну­ти, хто з них на­падає, а хто за­хищаєть­ся, і яка роль у ць­ому відво­дила­ся мені.

Я жаліла то­ре­адо­ра, який зму­шував лю­тува­ти би­ка, і не­навиділа би­ка, що навіть че­рез слу­хав­ку ро­бив уже й ме­не то­ре­адо­ром.

Як­би я ма­ла біль­ше си­ли волі, чи, мо­же, впер­тості, я б та­кож мог­ла здо­лати в собі опір вічної ми­рот­во­риці і відпус­ти­ти на чо­тири сто­рони лютість влас­но­го би­ка — нев­то­ленність жа­ги до ць­ого чо­ловіка. Але, тіль­ки за­чув­ши у собі хіть до на­паду, ви­тяга­ла звідкись біле, капіту­ляцій­не, по­лот­ни­ще. І ме­тамор­фо­зи з пе­ревтілен­ням би­ка у ми­рот­во­рицю про­дов­жу­вали­ся.

Вти­хоми­рюва­лася від са­мого тем­бру й­ого го­лосу, до­волі час­то не вни­ка­ючи у зміст ка­зано­го. Все од­но всі сло­ва до­вело­ся б просіюва­ти, як на ситі, потім ро­бити «фіфті-фіфті» і ще раз про­пус­ка­ти крізь ре­шето.

Іноді мені зда­вало­ся, що наші сло­весні бої, врешті-решт, зро­били нас сіамсь­ки­ми близ­ню­ками, в яких пе­рели­вала­ся і пуль­су­вала кров на­пад­ни­ка й за­хис­ни­ка од­но­час­но, й годі бу­ло збаг­ну­ти, у ко­му чиєї крові пе­рева­жало.

Од­нак я так вто­мила­ся на цих вис­нажли­вих ко­ридах, що іноді са­ма се­бе відчу­вала по­лот­ни­щем, яким на­магав­ся за­тули­тися чо­ловік-то­ре­адор від се­бе ж, чо­ловіка-би­ка. Він збуд­жу­вав­ся і зас­по­ко­ював­ся мною, не над­то пе­рей­ма­ючись дум­кою про те, що в цей час по­чува­ла я.

Мож­ли­во, це хобі всіх чо­ловіків — у ролі своєрідно­го пра­пора три­мати жінку, тим са­мим до­водя­чи собі й ото­чу­ючим чо­ловічу спро­можність і прик­ра­ша­ючи та­ким зна­меном своє існу­ван­ня.

А мо­же, як і кож­на жінка, я пе­ребіль­шу­вала свою роль у й­ого житті, ду­ма­ючи, що ва­жу для нь­ого над­то ба­гато.

Усе бу­ло прос­то. Ми й­шли од­не на од­но­го з лю­бов'ю, близь­кою до люті, і лю­тува­ли з не мен­шим азар­том, аніж азарт прис­трасті. Так, са­ме так: ми й­шли од­не на од­но­го, а не од­не до од­но­го.


На­ша ко­рида три­вала близь­ко ро­ку. Те­лефон став чи не го­лов­ною аре­ною не­види­мого бой­ови­ща…

— Де ти? — за­пита­ла без особ­ли­вого ен­тузіаз­му, бу­дучи го­товою по­чути у відповідь усе, що зав­годно, крім прав­ди.

— Де­сять го­дин їзди до те­бе, — відповів го­лос у трубці.

Ве­лика спа­кова­на валіза ошкіри­лася з підло­ги коль­оро­вою роз­кри­тою па­щею, як па­щею не­вивер­гну­того вул­ка­на.

Я зітхну­ла, оче­вид­но, так го­лос­но, що го­лос на дру­гому кінці стри­вожив­ся:

— Ти не са­ма?

Хм… «Ти — не один», — із дня у день, як па­пуга, пов­то­рює чер­го­ву дур­ни­цю по­пуляр­ний ка­нал і, ма­буть, не по­миляєть­ся.

— Я не са­ма. Зі мною на зав­тра кви­ток до Вар­ни, — зітхну­ла я вдру­ге. — О дев'ят­надцятій двад­цять сім поїзд но­мер вісімнад­цять у даль за­гур­ко­че…

— …І ми підем, де тра­ви по­хилі, — сміючись, пе­ребив го­лос із те­лефо­ну. — Ка­жу тобі: де­сять го­дин їзди до те­бе. Як­що їха­ти ду­же швид­ко, то вий­де дев'ять. За­раз… — я зро­зуміла, що він ди­вить­ся на го­дин­ник, — май­же ціла до­ба до тво­го поїзда. Вдосвіта я зас­та­ну те­бе ще сон­ною. Півдо­би — наші. Так що роз­кла­дай валізу і че­кай ме­не на світан­ку. У ме­не дві го­дини бу­дуть віль­ни­ми.

— Ти ска­зав півдо­би…

— Півдо­би — наші, а дві го­дини — вільні.

— Ти за­теле­фонуєш? — пе­ремов­чавши, за­пита­ла з без­надією в го­лосі, що мог­ла би зво­руши­ти навіть камінь.

— Я под­зво­ню у двері. Двічі по два дзвінки.

Я мов­ча­ла.

— Де ти? — те­пер за­питав він.

— В де­сяти го­динах від те­бе.

— Че­кай. Ще сон­це не зій­де…

— …Як ро­са очі виїсть, — пос­ла­ла нав­здогін ко­рот­ким гуд­кам чер­го­ве зітхан­ня.

…ЯК­ЩО ЦЕЙ чо­ловік ко­лись поз­ба­вить ме­не жит­тя, я по­дякую й­ому навіть із то­го світу, що на­решті звіль­нив від се­бе, ду­мала я, навіщось і справді ви­кида­ючи з валізи щой­но скла­дені речі. Літні сукні, са­рафа­ни, ку­паль­ни­ки, кос­ме­тика, пар­фу­ми, прик­ра­си… Роз­ки­дане по кімнаті різно­коль­оро­ве дран­тя, яке я до­бира­ла з особ­ли­вою прискіпливістю і ре­тельністю, те­пер вик­ли­кало хіба що глу­хе роз­дра­туван­ня. Для ко­го во­но приз­на­чало­ся, як­що ли­ше один не­обов'яз­ко­вий дзвінок од­но­го ба­ламут­но­го чо­ловіка зму­сив те­пер ці кра­сиві, дбай­ли­во спа­ковані вит­ре­бень­ки літа­ти по спустілій квар­тирі? По­серед шов­ко­вого й за­паш­но­го гар­ми­деру, з квит­ком у одній руці і ту­рис­тичною путівкою в іншій — май­же не­навис­но ди­вила­ся на чер­во­ний те­лефон, що ви­пинав свої ок­руглі бо­ки з книж­ко­вої по­лиці, не­наче сміяв­ся сам із се­бе, а швид­ше, з моєї змілілої враз рішу­чості по­чати но­ве жит­тя.

За кіль­ка ос­танніх місяців мої нер­ви нап­ру­жили­ся до краю. Ко­ли б і справді чи­мось мож­на бу­ло зафіксу­вати стан нервів, мої би ви­дали­ся зітліли­ми і спо­рохніли­ми, як дов­го зле­жалі у землі речі.

Ко­лись у ди­тинстві, в селі у ба­бусі, я ста­ла свідком мо­торош­ної сце­ни. Сіль­ські чо­ловіки ра­зом із гро­барем Гав­ри­лом, ко­па­ючи мо­гилу для ко­гось із од­но­сельців, не роз­ра­хува­ли місця і, нат­ра­пив­ши ло­пата­ми на доб­ре збе­реже­ну тру­ну сімде­сятирічної дав­ності, відкри­ли її. З ціка­вості. Зна­ючи, що мо­гилу ніхто дав­но не дог­ля­дає. Від май­же мініатюр­ної жінки з ко­лись ду­же дрібни­ми ри­сами об­личчя у до­мовині ли­шив­ся прос­то попіл, фор­ма яко­го відповіда­ла фор­мам тіла й одежі. Ко­ли Гав­ри­ло тор­кнув­ся ру­кою го­лов­но­го убо­ру покій­ниці, те, що на­зива­лося ко­лись хус­ткою, роз­си­пало­ся й осіло гус­тим по­пелом на дні тру­ни.

Мої те­перішні нер­ви на­гада­ли б мо­гиль­ний попіл, як­би хто спро­бував їх тор­кну­ти ру­кою…

Від зав­трашнь­ого дня я справді хотіла по­чати інше жит­тя. У чо­му по­ляга­ла й­ого іншість, не ска­зала би й на сповіді, але що во­но по­вин­но до­корінно зміни­ти стан постій­но три­ва­ючої ко­риди і якось пе­реінак­ши­ти мої дні, зна­ла на­пев­не. Ма­буть, я сподіва­лася у попіл вдих­ну­ти жит­тя. Вос­таннє.

Чо­ловік, який зму­шував но­сити ва­леріану замість об­ручки, дов­ший час був допінгом, од­нак те­пер він де­далі частіше ста­вав деп­ре­сив­ни­ми пігул­ка­ми в моїх са­мотніх, од­но­манітних днях.

Після не­насит­ної прис­трасті, смак якої з ним я відчу­вала особ­ли­во гос­тро, він на­дов­го уни­кав ме­не, як чу­ми, щоб за який­сь час, і обов'яз­ко­во зне­наць­ка, зно­ву пог­ли­нути своєю палкістю. Іноді мені зда­вало­ся, що він ба­вить­ся зі мною, як ба­вить­ся ста­рий роз­пе­щений кіт зі сліпим ми­шеням, ніби ба­жа­ючи до­вес­ти ме­не до ска­зу. Але ко­ли з й­ого ску­пого гор­ла ви­ривав­ся го­лос­ний і болісний стогін жа­ги, не ду­ма­ючи, про­щала всі й­ого про­вини пе­реді мною — і по­чува­ла се­бе справжнь­ою ца­рицею на бен­кеті жит­тя.

Він був чо­ловік-не­видим­ка, чо­ловік-нев­ло­вим­ка. Ніко­ли не зна­ла, який чер­го­вий сюр­приз він го­тує для ме­не. Що­разу налітав, мов кор­шун на здо­бич, за­тума­ню­ючи го­лову яки­мись ску­пими, але від то­го ще со­лод­ши­ми сло­вами, які ро­били ме­не сліпою і глу­хою до всь­ого, що відбу­вало­ся по­за на­ми. Я вчи­лася про­щати й­ого ве­ликі дур­ниці і ще більші прик­рощі. Та це бу­ло не­надов­го.

Він чи то лю­бив ме­не, чи грав­ся зі мною, як ве­ликий німий, — мов­чки. Без клять­би. Без обіцян­ки, але що най­об­разливіше — без роз­пи­тувань. Й­ого не-роз­пи­туван­ня об­ра­жало ней­мовірно. Я не по­чува­ла се­бе жи­вою істо­тою, ко­ли він не ціка­вив­ся нічим, що мог­ло ма­ти бо­дай якусь до­тичність до ме­не. Жив своїми відчут­тя­ми і роз­чи­няв­ся в мені ли­ше тоді, ко­ли ми за­лиша­лися на­одинці.

Ко­ли ж зни­кав із очей, тоді, ма­буть, і я зни­кала з й­ого сер­ця. Бу­ла впев­не­на, що він зга­дує про ме­не, ли­ше ко­ли я пот­рапля­ла й­ому на очі. А на очі пот­ра­пити мож­на бу­ло тоді, ко­ли він зга­дував кількість го­дин їзди до ме­не. Відстань між на­ми вимірю­вала­ся го­дина­ми до зустрічі, а не кіло­мет­ра­ми.

Ко­лись я ска­зала й­ому напівжар­то­ма-напівсерй­оз­но: «Ось уже май­же рік у ме­не три­ває час обій­ма­ти, а твій го­дин­ник по­казує час ухи­ляти­ся моїх обіймів».

Відповідь бу­ла дос­той­на:

— Ти би кра­ще на ніч чи­тала не Біблію, а кни­ги про смач­ну і здо­рову їжу. А ухи­ляти­ся слід спла­ти по­датків, а не обіймів.

Й­ому бу­ло доб­ре. Він ди­хав здо­ров'ям, без­печністю і без­турботністю. Він жив, на­че жар­ту­вав, і хотів пе­рет­во­рити на жарт і моє жит­тя та­кож.

— Ха… — ка­зав, не слу­ха­ючи моїх зітхань, — до зав­тра мож­на не до­жити. Мож­на не про­кину­тися. Пот­ра­пити під ко­леса ав­та. Упас­ти в ка­налізацій­ний люк. Ста­ти жер­твою маніяка. Та, Гос­по­ди пра­вед­ний, є ти­сячі спо­собів зник­ну­ти з ць­ого світу миттєво, і є ли­ше один спосіб відчу­вати радість жит­тя.

Че­рез те, як­що мо­жеш, жи­ви ве­село, радісно сь­огодні, ро­зумієш, сьо-го-о-о-о-дні.Пам'ятай: ти ство­рена для сміху і обіймів. А все реш­та — дур­ниці. І хай бо­лить го­лова в дят­ла, що в ма­газині черс­твий хліб, а у тво­го на­чаль­ни­ка — черс­тве сер­це…

ДО­ТЕПЕР Я ДУ­МАЛА, що черс­тве сер­це в нь­ого, та ко­ли він круж­ляв ме­не над со­бою і приспіву­вав щось ве­селе чи со­роміць­ке, я справді хотіла жи­ти ве­село.

А в те­лефон­но­му ре­жимі, як він лю­бив вис­ловлю­вати­ся, у нас три­вала ко­рида. Я підоз­рю­вала, що при­чиною цієї без­глуз­дої ко­риди є рев­нощі, а ще біль­ше — постій­на роз­лу­ка. Ма­буть, то­му він і віджар­то­вував­ся:

— Ко­рида? Це для різно­манітності. Інак­ше дні ста­нуть прісни­ми. І ми вкриємо­ся мо­хом.

Іншим ра­зом він нашіпту­вав, пе­реби­ра­ючи гу­бами моє во­лос­ся:

— Ти ж знаєш: я — ха­кер жіно­чої пси­хології. Я спо­чат­ку шу­каю по­мил­ки у прог­рамі, потім об­ду­мую шля­хи про­ник­нення в неї, а далі — пе­реп­рогра­мовую жінку на свій лад.

Тоді ці сло­ва нічо­го, окрім кри­вої посмішки, в ме­не не вик­ли­кали.

Хм… Во­но й не див­но: хіба мо­же жінка ду­мати, ко­ли во­на по­чуває се­бе га­рячою гли­ною в ру­ках скуль­пто­ра?

А слід бу­ло, го­луб­ко, по­чува­ти се­бе комп'юте­ром, чия прог­ра­ма ви­яви­лася та­кою прос­тою і зро­зумілою, що ста­ла дос­тупна ама­торові-ха­керу.

Але чи всте­жиш, ко­ли скуль­пто­ри пе­рерод­жу­ють­ся у ха­керів?

Та й чи тобі по­чува­тися комп'юте­ром, ко­ли ти спо­конвіку прив­че­на до рахівниці й олівця?

…НЕ ЗНАЮ чо­му, але я май­же без­надій­но ди­вила­ся на зав­трашній кви­ток до Вар­ни. Усе в мені підка­зува­ло, що й­ому вже мож­на влаш­то­вува­ти по­мин­ки.

У вікнах сутінки зміни­лися тем­ря­вою.

Із сусіднь­ого бал­ко­на за­пах­ло нічною матіолою.

Сер­пне­ва спе­ка зро­била­ся про­холо­дою.

А я сиділа у квар­тирі, як у клітці, і не чу­ла в собі ні ра­дості, ні пе­чалі.

Я хотіла не­мож­ли­вого — спо­кою і Й­ого. Зна­ла, що так не мог­ло бу­ти. Але, ра­зом з тим, най­дуж­че хотіла зміни­ти бо­дай якусь дрібни­цю у своєму житті. Надії на зміни чо­мусь пов'язу­вали­ся із ро­жевим квит­ком на Вар­ну. Ілюзія то­го, що зміна місця вне­се зміни в суть жит­тя, три­мала ме­не, як на прив'язі.

Зав­тра вдосвіта, ко­ли зій­де сон­це, ще з по­рога, ска­жу й­ому прав­ду: що я хо­чу змін.Що не мо­жу біль­ше й­ого так че­кати. Навіть кос­мо­нав­ти ма­ють зв'язок із зем­лею. А він же не в кос­мосі і не на дні оке­ану. Що й­ого жар­ти дра­ту­ють і не відволіка­ють від проб­лем. Що не хо­чу лю­бові, а хо­чу пев­ності, пев-но-сті, ста-біль-ності, як ска­зав би наш пре­зидент. Ось що я ска­жу й­ому зав­тра, щой­но він пе­рес­ту­пить поріг квар­ти­ри…


Бо­же пра­вед­ний, за що ти поз­ба­вив ме­не яс­но­го ро­зуму? Чим я так за­вини­ла пе­ред то­бою, що ти ро­биш із ме­не на ста­рості посміхо­вись­ко?

Мені со­рок п'ять років.

Я маю ро­боту.

Квар­ти­ру.

Мої діти жи­вуть у сто­лиці.

У ме­не гар­на ре­путація.

Але я не вин­на, що вдо­ва. Що роз­би­та жит­тям. І що не мо­жу бу­ти вдо­вою до смерті.

Мо­же, бу­ла б нею, ко­ли б не отой фа­таль­ний розмін квар­ти­ри після чо­ловіко­вої смерті, що обер­нувся для ме­не зем­летру­сом.

Те­пер я ро­зумію, чо­му Він ви­явив­ся та­ким ве­лико­душ­ним і доп­ла­тив мені навіть біль­ше, ніж нас­правді кош­ту­вала квар­ти­ра. Ко­рида — ось справ­жня ве­личи­на доп­ла­ти за «чеш­ку» поліпше­ного пла­нуван­ня.

Він хо­че ме­не пе­реінак­ши­ти. Він хо­че прив­чи­ти до се­бе та­кого, яким є нас­правді. Але це все од­но, що в пе­релиць­ованій сукні на­мага­тися бу­ти при­мою.

По­деко­ли я й­ого ро­зумію. Але ще біль­ше люб­лю. А ко­ли чую, що люб­лю, тоді не ро­зумію нічо­го.

Ко­ли й­ому бу­де бо­дай со­рок, він по­дивить­ся на жит­тя по-іншо­му. Втім, чо­ловіки й­ого скла­ду жи­вуть, як на мінно­му полі, — чим біль­ше не­без­пе­ки, тим біль­ше при­год і аван­тюр.

Та мені страш­но мо­го віку.

Со­ром­но цієї ша­леної прис­трасті, яку ми роз­па­люємо од­не в од­но­му.

Я так не нав­че­на.

Я бо­юся ста­ти смішною.

Мені тре­ба ду­мати про май­бутніх онуків і клімакс, а я, як дівчин­ка, пла­чу в по­душ­ку, ко­ли він ка­же «…за півго­дини!», а з'яв­ляєть­ся за місяць.

Не мо­жу й­ому доріка­ти, але й не мо­жу че­кати, по­ки чер­га дій­де до ме­не. У нь­ого, на­пев­но, га­рем діву­лиць. Мо­лодих, тон­ко­шиїх і тов­стошкірих.

А в ме­не він один, і й­ого ру­ка на моїй до­лоні пе­рек­реслює всю мою до­теперішню ста­течність. Я по­вин­на хо­вати­ся з ним і хо­вати й­ого від світу. Ме­не б засміяв ос­танній ал­ко­голік, ко­ли б я приз­на­лася, що люб­лю чо­ловіка на п'ять років стар­шо­го від сво­го си­на. Ка­ра Бо­жа упа­ла на ме­не за якісь гріхи і зро­била най­мич­кою сво­го ж сер­ця.

І я, не­щас­на, хо­чу вря­тува­тися від ць­ого со­рому у Варні?!

Чи, мо­же, я хо­чу вто­пити­ся біля бе­регів Вар­ни і звіль­ни­ти се­бе від со­рому?!

ТАК. ТРЕ­БА ЩОСЬ ро­бити. Спек­ти якісь крен­дли­ки. Зва­рити чер­во­ний борщ. Приб­ра­ти з підло­ги одяг. Стер­ти пи­люку. Щоб зустріти й­ого вранці по-людсь­ки.

Ніко­ли не зустріча­ла й­ого по-людсь­ки. Ні, пра­вильніше б ска­зати, по-до­машнь­ому, а не по-людсь­ки. Бо він па­дав на ме­не яс­тру­бом, але я ніко­ли не зна­ла, ко­ли точ­но яс­труб зва­лить­ся на мою го­лову.

Ви­чище­ний до мо­го від'їзду хо­лодиль­ник із надріза­ним ка­вуном, бан­кою риб­них кон­сервів, трь­ома яй­ця­ми, па­кети­ком кет­чу­пу і дво­ма бри­кета­ми «Галіна Блан­ка» не вик­ли­кав жод­но­го ен­тузіаз­му. Я слу­хала, як б'єть­ся моє сер­це. Тре­ба зро­бити кардіог­ра­му. У здо­рової лю­дини сер­це так би­тися не мо­же.

Хм… Але я бу­ду мер­твою, ко­ли не чу­тиму, як б'єть­ся сер­це. Хай б'єть­ся, як й­ому хо­четь­ся.

До ран­ку дов­го. Мож­на ро­бити, що зав­годно.

По­лежа­ти у ванні… Ось так… Жмень­ка морсь­кої солі із за­пахом буз­ку на цей раз чо­мусь вик­ли­кає ма­ло не алергію. Не зас­по­коює і кон­трастний душ. Крізь відчи­нені у ко­ридор двері ван­ни доб­ре ба­чу се­бе у ве­лико­му настінно­му дзер­калі.

Яс­на річ, схуд­ну­ти настіль­ки, щоб виг­ля­дати кот­ро­юсь із й­ого діву­лиць, я не змо­жу та, ма­буть, і не вар­то. Але підпра­вити колір об­личчя — це ж мож­на? Мож­на. Сер­це чи печінка, чи що там іще постій­но на­гадує про се­бе, не за­важа­ють же дба­ти про колір шкіри? Не за­важа­ють.

Де моє улюб­ле­не ди­тяче мо­лоч­ко? Ось во­но. У синь­ому тю­бику. Во­но приємно зас­по­коює шкіру. А пах­не як… Ли­ше ніко­му ню­хати.

Та-а-ак. У цій масці з білої гли­ни з ме­дом я схо­жа на індус­ку, а мо­же, на Хіврю з ба­буси­ного се­ла. Але все од­но… тілові лег­ко і якось лоскітно. Мож­на ле­жати в тем­ряві і ду­мати про своє жит­тя-бут­тя, че­ка­ючи до ран­ку тих — зав­жди вар­варсь­ких, двічі по два, — дзвінків у двері.

Сміх та й годі. Хотіла би підпра­вити свої ва­ди, так нічо­го підправ­ля­ти. Усе вже підправ­ле­но при­родою і віком. Не втру­тиш­ся. За­лишаєть­ся хіба що шу­кати відповідну оп­ра­ву. А яка вже оп­ра­ва… Хіба ме­режив­на нічна со­роч­ка, ме­рехтіння свічки і ке­лих ви­на.

Ка­жуть, я ста­ла див­ною. Он­де на ро­боті шеп­та­лися, що за­писа­лася, мов­ляв, до по­каїнців-сек­тантів. Та пе­ред ким ще біль­ше ка­яти­ся, ніж пе­ред хо­лод­ною нічною по­душ­кою, чи он пе­ред тим глу­хим настінним дзер­ка­лом, яке як не збре­ше, то по­каже прав­ду точніше, ніж го­дин­ник час у Гринвічі?

Яс­на річ, див­на.

Бо мов­чу.

Не пла­чу ні пе­ред ким.

Не скар­жу­ся.

Ли­ше тер­плю, зціпив­ши зу­би, як від бо­лю.

Чо­му, як від бо­лю? Та­ки ж від нь­ого, прок­ля­того…

Ціка­во, хотіла б я зна­ти, а яки­ми бу­ли б ви, ко­ли б вас уп­ро­довж ро­ку повіль­но роз­пи­люва­ли на пи­лорамі?!

Говірливі утішаль­ниці, ким відра­зу по смерті чо­ловіка бу­ли мої старі при­ятель­ки, дав­но дра­ту­ють. У них сво­го тра­уру при жи­вих чо­ловіках не мен­ше. Во­ни не здо­гаду­ють­ся, що я скру­тила­ся, як рав­лик у своїй хатці, і ніко­го ту­ди пус­ка­ти не хо­чу. Не бу­ду ж я зап­ро­шува­ти при­ятель­ок на ка­ву, щоб спішно відпро­вад­жу­вати їх по домівках, ко­ли тобі ска­жуть «…мені півго­дини їзди до те­бе». Та й про що нам те­пер го­вори­ти?

Я ста­ла глу­хою до чу­жих проб­лем. Ка­жуть, лю­бов об­ла­город­жує. Мож­ли­во. Я раніше не зна­ла, що це та­ке. Але те, що маю я, — то не лю­бов. Бе­зумс­тво.

І зав­тра я виріши­ла й­ого зрек­ти­ся… от, ду­репа, ніби­то бе­зумс­тво піддаєть­ся волі.

По­тихень­ку, що й не поміти­ла ко­ли, моє жит­тя за ос­танній рік пе­рет­во­рило­ся на суціль­не че­кан­ня: з мо­ря — по­годи, з не­ба — до­щу, з те­лефо­ну — чо­ловічо­го го­лосу і дзвінка у двері.

Двічі по два.

І обов'яз­ко­во — по-вар­варсь­ки.

ЧИ МОГ­ЛА Я ко­лись по­дума­ти, що та­ке мо­же тра­пити­ся са­ме зі мною… Та, зреш­тою, спра­ва навіть не в то­му, що так є, а в то­му, що я не чую со­рому. Я, — доб­ро­поряд­на мат­ро­на, яка що­тиж­ня пе­че за­виванці й пе­редає дітям у Київ, ква­сить ка­пус­ту і крох­ма­лить білиз­ну, що­неділі хо­дить на цвин­тар, страж­дає від без­соння — і яка не страж­дає від со­рому?!

Ця ка­ра та­ки від осу­ду. Ска­зано, не су­ди…

В да­лекій мо­лодості, ко­ли я зна­ла, що є ли­ше обов'язок, і не зна­ла, що є ще й прис­трасть, най­дуж­че хотіло­ся за­пита­ти свою сусідку Ок­са­ну — біло­воло­су ще­бету­ху, як їй вдаєть­ся жи­ти з дво­ма чо­ловіка­ми од­но­час­но — зі своїм і з ко­хан­цем?

Якось у дворі, ко­ли наші діти ба­вили­ся пісоч­ком, Ок­са­на поп­ро­сила дог­ля­нути її хлоп­чи­ка: їй тре­ба бу­ло відлу­чити­ся на го­дину. Ми ди­вили­ся од­на на од­ну — і кож­на зна­ла, що про неї ду­має інша.

Ок­са­на дов­го мов­ча­ла, а далі ска­зала:

— Не за­суд­жуй ме­не… Як­що я ць­ого не бу­ду ма­ти, я ки­нуся з мос­та у во­ду. Я не мо­жу без ць­ого… Мо­же, ко­лись зро­зумієш.

Тоді я за­шаріла­ся. Весь наш бу­динок гудів, що Ок­са­на без­божно во­лочить­ся з інже­нером із мас­ло­заво­ду, а її чо­ловік Са­ша після ро­боти до­пома­гає Ок­сані пра­ти.

Прав­да, Ок­са­нина до­ля скла­лася ду­же пе­чаль­но. Ка­зали, що в по­риві рев­нощів її по­калічив ко­ханець, але Ок­са­нин чо­ловік ба­гато років роз­повідає ви­гада­ну історію про до­рож­ню аварію — і що­разу роз­повідь об­ростає все но­вими де­таля­ми.

І вже ба­гато років Са­ша ви­носить інвалідний візок з Ок­са­ною у той же двір, де во­на ба­вить у пісоч­ку їхнь­ого із Са­шею вну­ка.

Не знаю чо­му, але я й справді вго­лос ніко­ли не за­суд­жу­вала Ок­са­ну, навіть який­сь час нерідко при­ходи­ла до неї, ко­ли ба­чила по­хиле­ну на підвікон­ня го­лову в ко­роні рап­то­во по­сивіло­го во­лос­ся.

Ми ніко­ли жод­ним сло­вом не об­мо­вили­ся про ту страш­ну історію, та ко­ли на­ша сім'я пе­реїжджа­ла на іншу квар­ти­ру, Ок­са­на, не див­ля­чись мені в очі, ска­зала:

— Ніко­ли не ро­би так, як я. Кра­ще скоч із мос­ту у во­ду, але не ро­би ць­ого при жи­вому чо­ловікові.

Тоді я не­доб­ре по­дума­ла: а на­що ти ро­била, ко­ли зна­ла, що то зле?

До­тепер я не ма­ла пот­ре­би ска­кати з мос­ту у во­ду. Хо­ча Ок­са­нине зас­те­режен­ня засіло так гли­боко, що, ко­ли б не смерть мо­го чо­ловіка Ва­силя, я, не ва­га­ючись, мог­ла би ска­зати «на все жит­тя». Те­пер я вже не ду­маю, що са­ме страх пе­ред мож­ливістю відпла­ти ско­вував ме­не впро­довж ба­гать­ох років — і че­рез те я ніко­ли не шу­кала собі при­год із чу­жими чо­ловіка­ми.

А мож­ли­во, моє до­теперішнє жит­тя бу­ло вте­чею са­ме від Ок­са­нино­го зас­те­режен­ня?

Хтоз­на.

Ніко­ли не за­мис­лю­вала­ся над цим.

Сер­дечні прис­трасті якось оми­нали на­ше з Ва­силем три­ван­ня. Він був (Царс­тво й­ому Не­бес­не) у міру пал­кий, у міру стри­маний.

Ана­томія на­ших сімей­них по­чуттів — дав­но і на­зав­жди зро­зумілою.


Роз­мо­ви про щось більш інтим­не, ніж діти, ніко­ли нас не зай­ма­ли.

Нічні фан­тазії не навіду­вали ме­не навіть у час відпус­тки, яку ми з чо­ловіком про­води­ли нарізно.

Ми зав­жди зна­ли, чо­го мож­на че­кати від іншо­го.

Мені навіть по­доба­лася та­ка розміре­на пра­вильність, яка не впли­вала на сер­це­бит­тя і різку зміну нас­трою.

Наші при­ятелі, заз­на­ючи пов­ної, як на ме­не тодішню, і без­глуз­дої ампліту­ди по­чуттів, нерідко жар­ту­вали, що з нас мож­на пи­сати ен­цикло­педію сімей­но­го жит­тя.

Мені бу­ло зруч­но, а мо­же, навіть доб­ре у на­шому прог­но­зова­ному доб­ро­буті: я не зна­ла штор­му крові у жи­лах.

Ли­ше єди­ний раз, ко­ли го­лова на­шого проф­ко­му, підпи­су­ючи по­дані мною до­кумен­ти, над­то га­ряче при­тис­нув ме­не, бо­ляче пе­рехи­лив­ши на стіл, — пе­реді мною за мить се­кун­ди блис­ну­ла Ок­са­на в інвалідно­му візоч­ку… Відштов­хну­тий го­лова нез­граб­но впав у своє крісло і чо­мусь го­лос­но, і, як мені зда­лося, хи­жо засміяв­ся.

Відтоді я лю­то не злю­била й­ого, яко­го, на ди­во, ша­нував увесь ко­лек­тив, а жінки таємно зітха­ли, пе­реби­ва­ючи оп­леска­ми й­ого прав­до­любні про­мови на профспілко­вих збо­рах…

ТА-А-А-АК… Я змо­рила­ся від сво­го ду­ман­ня, і хо­чу спа­ти, спа-ти-и-и. Бо­же, як доб­ре, що мої кістки і го­лова по­чули вто­му. Я спа­тиму до ран­ку, а мо­же, ли­ше до схід сон­ця. Але на­решті — без бро­му чи та­зепа­му.

Мій сон на­гаду­вати­ме сон по­лох­ли­вої лані на мо­лодень­ко­му моріжку під ста­рез­ним бу­ком.

До ме­не поспішає олень.

Й­ого шкіра пах­не га­рячою плот­тю, у ме­не пе­реси­ха­ють гу­би… як доб­ре, що в ме­не зли­па­ють­ся повіки… один, два, три, чо­тири… мій лікар ре­комен­дує ра­хува­ти до­ти, до­ки мо­жеш… со­рок чо­тири… шістде­сят сім…

Це я знаю й без ліка­ря… сто три­над­цять…

Най­важ­че пе­ребу­ти до ран­ку.

По­ки по­чую тих два по два вар­варські дзвінки, ще тричі ки­не в жар

і чо­тири ра­зи я змер­зну,

двічі поміняю нічну со­роч­ку — яс­кра­во-чер­во­ну на тем­но-си­ню.

За­кипить і вис­тигне ка­ва.

У ко­гось на бал­коні сім разів про­кукурікає півень.

Ав­то­реверс зле­дачіє пе­ремо­тува­ти плівку із вкрад­ли­вим, і від то­го більш дратівли­вим, зо­лотим сак­со­фоном.

Хло­рова­на во­да з-під ду­шу вик­ли­че ну­доту.

Пе­реля­кає пер­ший різкий дзвін трам­ваю.

ВДОСВІТА ДЗЕР­КА­ЛО та­ки підтвер­джує, що об­личчя жінки — це фо­тог­рафія її ми­нулої ночі. Я ще мог­ла би прик­ласти до мішків під очи­ма на­тер­ту кар­топлю чи за­вар­ку з чаю. Але потім мож­на не встиг­ну­ти їх зми­ти. Два по два очіку­вані дзвінки у двері, ладні звес­ти з ума, бо ніко­ли не знаєш точ­но, ко­ли во­ни те­бе діста­нуть: ко­ли ти ви­тис­ка­тимеш з тю­бика зуб­ну пас­ту, роз­пи­люва­тимеш очи­щувач повітря, про­тира­тимеш змокрілі пах­ви, чи ко­ли що­годи­ни міня­тимеш білий бюс­тгаль­тер на чор­ний і нав­па­ки.

…Ко­ли в пе­ред­по­кої він бе­ре ме­не за плечі, я що­разу ка­жу: «Пам'ятай, що я пам'ятаю про те­бе». Він смієть­ся, пле­ще ме­не по щоці, тоді го­лос­но цмо­кає у скро­ню і мов­чки зни­кає за две­рима…

А те­пер я див­лю­ся на го­дин­ник, стрілки яко­го не­само­вито га­са­ють по ци­фер­бла­ту, ніби во­ни за­пов­зя­лися са­ме сь­огодні оббігти нав­ко­ло ек­ва­тора, — і чую, як у мені мертвіє кож­на кліти­на: го­дин­ник по­казує по­лудень.

От­же, вчо­ра пе­рей­шло у сь­огодні, мо­же, уже хи­лить­ся до зав­тра, а я й не поміти­ла.

Ко­ли він ка­же «по­ки сон­це зій­де», це слід ро­зуміти з точністю до нав­па­ки. Але навіть я, та­ка за­гар­то­вана постій­ним сон­цем, що схо­дить, і ніяк не зій­де, не мо­жу по­дола­ти сво­го повіль­но­го змертвіння.

Як­би зно­ву зас­ну­ти…

чи ти­хо знеп­ри­томніти від втра­ти крові, яка витікає з поріза­них жил…

чи жбур­ну­ти на схо­ди за вхідні двері на­докуч­ли­ву кішку…

Та кішки у ме­не не­має.

Мої жи­ли цілі-цілісінькі.

На жод­ну ан­ти­деп­ре­сив­ну чи се­датив­ну пігул­ку ор­ганізм не ре­агує.

І я при­видом сную між спаль­нею і кух­нею, раз по раз ви­зира­ючи у вікно.

Роз­што­рені вікна не за­важа­ють сон­цю ниш­по­рити по квар­тирі — і лють, страш­на лють на оцю, ко­лиш­ню й­ого, квар­ти­ру, на сон­це, що припікає, на день, що без­со­ром­но па­нує довкіл ме­не, — лють на весь світ охоп­лює ме­не з не­само­витою си­лою.

Чо­ловікам лег­ше. Во­ни мо­жуть на­пити­ся, вда­рити­ся у блуд, на­бити ко­мусь пи­ку. Та, Гос­по­ди — Бо­же мій! Чо­ловіча лють має дві ти­сячі ви­ходів. А що за­лишаєть­ся для ме­не?

Валідол?

Мок­ра по­душ­ка?

По­биті тарілки?

Ну, по­била од­ну. Півпорцій­ну із зо­лотис­тим обідком. А те­пер шу­каю пе­рекис вод­ню, щоб за­лити поріза­ний па­лець. Вод­ню, зви­чай­но, не­ма. І спир­ту не­ма.

Доб­ре бу­ло б ви­пити ви­на. Ви­на не­має та­кож. Вза­галі в цій квар­тирі не­ма нічо­го, окрім за­паху ко­лишнь­ого гос­по­даря (гос­по­даря квар­ти­ри чи те­перішнь­ого мо­го гос­по­даря?). А те, що є, до­помог­ти не мо­же.

Тре­ба бу­ло би щось зїсти. Со­лена «Галіна Блан­ка» про­сить яко­гось су­хари­ка. Не­має навіть су­харів. Після пе­реїзду я ще не встиг­ла роз­па­кува­ти, як слід, речі.

Ні, не так. Я не хотіла встиг­ну­ти. Мені поспіша­ти ніку­ди. Ли­ше у спальні й на кухні сте­риль­на чис­то­та і по­рядок. Але ніде не­ма навіть шма­точ­ка хліба. Я пла­нува­ла сь­огодні вранці (чи це вже вчо­ра?) вий­ти в місто за про­дук­та­ми на до­рогу. Мої пла­ни зруй­ну­вав один те­лефон­ний дзвінок.

А я че­каю дзвінка у двері.

Не­має ніяко­го.

Є кви­ток на Вар­ну. Й­ого те­пер мож­на взя­ти під скло і повіси­ти замість об­разка над ліжком.

О цій порі софій­ський поїзд, ма­буть, стоїть на ру­мунсь­ко­му кор­доні, підвіше­ний над колією, і й­ому міня­ють ко­леса. Вар­на видніеть­ся у ту­мані.

А за ту­маном нічо­го не вид­но… хіба що сіль від сліз.

…Увесь день я ме­тала­ся до те­лефон­ної труб­ки: чи не зак­ли­нило, не заб­ло­кува­ло, не відклю­чили? Мо­нотонні гуд­ки ли­ше роз­па­люва­ли лють — і я ки­дала труб­ку, як найпідступнішо­го во­рога, вкла­да­ючи у цей ки­док усю свою не­нависть. Ціка­во, ко­ли на світо­вих зма­ган­нях спорт­смен ки­дає яд­ро, він вкла­дає у свій ки­док свою лють чи лю­бов?

Зир­кнув­ши на ци­фер­блат ве­лико­го настінно­го го­дин­ни­ка, я навіки мов­чки поп­ро­щала­ся з Вар­ною. Вар­на ніде не дінеть­ся. Хіба мо­ре змиє сан­ти­метр-дру­гий суші. А гроші, ви­кинуті на вітер, уже не по­ряту­ють моїх статків, але й не зроб­лять жеб­рачкою. І так жеб­ра­кую біля підніжжя й­ого примх. Хо­ча, кра­ще бу­ла б роз­да­ла ті гроші про­шакам під цер­квою. Мо­же, вип­ро­сили б для ме­не, не­щас­ної, ро­зуму.

…ЦЕ НЕ ДЕНЬ. Уже глу­па ніч, за­душ­ли­ва, із тер­пким за­пахом розм'як­ше­ної гу­ми і сма­женої кар­топлі від сусідсь­ко­го бал­ко­на.

У ме­не не­має навіть си­рої кар­топлі. Нічний ом­лет із трь­ох яєць зму­сив зга­дати про ток­си­коз під час пер­шої вагітності.

Ме­не за­раз мог­ли б зас­по­коїти го­лоси моїх дітей. Але ж во­ни зна­ють, що я в до­розі на Вар­ну.

Що їм ска­жу? Що їхня ма­ма ос­та­точ­но зій­шла з ума і не поїха­ла у відпус­тку? Що те­пер зга­дує їхнь­ого та­та, ли­ше й­ду­чи на цвин­тар?

Ні, неп­равда. Ва­силя я зга­дую щод­ня. Тоб­то що­разу, ко­ли ду­маю про ць­ого, іншо­го.

Навіть ко­ли Ва­силь ле­жав з інсуль­том і я уже зна­ла, що й­ого че­кає, здаєть­ся, бу­ла твердішою. Тоді я зна­ла: ви­ходу не­ма. Го­дина­ми сиділа біля нь­ого в па­латі, ди­вила­ся на схуд­ле ли­це і чу­ла в собі чо­мусь не відчай і не роз­пач — ли­ше ве­лику вто­му і жаль, що так швид­ко скінчи­лося на­ше віднос­но спокій­не жит­тя. А мо­же, не бу­ло роз­па­чу че­рез те, що до­росліша­ли діти, і я по­вин­на бу­ла їм да­ти ра­ду? І це бу­ло най­го­ловніше.

Чи прос­то ози­вала­ся дав­ня відсутність тре­пету між на­ми, а во­руши­лася ли­ше ба­гатолітня — теп­ла, але не пал­ка, — звич­ка до чо­ловіка?

А мо­же, я тоді жи­ла, вже за­галь­мо­вана зас­покій­ли­вими ліка­ми? Не знаю.

Але ко­ли те­пер пла­чу за Ва­силем, то, по правді, біль­ше пла­чу за своїм спо­коєм з ним і за тією ясністю в усь­ому, яку ми ма­ли впро­довж ба­гать­ох років.

Хто й­ого знає, за яким прин­ци­пом Бог па­рує чо­ловіка і жінку? Чо­му одні заз­на­ють ша­ленств, не відчу­ва­ючи щас­тя, а інші втіша­ють­ся од­но­манітним і во­но їм дає ра­дості біль­ше? А мо­же, не біль­ше. Звідки я знаю, що дає радість: знан­ня, що бу­де з то­бою сь­огодні, зав­тра, за тиж­день, чи не­само­витість від то­го, що твоє сь­огоднішнє і зав­трашнє — невідо­ме, не­перед­ба­чува­не?

Хіба я ко­лись повіри­ла б, що ось ця роз­патла­на відь­ма у дзер­калі із за­пале­ними очи­ма і трем­тя­чими ру­ками, наскрізь про­сяк­ну­та ка­вою і ва­леріаною, з чер­во­ним, скрив­ле­ним від пла­чу ли­цем, — це я, ще до­недав­на зав­жди при­чеса­на, спокій­на, вит­ри­мана, з вічною іронічною посмішкою у ку­тиках губ?! І що при­чина — у чо­ловікові, який уже не втішає, а лиш клює, як во­рон.

Але ж ти не відмов­ляєш й­ому клю­вати се­бе?

Ти ж че­каєш, ба­чиш, як че­каєш й­ого клю­ван­ня?

Пла­чеш,

стог­неш,

б'єшся го­ловою у стіну,


б'єш тарілки,

ви­кидаєш че­рез нічний бал­кон фла­кони з-під пар­фумів, да­рова­них во­роном, —

і че­каєш.

Хіба ти мог­ла запідоз­ри­ти в собі та­ку се­бе?!

Ко­лись же ти ма­ла і двад­цять, і трид­цять років. У тобі і тоді тек­ла кров, а не во­да. Але чо­мусь во­на не кипіла. То навіщо це посміхо­вись­ко те­пер?

…ГОС­ПО­ДИ, НЕВ­ЖЕ у світі так без­людно, що жод­на жи­ва ду­ша цієї миті не мо­же по­мили­тися те­лефон­ним но­мером, щоб я по­чула бо­дай чий­сь го­лос?! Іншим ра­зом тричі на день за­питу­ють як не про морг, то про пе­кар­ню, але ніхто і ніко­ли про те­бе са­му. Чи тобі не са­мотньо, чи ти жи­ва, чи є вже сь­ома го­дина?

Го­дина є. Чет­верта ночі, ба, швид­ше, ран­ку.

Це вже ко­ли?

Зав­тра?

Тоб­то по­зав­тра?

То він те­лефо­нував по­зав­чо­ра, чи ко­ли?!

Не мо­же бу­ти, щоб я втра­тила відлік ча­су. Він те­лефо­нував уве­чері, ска­зав, де­сять го­дин їзди.

Опісля я ляг­ла спа­ти.

Потім був день.

Вночі я зас­ма­жила ом­лет (тре­ба й­ого ви­кину­ти та­кож че­рез бал­кон) і знов прий­шла у спаль­ню.

Як­що дов­го і ту­по ди­вити­ся крізь тем­ря­ву у сте­лю, во­лос­ся мо­же ста­ти диб­ки. Страш­но від тиші і са­мот­ності. На­чеб­то місто ева­ку­юва­ли, ви­вез­ли за од­ну ніч, як ко­лись че­ченців, у невідо­мому нап­рямку, ви­пад­ко­во ли­шив­ши нап­ризво­ляще те­бе од­ну…

Ні, ніко­го нізвідки не ева­куй­ову­вали. Це я б'юся в га­рячці. Бо ось­деч­ки ска­чуть по сірих стінах коні, літа­ють ор­ли із кри­лами пте­родактів, — і я вже не са­ма. І со­баки гав­ка­ють, і півні піють. І я до­буваю дру­гу ніч тер­зань.

Зад­ля чо­го?!

Ле­жала б за­раз десь на Зо­лотих Пісках, як у раю, ду­мала би про щось приємне, а мо­же, не ду­мала б ні про що — і бу­ло б доб­ре.

Ага… доб­ре, де нас не­ма. А я не хо­чу, щоб бу­ло доб­ре. Хо­чу, щоб він на­решті дзвінком у двері роз­по­ров мо­гиль­ну ти­шу.

Мо­же, у світі вій­на, мо­же, мор чи повінь, мо­же, ого­лоси­ли мобілізацію — і він че­рез те не й­де. А я нічо­го не знаю.

Навіть «бре­хун­ця» у квар­тирі не­ма. Те­левізор двоїв зоб­ра­жен­ня. Відвез­ла в ре­монт.

Ні, швид­ше, двоївся мій ро­зум, а я ду­мала — те­левізор. Японці ро­зумні, у їхніх те­левізо­рах зоб­ра­жен­ня мо­же двоїти­ся ли­ше від сліз. То навіщо я поз­ба­вила се­бе ра­дості ба­чити і слу­хати дур­ниці з те­левізо­ра? Але і там сліз і бо­лю не мен­ше, ніж во­ди в Ти­хому оке­ані. Кра­ще вже у ць­ому бе­тон­но­му мішку. Ніхто не по­бачить — ніхто не осу­дить. Хіба лиш по­заз­дрять.

Гос­по­ди, де те­пер усі ви, що так лю­бите втру­чати­ся в чу­жий спокій?

Чо­му не гам­се­лите у двері жеб­ра­ки, діль­ничні інспек­то­ри, по­датківці, по­жежні охо­ронці, пас­портис­ти, злодії, ре­кети­ри?

Хіба ви не знаєте, що я сь­огодні тря­суся у ва­гоні міжна­род­но­го кла­су, а в моїй квар­тирі гу­ляє вітер? Що валізи з моїм ба­гатс­твом іще не роз­па­ковані з ча­су пе­реїзду в цю осо­руж­ну квар­ти­ру, ось­деч­ки че­ка­ють як не на злодія, то на доб­ру ду­шу? Що ви об­ми­наєте ме­не, як чум­ну? Вам же не де­сять го­дин їзди до ме­не…

Десь отут між книж­ка­ми за­тер­ла­ся Ва­силе­ва ста­ра кар­та ав­то­мобіль­них шляхів Ук­раїни. І як я за­була відда­ти її Бог­данчи­кові? Ма­шину пе­репи­сала на си­на, а кар­ту не мог­ла знай­ти. Те­пер зна­доби­лася.

Ось яка ве­лика Ук­раїна — і звіду­сюди мож­на їха­ти де­сять го­дин. Хоч зі Ль­во­ва, хоч із Хар­ко­ва. Навіть із Жи­томи­ра. Які у нас зак­ру­чені до­роги… як сторінки англій­ських аван­тюрних ро­манів. Як­що пот­ра­пити в Чуднів, а далі ки­нути­ся на Лю­бар, то і трь­ох діб, не те що де­сяти го­дин, не вис­та­чить.

А хіба мо­жеш про­мину­ти, не спи­нив­шись ось на оць­ому роз­доріжжі, яке шкірить­ся, не­наче па­ща са­мого Ве­зувію, — чи то на Вінни­цю, чи то на Хміль­ник? Як­що не за­вис­неш до то­го на чиїй­сь шиї, то обов'яз­ко­во за­вис­неш тут чи зів'янеш на свіжо­му хме­леві і за­будеш навіть про рідну матір, не те що про жінку сль­оз­ли­вих очей. Гай-гай, очі не ба­чать — сер­це камінне.

Ця, сотні раз ба­чена, кар­та для ме­не, як для ба­рана нові во­рота. Ли­ше ска­че у ру­ках прос­та шкіль­на де­рев'яна ліній­ка, вимірю­ючи кру­чені до­роги, яки­ми, мож­ли­во, те­пер же­неть­ся до ме­не мій кат. Але як не кру­ти — а все од­но в де­сять го­дин вкла­деш­ся.

А як­що і не в де­сять, то у дві до­би, які я тут уми­раю, за­пер­та чо­тир­ма стіна­ми, — точ­но…

За цей час до­береш­ся навіть із Трансіль­ванії і з Італії;

встиг­неш до­мови­тися з мол­довсь­ки­ми чи й з поль­ськи­ми мит­ни­ками,

вру­чити ха­бара,

ви­пити по сто грам і по­маха­ти руч­кою —

і все од­но встиг­неш.

Але й із рай­цен­тру по той бік ріки мож­на їха­ти двад­цять хви­лин, мож­на — де­сять го­дин, а мож­на і дві до­би. Усе за­лежить, з ким і як поспішаєш.

Хто те­бе знає, звідки ти їдеш нас­правді? Мо­же, те­лефо­нував із сусіднь­ого до­му, див­ля­чись у мої вікна крізь што­ри че­рез пристрій для нічно­го ба­чен­ня? Усе мо­же бу­ти.

Он­дечки на па­ралельній ву­лиці п'ять років то­му бу­ла історія, а роз­ка­зу­ють по­тепер у тро­лей­бу­сах замість анек­дотів. Чо­ловік на­чеб­то поїхав на два дні у відряд­ження, а сам шусь­нув у постіль до сусідки по­вер­хом ви­ще. Зго­дом навіть до­дому те­лефо­нував з відряд­ження, про дітей і здо­ров'я роз­пи­тував. А по двох до­бах лю­бощів чо­ловіко­ва пасія се­ред ночі поп­ро­сила й­ого ви­нес­ти відро із сміттям. Виніс. Після то­го, за звич­кою, под­зво­нив чо­ловік у двері своєї — по­вер­хом ниж­че — квар­ти­ри і став на по­розі пе­ред дру­жиною в до­машніх кап­цях і спор­тивно­му кос­тюмі…

То, мо­же, й ти гар­туєш те­пер свої си­ли десь по­вер­хом ви­ще чи ниж­че?

За дві до­би — з то­го світу вер­та­ють­ся, ав­то­ном­ну лінію зв'яз­ку прок­ла­да­ють, а тут… хлоп­чись­ко, в яко­го ще мок­ро під но­сом, хо­че бу­ти твердішим від грець­ко­го горіха. Теж мені пов­ста­лий раб знай­шов­ся, та й про­ти чо­го, влас­не, пов­ста­вати пе­щено­му-пе­репе­щено­му юно­му Спар­та­кові?

Но­вої Ва­лерії за­баг­ло­ся, бо ста­ра на­доку­чила?

А як­що я пов­ста­ну??!

…Ми­лосер­дний Бо­же, чо­му ти відмо­вив­ся від ме­не? Чим я те­бе так прогніви­ла, що ти зняв свій перст із мо­го чо­ла і пе­редав ме­не в ру­ки мо­лодо­го ди­яво­ла, який їде — і ніяк не доїде за дві до­би в мою тем­ни­цю?

Чо­му ти, Гос­по­ди, не зас­ту­пиш­ся за ме­не? Он­дечки за гірку убій­ни­цю зас­ту­паєть­ся сам ва­тикансь­кий пон­тифік. Бо во­на, та не­щас­на Кар­ла Та­кер, пев­но, прос­то так собідвох своїх чо­ловіків на той світ не по­сила­ла. Щось, пев­но, бу­ло… бу­ло щось важ­ливіше, ніж суд при­сяж­них і суд совісті. Во­на хрис­ти­ян­кою ста­ла у в'яз­ниці. Сам Па­па Римсь­кий про­сив Бу­ша за її жит­тя. А він, Буш, бач­те, прин­ци­повий. Не пос­ту­пив­ся прин­ци­пами, як сво­го ча­су Ніна Андрєєва з Ленінгра­да. Аме­рика збун­ту­вала­ся про­ти Бу­ша-мо­лод­шо­го… і по­сади­ла бідну Кар­лу на елек­трич­ний, стілець у Те­хасі. П'ят­де­сят років ніко­го не са­дови­ла на той стілець — а бідній Карлі по­гаму­вала но­ров і вти­хоми­рила злість. А мо­же, якусь чуд­ну лю­бов ути­хоми­рила смер­тю? Хто мо­же зна­ти…

А де я візь­му елек­трич­ний стілець для те­бе? Хто й­ого змай­струє? З якої по­роди?

Ти ж уби­ваєш ос­танню жи­ву кліти­ну в мені — і не маєш ніяко­го со­рому. Лю­бов уби­ваєш, мій ро­зум. І мор­дуєш, як най­жор­стокіший кат. Ті са­дома­зохісти — Божі те­лята порівня­но з то­бою. Во­ни хоч за­дово­лен­ня ма­ють. А від те­бе та­кого я маю ли­ше хво­ре сер­це і надірвані нер­ви. Взя­ти б який­сь шпа­гат — і зши­ти нер­ви до­купи, не­наче краї смер­тель­ної ра­ни. Я вже бо­жеволію від без­силля. Ме­не навіть у «дур­ку» ніко­му бу­де відвез­ти. А хто збун­туєть­ся про­ти те­бе, щоб за­хис­ти­ти ме­не? Хто ви­мага­тиме по­милу­ван­ня? Тут ні од­но­го Бу­ша не дос­та­чиш­ся.

Ко­ли б це я за­раз бу­ла замість те­бе, то вже на колінах при­пов­зла би, а встиг­ла. А так… див­лю­ся, як при­рече­на до стра­ти, на ста­ру, заш­морга­ну кар­ту, пе­рем­но­жу­ючи відстань на швидкість, — і ніяк не вкла­да­юся у час. Не ви­ходить їха­ти так дов­го, як їдеш ти до ме­не, що вже й не знаю, який сь­огодні день, чи вечір, чи вже ніч… і яка ніч? Дру­га, тре­тя? Пер­ша в житті?

А перші ра­зи поспіша-а-а-ав. Поспішав мій го­луб си­зок­ри­лий. І літа­ками, і по­тяга­ми. І навіть підво­дою поспішав з отої кар­патсь­кої глу­хомані, де но­сила й­ого не­чис­та си­ла.

А те­пер вип­ро­бо-о-о-вує… Му­чить. На­мотує мої жи­ли і нер­ви, як мо­туз­зя, і тішить­ся, ма­буть, бо знає, що пла­чу. Ось ота­ко пла­чу, ста­ра, роз­кудла­на Мав­ра, за­пух­ла, як після по­хоро­ну, ду­репа. Ри­даю і во­лаю у люд­не місто, та ніхто ме­не не чує.

Він, пев­но, сам пра­цює ка­том, убив­цею, отим, хто са­довить на елек­трич­ний стілець і на­тис­кує потім на кноп­ку від стру­му, не бо­ячись пом­сти. Але те­пер на­чеб­то вже не­ма катів. І те­пер ніхто не ги­не від спра­вед­ли­вого ви­року. Лю­ди вми­ра­ють, самі собі ви­нося­чи ви­роки за зло­чини сер­дечні, а не кримінальні. Прос­то роз­ри­ваєть­ся людсь­ке сер­це від бо­лю, а не від пом­сти. Ані пом­ста, ні спра­вед­ливість уже дав­но ніко­го не наз­до­ганя­ють. Навіть криміналь­них зло­чинців. Що вже ка­зати про зло­чинців про­ти людсь­ко­го сер­ця.


Ні, я хо­чу швид­ше вмер­ти, ніж до­чека­тися тих вар­варсь­ких дзвінків у двері. Умер­ти, ніж ви­ти вов­чи­цею в не­вин­ний світа­нок… я хо­чу вмер­ти вже! Отут. Без свічки. І хай ме­не знай­дуть че­рез два тижні сусіди-ниш­порки, за­чув­ши тління мо­го дур­но­го тіла, яке за­раз не сприй­має нічо­го, крім дов­ко­лишньої мер­твої тиші. Он­де у сусіднь­ому бу­дин­ку по­мер са­мотній дідок — а знай­шли че­рез три місяці зісох­лу мумію.

Ха… За­хотіла мумії. З те­бе мумії не вий­де. Он яка пиш­на пам­пушка. Як на дріжджах, упе­реміш із сль­оза­ми.

МА­ТИ БО­ЖА… Чо­го я ри­даю, як древ­ня істе­рич­ка Аде­лаїда з моєї ро­боти? Ка­жуть, в оку­пацію во­на бу­ла пер­шою да­мою, ко­го ви­мага­ли офіце­ри на де­серт. До­тепер ще фар­бує жму­тик во­лос­ся в яс­кра­во-чер­во­ний колір і но­сить тіль­ки ажурні пан­та­лони. Незмінна шваб­ра в її ру­ках — як ка­рабін для обо­рони, ко­ли б хто на­думав ска­зати кри­ве сло­во про неї. Се­бе за­хис­ти­ла б і шваб­рою. А реш­ту жінок за­хища­ла і гань­би­ла істе­рикою.

— Ти! Со­роміць­ке, нев­че­не сім'я! — кри­чала на кот­русь із пан­но­чок, що при­чепу­рюва­лися у вби­ральні, за­дира­ючи спідниці і підтя­гу­ючи кол­го­ти. — Ко­ли б я у твоєму віці доз­во­лила собі хо­дити в заш­то­паних пан­чо­хах, я дав­но б го­дува­ла цвин­тарних хро­баків. Ти мо­жеш три дні не їсти, але пан­чо­хи маєш но­сити не як гар­мошку. І пан­та­лони, пан­та­ло-о-о-ни ажурні! — спо­чат­ку кри­чала, а далі пла­кала Аде­лаїда нав­здогін дамі. — Ко­ли б я бу­ла та­кою ла­худ­рою, та­кою ман­те­лепою, як оце ви, те­перішні мо­лоді, та ще та­кою не­чис­тою, то ме­не сю­ди навіть при­бираль­ни­цею не взя­ли б… О, Бо­же, за що ти ка­раєш та­ку мо­лоду? — роз­ти­рала спер­шу сль­ози на об­личчі, а далі — роз­во­ди бо­лота по підлозі.

По то­му — сміяла­ся. А за кіль­ка хви­лин за­ходи­ла у чий­сь кабінет, на­чеб­то щой­но і не бу­ло сліз, при­яз­но ди­вила­ся на те­бе, і три­мала­ся своєї шваб­ри, як, ма­буть, ко­лись люс­терка.

Аде­лаїдиній істе­риці дав­но не ди­вува­ли в нашій поліклініці. Вік, знаєте. По­рода. Досвід. Ста­речі злидні після бур­хли­вих роз­кошів. Прик­ра­шені спо­гади.

Але мені по­диву­ють, ко­ли б я за­раз у нічній со­рочці ста­ла по­серед бал­ко­на і за­вила з го­ря на все місто. Хтось мо­же по­чути ме­не вже, сь­огодні? Чи тре­ба крик­ну­ти «Ря­туй­те!»?!

Смішна. Ще ніхто, ніко­ли й ніко­го не по­ряту­вав від тієї хво­роби, від та­кої біди і не­щас­тя — від сер­ця. Тре­ба вик­ли­кати «Швид­ку»… я вже не ро­зумію, що б'єть­ся в мені — сер­це, чи, мо­же, ди­тя, чи го­дин­ник, чи злість б'єть­ся, як сер­це?

Де він? І чи є в нь­ого сер­це? Чи й­ого вир­ва­ли з ос­таннім мо­лоч­ним зу­бом? А мо­же, у нь­ого до­тепер ще мо­лочні зу­би, і він не ро­зуміє, що та­ке жіно­че не­терпіння — че­кати чо­ловіка, за яким втра­чаєш ро­зум і який по­обіцяв прий­ти швид­ше, ніж сон­це зій­де?!

А як­що з ним що тра­пило­ся? Ка­зав же, мож­на не про­кину­тися.

Пот­ра­пити під ко­леса ав­то.

Упас­ти в ка­налізацій­ний люк.

Ста­ти жер­твою маніяка.

Та, Гос­по­ди пра­вед­ний… справді, є ти­сячі спо­собів зник­ну­ти з ць­ого світу миттєво, і є ли­ше один спосіб відчу­вати радість жит­тя: бу­ти ра­зом із тим, ко­го лю­биш і хо­чеш.

НІХТО НЕ ЗНАЄ, чо­му од­на лю­дина ро­бить те, чо­го ніко­ли не мо­же зро­бити інша. Хіба хтось ко­лись змо­же по­яс­ни­ти мою по­ведінку впро­довж ос­таннь­ого ро­ку? Без трав­ми, без аварії, при повній адек­ватності мис­лення — і такі ме­тамор­фо­зи. Чужі love story з кни­жок і кінофільмів — це я ро­зумію.

Але щоб отак не­зап­ла­нова­но — зі мною? Та й, зреш­тою, чо­му са­ме зі мною? Я й­ого не шу­кала. Усе жит­тя бо­рони­ла се­бе від двоз­начних си­ту­ацій — а тут рап­то­во зірва­лася, як зри­ваєть­ся за­кодо­ваний ал­ко­голік під час чер­го­вого за­пою. Хто ме­не під'юдив, хто зма­нив? І чо­му, чо­му, чо­му са­ме те­пер, ма­ло не у пе­ред­пенсій­но­му віці???

Хм… який ще там пе­ред­пенсій­ний вік. То­бою, го­луб­ко, ще ора­ти мож­на. Твоя ро­вес­ни­ця, ко­лиш­ня на­пар­ни­ця по кабіне­ту, вже дру­гий рік у грець­ко­му бор­делі сімї на хліб за­роб­ляє. Ска­зано, ко­жен то­вар має сво­го куп­ця.

Вже й не знаю, чи мені за­раз зле, чи доб­ре. Усе — як у не­ваго­мості. Та й са­ма я — ніби за крок до смерті. Так вже бу­ло ко­лись, після пер­ших по­логів, ко­ли я схо­дила кров'ю, — і ду­же хотіла спа­ти.

Бог­данчик на­родив­ся як­раз 8 бе­рез­ня і під обід усе по­лого­ве відділен­ня гу­ло, як ву­лик. Санітар­ка миг­цем за­зир­ну­ла в па­лату — і хряс­ну­ла две­рима, не по­чув­ши мо­го без­звуч­но­го го­лосу. А мені ста­ло лег­ко і доб­ре, лиш по­над усе хотіло­ся спа­ти, спа­ти… до ран­ку, до смерті, до вічності.

Я та­ки прос­па­ла б до смерті, ко­ли б не мо­лодюсь­кий прак­ти­кант із медінсти­туту, який над­то доб­ре зас­во­ював на­уку і та­ки прий­шов пе­ревіри­ти стан по­роділлі після по­логів.

Ко­ли він відгор­нув ков­дру на мені, зомліва­ючи, встиг­нув крик­ну­ти че­рез відчи­нені двері:

— Ря­туй­те!!!

…Навіщо во­ни ме­не вря­тува­ли? Для те­перішнь­ого глу­му? Для не­сусвітнь­ого бо­лю? Тоді, стіка­ючи кров'ю, ме­не нічо­го не боліло, я се­бе по­чува­ла не­мов­лям. А те­пер по­чува­юся бай­стрюч­кою, за­лише­ною в до­щову ніч на призьбі чу­жої ха­ти.

А мо­же, не­се й­ого не­чис­та си­ла за­раз та­ки до ме­не? Он­дечки па­вук снуєть­ся, дістає май­же до ди­вана. Го­туй­ся, жінко, зустріча­ти до­рого­го гос­тя. Ой до­рого­го…

Ще нічо­го ж не тра­пило­ся, а ти за­паніку­вала. Жит­тя ру­хаєть­ся у потрібно­му й­ому нап­рямкові. Ось як там уни­зу на ву­лиці шу­мить жит­тя.

Бу­дуєть­ся.

Удос­ко­налюєть­ся.

Гос­по­ди, у ме­не не жит­тя — суціль­на бу­дова.

Бу­дова суп­ро­вод­жує ме­не пов­сю­ди, скіль­ки се­бе пам'ятаю.

Ре­монт.

Заміна ас­фаль­ту.

Фар­бу­ван­ня фа­саду.

І все на очах.

Мої вікна зав­жди ви­ходять на бу­дову. З північної і зі східної сто­рони.

З кухні і з вітальні.

Зав­жди не­довер­ше­ний, який­сь роз­ба­лан­со­ваний пей­заж.

На­решті цей пей­заж роз­ба­лан­су­вав усю ме­не. О, так. Це все че­рез дра­ту­ючу кар­ти­ну пер­ма­нен­тно зміню­ваної у вікні бу­дови. Але зав­жди є ви­димість ру­ху. Нас­правді — не­має нічо­го. Є вир­ва нервів. Так, ніби хто взяв мої нер­ви в пу­чок, вис­микнув їх, як ци­булю із гряд­ки, і ви­кинув. Я за­лиши­лася без нервів. Так, я за­лиши­лася те­пер без нервів.

Ні, я прос­то втом­ле­на без­сонням, а не нер­ва­ми. Тре­ба бу­ло поїха­ти в ту Вар­ну. Хм… тре­ба бу­ло поїха­ти. Лег­ко ска­зати. Бе­ручи кви­ток, я зна­ла на­пев­не, що ви­кидаю гроші на вітер. Один й­ого дзвінок мав си­лу зміни­ти нап­ря­мок мо­го ру­ху на всі 180 гра­дусів. Зро­бити жит­тя ти­хим бо­лотом. Або квіту­чим са­дом. Він міг усе. А я й не пру­чала­ся. Але навіщо й­ому на­моту­вати за­лиш­ки моїх нервів, як мо­туз­зя, на ру­ку? Навіщо жив­цем тяг­ну­ти мої жи­ли? Чи я й­ого не го­луби­ла, не пес­ти­ла, не ду­ла на нь­ого, як на га­рячу во­ду?

Бо­же ми­лос­ти­вий, та він, пев­но, всти­лаєть­ся ме­не! Він всти­даєть­ся мо­го віку, моєї в'яну­чої шкіри і мов­чазних до­корів. Він хо­че приїха­ти ли­ше під пок­ро­вом ночі. Щоб ніхто не ба­чив, не здо­гадав­ся, кри­во услід не посміхнув­ся. Він об­тя­жений мною і не знає, як ме­не поз­бу­тися.

О, так, те­пер я знаю точ­но: й­ому со­ром­но бу­ти зі мною. Як­що це не так, то чо­му він зап­лю­щує очі, ко­ли ми ко­хаємо­ся? Я хо­чу, щоб він вдив­лявся в ме­не, як у зо­ряне не­бо, а він ша­леніє із зап­лю­щени­ми очи­ма.

Я хо­чу, щоб він ба­чив усю без­межність моєї лю­бові до нь­ого, мою щас­ли­ву сль­озу, щоб ба­чив усе-усе. І я хо­чу ди­вити­ся на нь­ого. Бо він — ан­гел. Без­со­ром­ний мо­лодий ан­гел з ви­пук­ли­ми клю­чиця­ми і дрібним го­рохом вес­ня­нок на спині. І він не­се ду­шу у підне­бес­ся, три­ма­ючи со­лод­ку до­лоню на моєму пта­шино­му серці. Я ще ні на ко­го не ди­вила­ся роз­плю­щени­ми очи­ма. То хіба ць­ого мож­на со­роми­тися чи уни­кати?!

ІНОДІ МЕНІ здаєть­ся, що він — шкірка мо­лоч­но­го ще­няти… Ко­ли сусідку моєї ба­буні — вчи­тель­ку Ори­сю — роз­бив па­раліч і во­на ле­жала не­рухо­ма вже півро­ку, хтось по­радив її чо­ловікові вби­ти мо­лоч­не ще­ня і ту­лити мо­лоду шкірку до вра­жених місць. Бідний чо­ловік обій­шов усі сіль­ські дво­ри, але так і не на­важив­ся зас­тре­лити ні од­не со­бача, по­ки ба­гаторічний удівець, лісник Дмит­ро, не приніс звідкись вісім свіжих шкірок. Че­рез кож­них два тижні Дмит­ро ішов до Ори­сино­го дво­ру з ве­ликим рюк­за­ком і се­ло пе­рера­хову­вало у со­бачих буд­ках ще­нят. Але усі сіль­ські ще­нята мир­но по­лизу­вали хто мо­локо, хто во­ду, а об­горну­та со­бачи­ми шкірка­ми Ори­ся за два місяці ста­ла на но­ги, ще че­рез два — з па­лич­кою в руці пош­канди­бала на ро­боту… Я пам'ятаю со­лод­ку­ватий за­пах, що сто­яв у хаті сусідки увесь той час, по­ки я но­сила Орисі вранішнє мо­локо. Ме­не спо­чат­ку тро­хи ну­дило від за­паху со­бачої шкіри, а далі я звик­ла­ся з ним так, що мені вже не вис­та­чало й­ого, ко­ли сусідка ста­ла на но­ги.

При­нося­чи зго­дом мо­локо, я не­помітно при­нюху­вала­ся в Ори­синій хаті, але за­пах мо­лодої шкіри гос­по­дарі вивітри­ли безслідно.

Теп­ло мо­лоч­но­го ще­няти тоді пос­та­вило без­помічну Ори­сю на но­ги, а те­пер ме­не мо­лоде дво­ноге ще­ня та­ки уг­ро­бить. Бо ко­ли цей пе­сиго­ловець, цей не­перед­ба­чува­ний нічий­ний ще­нюк огор­тає ме­не жа­ром, я чую не­мина­ючу спра­гу, якої без нь­ого не мо­жу по­гаму­вати, і шу­каю, шу­каю за­паху й­ого шкіри, як за­паху со­бача­тини в Ори­синій хаті…


Ма­буть, після чо­ловіко­вої смерті я жа­дала біль­шої лю­бові си­на, аніж він міг мені да­ти, але син був від ме­не да­леко — че­рез те так мор­ду­юся лю­бов'ю до мо­лодо­го, без­жалісно­го пе­сюка, який п'є кров з ме­не, як хлеб­тав би свіже мо­локо зі сво­го ко­рит­ця.

Ніко­му в житті я так і не встиг­ла відда­ти всю свою лю­бов. Во­на зібра­лася у мені, як маг­ма, — і то­чить зсе­реди­ни вог­нем так, що й не зди­ву­юся, як­що ме­не ко­лись розіб'є інфаркт.

Вул­ка­нам лег­ше. Їхня маг­ма про­риває зем­ну ко­ру — і за­ливає зем­лю своєю ожи­лою враз кров'ю, звіль­ня­ючись від надмірно­го тис­ку. Сер­це — не зем­на ко­ра. Во­но мо­же ли­ше розірва­тися, але так і не звіль­ни­тися від маг­ми.

Я жи­ву з не­вивіль­не­ною маг­мою ба­гато-ба­гато років. Спер­шу я ду­мала, що маю груд­ну жа­бу і що то во­на тис­не так не­мило­сер­дно. Потім зро­зуміла: то щось інше — безімен­не і важ­ке — зму­шує ме­не про­кида­тися по­серед ночі чи у пе­ред­ранні і, ти­хо склав­шись ка­лачи­ком, ди­вити­ся у сте­лю, га­му­ючи тиск ізсе­реди­ни прискіпли­вим роз­дивлян­ням стелі. До­недав­на я так і не спро­мог­ла­ся розпізна­ти при­роду то­го тис­ку, аж по­ки не ви­гуль­кнув на моїй до­розі мій кат, яко­го я зав­жди че­каю з не­терпінням і ос­тра­хом, — так, на­че див­лю­ся вниз із ви­сот­но­го риш­ту­ван­ня.

Ме­не ніхто ніко­ли не пи­тав, а я все од­но зав­жди ка­зала «ні» будь-яким по­рухам маг­ми із гли­бини сво­го сер­ця. Але жит­тя ко­рот­ке. Й­ого фінішна пря­ма зав­жди ма­ячить пе­ред на­ми, навіть ко­ли тобі здаєть­ся, що ти ли­ше на­род­жуєшся на світ Бо­жий. І мо­же бу­ти так, що ніхто не те що вдру­ге, а навіть упер­ше не поп­ро­сить те­бе про лас­ку, і навіть не за­баг­не ску­пого тво­го теп­ла. Так що й ка­зати «ні» не до­ведеть­ся.

То, мо­же, са­ме че­рез те, що жит­тя ко­рот­ке, ніко­ли не слід собі ка­зати «ні»??!

Ле­жу ж бо те­пер, як заг­на­на в кут кріли­ця, і кліпаю у сте­риль­ну, хо­лод­ну сте­лю, на­мага­ючись заг­лу­шити чи то гнів, чи без­силля, і жод­на ду­ша у світі не здо­гадаєть­ся вкри­ти мої за­хололі но­ги пле­дом, не те що до­лонею…

Ко­лись, вдив­ля­ючись у незмінно сте­рильні стелі ко­лишніх на­ших з Ва­силем двох чи трь­ох квар­тир, які наїм ви­пало поміня­ти спо­чат­ку після на­род­ження си­на, а зго­дом — доч­ки, я із незмінним смут­ком зга­дува­ла сте­лю у хаті Ва­силе­вих батьків весіль­ної ночі.

НА­ША НІЧ із Ва­силем та­ки бу­ла весіль­ною і пер­шою… Добрі три сотні гос­тей іще п'яно гу­ли на подвір'ї у са­мороб­но­му бре­зен­то­вому на­меті, ко­ли Ва­силь, відвівши ме­не вбік, нез­вично бо­ляче стис­нув лікоть — і в мені якось ураз усе по­холо­ло все­редині. «Ходімо…» — де­що хрип­лим, на­че надтрісну­тим, го­лосом ска­зав він, і я слух­ня­но пішла услід.

У кімнаті, заз­да­легідь відве­деній нам свек­ру­хою, на ліжкові, зас­те­лено­му ви­шитим прос­ти­рад­лом моєї ма­ми, у за­ляпа­них бо­лотом че­реви­ках спав кот­рий­сь із ба­гать­ох невідо­мих нам весіль­них гос­тей. На підлозі у блю­вотинні ва­ляла­ся моя нічна со­роч­ка з незірва­ною ма­газин­ною ети­кет­кою. Мій одяг на зав­трашній за­вер­шаль­ний весіль­ний день був роз­ки­даний по стіль­цях, а но­вий ме­режив­ний бюс­тгаль­тер спа­дав чо­мусь аж із люс­три.

На мить мені зда­лося, що я стою го­ла по­серед блю­вотин­ня і чу­жого хропіння — і та­кою ба­чить ме­не за­раз увесь світ.

Я зап­ла­кала.

Ва­силь чо­мусь мов­чки сер­ди­то по­дивив­ся на ме­не і пішов шу­кати ма­му…

Тоді я впер­ше відчу­ла глу­ху неп­ри­язнь до своєї свек­ру­хи.

Хо­ча, як­що по­дума­ти, в чо­му її бу­ло тоді зви­нува­чува­ти? У се­лах ніхто ніко­ли не за­микає кімнат­них две­рей, навіть весіль­них.

Наш­видку­руч нам за­ново пос­те­лили в сусідній кімнаті, за­хара­щеній ящи­ками з горілкою, підно­сами з пе­чивом і тор­та­ми та ски­нути­ми на підло­гу фіран­ка­ми і што­рами. Я все ще сто­яла по­серед тер­пко­го ваніль­но­го за­паху і різно­коль­оро­вих ку­черів до­машніх тортів — і над усе хотіла опи­нити­ся на без­людді чи в тем­но­му лісі, де не бу­ло б гуч­но­го вис­ту­куван­ня буб­на, п'яних го­лосів, прис­ко­рено­го бит­тя сер­ця. Хотіла, щоб і ця тя­гуча ніч, і напівхміль­ний-напівдратівли­вий стан швид­ше закінчи­лися — і по­чав­ся ра­нок.

До ран­ку бу­ло да­леко.

Ку­хар­ка Ва­сили­на ще кіль­ка разів без сту­ку за­ходи­ла за со­лод­ким,

зго­дом тітка Ми­рос­ла­ва навіщось прий­шла скла­дати по­дарун­ки.

Ва­силів дядь­ко Андрій — весіль­ний пос­та­чаль­ник горілки — по­дов­гу дзе­лен­чав пляш­ка­ми, чи то сор­ту­ючи їх, чи вип­ро­бову­ючи на­ше терпіння.

Так і не до­чекав­шись, по­ки вти­хоми­рять­ся до­машні і до­пома­галь­ни­ки, втом­лені і знер­во­вані, ми з Ва­силем не­помітно зас­ну­ли на од­но­му ліжкові, але під дво­ма пок­ри­вала­ми…

Із тої ночі у ме­не і ви­роби­лася ба­гаторічна звич­ка не пус­ка­ти Ва­силя під своє пок­ри­вало. А як­що і пус­ка­ти — то не­надов­го…

Ко­ли над ра­нок я роз­плю­щила очі, Ва­силь ще спав, по­вер­ну­тий об­личчям до ме­не, із скла­дени­ми обо­ма до­лоня­ми під пра­вою що­кою. Й­ого про­дов­гу­вате сон­не об­личчя виг­ля­дало зовсім ди­тиня­чим, а ма­лень­ка круг­ла ро­дим­ка над лівою бро­вою на­гаду­вала аку­рат смо­роди­нову ягідку. Із вдяч­ності за ніч, незіпсу­ту бо­яз­ню пе­ред не­зам­кне­ними две­рима і неп­ро­хани­ми свідка­ми, я хотіла до­тор­кну­тися ру­кою до тої ягідки, але Ва­силь спав так міцно і так кра­сиво, ледь во­руша­чи у сні гу­бами, що, за­таму­вав­ши ди­хан­ня, спо­чат­ку я дов­го ди­вила­ся на нь­ого, ще тро­хи чу­жого, але вже рідно­го, а потім пе­реве­ла пог­ляд на сте­лю.

Гос­по­ди ми­лос­ти­вий… який гар­ний ра­нок ти дав мені після не зовсім звич­ної весіль­ної ночі! На якусь мить мені зда­лося, що нас двох пе­ренес­ли в рай і ли­шили там се­ред суціль­ної ра­дості: на роз­маль­ованій яс­кра­вими, гус­ти­ми фар­ба­ми стелі бу­яли всі по­ри ро­ку —

квітнув сад і оси­пали­ся яб­лу­ка,

здій­ма­лося білою сніго­вою ку­рявою по­ле і шуміла розкішна стиг­ла тра­ва;

у центрі стелі — круг сон­ця і скиб­ки мо­лодень­ко­го міся­ця — май­же над самісінь­ки­ми сон­ни­ми на­шими го­лова­ми співа­ли рай­ські птиці;

а на стінах — у го­лубих пле­сах озер — пла­вали білі ле­беді і по­гой­ду­вали­ся па­ви;

з-за де­рев ви­зира­ли олені —

і все те бу­ло та­ким ве­селим і радісним, що хотіло­ся до­тор­кну­тися до них усіх, як до жи­вих, і пла­кати від нез­ро­зуміло­го жа­лю і ще­му.

Спра­ва, у верхнь­ому кут­ку стіни, на хмарі співав со­ловей чи якась інша пта­шина, і з гор­ла у неї виліта­ли чу­дер­нацькі квіти;

на лівій стіні періщив дощ,

а під ним — ґелґотіли гу­си поміж роз­си­паних зірниць нічно­го не­ба.

Не во­руша­чись, я пе­рево­дила пог­ляд із са­ду на ба­тоги зли­ви,

тоді ков­за­ла по співу­чих пташ­ках і пла­ва­ючих ле­бедях —

і чо­мусь шу­кала очи­ма то­го, хто ви­гадав це дій­ство на стінах свя­тош­ної сіль­ської кімна­ти, приз­на­ченої для більш прик­ладних ре­чей, аніж ма­лярс­тво. І нез­чу­лася, що мій учо­рашній на­рече­ний, а сь­огодні — чо­ловік, мов­чки спос­терігає за мною уже не сон­ним пог­ля­дом.

— Це та­то роз­ма­лював ко­лись кімна­ту на день на­род­ження на­шої ма­ми, — прос­то повідо­мив Ва­силь, на­че ми вже вічність про­кида­лися з ним у од­но­му ліжкові. — Ма­ма спер­шу ду­же роз­серди­лася, бо їй зда­вало­ся, що та­кими ма­люн­ка­ми та­то гань­бить­ся пе­ред сусіда­ми. Навіть дов­ший час три­мала кімна­ту зам­кне­ною на ключ, аж по­ки до нас не поп­ро­сили­ся на ніч ту­рис­ти з Києва. Во­ни так роз­хва­лили та­тові ма­люн­ки, що зго­дом ма­ма іноді крадь­ко­ма від нас по­дов­гу роз­гля­дала їх, особ­ли­во вранці… А ко­лись од­но­го ра­зу ма­ма увесь день не ви­ходи­ла з цієї кімна­ти, — про­дов­жу­вав Ва­силь, міцно при­тулив­шись до ме­не, що аж зад­звеніла у ву­хах кров, — і ми з бра­том стра­шен­но зля­кали­ся. Та­то тоді нам ска­зав, що мамі між й­ого ма­люн­ка­ми лег­ше, ніж на Ве­лик­день між людь­ми в церкві. Ми з бра­том так і до­тепер не знаємо, що бу­ло тоді з ма­мою. Але відтоді во­на са­ма роз­по­ряди­лася не чіпа­ти роз­маль­овані стіни без її доз­во­лу… отак і літа­ють оці пташ­ки по стелі. Де­коли хтось із сіль­ських навіть про­сить­ся по­бути тут на са­моті. Та­то ка­же, що ця кімна­та слу­жить їм замість Кашпіровсь­ко­го. Не знаю… я звик до та­кої чу­дасії, але не люб­лю, ко­ли тут бу­ва­ють чужі. — Зітхнув Ва­силь і упер­ше про­сунув свою пра­ву ру­ку мені під го­лову…

ХІБА МОГ­ЛА Я тоді зна­ти, що чу­дер­нацькі кар­ти­ни у свек­ровій хаті зберіга­тимуть­ся так дов­го, що пе­режи­вуть і й­ого са­мого, і й­ого си­на, і що у пер­шу ніч після по­хоро­ну Ва­силя крізь гус­тий ту­ман ва­леріани і сліз я вив­ча­тиму ко­жен штрих на поб­ляклих від ча­су ма­люн­ках і пла­кати­му за ча­сом, ко­ли, ле­жачи горілиць, без­турбот­но, без­думно і зди­вова­но мож­на бу­ло роз­дивля­тися плід яки­хось нездій­снен­них фан­тазій Ва­силе­вого та­та і шу­кати в собі — і не зна­ходи­ти відго­лос та­ких же чуд­них фан­тазій?!

І ось те­пер, у вогні роз­пу­ки й об­ра­зи, у важ­ко­му пе­ред­ранні я вти­сяч­не вдив­ля­юся у сте­риль­ну сте­лю своєї квар­ти­ри — і ро­зумію, як не­мило­сер­дно страш­но наз­догна­ли ме­не при­ховані фан­тазії, які в ко­лишнь­ому житті жод­но­го ра­зу так і не про­зир­ну­ли з-під спо­ду моєї свідо­мості, навіть не по­дали го­лосу, і ніко­ли й не на­тяк­ну­ли бу­ти обе­реж­ною.

Те­пер мені здаєть­ся, що ма­люн­ки зі стін весіль­ної ночі здо­були якусь ма­теріаль­ну си­лу, щоб іще біль­ше пригніти­ти, а мо­же, виз­во­лити моє за­дубіле — ніби не­живе — єство. Після стіль­кох років во­ни не втра­тили ні свіжості, ні за­гад­ки, хіба що лиш те­пер мені здаєть­ся, що з жи­вопис­них лис­точків і хмар і тоді ка­пала не ро­са, а чи­ясь за­пек­ла кров, лиш я ць­ого іще не ро­зуміла…


Я вже дав­но не приїжджа­ла до своєї зістарілої і згорь­ова­ної свек­ру­хи. І лиш те­пер я ро­зумію, чо­му: мені бу­ло б страш­но ди­вити­ся на не­зай­мані стіни свя­тош­ної кімна­ти, яка зро­била­ся прос­то му­зеєм пам'яті і з якої віє мо­гиль­ною про­холо­дою…

Тоді, по смерті Ва­силя, ко­ли я та­кож дві до­би не ви­ходи­ла з тієї об­маль­ова­ної кімна­ти і в яку ма­ма за­боро­нила за­носи­ти си­нове тіло, Ва­силів тро­юрідний брат Юр­ко в тій самій — те­пер уже по­рожній — кімнаті пок­лав свою важ­ку чо­ловічу до­лоню на моє пле­че:

— Не по­бивай­ся, невістко… Ва­силя не вер­неш, а тобі тре­ба жи­ти, бо маєш діти… а ми по­може­мо.

Гос­трий біль про­низав моє змертвіле тіло і шуг­нув ку­дись між сніги і пас­ма до­щу на стінах і стелі. В мені оз­ва­лося не­пере­дава­не ба­жан­ня: я відчу­ла пот­ре­бу чо­ловічої ру­ки на собі.

Так, я хотіла лас­ки са­ме те­пер і тут.

Це ба­жан­ня ви­дало­ся та­ким нес­тер­пним, що ли­ше ней­мовірна во­ля і зціплені до скре­готу зу­би до­помог­ли мені уник­ну­ти істе­рики чи якоїсь не­адек­ватної по­ведінки в найбільш важ­кий для ме­не час…

І я тоді зро­зуміла страш­ну річ: за ба­гато-ба­гато років спіль­но­го з Ва­силем жит­тя для ме­не так і не відбу­лося нічо­го особ­ли­вого у ко­лись весіль­них стінах. Я дов­го че­кала на щось нез­вичне і та­ке чуд­не, як олені поміж тра­вами, дов­го прис­лу­хала­ся до ше­лес­ту снігів на стінах, ко­ли ми не раз но­чува­ли у цій кімнаті; але сніги собі тек­ли повз нас, не зай­ма­ючи; і по­волі, без особ­ли­вого жа­лю, я звик­ла­ся із дов­готри­ва­ючим ста­ном очіку­ван­ня, а потім — прос­то глу­хого роз­ча­руван­ня на­шим прісним існу­ван­ням. Цей ма­лоз­ро­зумілий осад збун­ту­вав­ся в мені са­ме тієї хвилі, ко­ли Юр­ко ще три­мав свою ру­ку на моєму плечі.

…Як же це мо­же бу­ти са­ме те­пер, ко­ли я по­вин­на би са­ма вми­рати з ту­ги і го­ря?! — пи­тала се­бе, вгор­та­ючись уночі у темній кімнаті, по стінах якої літа­ли пта­хи і пла­кали дощі…

А на ра­нок я зібра­ла дітей і речі — і поїха­ла, ні з ким не поп­ро­щав­шись. Ніхто не був ви­нен, але я чо­мусь тоді по­кара­ла всю Ва­силе­ву ро­дину, так ніко­ли ніко­му і не по­яс­нивши своєї жор­сто­кості.

І ось на­решті ка­ра наз­догна­ла і ме­не, не­вин­ну, як те­пер усе частіше здаєть­ся мені.

Бо тоді, після по­хоро­ну, я зро­зуміла, що хо­чу жи­ти. Але жи­ти не так, ніби п'єш дис­тиль­ова­ну во­ду, а якось смачніше.

Я не зна­ла, що то є смак жит­тя, але зна­ла на­пев­не, що він який­сь особ­ли­вий, не та­кий, як до­тепер. З цією дум­кою я ля­гала і вста­вала, але й паль­цем не во­руша­чи, щоб справді щось зміни­ти. Го­лов­не — діти. Діти бу­ли моїм пра­пором і стер­жнем, що три­мав і не да­вав упас­ти, але й не да­вав сміли­вості по­дума­ти про щось та­ке, про що я впер­ше по­дума­ла у роз­маль­ованій свек­ру­шиній хаті…

За­раз добігає кінця не прос­то моя са­мот­ня дру­га ніч, пе­репа­лена че­кан­ням мо­лодо­го прой­дисвіта. Мені здаєть­ся, що все моє жит­тя та­кож добігає кінця ра­зом з ци­ми бе­зум­ни­ми но­чами. Рік, відве­дений мені шмар­ка­чем із ву­лиці, ка­латав у дзво­ни, які впер­ше вда­рили, але не роз­би­ли ме­не після весіль­ної ночі. А ко­ли роз­би­ли, шмар­кач поз­ну­щав­ся наді мною, як над ос­таннь­ою шль­он­дрою. Пев­на річ, що шль­он­дрою, бо хіба по­ряд­на жінка по­бива­лася б так страш­но, як по­бива­юся я те­пер у чо­тирь­ох стінах?!

Рік я тре­пета­ла жи­вим лис­точком на де­реві жит­тя. А ці два дні і дві ночі об­ли­ли лис­ток не ок­ро­пом — кис­ло­тою — і мені ста­ло смер­тель­но бо­ляче.

Ко­лись у ди­тинстві я пи­тала ба­бусю, чи не бо­лить ко­нюши­ну, ко­ли баб­ця за­парює її ок­ро­пом, го­ту­ючи наїдок по­росяті?

Свя­та наївність.

Тут по жи­вому білу­ють ду­шу — і ніхто не пи­тає, чи бо­лить.

Та де там бо­лить, і що там бо­лить, ко­ли я — Мер­тве мо­ре? Ме-е-р-т-в-е-е-е… Й­ого дно вкри­те тов­сте­лез­ним ша­ром скам'янілої білої солі, яка три­має людсь­ке тіло, не да­ючи й­ому вто­пити­ся. Про­те навіть на Мер­тво­му морі зна­ходять­ся вдатні, що ма­ли шанс ста­ти по­топель­ни­ками. А все че­рез що? Че­рез те, що з нез­вички лю­дина не мо­же пра­виль­но виб­ра­ти центр рівно­ваги навіть на воді, яка са­ма її три­має. Оди­ниці, а все ж зах­ли­на­ють­ся со­леною во­дою, усе ж всти­га­ючи гук­ну­ти про до­помо­гу. Вер­ну­ти до жит­тя та­кого го­ре-плав­ця не важ­ко. А все ж… див­но якось — то­пити­ся там, де вто­пити­ся не­мож­ли­во. І де лю­дині відкри­ваєть­ся тай­на біблій­ної за­гад­ки — за­гад­ки пішо­го хо­ду Хрис­та по мо­рю. А ви­яв­ляєть­ся, жод­ної за­гад­ки не існує — Хрис­тос тоді ішов Мер­твим мо­рем, як по­лем.

Ко­жен із нас мо­же пов­то­рити це ди­во, ожи­вив­ши нез­ни­кому ле­ген­ду. Ли­шень слід пот­ра­пити на нес­хвиль­овані хвилі Мер­тво­го мо­ря.

Ме­не ще, мо­же, та­кож міг би ожи­вити дзвінок у двері су­час­но­го вар­ва­ра, у яко­го є набір коль­чуг, та не­має сер­ця.

Хм… Але як я мог­ла ціли­ми ро­ками ко­рис­ту­вати­ся кре­мами з про­дуктів Мер­тво­го мо­ря? Це все од­но, що ко­рис­ту­вати­ся кре­мом з мер­ця, з осіло­го по­пелу зітлілої до­мови­ни чи з гни­лого де­рева. Як во­но мо­же бу­ти жи­виль­ним, Мер­тве мо­ре, ко­ли у нь­ому не­має жи­вої душі чи бак­терії? Не­ма то не­ма. Але в нь­ому є відгомін двох­ти­сячолітнь­ого ди­ва: лю­дина, що й­де во­дою, як зем­лею, а над нею здій­маєть­ся оре­ол.

Пер­шої ж миті, ко­ли цей мо­лодий прой­дисвіт по­явив­ся у моєму житті, я відчу­ла, як наді мною та­кож здій­маєть­ся оре­ол. І я миттєво зга­дала роз­маль­ова­ну сіль­ську кімна­ту — і в мені уда­рив дзвін, тон­кий і про­тяж­ний. Те­пер я ро­зумію, що дзвін і тоді зву­чав по­миналь­но.

Та чи хотіла я чу­ти подзвін? За ким подзвін? — мов­чки ди­вува­лася собі, бо мо­лоде чу­до ішло під вікна­ми мо­го бу­дин­ку — і мені хотіло­ся ска­кати униз до нь­ого, хотіло­ся тис­ну­ти й­ого до гру­дей — і за­сина­ти, і не відпус­ка­ти ні на хвиль­ку.

А те­пер я див­лю­ся у темні об­ри­си ву­лич­них стовпів — і чую, що за­пус­ти­ла б атом­ну бом­бу, ко­ли б цей бре­хун, це бид­ло, ця не­вихо­вана ху­доба по­каза­лася з-по­за ро­гу…

Ні-і-і… Як­що я вдам­ся у спо­гади і далі, то це до доб­ра не при­веде. Мож­на под­зво­нити у двері до сусідки і поп­ро­сити хліба, але ж він мо­же та­ки прий­ти са­ме тоді. Та й ку­ди дзво­нити по­серед ночі? Кра­ще ди­вити­ся у дзер­ка­ло, як у вікно, і че­кати дзвінка у двері, як ле­за у сер­це.

КО­ЛИСЬ Я ДУ­МАЛА, що ди­вити­ся у дзер­ка­ло вночі страш­но, а ось див­лю­ся — і нічо­го. З якоїсь по­ри дзер­ка­ла пе­ресліду­вали ме­не, як лю­ди. Во­ни впа­дали у очі скрізь: малі й розкішні, круглі й овальні, ки­шень­кові чи настінні, дзер­ка­ла май­же си­ломіць зму­шува­ли за­зира­ти у них, ніби прип­ро­шу­ючи щось чи ко­гось ви­див­ля­тися. Мені потрібно бу­ло на­диви­тися на се­бе у дзер­ка­ло тоді, ко­ли не бу­ло на ко­го ди­вити­ся жи­вого.

І я знай­шла спосіб по­гаму­вати нав'яз­ли­ве — аж до го­лов­но­го бо­лю — ба­жан­ня ба­чити се­бе у дзер­калі. Як тіль­ки приїжджа­ла до дітей, на ра­нок, після всіх роз­пи­тувань і нічно­го сидіння на кухні за чаш­кою ка­ви, я ви­бира­лася на весь день до міста.

Я об­хо­дила найвідоміші са­лони з одя­гом, приміря­ючи на се­бе що­най­до­рожчі речі. Мені ли­чило фіоле­тове й те­рако­тове. Навіть у де­мок­ра­тичні для мо­ди ча­си ре­чами са­ме та­кого коль­ору мог­ли пох­ва­лити­ся не всі са­лони. Отож я ста­вала пе­ребірли­вим клієнтом. Про­давці зби­вали­ся з ніг, не­сучи мені го­ри су­конь і кос­тюмів найвідоміших ліній, при­пасо­ву­ючи до них якісь каз­кові комірці і пас­ки, брош­ки і рюші. Во­ни кру­тили­ся ра­зом зі мною пе­ред дзер­ка­лами на по­вен зріст, прих­ва­лю­ючи і справді чу­дові, але не потрібні мені, речі. Як пра­вило, в такі хви­лини я бу­ла не­бага­тослівною і прим­хли­вою.

То мені за­низь­кою ви­дава­лася талія чи вуль­гар­ним ого­лений бюст. То вик­ли­кав іронічну посмішку нек­ла­сич­ний, а чи нав­па­ки — кла­сич­ний — крій спідниці. Я мов­чки роз­зи­рала се­бе у ви­дов­же­них дзер­ка­лах і зди­вова­но сте­нала пле­чима від німо­го за­питан­ня: навіщо це мені, ко­ли я не зби­ра­юся ку­пува­ти жод­ної речі, та, зреш­тою, хіба вдо­ма я не мог­ла б так са­мо успішно ди­вити­ся на се­бе у дзер­ка­ло?

Врешті-решт, відчув­ши вто­му від ба­гато­разо­вих пе­ремірянь і компліментів, я ку­пува­ла кол­го­ти чи який­сь не­баналь­ний і дос­тупний по ціні шар­фик і по­кида­ла са­лон із по­чут­тям по­гамо­ваної втіхи.

Я ніко­ли не роз­ка­зува­ла дочці про свої чу­дер­нацькі витівки, аж по­ки во­на са­ма не за­ува­жила: «Ма­мо, у те­бе, як у Мад­лен Ол­брайт, якась манія на шар­фи й ак­се­су­ари…».

Тоді я засміяла­ся: «Ні, у ме­не манія на дзер­ка­ла».

На що доч­ка тіль­ки стис­ну­ла пле­чима: «Ска­жеш та­ке, як ма­лень­ка…».

Я не знаю, що то бу­ло — спог­ля­дан­ня се­бе у дзер­ка­лах? Ба­жан­ня ба­чити се­бе кра­сивою, на­маган­ня втек­ти від важ­ких ду­мок чи са­мот­ності, внес­ти пе­реміни, чи все од­но­час­но? А чи не кра­ще пе­реміря­ти весь гар­де­роб удо­ма, отак ось над ра­нок, ко­ли не сплять лиш півні і такі ду­репи, як ти са­ма? Ти ж ніко­ли не ви­кидаєш і не про­даєш ста­рих ре­чей, хіба ви­носиш їх іноді зай­шлим ци­ган­чу­кам, що влітку зран­ку до ночі оку­пову­ють міські ву­лиці. Те­бе ко­лись нав­чи­ла сусідка-крав­чи­ня: не ви­кида­ти речі, які бу­ли тобі до впо­доби, ад­же за де­сять-п'ят­надцять років мо­да вер­таєть­ся. І ти за­раз справді уто­пиш­ся під го­рами ста­родавнь­ого дран­тя, не потрібно­го уже ні тобі, ні ко­му іншо­му, як і не потрібна і ти са­ма ніко­му, окрім, мо­же, ли­ше дітей. Міряй старі наф­талінові сукні — і ро­зумій, чо­му ти і не мог­ла бу­ти потрібною то­му, хто має яки­хось -над­цять ко­рот­ких років і пах­не оде­коло­нами Карт'є, а ти відшу­кай на споді діво­чої скрині «Быть мо­жет» чи «Мо­жет быть» і на­солод­жуй­ся спо­гада­ми про ті ча­си, ко­ли і ти бу­ла в моді, лиш не пе­рено­си зат­хлий шлейф у сь­огодні, ко­ли мо­да інша.


Тю, та ти ніко­ли і не бу­ла в моді, окрім ос­таннь­ого ро­ку. Пев­но, усі се­зони мод і по­кази прет-а-пор­те поблідли би на тлі тво­го сход­ження до сь­огоднішнь­ого без­слав'я. Та що та­ке без­слав'я, ко­ли ти оду­рена і за­бута мо­лодим хло­пом? Хай би він був навіть ста­рез­ний, як столітній дуб, це не має зна­чен­ня, а має зна­чен­ня те, що ти за­бута, за­бута і ошу­кана!

Е-е-е, ні, не ска­жи… Ко­ли б він був трух­ля­вим, це він би ди­вив­ся у ніч, як у пек­ло, і прок­ли­нав би з оби­ди твої навіжені кістки, а так — пла­ти гірко­тою ночі за її ко­лишній мед.

Але що ти хо­чеш? Ти хо­чеш спра­вед­ли­вості чи пом­сти? Ну, то й відом­сти!

Ко­лись, у ро­ки нав­чання в медінсти­туті, після однієї гуч­ної вечірки, моя ко­лежан­ка са­мотуж­ки зро­била опе­рацію — відріза­ла чо­ловічу гар­матку — своєму ка­вале­рові, який не хотів на ній, вагітній від нь­ого, од­ру­жува­тися.

Страш­но зга­дува­ти кри­ваву кар­ти­ну, ко­ли дівча­та, що жи­ли в одній гур­то­житській кімнаті, відчи­нили двері до­сере­дини.

Лікар­ка, я са­ма відтоді брид­жу кров'ю, хо­ча лиш те­пер ро­зумію свою дав­ню под­ру­гу.

Як­що ти та­кож та­ка мсти­ва, то й собі при­думай пом­сту. А ні — тер­пи. Ще ніко­го лю­бов не розірва­ла на шмат­ки. Лю­ди тер­плять — і ти з ни­ми.

Зреш­тою, ко­му-ко­му, а тобі у твоєму віці ма­ло би бу­ти со­ром навіть ду­мати, не те, що відчу­вати якусь, та ще та­ку не­нор­маль­ну, лю­бов. Це ба­ламутс­тво по­вин­но то­пити­ся в пам'яті про юні ро­ки, і, бо­ронь Бо­же, не ви­рина­ти на по­вер­хню пізніше. Інак­ше засміють. Те­бе так вчи­ли? Так. Ось і не ви­ходь за пра­вила. Ти не опу­дало, щоб да­вати се­бе на сміх доб­ровіль­но…

…ВІДКРИЙ­МО ТАЙ­НУ своїх страж­дань — на­казує чи про­сить Біблія. А ко­му і навіщо відкри­вати? Відкри­та тай­на — уже не тай­на, а об'єкт для сма­куван­ня і ще глибші страж­дання. І що, влас­не, відкри­вати? Ста­речий со­ром? Чо­му ста­речий? Ко­ли б ти бу­ла ста­рою, те­бе мож­на бу­ло б клас­ти ва­летом з цією тва­риною — і нічо­го б не бу­ло, і кров би в тобі не кипіла, і ро­зум зас­ти­гав би це­мен­том. А так твоє тріпотіння — пер­ша оз­на­ка твоєї не-ста­рості. Але від ць­ого не лег­ше.

Кож­на лю­дина має свої таємниці, свій інтим, і во­на їх оберігає не те що від чу­жих — іноді від своїх же очей, по­деко­ли бо­ячись приз­на­тися самій собі у то­му, про що не мо­вить­ся вго­лос, чи про що іноді ду­маєш так, на­че за­зираєш у вог­ненну па­шу вул­ка­на.

О, так. Ко­жен як­най­дов­ше ря­туєть­ся, пру­чаєть­ся чи обо­роняєть­ся від за­зиран­ня у глиб са­мого се­бе так дов­го, як тіль­ки мо­же. Але вул­ка­ни сер­ця, так са­мо, як і вул­ка­ни при­родні, ніко­ли не пи­та­ють доз­во­лу і не по­перед­жа­ють нас про свій бунт. Ма­ло ко­му вдаєть­ся всто­яти пе­ред на­тис­ком внутрішньої стихії, щоб таємне не зро­бити яв­ним, щоб не пус­ти­ти стрімго­лов на­буте ро­ками і досвідом. Не такі ла­мали­ся під на­тис­ком сер­ця.

А хто я? Жінка, яка підда­лася спо­кусі і спро­бува­ла за­зир­ну­ти у прірву. Хіба я свідо­мо хотіла ць­ого? Хіба я ко­ли ду­мала про та­ке? При­чина всь­ого мо­го гріха хо­ваєть­ся у моїй пам'яті. Во­на, прок­ля­та, ви­добу­ла тих па­вичів і пла­ва­ючих ле­бедів з-під уламків ми­нуло­го — і спро­вади­ла на за­боро­нену до­рогу, в ру­ки ди­яво­ла.

А я тоді і не по­дума­ла пру­чати­ся. У мені все бу­ло чор­не і нес­мачне. І в якусь мить я за­баг­ла коль­орів і нез­на­ного сма­ку.

Ба, як те­бе, змо­рену че­кан­ням, по­тяг­ну­ло на філо­софію. Я її в інсти­туті на «три» зна­ла. А, бач, те­пер на­долу­жую: не те що вив­чаю — прак­ти­кую — жи­тей­ську філо­софію на своїй шкірі. Але вже пізно. Ду­же пізно пізна­вати се­бе тоді, ко­ли зсе­реди­ни тонкі дзвіноч­ки под­зво­ню­ють хо­лодом…

Неп­равда. Нічо­го ніко­ли не пізно. Тим па­че, пізна­вати се­бе. Ти що, хо­чеш умер­ти, навіть са­ма для се­бе за­лишив­шись таємни­цею? Чи ти сподіваєшся, що те­бе хтось бу­де чи­тати в іншо­му житті? Ба­чиш, у ць­ому ніхто не розбігаєть­ся. На то­му світі ще ніхто не був, че­рез те він та­кий нам при­над­ний. А ти за­хотіла у той світ. Шу­кай, бе­зум­на, сірча­ну кис­ло­ту. Ти ко­лись при­носи­ла її з ро­боти. Лиш доб­ре шу­кай між отим лахміттям, що наз­би­рала за де­сят­ки років і не хо­чеш ви­кину­ти. Ти не­потріб не зва­жиш­ся ки­нути че­рез вікно, а за­махуєшся на своє жит­тя. Пе­рех­рести­ся і за­будь дур­ну дум­ку. Ти ж лікар­ка. І доб­ре знаєш, який страш­ний і не­ес­те­тич­ний виг­ляд ма­ють ті, хто нак­ла­дає на се­бе ру­ки. Тобі ць­ого тре­ба?

…Ні. Ці дві ночі і третій день та­ки зро­били ме­не бе­зум­ною. А, влас­не, що тра­пило­ся? Ну, ска­зав, що прий­де вранці. Чи впер­ше ка­зав і не при­ходив? Чи раз ти міня­ла свої пла­ни че­рез нь­ого? Яка різни­ця, чи ти ма­ла їха­ти у Бе­лелую, чи у Вар­ну? Го­лов­не, що він не прий­шов. Нічо­го особ­ли­вого не тра­пило­ся. А прий­де — бу­деш й­ого лю­бити, як зав­жди, ні, ще дуж­че — так, як пе­ред смер­тю… ніби ти знаєш, як люб­лять пе­ред смер­тю? А потім, ко­ли він зно­ву піде, бу­деш пла­кати. І що в ць­ому но­вого?

Ти й­ого лю­биш. А це не за­коханість, яка є прос­то ви­гад­кою, бо не зва­жає ні на умов­ності, ні на ре­альність. Ти й­ого лю­биш, ро­зуміючи всю аб­сурдність і не­нор­мальність своєї лю­бові до нь­ого, прий­ма­ючи та­кого, яким він є; жор­сто­кого, безвідповідаль­но­го, ніжно­го, п'яно­го, брех­ли­вого. А як тіль­ки ми­нув пер­ший ту­ман са­мо­об­ма­ну — ти по­бачи­ла й­ого на­готу не ли­ше фізич­ну, але і внутрішню. І прий­ня­ла з усіма й­ого ва­дами.

Ка­жуть, ко­ли відбу­ваєть­ся втор­гнен­ня що­ден­них людсь­ких вад в а­уру за­коха­ності — тоді руй­нуєть­ся все на­нос­не, зни­кає дим ви­гад­ки, і ти чуєш ле­галізацію Лю­бові, яка прий­має і вип­равдо­вує усе.

Ось і вип­равдо­вуй ць­ого же­реб­ця, ць­ого оги­ра. Лю­би на здо­ров'я, але не муч­ся, що не прий­шов, що, мо­же, ці три до­би ле­жить в обій­мах іншої.

А ти хотіла, щоб він ле­жав у твоїх змор­ще­них обій­мах?! Ти вже ста­ра для нь­ого, ти й­ому потрібна для ко­лекції чи досвіду. Ти по­вин­на бу­ла звик­ну­ти. Він те­бе рік вчить зви­кати до се­бе та­кого.

А тобі в го­лові сну­ють­ся дурні дум­ки нак­ласти на се­бе ру­ки. То хто після ць­ого ска­же, що ти ро­зум­на? Ко­ли б ти бу­ла ро­зум­ною і по­води­ла се­бе відповідно до сво­го ста­тусу і віку, ти дав­но вий­шла би в місто, по­сиділа в яко­мусь при­дорожнь­ому ка­фе чи по­лежа­ла на пляжі, чи ку­пила б якоїсь сма­коти і свят­ку­вала б са­ма з со­бою без­со­ром­не, егоїстич­не свя­то сво­боди. Хіба ти ще не зас­лу­жила сво­боди? І хіба це не є сво­бода — мож­ливість бу­ти в без­пеці, не бо­яти­ся за жит­тя дітей, не ма­ти на ру­ках каліки, самій не бу­ти калікою? Без­совісне ви­моту­ван­ня своїх же нервів ли­ше об­ме­жує сво­боду ду­ху. Що тобі бо­ронить спи­нити пер­шо­го стрічно­го на ву­лиці і зап­ро­сити до се­бе на ка­ву? І хай зас­тав би вас двох цей без­печний же­ребець, і хай би й­ому по­мутив­ся з рев­нощів ро­зум.

Та, влас­не, чи так тобі вже й потрібний отой чо­ловічий за­пах у квар­тирі? Ну, прий­де — і дя­кува­ти Бо­гу. Не прий­де те­пер — прий­де іншим ра­зом.

Жінко доб­ра, ко­ли ти ос­танній раз ди­вила­ся у свій пас­порт?

Чи він те­бе го­дує, чи одя­гає?

Чи він те­бе пи­тає, що і ко­ли те­бе бо­лить?

У чо­му ти й­ого зви­нува­чуєш?!

Він май­же твій син! Чи ти та­ка ви­мог­ли­ва до сво­го си­на? Чи ти у­яв­ляєш сво­го си­на вта­ких обій­мах? Пий оцю ва­леріану хоч відра­ми, а хоч крап­ля­ми, — він усе од­но бу­де ду­мати, що твоя ва­леріана має смак шам­пансь­ко­го, чи вза­галі й не ду­мати­ме, що у твоєму житті є іще щось, крім нь­ого. Тобі не спа­дало на дум­ку, що ти виг­ля­даєш ду­репою в й­ого очах? Так, не спа­дало, бо до­тепер ти не за­мис­лю­вала­ся, не ма­ла ча­су на ду­ман­ня, бо ще не сиділа три до­би зам­кне­ною, як у СІЗО, у влас­них стінах. Ти не ду­мала, як усе це виг­ля­дає на лю­дях.

Хм… А що мені лю­ди? Моє до­теперішнє жит­тя як­раз і бу­ло для лю­дей. Ли­ше для лю­дей — і в ос­танню чер­гу для се­бе. І що з ць­ого?

Лю­ди бу­ва­ють доб­ри­ми до нас ли­ше тоді, ко­ли нам зле, бо тоді ми не є об'єктом заз­дрості. А в ос­новно­му во­ни або бай­дужі, або злі.

Твоє жит­тя — це твоє жит­тя, і хай ніко­го во­но не об­хо­дить. Ти ніко­ли не до­годиш ніко­му. Хіба про те­бе хтось ду­має? Ти три до­би не вий­шла зі стін квар­ти­ри. Що, хтось зга­дав про те­бе? Хіба всі зна­ли, що ти зби­раєшся в Бол­гарію? І в ціло­му місті ніко­му ні ра­зу не зна­доби­лося бо­дай твоє сло­во? Навіть ци­гани не прий­шли про­сити. А ти хо­чеш виг­ля­дати пе­ред людь­ми, як не­вин­на дівка пе­ред на­рече­ним. Уже виг­ля­дала. І що? Хіба тих, на чию дум­ку ти зва­жаєш, хтось упов­но­важу­вав бу­ти суд­дя­ми тво­го жит­тя? Ти щось у ко­гось ук­ра­ла? Твій син звів чи­юсь донь­ку? Чи ти їм вин­на гроші? Ко­пай­ся са­ма в собі — і не мо­роч го­лову тим, що ска­зали би лю­ди. Лю­ди все од­но щось та ска­зали би, навіть ко­ли б ти бу­ла чесніша за Па­пу Римсь­ко­го. За­лиш у спо­кої лю­дей. У них і без те­бе вис­та­чає кло­поту.

Ко­ли ти хотіла спо­кою, тре­ба бу­ло шу­кати собі та­кого ко­хан­ця, як був у Оль­ги з маніпу­ляцій­но­го кабіне­ту. Во­на не ма­ла з ним біди: зав­жди на­перед зна­ла, як усе бу­де. Зна­ла, що він аку­рат­но скла­де шкар­петки на підло­гу під стіль­цем, потім ски­не со­роч­ку, май­ку, роз­гла­дить ру­кою шта­ни на кріслі, незмінно по­дивить­ся на го­дин­ник — і лиш тоді повіль­но піде до ліжка… По всь­ому — прий­ме душ, по­миє чар­ки і роз­кла­де по­суд, по­пере­дить дру­жину, що й­де з ро­боти, і о 19.45 — він зав­жди бу­де вдо­ма.

Мо­же, че­рез те він у Оль­ги ко­лишній?..

О, так. І справді. У кож­но­го свій інтим. Це ли­ше здаєть­ся, що усе в усіх од­на­ково. А ко­ли вник­ну­ти — різно­вид­ностей людсь­ких сто­сунків не мен­ше, ніж видів фа­уни чи фло­ри. І ко­жен схо­дить з ро­зуму на свій ма­нер, ка­зали ко­лись у Ва­силе­вому селі.

Гос­по­ди… як мені не­доб­ре… на­пити­ся б чо­гось та­кого, щоб про­кину­тися на то­му світі… чи збо­жеволіти. Але так, що­би й не поміти­ти. І щоб не ба­чити, як глуз­ли­во кри­вити­муть гу­би доб­ро­порядні мат­ро­ни, зга­ду­ючи твоє ім'я.


…Я, НА­ПЕВ­НО, прос­па­ла весь за­лишок дня, бо ко­ли роз­плю­щила очі, за вікна­ми знов су­теніло, а мо­же, зно­ву роз­видню­вало­ся.

Важ­ка від таб­ле­ток го­лова не три­мала­ся на в'язах.

Ізвідкись пах­ло сма­леним.

Бив не­дале­кий цер­ковний дзвін.

Чи то був дзвін у моз­ку?

Я так зче­кала­ся й­ого, що лад­на бу­ла се­бе чет­верту­вати, аби ли­ше не чу­ти сповіль­не­ного бит­тя сер­ця… я хотіла умер­тви­ти свою плоть або приц­вяшку­вати ро­зум, щоб він не по­давав ніяких сиг­налів, бо жо­ден сиг­нал не віщу­вав нічо­го доб­ро­го.

Я зно­ву ду­мала яки­мось ос­таннім за­тума­неним краєм свідо­мості: що я від нь­ого хо­чу? Чи він обіцяв мені піти під вінець? Чи знес­ла­вив?

О, ні… Він по­вер­нув у за­буту роз­маль­ова­ну кімна­ту з її непізна­ною таємни­цею — і за­лишив під ви­соко­воль­тни­ми роз­ря­дами не­мина­ючо­го гро­му. Він вивів ме­не на грань ніби­то са­мої се­бе — і я бо­юся сту­пити крок, щоб не вби­тися без нь­ого…

Я вже не чую в собі ні жа­лю, ні злості. Я за ці дні і ночі вмер­ла. Але ос­таннє, що я му­шу зро­бити, — ко­мусь ска­зати, щоб ме­не по­хова­ли без за­повіту і без нь­ого. Усе своє зав­жди но­сила з со­бою, то те­пер і за­беру з со­бою, щоб ні од­на со­бака не здо­гада­лася про мій гріх…

Діти ме­не не за­судять.

А со­баки не сміють но­сити мої кістки бруд­ни­ми за­вул­ка­ми і пус­ти­рища­ми.

До ран­ку ще є час, і я по­думаю, ко­му довіри­ти свою ос­танню во­лю…

А мо­же, не тре­ба нічо­го ро­бити, ли­ше відкри­ти га­зові кра­ни на кухні і скрізь за­чини­ти вікна, ков­тнув­ши пе­ред тим оцих ось трид­цять таб­ле­ток фе­нобарбіта­лу…

P.S.

…Ко­ли се­ред ночі (а це та­ки бу­ла ніч) два по два — вар­варські — дзвінки вистріли­ли з пе­ред­по­кою, я шу­кала в комірчині со­киру, щоб при­бити кар­низ у спальні, зірва­ний різким ру­хом ми­нулої ночі.

Я хотіла дот­ри­мати­ся до ран­ку при яс­но­му ро­зумові. І че­рез те по­вин­на бу­ла щось ро­бити фізич­но.

Пе­ред тим я ще зму­сила се­бе пе­реб­ра­кува­ти у шафі всі речі: літнє — до літнь­ого, зи­мове — до зи­мово­го. Я по­сор­ту­вала старі фо­тог­рафії і пе­ретер­ла від пи­люки сервізи, роз­па­кува­ла ящик із гос­по­дарсь­ки­ми інстру­мен­та­ми, ви­мила підло­гу в пе­ред­по­кої і на кухні, ви­кину­ла з бал­ко­на за­буту Ним со­роч­ку і пля­шеч­ку ту­алет­ної во­ди, зро­била зачіску і зно­ву скла­ла валізу, так на­че вранці по­вин­на бу­ла сіда­ти в поїзд на Вар­ну. Хо­ча ні. Я навіщось скла­ла на ди­вані ли­ше па­ру білиз­ни, зуб­ну щітку, пас­ту і ми­ло, лож­ку, круж­ку, руш­ник, но­сову хус­тинку, зо­шит, руч­ку і пе­ред­смертне фо­то Ва­силя.

Нітро­хи не зля­кав­шись нічно­го дзвінка, я хвиль­ку сто­яла, уд­воє зігну­та над щой­но розібра­ним ящи­ком із інстру­мен­том, із за­тис­ну­тою у правій руці со­кирою. Як тіль­ки дзвінок пов­то­рив­ся зно­ву, не ви­пус­ка­ючи со­кири із рук, я відімкну­ла двері.

— Ти че­кала ме­не, зо­зуль­ко? — ве­село за­питав мо­лодий же­ребець із по­рога, за­тис­ку­ючи під пах­вою по­шар­па­ний віник із зів'ялих і пе­рела­маних гвоз­дик.

Ди­ха­ючи пе­рега­ром і об­да­ючи до­роги­ми жіно­чими пар­фу­мами, із роз­прос­терти­ми ру­ками, він ішов на ме­не, відтісня­ючи на кух­ню, далі — на бал­кон, усе біль­ше за­тис­ку­ючи між не­зас­кле­ними ра­мами і мот­ло­хом, ски­нутим на підлозі.

— Ба­чиш, ще сон­це не зій­шло, а я вже тут. Але я ма­ло не зла­мав собі го­лову, по­ки до­мовив­ся з ти­ми мит­ни­ками… ти ж знаєш, які во­ни пас­кудні, ко­ли хо­чуть здер­ти бак­шиш. А потім там ще бу­ла якась об­ла­ва, до­рогу пе­рек­ри­ли… хтось із тюр­ми утік… Та хрен із ни­ми. Я вже тут…

Він то­рохтів без упи­ну, а я слу­хала, не ру­ша­ючи з місця, але й не чу­ючи слів.

Упер­ше на пе­ред­ранко­вому літнь­ому бал­коні я по­бачи­ла, який він нек­ра­сивий — чо­ловік, яко­го я че­кала три до­би.

Я не зво­дила очей з й­ого ху­дої ви­дов­же­ної пос­таті, за­рос­ло­го нічною ще­тиною об­личчя, з во­дянис­тих ма­лень­ких очей, з жир­них слідів по­мади на блідо-го­лубій со­рочці у вузь­ку смуж­ку і свіжо­го чер­во­ного за­сосу між пра­вим ву­хом і шиєю… Крізь про­зору наг­рудну ки­шеню просвічу­вав надірва­ний кви­ток-пе­репус­тка в нічний клуб «Біла во­рона», що зна­ходив­ся у трь­ох­стах мет­рах від мо­го бу­дин­ку.

Я НЕ ПАМ'ЯТАЮ в де­талях, що бу­ло далі.

Лиш пам'ятаю, що тоді я й­ого уби­ла.

Пра­вою ру­кою з со­кирою.

Вранці хтось привів міліцію, за­бачив­ши струмінь крові, що со­чив­ся на ву­лицю з кот­ро­гось бал­ко­на.

Щось бу­ло потім іще…

Але я нічо­го не пам'ятаю.

Навіть не пам'ятаю, як я опи­нила­ся у цій заґра­тованій кімнаті на два ліжка.

Не знаю, чо­му май­же щод­ня до ме­не в гості і зав­жди у біло­му ха­латі при­ходить моя од­но­кур­сни­ця Лю­да, що прак­ти­кува­лася на ка­федрі психіатрії?

Чо­му ра­зом з нею що­разу при­ходить цілий стрій лю­дей у біло­му?

Чо­му во­ни обер­та­ють ме­не дов­круг се­бе і мор­ду­ють зран­ку до ночі, при­пасо­ву­ючи до рук і го­лови якісь чу­дер­нацькі дро­ти і по­яси?

Але найбіль­ше дра­ту­ють їхні дурні, не­доречні посмішки під час роз­мо­ви зі мною. Тоді мені здаєть­ся, що гу­би у моїх відвіду­вачів-катів — гу­мові і ось-ось розірвуть­ся. Чо­му їм зав­жди смішно?

А я ось мо­жу без­пе­рер­вно — увесь день — пла­кати. Прав­да, я та­кож не знаю, чо­му я пла­чу. Але сль­ози — це не сміх. Сль­ози не мо­жуть вик­ли­кати осу­ду, як вик­ли­кає й­ого не­дореч­ний сміх.

Та я мов­чу, бо во­ни справді якісь дивні, ці лю­ди в білих ха­латах, які при­ходять ра­зом із моєю под­ру­гою Лю­дою.

Невідо­мо мені і те, чо­му ко­лишній чо­ловіко­вий при­ятель, про­курор Ми­кола, на яко­мусь чи то весіллі, чи то вечірці, де за дов­ги­ми сто­лами сиділо ду­же ба­гато знай­омих лю­дей без жод­ної пляш­ки, про­сив, ба, навіть на­поля­гав підтвер­ди­ти, що після смерті Ва­силя я ду­же хворіла, але ре­тель­но при­хову­вала свою хво­робу, на­чеб­то навіть лікар­няні лис­ти не бра­ла, ко­рис­ту­ючись своїм служ­бо­вим ста­нови­щем.

Щось бу­ло… бу­ло щось та­ке, чо­го я не мо­жу зро­зуміти до­тепер.

Та я й не на­мага­юся.

Бо навіщо? Я ж пам'ятаю усе, до нит­ки.

Пам'ятаю до­ти, до­ки ми з Ним не вий­шли на бал­кон, і до­ки я не по­чула, як мені за­важає со­кира у правій руці…

Але нічо­го див­но­го, що я не пам'ятаю реш­ти. Це у ме­не спад­ко­ве. Моя баб­ця сво­го ча­су геть чис­то втра­тила пам'ять за­дов­го до смерті. Во­на вже не впізна­вала ні своїх дітей, ні внуків, ані прав­нуків. Во­на плу­тала по­ри ро­ку і го­вори­ла з мер­тви­ми, як із жи­вими.

За­те во­на роз­ка­зува­ла мені в дрібни­цях усе, що з нею бу­ло від п'ятирічно­го віку і аж до­ти, до­ки їй не повідо­мили, що зав­тра при­везуть цин­ко­ву до­мови­ну її най­мен­шо­го вну­ка, яко­го два місяці пе­ред тим усім се­лом відпро­вади­ли в армію і яко­го во­на у п'ято­му класі по­била за зірвані груші в сусідсь­ко­му са­ду…

Так що ме­не не му­чить втра­та пам'яті. Я не страж­даю від ць­ого.

Ме­не те­пер му­чить ли­ше од­не: за що я Й­ого уби­ла, ко­ли Він на­решті прий­шов?!

7 січня — 7 лип­ня 2000 ро­ку,

Київ

Ніч. По пра­ву сто­рону твоєї сла­ви 

«Час був моїм єди­ним су­час­ни­ком»

Ф. Ніцше

Мені зда­вало­ся, що я пру­ча­юся кож­ною кліти­ною сво­го мо­лодо­го тіла, од­нак якась страш­на, май­же ди­ка, над­по­туж­на си­ла ша­лено нес­ла ме­не по нескінчен­но дов­го­му без­бар­вно­му ко­ридо­ру, в ту­ман­но­му кінці яко­го ма­ячіла пос­тать у біло­му. Не знаю, хто до ко­го наб­ли­жав­ся швид­ше: во­на до ме­не, чи я до неї. Але з не­вираз­ної пос­таті рап­то­во зро­била­ся ви­сока жінка спи­ною до ме­не.

Ши­рокий, віль­ний хітон хо­вав об­ри­си тіла, од­нак, без­пе­реч­но, це бу­ла якась кра­сива жінка з дов­гим білим во­лос­сям, що без­ладно і без­ше­лес­но тріпотіло по­заду неї, вип­роміню­ючи щось магічне і досі нез­на­не спо­лоха­ному моєму зо­ру.

Довкіл Жінки у біло­му бу­ло ти­хо й безвітря­но, але її во­лос­ся чо­мусь міни­лося, як у ма­некен­ниці з об­кла­дин­ки «Pari Match». Чар невідо­мої кра­си міг спан­те­личи­ти ко­го зав­годно, не те, що ме­не, рап­то­во зне­воле­ну і лег­ко пе­ремо­жену чу­жою жінкою. І тоді невідо­ма си­ла гру­бо штов­хну­ла ме­не до розкішно­го хіто­на. Та миттєвий страх уда­рив ме­жи очі: не відкри­ва­ючи об­личчя, Жінка повіль­но прос­тя­гала до ме­не ру­ку з чор­ною ко­лючою квіткою.

На­че загіпно­тизо­вана, я ди­вила­ся на жах­кий, пе­релив­частий колір пе­люс­ток, май­же відчу­ва­ючи ко­люч­ки на стеблі, — од­нак уже бу­ла нес­про­мож­на опи­рати­ся її от­руйній при­тягальній силі, то­му й летіла до тої квітки з под­воєною швидкістю, не ма­ючи сил опи­рати­ся не­видимій силі, ли­ше краєм по­мутнілої свідо­мості ро­зуміючи фа­тальність ць­ого поль­оту.

Що ж… нічо­го див­но­го — я зав­жди жи­ла жит­тям ме­тели­ка не­дов­го: ли­ше до тієї по­ри, по­ки не над­хо­дила мить спо­пеліти в чиїй­сь не­винній магмі. Та навіть та­ка, згоріла, я що­разу та­ки ви­рято­вува­лася для даль­шо­го поль­оту і… до нас­тупно­го по­пеління.

Та я не зна­ла, що діяло­ся зі мною те­пер: чор­на квітка в руці Жінки без об­личчя ма­нила до се­бе, як дур­ман, як чор­не во­рожіння — і хо­лод­ний здо­гад обпік мій мо­зок: а що, ко­ли це ВІЧНА ЖІНКА?! І чер­га на­решті дій­шла й до ме­не?!


Од­нак во­на ма­ла прий­ти з ко­сою, ста­ра й утом­ле­на від без­пе­рер­вної своєї ро­боти, згор­бле­на під тя­гарем ноші, що зва­люва­лася на неї що­миті. Ні, Вічна Жінка не має пе­репо­чин­ку. А ця, що спо­кушає тро­ян­дою, — мо­лода й рівна, як то­поля в ук­раїнсь­ко­му небі чи ки­парис на ву­лицях Афін. Але як­би мені хто повідо­мив, яко­го дня це відбу­ваєть­ся зі мною, я б зна­ла точ­но: це смерть. Або щось інше.

Бо я ма­ла вмер­ти в чет­вер. Чет­вер був моїм днем зав­жди — і він не міг ме­не зра­дити вос­таннє.

Жах­кий, нес­тер­пно па­лючий во­гонь зак­ле­котав у мені і не дав ду­мати далі. І все ж в якусь мить я відчу­ла, що влетіла в чор­ну па­шу без­донно­го вул­ка­ну. Во­гонь все­редині то­го, що ма­ло на­зива­тися моїм тілом, до­сягав не­людсь­кої точ­ки і зро­бив ме­не цілком відсутнь­ою й бе­зум­ною, од­нак за­лиш­ки па­ралізо­ваної волі про­дов­жу­вали дик­ту­вати мені дум­ки. Я на­мага­лася вхо­пити­ся за будь-що в пе­кель­но­му горлі вог­не­диш­ної го­ри. Та ба­гато­язи­ке вог­ненне гор­ло бу­ло без­людне, без­пред­метне і без­го­лосе. Миттєва гос­тра радість прой­ня­ла ме­не, заг­лу­шив­ши навіть на­пади бо­лю: та це ж, ма­буть, ту­нель бо­риспіль­сько­го а­еро­пор­ту, він ось-ось вне­се ме­не в са­лон «Боїнга» на Фран­кфурт. Я по­шука­ла очи­ма стю­ар­де­су, але тва­рин­ний біль зно­ву розітнув єство так, що я хотіла зап­ла­кати.

Так, я мо­жу пла­кати, бо я на хірургічно­му столі, я вже май­же під без­жаль­ним но­жем сво­го при­яте­ля В'ячес­ла­ва (Бо­же, як він по бать­кові, Бо­же…), ага, Олек­сан­дро­вича, В'ячес­ла­ва Олек­сан­дро­вича.

Але чо­му мій доб­рий при­ятель ро­бить мені так бо­ляче?

Хіба він не міг пок­ли­кати анес­тезіологів?

Що, й­ому шко­да моїх гро­шей?

А ме­не тобі не шко­да, дру­же?!

Мені бу­ло так не­доб­ре, що я по­чала впа­дати в паніку.

Та ні, ніяка це не хірургія, це та­ки фран­кфуртсь­кий літак. Він прос­то па­дає. Він за­раз впа­де на чер­во­ну че­репи­цю німець­ких дахів — і колір моєї крові зіллєть­ся з нес­тер­пним коль­ором че­репиці. Моя кров по­тече у Майн чи у Рейн, ні, та­ки у ка­ламут­ний зи­мовий Рейн, і ніхто ніко­ли не віднай­де і краплі моєї крові. Але я не хо­чу роз­ли­вати свою кров у Рейні!!! Хай во­на кра­ще ок­ро­пить біло­камінний Єру­салим і до­точить кров на­шому Спа­сите­лю чи по­пов­нить за­паси крові Єди­ного Твор­ця. Й­ому ж та­кож потрібна кров, не за­раже­на віру­сом на­живи і нес­пра­вед­ли­вості!

Лю­ди! Лю­ди! Ви ще десь за­лиши­лися, лю­ди?! Я ж мо­жу вам бу­ти до­нором! У ме­не універ­саль­на кров пер­шої гру­пи! Чо­му ви ме­не не ря­туєте для се­бе?!

Ні, цей хва­лений «Боїнг» та­ки тер­пить ка­тас­тро­фу. От­же, мій по­ряту­нок — це моя осо­бис­та спра­ва. Я ж ніко­ли не бу­ла паніке­ром. Life vest under your seat[1]Що це? Хто ме­не вчив ць­ого? Це ж гор­ло Ве­зувію, а не сидіння літа­ка, це смер­тель­ний біль, що допікає мо­зок і па­ралізує дум­ки. О, яка все­ленсь­ка ва­га впа­ла на моє п'ят­де­сятикілог­ра­мове тіль­це. Це за­над­то бо­ляче! Біль роз­чавлює ме­не. Бо­же, од­на надія на те­бе! Ря­туй ме­не хоч ти, Бо­же, а-а-а-а…

…За мною глу­хо хря­пали ти­сячі важ­ких две­рей, роз­ри­вали слух хо­ри не­гар­моній­них го­лосів, про­те мої си­ли пру­чати­ся ви­чер­па­лися. Не­мов у ди­тячо­му ка­лей­дос­копі, пе­реді мною відчи­няла­ся інша ти­сяча две­рей — і я, не ду­ма­ючи, зда­лася на Бо­жу чи ще якусь іншу во­лю.

Я бу­ла десь так да­леко і так ви­соко, що рап­том ста­ла не­досяж­на са­ма для се­бе.

Та ли­ше тоді, ко­ли ос­та­точ­но відчу­ла влас­ну безтілесність, я зро­зуміла, що це бу­ла та­ки моя миттєва і не пе­ред­ба­чува­на смерть.

Я ще хотіла се­бе по­маца­ти, вщип­ну­ти. Та гос­тра — як ле­зо кин­джа­ла — дум­ка та­ки зму­сила зат­ремтіти від жа­ху: я вмер­ла. Вмер­ла?! Я в-м-е-р-л-а.

У ме­не ще за­лиша­лися дум­ки, ба­жан­ня, відчут­тя — од­нак моє тіло рап­то­во зник­ло чи роз­чи­нило­ся. І я те­пер не ма­ла зовсім нічо­го: ні своїх ве­ликих очей, ні го­лови, що ко­лола­ся від без­пе­рер­вно­го бо­лю, ні теп­лих рук, ні на­литих гру­дей. Ме­не не ста­ло, як і не бу­ло.

Аж тоді я на смерть пе­реля­кала­ся.

Але як я мог­ла ля­кати­ся на смерть, ко­ли це діяло­ся вже по смерті?!

Ве­ликий, який­сь без­розмірний страх ке­рував мною. Та­кого стра­ху я заз­на­ла ко­лись у Кри­му, ко­ли Пав­лик Зай­цев, оди­над­ця­тирічний син моїх при­ятелів, ки­нув ме­не в мо­ре — і я зро­зуміла, що топ­лю­ся, а Пав­лик іще й по­магав мені в ць­ому.

О, так, я і те­пер, навіть обе­зуміла від стра­ху, ро­зуміла, що мер­тва, але як­що ще не втра­тила здат­ності ду­мати, зна­чить, усе-та­ки жи­ва?!

Я спро­бува­ла по­вер­ну­ти го­лову, щоб пе­реко­нати­ся, що ду­маю та­ки го­ловою.

Го­лови не бу­ло. Але дум­ки все ж десь гнізди­лися — і я та­ки чи­мось ду­мала.

Тоді я спро­бува­ла по­вес­ти довкіл очи­ма.

Очей не існу­вало та­кож.

У житті ме­не б від та­кого відчут­тя за­боліло сер­це або ско­сив би сер­це­вий на­пад. Од­нак ніде нічо­го не боліло, не пек­ло, не ко­лоло, не різа­ло, не ят­ри­ло. Прос­то бу­ло ніяк.

І аж отут я ос­та­точ­но зро­зуміла, що все відбу­ваєть­ся уже не в житті, а та­ки в смерті.

Після всь­ого, що зі мною ста­ло, — як не див­но — це не бу­ло пот­рясінням. Ли­ше ціка­во: чи доз­во­ля­ють за­кони мо­ви ска­зати — це відбу­ваєть­ся не в житті, а в смерті?

Чо­му ме­не за жит­тя не навіду­вала та­ка дум­ка? Чо­му я й не на­мага­лася з'ясу­вати ць­ого, ад­же бу­ла та­кою до­пит­ли­вою? Про­те… хіба це має зна­чен­ня?

В житті так ба­гато мож­на, що по смерті, оче­вид­но, мож­на ли­ше те, що мож­на. А мо­же, нав­па­ки?

Я не бу­ла цілком пев­на ні то­го, ні дру­гого.

Влас­не, в житті нас не навіду­ють такі мислі. А поміж тим сміттям, що злітаєть­ся в го­лову, по­ки ти ще ди­хаєш, ме­тушиш­ся, мар­нуєш си­лу і бай­ди­куєш відве­дені тобі миті для пізнан­ня — ду­же ма­ло вічно­го, то­го, що не підвлад­не нас­трою, кон'юн­ктурі, зис­ку. То­го, що при­дат­не до частішо­го зас­то­суван­ня. Наші дум­ки — як пре­зер­ва­тиви. Од­но­разовість — ось що ру­хає на­ми, по­ки ми мо­жемо ду­мати.

Див­но, що я ще ду­мала. Ме­не по­кинув страх, відпус­тив пе­кель­ний біль, і я — лег­ка, безтілес­на, не­види­ма й не­чут­на са­ма для се­бе, об­ви­та чи то ту­маном, чи дим­ком весіль­ної фа­ти, — зне­наць­ка зас­тигла в не­вагомій не­рухо­мості. Я хотіла обер­ну­тися. Як­що я під фа­тою, то тут десь має бу­ти мій мо­лодий, на­рече­ний. Про­те мені нічим бу­ло обер­ну­тися. А якесь не існу­юче фізич­но, та все­видю­ще око по­казу­вало, що довкіл нічо­го не бу­ло: ні мо­лодо­го, ні фа­ти, ні ме­не, ні землі, ні не­ба.

От­же, я біль­ше ніку­ди не летіла, за­лишив­ши по­заду без­ко­нечні ко­ридо­ри, ту­нелі й білу Жінку без об­личчя, з ди­вовиж­ною чор­ною квіткою в руці.

І са­ме цієї миті хтось, а мо­же, й сам Тво­рець, про чиє існу­ван­ня я ніко­ли не спе­реча­лася, але по­деко­ли нет­вердо в Нь­ого віри­ла, не­чут­ним го­лосом повідо­мив, що відте­пер від ме­не за­лиши­лася тіль­ки моя ду­ша. Це моя ду­ша те­пер ду­мала, відчу­вала і ба­чила замість ме­не.

Та­ке повідом­лення ме­не ніскіль­ки не зди­вува­ло.

Бо що інше, окрім душі, дає зна­ти безтілесній — мертвій — лю­дині, про те, що світ, спре­сова­ний ве­лики­ми і ма­лими таємни­цями, ди­вами і людь­ми, за­лишаєть­ся незмінним і так са­мо нез­багнен­ним, не те, що після відхо­ду однієї осо­би, а він за­лишаєть­ся ста­лим і ро­зум­но упо­ряд­ко­ваним навіть після ве­ликих ка­тас­троф і всесвітніх воєн? На­пев­но, будь-який уче­ний ро­зум­ник у житті на­магав­ся би за­пере­чити цю мою кра­молу, до­водя­чи, що лю­дина ося­гає світ ви­нят­ко­во ро­зумом, моз­ком, а не ду­шею. Але в житті я підпер­ла би бо­ки ру­ками і, хит­ро прим­ру­жив­шись, приц­вяшку­вала б раціональ­но­го невігла­са прос­тим за­питан­ням-твер­джен­ням: смерть лю­дини — це смерть моз­ку. І мер­твий мо­зок так са­мо мож­на по­маца­ти, як мер­тву лю­дину. А ось жод­ної мер­твої душі ще ніхто не пій­мав у свої силь­ця, не м'яв, не досліджу­вав під лу­пою, не ва­жив на те­резах і не ра­хував у ній зви­вини. Мо­же, ду­шу не­мож­ли­во впо­люва­ти то­му, що за жит­тя її так ба­гато і час­то гнуз­да­ють, влаш­то­ву­ють такі єзуїтські са­фарі, що во­на — надірва­на, над­ку­шена, труєна, зрад­жу­вана, роз­чавлю­вана — по смерті сво­го носія на­решті дає фо­ру всім своїм крив­дни­кам, на­бува­ючи ста­тусу без­смертної, нез­ни­щен­ної.

Без­смер­тя душі, мож­ли­во, нас­правді є не стіль­ки кра­сивою пом­стою її ко­лишнь­ого гос­по­даря, скіль­ки най­ви­щою світо­вою спра­вед­ливістю. Бо во­ни май­же то­тожні у своїй нев­ловності і без­фор­мності — ду­ша і спра­вед­ливість. Так, во­ни не ма­ють об­рисів, ці дві найбільші світові хи­меру, до то­го ж із різних ка­тегорій­них по­нять. За­те обидві ма­ють нез­ни­щен­ну ха­риз­му і не­вичер­пну енергію, що бе­зутом­но впро­довж віків і століть ру­ха­ють міль­йона­ми і міль­йона­ми лю­дей, їхніми наміра­ми, діями чи бездіяльністю.

Як див­но, але смерть, умер­твив­ши рап­то­во важкість і надмір бо­лю мо­го за­пале­ного ро­зуму, на­томість відкри­ла легкість ду­ман­ня. Але я б не бу­ла со­бою, ко­ли б мог­ла так лег­ко зми­рити­ся навіть із цією спра­вед­ливістю, яка тут не ма­ла, та й не мог­ла ма­ти аль­тер­на­тиви. У пос­мертній спра­вед­ли­вості — ро­зумінні без­сумнівно­го сво­го те­перішнь­ого без­смер­тя — для ме­не справді бу­ло щось пікан­тне.

Про­те по­ки що я не мог­ла звик­ну­ти ні до цієї рап­то­вої аксіоми, ні до то­го, що не мо­жу ру­хати­ся, — і вкот­ре зро­била спро­бу роз­зирну­тися: та­ки ма­ла намір роз­шу­кати те, у що приб­ра­лася моя нев­ловна ду­ша із жи­вими по­ки що дум­ка­ми. Я десь чу­ла, що ду­ша — це, швид­ше за все, клу­бочок або пташ­ка.

Як нес­подіва­но і нез­багнен­но за­гад­ко­во зву­чало це: груд­ка ду­мок, пташ­ка душі, клу­бочок мислі.


Так го­ворять у житті. Од­нак — це пре­рога­тива ви­нят­ко­во по­етів. А я те­пер не­божи­тель­ка. То як тоді я маю оз­на­чити свій стан і ска­зати про це, ко­ли мені лег­ко, на­решті лег­ко і на­решті не са­мотньо?

А хіба не са­мотньо?!

Нав­кру­ги ніко­го не бу­ло, так, я ба­чила, що ніко­го не бу­ло, од­нак чу­ла неісну­ючою шкірою, а мо­же, чи­мось іншим, що я тут не са­ма. Не знаю, що то бу­ло і де во­но бу­ло, та легкість не­самот­ності ро­била ме­не ще лег­шою. Май­же не­ваго­мою.

У ме­не не бу­ло єди­ного: відчут­тя ча­су і прос­то­ру.

Я не мог­ла ска­зати, де я пе­ребу­вала:

тут не існу­вало ні тем­ря­ви,

ні світла,

ні рівни­ни,

ні ви­сокості;

не бу­ло ні міся­ця,

ні сон­ця,

ні теп­ла,

ні хо­лоду,

ні коль­ору,

ні зву­ку,

але тут існу­вало жит­тя.

Якесь не відо­ме мені, зовсім інше, своє, — але во­но існу­вало. Звідкись зго­ри чи зни­зу, спра­ва чи зліва зно­ву до­лина­ло на­чеб­то глу­хе ляс­кання две­рей, скрипіння са­дово­го гілля.

Про­те нас­правді не бу­ло ні ни­зу, ні вер­ху, ні пра­ва, ні ліва.

Там, у житті, я по­дума­ла б, що сход­жу з ро­зуму. Про­ща­юся із глуз­дом. Бо-же-во-лі-ю. Та чо­мусь я зав­жди вва­жала, що по­нево­люван­ня, зать­ма­рен­ня свідо­мості — то нас­правді Бо­жа во­ля, яка ме­жує з Бо­жою лас­кою, а не по­карою. А тих, хто має привілей Бо­жих лю­дей, на­товп ніко­ли не на­магаєть­ся ро­зуміти. Ба, біль­ше — на­товп ство­рює ре­зер­вації, ґето та­ким виб­ра­ним і міче­ним. Я не знаю, за ра­хунок чо­го на­товп ви­вищує се­бе над та­кими. Але ще не бу­ло ви­пад­ку, щоб прав­да од­но­го Виб­ра­ного бу­ла уза­коне­на неп­равдою реш­ти.

Во­чевидь, тут, на відміну від жит­тя, я не ма­ла ро­зуму. Бо не пру­чала­ся так яв­но, як зав­жди пру­чала­ся там. Але я та­ки ще щось ма­ла, як­що ма­ла здатність ду­мати про це.

Чи я ма­ла ли­ше клу­бочок ро­зуму? Чи пташ­ку? Але мій та­то ко­лись ска­зав: «Пташ­ка про­летіла, проріза­ла кри­лами повітря — а зна­ку не ли­шила. Хіба не так са­мо жит­тя?». Я тоді за­сумніва­лася в та­тових сло­вах, а за­раз мій тодішній сумнів по­хит­нувся, бо, ко­ли тут був би бо­дай клу­бочок, він мав би роз­мо­тува­тись.

Клу­бочок не роз­мо­тував­ся.

Пташ­ка не тріпотіла криль­ця­ми.

От­же, це всь­ого ли­ше моя ви­гад­ка? От­же, я є всю­ди і ме­не не­ма ніде?! І вся я, з усіма своїми ахіне­ями, прав­до­борс­твом, не­тер­пимістю і не­тер­плячістю, смут­ка­ми і ве­село­щами, помісти­лася всь­ого ли­ше в Душі?! У то­му, чо­го нас­правді ніко­ли не бу­де вид­но, чо­го ніхто не виміряє і не роз­га­дає, не до­копаєть­ся до суті, а лиш за­топ­че за­бут­тям чи яки­мись своїми примітив­ни­ми до­мис­ла­ми?!

О, це неп­роста но­ша — збаг­ну­ти своє без­смер­тя тоді, ко­ли не­мож­ли­во нічо­го зміни­ти!

…ТАК РАП­ТО­ВО ЗАКІНЧИ­ЛОСЯ

моє пер­ше Жит­тя і по­чала­ся моя пер­ша Смерть.

У ро­зумінні ць­ого не бу­ло жод­ної пе­чалі, ні відчаю, ні бун­ту — ли­ше го­ле відчут­тя-кон­ста­тація до­кона­ного фак­ту. Су­ворої ре­аль­ності чи нес­подіва­ного, але за­кономірно­го за­вер­шення грандіоз­но­го про­ек­ту під наз­вою «од­не людсь­ке жит­тя». І цей про­ект — про­ект са­ме мо­го жит­тя — на­решті дій­шов сво­го фінішу. За­вер­шився. Як за­вер­шуєть­ся ко­лись будь-яка бу­дова, по­ра ро­ку чи час пік. Бо ніщо не три­ває дов­ше, ніж виз­на­чено й­ому в не­бесній книзі чи, як­що хо­чете, у книзі жит­тя, яку всі ми гор­таємо з вар­варсь­кою без­печністю і підлітко­вим поспіхом, так, на­че маємо зав­дання про­ков­тну­ти відве­дений нам відрізок зем­но­го три­ван­ня зі швидкістю зго­лоднілої тва­рини, ви­пуще­ного з вольєра звіра чи зах­ланно­го злодія.

Пе­чаль гнізди­лася в іншо­му: у відчутті моєї цілко­витої відсут­ності й роз­чинності,

а та­кож у да­рем­но­му на­маганні збаг­ну­ти, що все-та­ки від ме­не зос­та­лося? Груд­ка, пташ­ка, клу­бочок, ефір? Те­пер мені бу­ло да­но ли­ше тон­ку смуж­ку, оче­вид­но, про­щаль­ної свідо­мої дум­ки: я не зник­ла ос­та­точ­но поміж без­гомінно­го, безістот­но­го прос­то­ру, бо я не мог­ла зник­ну­ти безслідно.

Од­нак нічо­го іншо­го, окрім ос­танньої дум­ки, я вже не ма­ла.

От­же, мій ро­зум зос­тався при мені? Але ж він умер ра­зом із моїм моз­ком! Мо­зок — це пам'ять.

Про­те при мені не бу­ло пам'яті про по­кину­те жит­тя:

я не вміла зга­дати нічо­го, що зі мною трап­ля­лося на землі,

хто там зос­тався,

ко­го я лю­била,

ко­го не­навиділа,

з ким при­яте­люва­ла,

ко­му заз­дри­ла.

Як­що мій ро­зум зафіксу­вав ці по­нят­тя, во­ни ма­ли би ма­ти і якусь дав­ню ре­альність. Од­нак тут, у без­прос­торі і без­чассі, будь-яка дум­ка про ре­альність ви­дала­ся смішною і жа­люгідною.

Ця рап­то­ва жа­люгідність зму­сила ме­не зро­бити зу­сил­ля, щоб крик­ну­ти ку­дись да­леко вниз: «Живі! Чо­му ви ніко­ли не ду­маєте про смерть, живі?». Ад­же не­дарем­но моя баб­ця ка­зала: «Не ду­май, як жи­ти, — ду­май, як умер­ти?».

Але ніяко­го ни­зу не існу­вало, го­лосу не бу­ло та­кож.

Та­ке пов­то­рюва­лося ко­лись ба­гато разів, що я не ма­ла го­лосу. То я вже тоді бу­ла міче­на цією си­лою, що заб­ра­ла ме­не до се­бе те­пер! І ця си­ла, без­пе­реч­но, є при­хиль­ною до ме­не, ко­ли за жит­тя приз­ви­ча­юва­ла до мов­чазно­го — без­го­лосо­го — три­ван­ня. Тоді мені зда­вало­ся, що це за­над­то жор­сто­ко — відби­рати ок­са­мит го­лосу на три­валий час, а за­лиша­ти ли­ше здатність мор­ду­вати се­бе відчут­тя­ми і ду­ман­ням. Тоді ні дум­ки, ні відчут­тя не ма­ли іншо­го прис­ма­ку, крім пе­кель­но­го. Ча­си, ко­ли без­гоміння ста­вало нес­тер­пним, цілко­вито вик­реслю­вали ме­не з жит­тя, бо, ма­буть, я мог­ла на­роди­тися якою зав­годно, ли­ше не німою. І хтось ду­же вміло, до­зова­но вміло, ли­ше не три­ма­ючи за ру­ку, суп­ро­вод­жу­вав ме­не ко­ридо­рами умис­но­го без­мов'я, не да­ючи упас­ти в ос­та­точ­ну деп­ресію чи чор­ну темінь суїци­ду. Тоді я щось ро­била. Що я тоді ро­била? Де я бра­ла си­лу на ту вис­нажли­ву бит­ву?

За­раз я сил­ку­вала­ся зга­дува­ти, од­нак у мені зос­та­лися ли­ше відчут­тя тодішньої нес­тер­пності й без­ви­ході. Нічо­го іншо­го я не пам'ята­ла.

То я те­пер зомбі, як­що ме­не наз­догна­ла ам­незія?

Ціка­во, зомбі ста­ють від то­го, що втра­ча­ють пам'ять, чи від то­го, що лю­дям нав'язу­ють пам'ять іншу, інак­шу від при­род­ної?

Навіщо там так на­полег­ли­во на­мага­лися зро­бити з ме­не зомбі ціною ве­ликих зу­силь і зат­рат, моїх осо­бис­тих пот­рясінь і роз­пу­ки, ко­ли тут це відбу­ваєть­ся без­болісно і швид­ко?

Втім, чи й справді без­болісно? Чо­му ж я так хо­чу зга­дати будь-що ре­аль­не, фіксо­ване місцем і ча­сом, людь­ми і подіями? Хіба тут це вкрай важ­ли­во? Потрібно? Ад­же й та­ка, не­ваго­ма, безтілес­на, без­душна, я чую на собі тя­гар, ва­гу, ван­таж.

Це, пев­но, земні мої ван­тажі, не­од­но­разо­во прок­ляті і проп­ла­кані ноші, тис­нуть ме­не й по смерті. Але ме­не вже не існує. Існує ли­ше не­види­мий, але над­то по­туж­ний тиск на мою ко­лиш­ню свідомість чи ду­шу. От­же, я не без­душна — я ду­шев­на, як­що чую своє сумління? Ад­же сумління не існує по­за ду­шею. Див­на ця логіка повіль­но­го вми­ран­ня, як­що мені спа­дає на дум­ку, що бу­ти сумлінним — оз­на­чає бу­ти ду­шев­ним.

О, як я хотіла по­чути це сло­во там, де три­вала! На­томість я ба­гато разів зна­ла інше, про­тилеж­не й­ому, — без­душна. Так ка­зали про ме­не, так ка­зала і я про ко­гось.

Але все ви­тер­то, як з ек­ра­на те­левізо­ра чи комп'юте­ра. Я не знаю, хто мені ка­зав без­душні сло­ва, я не пам'ятаю, ко­го са­ма на­зива­ла без­душни­ми сло­вами.

Зі мною зос­та­лися ли­ше урив­ки по­нять, ли­ше об­ри­си, кон­ту­ри слів, ре­чей і відчуттів. Десь усе-усісь­ке поділо­ся, зник­ло безслідно, як скар­би Бур­шти­нової кімна­ти.

А ко­ли не безслідно?

Як­що я, ко­лись жи­ва, по смерті не зник­ла безслідно (бо ось, ще плу­та­юся, мов ри­ба в сітях, у лабірин­тах не­завер­ше­ного пізнан­ня), то хіба мер­тве зни­кає на­зовсім? Я ж ду­маю — от­же, я є? А сло­ва ж не мертві, ко­ли бу­ли мов­лені, речі не мертві — во­ни десь ли­ше пе­рене­сені в інше місце. Лю­ди не мертві, ко­ли їхні душі ши­ря­ють десь тут, по­руч, мож­ли­во, ту­жать ра­зом зі мною за тим, чо­го не в силі зга­дати. Бо ж, ма­буть, я не од­на та­ка?!

То навіщо тоді я вмер­ла, ко­ли нічо­го не збаг­ну­ла в житті ані про са­ме жит­тя, ані про смерть?! Ко­ли ніщо ме­не не втри­мало від смерті?

Хіба я там не ма­ла чо­гось та­кого силь­но­го, все­силь­но­го, що зму­сило бо­дай би бо­рони­тися від білої жінки з чор­ною квіткою, а не й­ти на її пок­лик, як жа­ба на гіпноз га­дюки? То що, все в житті без­си­ле, без­вартісне і при­мар­не? Хіба у най­важ­ливішу мить грандіоз­ної події, а са­ме — зустрічі із влас­ною ду­шею — мені лег­ко по­чува­тися Ме­тели­ком, що за­летів знічев'я на вог­ненний блиск Чор­ної Квітки?

Знічев'я бу­ло за­над­то там, то чо­му я ма­ла да­тися так лег­ко сю­ди? Чо­му я не бо­рони­лася? Не во­юва­ла? Не ха­пала­ся за жит­тя, як за со­ломин­ку? Ад­же я май­же ніко­ли нічо­го не прий­ма­ла на віру! Сумнів то­чив ме­не пов­сюдно, хо­ча я ба­гато разів вда­вала без­ко­неч­ну наївність і щи­ру віру. І що? У ме­не ще звідти, з жит­тя, об­горілі сто сот раз і на­рощені сто сот раз кри­ла, у ме­не об­па­лені вії і за­чамрілі від ви­пад­ко­вих вогнів очі. Я май­же руїна. Са­ма руїна, але й во­на ста­ла ко­мусь потрібна? І ось так рап­то­во, зне­наць­ка, лег­ко і швид­ко ме­не поз­бавле­но навіть пи­лу з цих руїн.


Бо ко­ли я не відчу­ваю бо­дай фан­томів на тих місцях, де ма­ли би ту­лити­ся очі, чи ру­ки, чи кри­ла, чи що там іще, то, во­чевидь, із ме­не стер­то навіть пи­люку. Навіщо? Ким? Для ко­го? На чиє за­мов­лення? І чо­му ме­не по­кара­но в най­ос­таннішу мить цим без­глуз­дим ду­ман­ням? Нічим іншим — лиш ду­ман­ням, від яко­го ме­не боліла го­лова ще за жит­тя. То на­що мені ду­мати ще й те­пер, ко­ли ме­не вже не­ма? Не­ма — і ґата![2]

Про­те чо­мусь мені зда­вало­ся, що десь отут, отут, що ма­ло би на­зива­тися прос­то­ром, і де літа­ли чи плив­ли мої мляві, без­го­лосі мислі, ме­тушать­ся ще міль­яр­ди чиїхось інших ду­мок. Та, ні, не зда­вало­ся! Я бу­ла жи­вим, хоч нас­правді й мер­твим свідком зма­ган­ня інших ду­мок, ма­рафо­ну прис­трас­тей, що бу­яв довкіл ме­не, хо­ча дов­ко­ла па­нува­ла ти­ша.

Але чиїсь дум­ки та­ки штов­ха­лися, як лю­ди у вранішнь­ому мет­ро, об­га­няли од­на од­ну;

нас­тупна, як чум­на, наліта­ла на по­перед­ню;

по­перед­ня гам­се­лила ту, що бу­ла за­дов­го пе­ред нею.

І всі во­ни чо­мусь поспіша­ли до ме­не, як до дзер­ка­ла чи до ру­пора, — по­диви­тися од­на на од­ну, ви­пере­дити, за­яви­ти про се­бе, змес­ти по­перед­ни­цю, роз­чисти­ти до­рогу іншій. І це бу­ла та­ка вак­ха­налія, що пе­ревер­шу­вала всі відомі мені вак­ха­налії, ко­ли я бу­ла жи­ва.

Це бо­жевілля. Чи­мось — хо­ча й не знаю, чим — ду­мала я. Та бо­жевілля мог­ло трап­ля­тися з людь­ми. Я те­пер не бу­ла лю­диною, отож навіть бо­жевілля мені не є прис­тупне. Не ста­ла я й жод­ною звіри­ною — ні со­бакою, ні пта­хою, — от­же, і сказ те­пер не для ме­не? То навіщо мені вип­ро­буван­ня цим бо­жевіллям по смерті?!

Але щось є. Щось є, ко­ли я вдру­ге вми­раю у ць­ому беш­кеті-вер­тепі ду­мок, де жод­на не є закінче­ною чи бо­дай зро­зумілою, логічною чи до­реч­ною. Це чис­те свавілля. Я зна­ла, що свавілля гос­по­дарює в інших сфе­рах, а тут існу­вало свавілля ду­мок. О, ні, це не сво­бода, це анархія, яку тре­ба ка­рати вог­нем, чи ме­чем, чи ґра­тами; це цілко­вите віль­но­думс­тво, що підпа­дає під кримінал і по­кару. Де це я чу­ла? Звідки я знаю про це?

Біла жінка з чор­ною квіткою ме­не ць­ого не вчи­ла. Во­на бу­ла та­ки Жінкою, бо не по­каза­ла сво­го об­личчя. А це за­кон справжніх жінок. Та хіба під час анархії щось чи хтось мо­жуть пре­тен­ду­вати на справжність? Хіба ди­кий роз­гул мислі, що па­ралізує те­пер мою во­лю, — це смерть? Цей первісний та­нок уривків свідо­мості — це і є моя смерть?

Смерть — це ніщо. Це цілко­вите зник­нення. А від ме­не та­ки за­лишив­ся шма­точок, як хвіст від ящірки. Са­ме він і до­конує ме­не. От­же, це не смерть, оскіль­ки зі мною нічо­го не відбу­ваєть­ся:

ме­не не при­лаш­то­ву­ють ні в рай, ні в пек­ло;

мною не опіку­ють­ся ні ан­ге­ли, ні ди­яво­ли;

ме­не не ве­дуть на пла­ху;

не­ма Страш­но­го су­ду,

мені не вис­тавля­ють ра­хунків -

ме­не ігно­ру­ють.

То чи це смерть — ко­ли ти цілком зігно­рова­ний? Зігно­рова­ний, мов неісну­ючий.

Для ме­не це див­но. В житті трап­ля­лося по-різно­му, од­нак я ніко­ли не по­чува­лася зігно­рова­ною. Я зна­ла увесь спектр по­чувань інших лю­дей до се­бе — від пок­лоніння до прок­ляття… од­нак ігно­руван­ня… бай­дужість… ніко­ли.

От­же, ігно­руван­ня ме­не у цих не­озо­рих, бо не­види­мих прос­то­рах — до­каз то­го, що я та­ки не в житті?

Мож­ли­во, я ще і не в смерті, а лиш на яко­мусь роз­доріжжі чи пе­ресиль­но­му пункті, як іудеї у Відні по до­розі на Тель-Авів? Мо­же, до ме­не ще тіль­ки приг­ля­да­ють­ся? Чи вар­то бра­ти до се­бе — чи не вар­то? Чи ра­но — чи не ду­же?

А мо­же, це все­ленсь­ке око зро­било ли­ше ха­ос у моїх жи­вих дум­ках, а мені зда­лося, що ме­не вже роз­про­щали зі світом? Але ж я ні з ким не вип­ро­щала­ся! Я не за­лиши­ла жод­но­го за­повіту, я навіть не скла­ла одежі для смерті і не на­купи­ла гор­нят за свою ду­шу. Я не є го­това до смерті, оскіль­ки ха­ос па­нує не ли­ше в мис­лях. До­тепер ха­ос па­нував у мені і пра­вив мною.

То як я мог­ла вмер­ти, ко­ли я не го­това до смерті, як до по­логів?!

О, так, по­рядок існу­вав у мені єди­ний раз: пе­ред по­лога­ми, ко­ли я зна­ла, що на собі тре­ба ма­ти тіль­ки со­роч­ку без зав'язок і ґуд­зиків, і роз­пле­тену ко­су — щоб ди­тина не зап­лу­тала­ся у пу­пови­ну і не за­души­лася ґуд­за­ми.

А що я ма­ла ма­ти пе­ред смер­тю? Хіба знаєш, ко­ли те­бе наз­до­жене її не­мину­ча тінь, як­що ти навіть не знаєш, ко­ли те­бе пе­рей­муть по­логи? Про по­логи тобі ска­жуть пе­рей­ми. А що тобі ска­же про смерть?!

Навіть те­пер ме­не не бу­ло по­перед­же­но про неї. Ніким. І я не знаю, чи наді мною чи­нять ек­спе­римент іноп­ла­нетя­ни, чи уфо­логи, чи іде­оло­ги; чи я ще щось маю, окрім ду­мок, чи вже нічо­го; чи я го­ловою в до­лину, чи вго­ру. Чи я ще є?

Ко­ли б я бу­ла жи­вою, мені б зро­било­ся сум­но і ляч­но від не­виз­на­ченості і бо­язні. Оче­вид­но, в житті я так і не прой­шла крізь пов­ну га­му стра­ху.

А мені інко­ли зда­вало­ся, що біль­шо­го стра­ху, ніж у житті, в інших вимірах не існує. Він мо­же те­бе зни­щити — при­життєвий страх-па­раліч, ко­ли ти, мов заг­на­ний вовк, що об­кла­дений чер­во­ними тріпот­ли­вими пра­пор­ця­ми пе­ресліду­вачів, щу­лиш­ся у влас­ну трем­тя­чу хо­лод­ну шкіру і, зад­ку­ючи до рятівних лісо­вих око­лиць, че­каєш на пер­ший чи ос­танній постріл мис­ливців. Ко­ли б у та­ку мить який­сь ро­зум­ний ос­ци­лог­раф за­писав, що ро­бить­ся у твоєму єстві, він би ви­бух­нув від пе­ренап­ру­ги. Та ба… ос­ци­лог­ра­фи чо­мусь не ви­буха­ють — там, де тобі су­дило­ся жи­ти, ос­ци­лог­ра­фи бу­ли неп­риступні всім.

Заз­ви­чай, від та­ких пе­реван­та­жень ви­бухає влас­не сер­це в обій­мах Білої Жінки з Чор­ною квіткою.

В та­кому разі, чо­му я не поміти­ла з'яви цієї Жінки пе­реді мною? Чи й ця з'ява таємна, як усе підступ­не і ли­хе? Чи й цей — уже ос­танній — свій раз я зно­ву ку­пила­ся на при­над­не і ба­гато­обіця­юче, як ба­гато разів пе­ред цим? І навіть вос­таннє во­но ви­яви­лося брех­ли­вим і злим?

Ба, щось не так… тут щось бу­ло та­ки не так, бо я жод­но­го ра­зу не вва­жала смерть підступ­ним і ли­хим ак­том. Од­нак Смерть ма­ла би об­ра­мити щось за­вер­ше­не, викінче­не. Смерть ма­ла бу­ти бо­дай тро­хи вчас­ною і сподіва­ною бо­дай од­ним фібром підсвідо­мості.

А моя Біла Жінка прий­шла неж­да­но, як, зреш­тою, будь-яка інша жінка. І ць­ому не­ма жод­но­го по­яс­нення… і не­ма на те ра­ди, лю­били ка­зати ко­лись у Ль­вові.

…І ЦІЛКОМ ЗНЕ­НАЦЬ­КА, на найбільш туж­ливій і не менш за­гад­ковій, як мені ви­дало­ся, точці відчуттів, я зро­зуміла, що зно­ву пли­ву, чи ле­чу, чи роз­сти­ла­юся, чи в'юся, — але я зно­ву ру­хала­ся.

Хотіла обер­ну­тися, по­вес­ти очи­ма, ру­ками, го­ловою. Та я плив­ла, безтілес­на,

що­далі швид­ше і швид­ше; мій рух уже пе­рехо­див у політ. І це був політ до­низу.

До ме­не вер­та­лося відчут­тя прос­то­ру?!

По­див не встиг за­пану­вати в мені. Стрімкий лет крізь усе густіший мо­рок, крізь без­шумно відчи­нювані бра­ми, що за­лиша­лися по­заду вгорі, а далі суціль­ну гус­ту темінь, — врешті-решт, наг­нав страх.

Чим швид­ше я летіла, тим страх мій дуж­чав і вже на­гаду­вав зем­ний, — той, ко­ли ти­сячі га­дюк во­руши­лися в гру­дях і в колінах хо­лону­ла кров.

Те­пер же в мені нічо­го не мог­ло за­холо­нути, ніщо ніде не мог­ло гнізди­тися, але страх і швидкість нес­ли все ниж­че й ниж­че, проріза­ючи якісь темні стіни чи на­тов­пи. Ста­вало тісно, гамірно. Ха­отич­ний шум, що на­рос­тав з не­види­мої тем­ря­ви, за­важав відчу­вати політ. Чим ниж­че, тим мен­ше ком­форту фіксу­вала моя ду­ша. Ме­не ко­лош­ма­тив ве­ликий нес­покій. Чу­лися плач, кри­ки, скигління. О, Бо­же!

А мо­же, я ще не вмер­ла, по­дума­ла я, — і в цю мить, не­чут­но і лег­ко прор­вавши звич­ну в поль­оті не­види­му плівку тем­ря­ви, я зас­тигла в про­зорості, що висіла над зем­лею.

І тоді я по­бачи­ла під со­бою зем­лю:

ве­лику, ве­селу, коль­оро­ву, як ам­фо­ра, зем­лю;

з де­рева­ми і сніга­ми,

пта­хами і звіра­ми,

цвин­та­рями і ріка­ми,

ма­шина­ми і сміттєзва­лища­ми,

квітни­ками і бор­де­лями,

ліса­ми і а­ерод­ро­мами,

пус­ти­нями й шах­та­ми.

А в цій тонкій, філігранній ам­форі май­же не­види­мими ко­маха­ми сну­вали лю­ди.

Я їх по­бачи­ла усіх од­но­час­но — і не­вимов­но пот­ворна і прек­расна кар­ти­на по­чала відтво­рюва­тися у рап­то­во по­вер­нутій до ме­не пам'яті. Лю­ди три­вали за за­коном відо­мого ко­лись у житті прислів'я: півсвіту пла­че, півсвіту — ска­че. У їхнь­ому три­ванні, як мені ви­дало­ся звер­ху, існу­вав нес­ка­зан­но відвер­тий ба­ланс доб­ро­го і зло­го. І враз я відчу­ла се­бе те­реза­ми, які з точністю до мікро­на виз­на­чали міру цих двох аб­со­лют­но ре­аль­них по­нять: Доб­ра і Зла. Я на­чеб­то вод­но­час відчу­ла ру­ками сутність усіх зем­них ре­чей і явищ.

Звідси, зго­ри, зро­била­ся вид­ною од­на див­на для ме­не, ба, навіть вра­жа­юча річ: ніщо на землі не ма­ло пе­рева­ги.

Світ був ка­натом, яким, ба­лан­су­ючи — на­че еквілібрис­ти — доб­ром і злом,

з доб­ром і злом,

під доб­ром і злом,

пробіга­ли відве­дену їм дис­танцію ма­ленькі й ве­ликі, нікчемні і бла­городні лю­ди.

Це бу­ло щось біль­ше, аніж Со­дом і Го­мор­ра, — нет­ривке зем­не жит­тя, в яко­му те­пер роз­чи­няла­ся моя нев­мерла ду­ша, щоб збаг­ну­ти од­но­часність ре­чей, по­нять та істин.


Зем­ний ка­нат тріщав — але не тріскав — під на­тис­ком си­ли, з якою на­ляга­ли на нь­ого лю­ди, що в один і той же мо­мент

за­чина­ли і ви­кида­ли дітей;

от­ру­юва­ли й ліку­вали ґрун­ти, повітря і во­ди;

ви­нахо­дили і зни­щува­ли зброю;

бре­хали най­до­рож­чи­ми іме­нами і кля­лися іме­нами нікчем­ни­ми;

ішли в мо­нас­тирі грішни­ки і пус­ка­лися у най­лютіший блуд чер­ниці;

зрад­жу­вали чес­них і про­щали підлим,

су­дили не­вин­них і вип­равдо­вува­ли убивць;

по­чина­ли і закінчу­вали вій­ни;

зміта­ли і по­нов­лю­вали кор­до­ни;

діли­ли не­чес­но на­житі маєтки і ми­лосер­дно роз­да­вали ос­танні крих­ти;

до­води­ли свою ав­тохтонність і за­пере­чува­ли зай­шлість;

про­тес­ту­вали про­ти нес­пра­вед­ли­вості й ми­рили­ся з бідою;

би­лися го­лова­ми об стіни від роз­пу­ки й летіли, без­пам'ятні, в обій­ми;

ду­шили­ся в по­жари­щах і пек­ли­ся під сон­цем;

мор­ду­вали­ся сумлінням і тіши­лися заздрістю;

зне­мага­ли від не­нависті і зне­мага­ли від роз­кошів;

пух­ли з го­лоду і пух­ли з надміру їжі,

то­пили­ся в ал­ко­голі і ви­рина­ли з нь­ого.

Те, що діяло­ся під зо­ром моєї душі, вже не вкла­дало­ся у знані раніше по­нят­тя: зем­на ам­фо­ра бу­ла чис­та, як справжній бур­штин, і бруд­на, як по­мий­ни­ця, од­но­час­но.

На прив'ялих тра­вах лугів розвіва­лися білі весільні сукні заб­лудлих у нет­рях ра­дості на­рече­них, а на квіту­чому гіллі при­дорожніх де­рев гой­да­лися чорні тіні повіше­ників;

із-за тю­рем­них дротів блис­ка­ли втом­лені очі смер­тників, а з-під роз­бухлої ма­теринсь­кої по­ли рвав­ся крик но­вона­род­же­ного;

бірю­зови­ми ріка­ми плив­ли по­синілі тіла утоп­ле­ників, а на ся­ючих вер­ши­нах снігів па­рува­лися гірські ко­зи.

Я за­точу­вала­ся.

Я хотіла вхо­пити­ся за сер­це від пот­рясіння.

Од­нак мені нічим бу­ло за­точи­тися і ні за що вхо­пити­ся. Ли­ше чу­ла, як об ме­не, уже не існу­ючу, але і не зник­лу на­зовсім, уда­ря­ють­ся хвилі роз­пу­ки й зах­ва­ту вод­но­час.

Я лад­на бу­ла во­лати, бо на де­ревах цвірінь­ка­ли го­робці, а в оке­анах блистіла ри­ба.

На підвікон­нях цвіла ге­рань і зне­мага­ли від спе­ки піски в пус­те­лях.

Про­зора дим­ка висіла над спе­чени­ми ас­фаль­та­ми,

му­рахи скри­кува­ли під ши­нами ав­то­мобілів,

май­же у такт вітрові хи­лита­лися верхівки хма­рочосів.

Не бу­ло ць­ому спи­ну — і не бу­ло спа­су моїй душі, що, здаєть­ся, вер­та­лася з не­дов­го­го не­бут­тя. Зем­ний ка­нат спре­сував моє ми­нуле в од­ну-однісь­ку мить од­но­час­ної ра­дості й пе­чалі — вер­нув й­ому пам'ять. Я бу­ла при­чет­ною май­же до всь­ого, що тут діяло­ся, бо я та­кож жи­ла цим жит­тям.

Че­рез те мені ма­ло бу­ло спог­ля­дати: я хотіла зга­дува­ти все, пов'яза­не з кож­ним го­роб­цем і кож­ною му­рахою. Та я не ма­ла пам'яті. Чо­му? Чо­му я бу­ла без­пам'ят­на? Що я ма­ла зро­бити, щоб вер­ну­тися у вчо­рашнє чи в сь­огоднішнє жит­тя бо­дай ма­лень­ким спо­гадом?

До ко­го за­вола­ти у про­зорім ту­мані, що за­вис над зем­лею, пов­ною лю­дей, каміння й заліза? Пе­ред ким прос­те­лити­ся срібним ту­маном чи срібною нит­кою, щоб він зми­лосер­дився наді мною — і дав мені зга­дати… ме­не?

Я му­сила бу­ти там, про що хотіла зга­дати.

І я по­летіла між по­жежа­ми і по­веня­ми, між будівля­ми і людь­ми; по­летіла ту­ди, де, мо­же, че­кали ме­не найбіль­ше. Я не ма­ла ні фор­ми, ні змісту. Ма­ла тіль­ки ба­жан­ня бу­ти там.

…ВО­НИ МЕ­НЕ НЕ ЧЕ­КАЛИ. Во­ни, здаєть­ся, навіть і не ту­жили за мною.

Я літа­ла над рідни­ми місця­ми — і ди­вува­лася, що са­ме тут найбіль­ше по­чуваю се­бе те­реза­ми, які фіксу­ють без­по­миль­но точ­но діян­ня усь­ого су­щого.

Тут теж ніщо не ма­ло пе­рева­ги:

жи­вий ка­нат жит­тя вги­нав­ся, ви­тягу­вав­ся, змор­щу­вав­ся, роз­прав­лявся, чадів, чорнів, пе­рели­вав­ся, але ніщо не мог­ло по­руши­ти й­ого нез­багнен­ної цілісності.

Про­те тут усе бу­ло знач­но кон­кретніше:

сусідка са­пала го­род,

племінни­ця го­дува­ла грудь­ми ди­тину,

кум бив свою дру­жину,

па­ралізо­ваний при­ятель нез­во­руш­ни­ми очи­ма ди­вив­ся у сте­лю,

гро­бар ко­пав ко­мусь мо­гилу, міліціонер ми­рив сімей­ну па­ру, їздо­вий хо­вав ук­ра­дений з фер­ми мішок комбікор­му,

хре­щени­ця по­дава­ла за­яву на од­ру­жен­ня,

діти ішли зі шко­ли, реп­ре­совані зби­рали­ся на мітинг, аку­шер­ка прий­ма­ла по­логи, бо­жевіль­на заміта­ла ву­лицю, вуй­ко брав із кри­ниці во­ду… Ко­жен ро­бив своє.

І я по­дума­ла: а чо­му во­ни, влас­не, ма­ють ту­жити за мною? Мо­же, во­ни і не зна­ють, що ме­не вже не­ма?! А ко­ли й зна­ють, то хіба це при­чина, щоб ду­мати тіль­ки про мою смерть?

Повіль­на, важ­ка си­ла нес­ла ме­не над го­рода­ми й ха­тами і рап­том спи­нила над подвір'ям, на яко­му я зна­ла ко­жен камінець і тра­вин­ку.

Це бу­ла бать­ко­ва ха­та. Тут го­тува­лися… до мо­го по­хоро­ну. Вра­жена, пе­реля­кана, май­же зомліла, ди­вила­ся звер­ху… на се­бе — і нічо­го не ро­зуміла. Тоб­то ро­зуміла, але жах­кий страх зціпив мені неісну­ючі ус­та, і навіть, ко­ли б во­ни у ме­не те­пер бу­ли, я все од­но не мог­ла би нічо­го ска­зати. Упер­ше я не пош­ко­дува­ла, що не ма­ла очей. Ко­ли б і во­ни бу­ли, я ще раз умер­ла би з пла­чу і ту­ги: так ляч­но бу­ло ди­вити­ся на се­бе мер­тву і на своїх рідних, знай­омих, сусідів, що ру­хали­ся в май­же сом­намбулічно­му ритмі, і ко­жен з них ро­бив якусь потрібну ро­боту для ме­не, не підоз­рю­ючи навіть, що под­воює мою му­ку.

Ця му­ка бу­ла тяж­чою, ніж політ крізь гор­ло Ве­зувію услід за Вічною Жінкою. Са­ме тут моя ду­ша так змаліла і по­чорніла з го­ря, що на­раз і справді зро­била­ся пташ­кою — ма­лень­кою ластівоч­кою — і сіла в ста­ре гніздо під стріхою та­тової ха­ти.

Це гніздо бу­ло моїм ро­вес­ни­ком. Й­ого зви­ли ластівки після мо­го на­род­ження, і ко­лись у житті ка­зав мені мій зо­лотий та­то, що во­но ніко­ли не бу­ло по­рожнє, і вчив не чіпа­ти й­ого ніко­ли, щоб, бо­рони Бо­же, зруй­но­ване ластів'яне гніздо не при­нес­ло по­жежі в ха­ту…

А те­пер мій прос­то­воло­сий, си­вий, не­голе­ний тат­ко підправ­ляв до­мови­ну і не знав, що я див­лю­ся на нь­ого із збе­реже­ного ластів'яно­го гнізда, і що пла­че ду­ша моя ра­зом із ним.

О, навіть цієї хви­лини мій тат­ко за­лишав­ся моїм, мо­же, біль­ше, аніж будь-ко­ли: усю ро­боту він мав пе­реро­бити сам, так, як уміли й­ого безцінні ру­ки. Він сам ви­бирав де­реви­ну для тру­ни. Та­то пе­реки­нув дош­ки, що бу­ли під стіною на­шої ха­ти, шу­ка­ючи са­ме ті, про які знав, що во­ни в гни­лу по­году не ру­бані, шашіллю не то­чені,

де­сят­ком років су­шені, ніко­му ніко­ли не зи­чені, на весіль­ну підло­гу не сте­лені.

Я не мог­ла те­пер при­голу­бити сво­го тат­ка, ли­ше мої пта­шині ніжки мог­ли хо­дити по вирізь­бленій ним ринві, а дзь­обик міг цю­кати не­дос­тиглі й­они в по­сад­же­ному тат­ком са­ду.

Та­то сто­яв, при­пер­тий до до­мови­ни, і ди­вив­ся чо­мусь у не­бо. Мо­же, він не хотів, щоб й­ого сль­ози ка­пали на зем­лю, а мо­же, щось й­ому ска­зало, що я ще тут, май­же по­руч. Вітер розвівав й­ого рідень­ке си­ве во­лос­ся, і та­то зда­вав­ся мені стар­цем, що ось-ось, сліпий, не­видю­щий від го­ря, прос­тягне ру­ки впе­ред і піде на край світу, у світ за очі, шу­ка­ючи і кли­чучи ме­не. Ко­лись я бу­ла схо­жою на нь­ого об­личчям і на­турою, а те­пер я, не схо­жа ні на ко­го, б'юся над та­товою го­ловою кри­лами, але він ме­не не ба­чить і не чує ме­не, лиш нез­рушно ди­вить­ся в не­бо — і ве­ликі, олов'яні сль­ози повіль­но ко­тять­ся й­ого до­рогою що­кою, і те­чуть десь за комір со­роч­ки, мо­же, аж до са­мого сер­ця, по­точе­ного гри­зота­ми, біда­ми і ро­ботою.

Ту­га усь­ого світу за мною ви­дала­ся б мізернішою, аніж ту­га на ць­ому подвірї, в цій хаті, де не сміяли­ся осліплі дзер­ка­ла і не скрипіли завіси зня­тих две­рей.

Тим ча­сом чо­ловіки — вуй­ки та сусіди — зби­вали сто­ли для по­минок.

Ку­хар­ка На­тал­ка, яка по­ряд­ку­вала і на моєму весіллі, со­лила хо­лодець.

Два трембітачі зі Сто­рон­ця-Пу­тило­ва хо­дили гор­ба­ми, з вер­ха на верх, трембіта­ючи на ближні й дальні око­лиці, сповіща­ючи про го­ре…

Бо­же, ко­лись який­сь при­битий у го­лову ідіот зап­ро­вадив на цих гор­бах обов'яз­кові гуль­ки з трембіта­ми, ви­гадав­ши, що трембіта­ти мож­на від ра­дості. Але трембіта ніко­ли не гра­ла ве­селої: во­на приз­на­чена ви­нят­ко­во для смут­ку. Во­на ніко­ли не ма­ла радісно­го го­лосу, як не ма­ла ле­ту і моя ластів'яна ду­ша, що пе­ребігла на­раз у тіло сто­ронець­кої трембіти, ри­да­ючи моїми без­мовни­ми сло­вами до зе­лено­го світу, що тішив­ся і пла­кав вод­но­час, не зна­ючи і не чу­ючи моєї ос­танньої ту­ги за ним.

Я рва­лася з трембіти на во­лю, на спа­лені сон­цем вер­хи, до­гуку­ючись чо­гось за­губ­ле­ного. Але ніщо не ози­вало­ся на мій туж­ли­вий клич. Зда­вало­ся, що від та­кої ту­ги ма­ли би пе­ревер­та­тися го­ри і й­ти уп­лав де­рева, чах­ну­ти тра­ви і чамріти звірі.

Од­нак на гор­бах три­вала правічна гар­монія і упо­ряд­ко­вана кра­са, якої не мог­ла по­руши­ти смерть од­ної ма­лень­кої лю­дини.


А мо­же, са­ме те­пер збу­лося моє ба­жан­ня, ки­нуте ко­лись зо­палу на папір: роз­сте­литимою ду­шу по смерті на по­лот­нах оцих верхів? І хтось те­пер і справді ви­кону­вав мою во­лю, ви­чав­лю­ючи із напівзомлілої трембіти за­лиш­ки моїх ба­жань?

Од­нак моєї волі тут не існу­вало. Я ро­зуміла, що чи­нить­ся во­ля чиєїсь Ви­щої си­ли, бо моя ластів'яна ду­ша бу­ла рап­то­во заб­ра­на з трембіти і зно­ву пе­рене­сена в гніздо під стріху та­тової ха­ти, де ніхто і не зог­ледівся, що пта­шеч­ка відліта­ла, щоб вип­ла­кати­ся з гор­ла ста­рої трембіти на тих вер­хах, по­лот­на яких ніко­ли не бу­дуть всте­лені її ду­шею.

Тут, на по­чорніло­му враз клап­ти­ку подвір'я, і далі ро­била­ся ве­лика ро­бота. Ко­лиш­ня од­ноклас­ни­ця Лю­да на­бива­ла по­душ­ку тир­сою. А моя сес­трич­ка з моєю со­лод­кою тіточ­кою і хре­щеною мат­кою зо­дяга­ли ме­не, час від ча­су пе­ремов­ля­ючись крізь стри­мувані плачі і схли­пи.

— Аби ви не защіпа­ли ліфчик і ґуд­зи­ки, — ка­зала тітка, об­горта­ючи мою го­лову чер­во­ною хус­ткою, — аби таїм її нічо­го не тис­ну­ло.

— А гребінь клас­ти? — пи­тала хре­щена мат­ка, вти­ра­ючи мокрі очі.

— І дзер­каль­це кла­ди, і го­дин­ник, і оку­ляри, і папір, і руч­ку, і цу­кер­ку, і пер­стень, — щоб усе бу­ло при ній, — відповіда­ла тітка, зв'язу­ючи мої но­ги вни­зу біля кісто­чок білим шнур­ком.

— Дивіть­ся, жінки, як бу­дуть ви­носи­ти тіло, аби Ва­сили­на Прий­ма­кова не вкра­ла шну­рок, во­на має мо­ду на тих шнур­ках во­рожи­ти, — зас­теріга­ла хре­щена.

— Ой, тут по­дивиш­ся… — за­голо­сила тіточ­ка не своїм го­лосом, при­пав­ши до мо­го хо­лод­но­го чо­ла, потім поп­ра­вила хус­тку, ки­тиці ви­шитої со­роч­ки, скла­дені на гру­дях ру­ки, пок­ла­ла в них свічку, об­горнув­ши вни­зу її білим па­пером, вдих­ну­ла і зно­ву вер­ну­ла на по­душ­ку бу­кетик су­хого ва­силь­ка, нак­ри­ла ме­не до по­лови­ни тюл­лю і тоді за­пали­ла свічку.

Три зап­ла­кані жінки, схи­лив­ши го­лови, сто­яли над моїм тілом і не зна­ли, що мої ластів'яні криль­ця сивіють від жа­лю і вдяч­ності до них. Три жінки лю­били ме­не і тур­бу­вали­ся про ме­не, як про жи­ву.

Ко­лись пе­ред пер­ши­ми по­лога­ми са­ме тіточ­ка на­казу­вала за­пам'ята­ти, що ди­тині бу­де лег­кою до­рога звідти, як­що я бу­ду з роз­пу­щеним во­лос­сям і не­зас­тебну­тими ґуд­зи­ками со­роч­ки. Бідна моя тіточ­ка і те­пер хотіла, щоб там, звідки ніко­му не­має до­роги на­зад, я не ма­ла ні в чо­му пот­ре­би.

Але я вже ніко­ли не ма­тиму пот­ре­би ні в чо­му: моє ма­лень­ке сер­це і за­рубць­овані ко­лись ме­дом, мо­локом і яй­ця­ми ле­гені — усе те, що на­зива­лося в житті нут­ром, — біло­халатні різни­ки ви­кину­ли у ве­ликий ящик із та­кими ж сер­ця­ми і ле­геня­ми і відвез­ли за місто, при­копав­ши зем­лею. Моє сер­це по­хова­ли швид­ше, ніж моє тіло, і ніхто ніко­ли не по­думає про моє сер­це. Хіба що пе­ред яки­мись чер­го­вими ви­бора­ми до пар­ла­мен­ту чи до іншо­го осин­ця кот­рий­сь із акул пе­ра «роз­ря­дить­ся» сен­сацій­ною стат­тею про печінки з мор­гу чи абор­тарію. Та й по всь­ому.

Те­пер же ду­ша моя, гірка, як по­лин, і со­лона, як тітчині сль­ози, не пот­ре­бува­ла нічо­го, окрім єди­ного: по­летіти ту­ди, звідки не вид­но му­ки мо­го ху­дого, прос­то­воло­сого бать­ка і всієї рідні.

Та я зос­та­вала­ся пташ­кою і мог­ла літа­ти хіба що тіль­ки над своїм подвір'ям.

— …Умер­ла, бо ма­ла вмер­ти, — відповіла са­ма собі моя лю­ба сес­трич­ка, по­рушив­ши важ­ку ти­шу, в якій лиш потріску­вали де­сят­ки за­пале­них свічок, за­тика­них у мис­ки з пше­ницею у моїх го­ловах на лаві під стіною.

— Ой, по­руба­ли її, сер­дешну… — ска­зала хре­щена мат­ка, ма­ца­ючи під моїм ко­лись розкішним во­лос­сям гру­бу драт­ву швів.

І зда­лося мені, що за­боліло моє пта­шине сер­це, ко­ли мій мо­лод­ший бра­тик із відром во­ди в одній руці і сер­пом у другій не­чут­но пе­рес­ту­пив поріг. Й­ому нічим бу­ло ви­тер­ти сль­озу, що ти­хо стіка­ла по за­рослій щоці, — і по­ки він ди­вив­ся на ме­не, сль­оза впа­ла на мої скам'янілі пальці. Тітка підня­ла з підло­ги тюль, і мій до­рогий бра­тик пос­та­вив серп у во­ду і за­сунув відро під лав­ку з до­мови­ною.

— Ого… — зітхну­ла хре­щена, — її так за­моро­зили, що вже й заліза не тре­ба.

— Так го­дить­ся, — відповів брат і рап­том ши­роким кро­ком ки­нув­ся до две­рей.

У две­рях сто­яла моя го­луб­ка ма­ма — і, не ба­чачи ме­не, ди­вила­ся на ме­не. Во­на го­вори­ла са­ма до се­бе, три­ма­ючи си­ву — як у Мав­ри — го­лову обо­ма ру­ками. Її го­лос, іще ти­хий, май­же не­чут­ний, пе­рехо­див у спів, ли­нучи прос­то до мо­го сер­ця. Але я не ма­ла сер­ця. Во­но не мог­ло здриг­ну­тися навіть від ма­мино­го го­лосу — лиш по­летіло си­ве пір'я моїх ластів'яних крил на тра­ву та­тово­го подвір'я, ко­ли упа­ли ма­мині сло­ва на хо­лод­ний мар­мур об­личчя:

— Ой-й­ой-й­ой… ди­тино моя со­лод­ка, роз­лу­ко моя ве­лика, роз­лу­ко моя вічна, цвіте мій опа­лий, зем­ли­ця чор­на за­бере те­бе від ме­не, зем­ли­ця те­бе бу­де лю­бити, тра­ва те­бе бу­де го­луби­ти, і не по­чую я біль­ше тво­го до­рого­го го­лосу, і не ска­жеш ти мені лагідне сло­во, і не вчуєш ти, як я за то­бою пла­чу і як за то­бою ба­ную… Ди­тин­ко моя зо­лотень­ка, ди­тин­ко моя маль­ова­на… Ти з-під сер­ця мені ви­пала, ти пе­чаль в моє сер­це впус­ти­ла, ти зро­била по­пелом мою ду­шу… пи­сан­ко моя ве­ликод­ня, цвіте мій ранній…

— …Ма­мо… ма­мо… — про­сили два мої бра­ти, три­ма­ючи ма­му з двох боків за плечі, а сусідка, що бу­ла мед­сес­трою, ка­пала на цу­кор ва­леріани.

— Ба­бусю… — зап­ла­кав мій до­рос­лий си­ночок у ма­мину ру­ку, і на­решті справді мер­тва ти­ша упа­ла на сум­ну ха­ту…

А далі за­голо­сили всі відра­зу, при­казу­ючи над моїм тілом якісь чудні і ніко­ли не ка­зані мені сло­ва, пес­тливі й жалісливі, враз­ливі і слізні, пе­ребиті схли­пом і му­кою роз­ста­ван­ня. Годі бу­ло розібра­ти їхній зміст, од­нак я не ма­ла пот­ре­би в то­му, бо навіть пта­шина голівка по­мути­лася і зомліла, чу­ючи нес­терпні за­виван­ня…

Ко­ли ме­не ви­носи­ли з ха­ти на подвір'я, тітка не­помітно зня­ла шну­рок із зв'яза­них моїх ніг і пок­ла­ла собі в па­зуху;

сес­тра підве­ла до тру­ни мо­го весіль­но­го бать­ка Пет­ра і че­рез до­мови­ну по­чорнілий мій та­то дав й­ому мо­лодень­ку яг­ничку за мою ду­шу;

бра­ти роз­да­вали жінкам мою одіж,

а ста­рий свя­щеник Іларіон, що міг бу­ти моїм дідом, повідо­мив, що упо­коїла­ся ра­ба Бо­жа Марія.

О, хтось та­ки був ми­лос­ти­вий до тої пта­шеч­ки, що сиділа на відчи­нено­му у двір підвіконні. Бо ду­жа си­ла зро­била пташ­ку вітром і по­нес­ла над рікою, де вітер про­лив­ся до­щем і зно­ву зро­бив­ся вітром, і по­летів між верхів, де ще трембіта­ли трембіти, а потім вітер сів під гус­ту ялич­ку, і схи­лив свою го­лову до землі, і пог­ла­див своїм ди­хан­ням зем­лю, обвіва­ючи тра­ви і мох своєю сль­озою.

Як доб­ре, що вітер не пус­кав ме­не на­зад, ту­ди, де вже не ста­ло ра­дості і сміху, де лиш горіла, як свічка, ту­га, де пла­кали ма­ма і моя ди­тина, що теж ко­лись ви­пала з-під мо­го сер­ця і навіки все­лила­ся в сер­це знов, упер­ше ма­лень­ким ро­тиком узяв­ши мої гру­ди…

Як доб­ре, що я ць­ого те­пер не ба­чу і не чую, і не чую нічо­го, окрім вітря­ної своєї суті, чи вітря­ної душі, чи вітря­ної по­годи.

Пта­шеч­ка вер­ну­лася тоді, ко­ли пер­ша сум­на груд­ка, ки­нута ма­миною ру­кою, уда­рилась об мою до­мови­ну. Я чу­ла, що відлітаю, не ма­ючи си­ли зат­ри­мати­ся над гус­тим на­тов­пом, в яко­му пе­рес­ту­пали з но­ги на но­гу мої при­ятелі і во­роги, мої рідні і чужі мені лю­ди, роз­зя­ви, каліки і прос­то охочі. Во­ни щой­но ска­зали про ме­не усе, во­ни відпус­ти­ли мені гріхи, і я їм теж відпус­каю, а са­ма відлітаю ту­ди, де не вміють го­вори­ти так не­щиро і неп­равди­во, де воліють мов­ча­ти і ду­мати.

Я чу­ла звер­ху не ли­ше те, що во­ни го­вори­ли, — я зна­ла, що ду­має ко­жен з них нас­правді, і ве­лика пе­чаль від фальші навіть тут, пе­ред краєм мо­гили, огор­та­ла мої кри­ла, що аж хотіло­ся вос­крес­ну­ти, аби за­пере­чити їм.

Що ж, та­ким був за­кон зем­но­го ка­ната: ніщо не ма­ло пе­рева­ги. От­же, брех­ня і прав­да у ка­заних над моєю мо­гилою сло­вах бу­ла рівною. Але, бра­тове, ми ще ма­тиме­мо час для дис­кусій і по­рахунків, ко­ли збе­ремо­ся всі там, де ніхто ніко­му не зас­тить, і з'ясуємо в спокійній ат­мосфері, хто яким був нас­правді, ко­му що за­винив і де схи­бив.

Я не ма­ла жод­но­го сумніву у ць­ому. Од­нак, спа­сибі і на то­му…

А я відліта­ла, зна­ючи, що во­ни пом'януть ме­не чар­кою ви­на, зроб­ле­ного та­тови­ми ру­ками, пе­рем­нуть мої кісточ­ки — і за­будуть в якімсь часі, по­лишив­ши ту­гу ли­ше моїй ро­дині. Адью, па­нове?!

…Але я по­мили­лася. «Адью» миттєво не бу­ває. Лег­ко я хотіла відбу­тися швид­ким про­щан­ням. Тут, на спустіло­му подвір'ї та­тової ха­ти, усім бу­ло ще зле.

Ку­хар­ка На­тал­ка в над­вечір'ї ми­ла по­суд.

Вуй­ки і сусідські чо­ловіки зби­рали по­минальні сто­ли.

А мій ко­лишній чо­ловік, об­нявшись із си­ном і пог­ладжу­ючи й­ого по опу­щеній голівці, сто­яв при­пер­тий до пар­ка­ну, за яким па­лахтіли по­сад­жені ма­мою тро­ян­ди, і ду­мав не­веселі дум­ки. Во­ни бу­ли чорні, і я бо­яла­ся літа­ти над й­ого ко­лись ко­ханою го­ловою дов­ше: навіть те­пер я не хотіла зна­ти всь­ого, чо­го не зна­ла раніше. Звідси во­но ви­дава­лося не та­ким, як у житті, не­поп­равним. Але цей чо­ловік — а він дов­го був моїм чо­ловіком — лю­бив ме­не по­над усю гірко­ту і вто­му своєї риб'ячої душі. Ри­ба не мог­ла жи­ти невіль­ною чи в за­гаті, та від сь­огодні ця риб­ка вже не ма­ла волі…


І ко­ли я це зро­зуміла, моє ластів'яне сер­це зно­ву поп­ро­сило­ся до нь­ого; ластівоч­ка хотіла сісти на чо­ловіко­ву до­лоню чи схо­вати­ся в па­зуху. Але па­зуха бу­ла зак­ри­та чор­ни­ми ґуд­зи­ками чор­ної со­роч­ки, ру­ки го­луби­ли си­нову голівку — і я сіла на ма­мину тро­ян­ду, пря­мо пе­ред й­ого очи­ма, І тоді мій син — моє лю­бе ди­тят­ко, моя со­лод­ка ягідка — стре­пенув­ся під чо­ловіко­вою ру­кою, по­тяг­нувся до пташ­ки і зап­ла­кав:

— Та­ту, а мо­же, це на­ша ма­ма…

Від бо­лю мої кри­ла відмо­вили­ся летіти. По­ранені си­новою здо­гад­кою, во­ни за­лед­ве пе­ренес­ли ме­не у гніздо під стріху, і вже звідти я по­чула, як жор­сто­ко зітхнув мій чо­ловік:

— Ні, ма­ми уже ніде не­ма. Ми те­пер си­роти.

Ла­хаїм, як ка­жуть євреї, од­нак…

І поп­ри все, він був без­до­ган­ним моїм чо­ловіком, ро­зуміючи і відчу­ва­ючи ме­не глиб­ше, ніж усі, ра­зом узяті, хто втішав се­бе тим­ча­сови­ми сподіван­ня­ми, що мо­же за­пов­ни­ти по­рожні ніші моєї вічно са­мотньої душі. О, він мав не тіль­ки біль­ше уміння вис­те­люва­ти ті ніші ко­ли німо­тою, ко­ли сліпо­тою, ко­ли во­лею, ко­ли по­корою, ко­ли по­лоном, — він мав біль­ше ду­шев­но­го ча­ру, яким ду­же тон­ко і вміло ко­рис­ту­вав­ся, не док­ла­да­ючи до ць­ого яки­хось особ­ли­вих зу­силь. Але він ніко­ли не мав ме­не за річ. Й­ого власністю бу­ла не я, а лиш й­ого лю­бов до ме­не і моя лю­бов до нь­ого.

Та­кої пе­рева­ги не бу­ло в жод­но­го чо­ловіка, що ди­хав на ме­не лас­кою…

Але як за­била­ся ластівка си­вими кри­лами з роз­пу­ки, як кар­та­ла се­бе моя пта­шина ду­ша у пізнь­ому по­ка­янні за без­думно ки­нуті ко­лись сло­ва ма­лень­ко­му пус­тотли­вому хлоп­чи­кові:

— Ось ти не слу­хаєш ма­му, і ма­ма ум­ре, і ма­ми біль­ше ніко­ли не бу­де.

Вра­жений хлоп­чик ки­нув тоді свої пус­тощі, а потім крик­нув в об­личчя:

— Ма­мо! Ти ніко­ли не вмреш, ма­мо! Ніко­ли! Ніко­ли!!!

Моя найрідніша кров, мій синь­о­окий хлоп­чик ма­лень­кою ди­тячою голівкою усе знав на­перед.

…А В КІМНАТІ, звідки не­дав­но заб­ра­ли моє тіло, ще пах­ло вос­ком і ва­силь­ком, од­нак бу­ло приб­ра­но й ти­хо.

Ма­ма сиділа за не­зас­те­леним сто­лом на місці до­мови­ни. На столі сто­яв мій ве­ликий пор­трет. Ма­ма ди­вила­ся на нь­ого і роз­горта­ла ма­лень­кий по­лот­ня­ний па­куно­чок. З нь­ого ви­пало три мініатюрні клу­боч­ки, по­мащені зе­лен­кою. Ма­ма виб­ра­ла з поміж них один, найбільш поблідлий, і дов­го три­мала й­ого на до­лоні. Її до­лоня тремтіла, очі пла­кали, але ма­ма гла­дила той клу­бочок, як жи­ву істо­ту. То був мій пу­пик. Й­ого відріза­ла після мо­го на­род­ження аку­шер­ка Юля Сергіївна. А те­пер уже і я сусіди­ла з її вічним до­мом.

Ма­ма пок­ла­ла пу­пик у по­лот­нинку і роз­горну­ла ще один па­куно­чок. Там бу­ла ди­тяча со­рочеч­ка — мій пер­ший одяг. Ма­ма роз­пра­вила на ній склад­ки, ти­хо зду­ла неісну­ючий по­рох і при­хили­ла си­ву го­лову на стіл, ут­кнув­шись об­личчям у ди­тячі со­рочеч­ки і пу­пики трь­ох своїх дітей.

Не­чут­но зай­шла тітка — ма­мина сес­тра. Во­на ста­ла ко­ло моєї ма­ми. При­тули­лася їй до пле­ча, по­диви­лася на пор­трет, а потім пок­ла­ла на стіл білий шну­рок, яким бу­ли зв'язані мої но­ги, і нерівно відірва­ний клап­тик моєї смер­тної со­роч­ки. Ма­ма згор­ну­ла усе до­купи і зав'яза­ла.

— А в стай­ню?

— Я вже по­нес­ла… — відповіла тітка. Відте­пер своїм не­бут­тям я му­сила

і мог­ла охо­роня­ти наш дім. Та­ким був правічний за­кон ць­ого краю. Клап­тик смер­тної со­роч­ки мав сте­рег­ти ха­ту і ху­добу від блис­кавки, гро­му й тучі, а шну­рок, яким зв'язу­вали мені но­ги, щоб я рівнень­ко ле­жала в до­мовині, слу­жив най­кра­щим ад­во­катом і суд­дею на ви­падок будь-яко­го конфлікту із за­коном. У по­переднь­ому житті, ко­ли ме­не пок­ривди­ли і я зму­шена бу­ла до­води­ти, що я не вер­блю­диця, прив'яза­ний до двер­ної руч­ки пра­вочин­но­го за­лу шну­рок із тіла покій­но­го діда і по­сила­ний довкіл суддів свя­чений мак із ма­мино­го го­роду поз­ба­вили ме­не вит­рат на ад­во­ката і на блат­ний те­лефон­ний дзвінок звер­ху.

А відте­пер і моя тінь ста­вала зас­тупни­цею і охо­рон­ни­цею моєї рідні чи будь-ко­го іншо­го, хто ма­тиме в ній пот­ре­бу…

Дов­га ти­ша за­пану­вала в кімнаті.

Дві сес­три жу­рили­ся мов­чки, ду­ма­ючи про од­не і те ж.

— Усе про­пало… — ска­зала ма­ма. Тітка не відповіла.

Тоді ма­ма вста­ла з-за сто­лу і по­нес­ла па­кунок у ша­фу.

— Не за­будь, де кла­деш… — поп­ро­сила тітка, на що ма­ма зітхну­ла:

— Я те­пер уже нічо­го не за­буду.

Тітка за­чини­ла вікно і, замівши підвікон­ня но­совою хус­точкою, пос­та­вила на нь­ого склян­ку во­ди і за­тика­ну в бу­ханець хліба свічку.

Тим ча­сом ма­ма та­кож ви­тер­ла стіл, пок­ла­ла на нь­ого хліб, во­ду, свічку, а на се­реди­ну крізь си­теч­ко просіяла білу му­ку.

— Ти пішла би спа­ти… — по­руши­ла ти­шу тітка.

— Я бу­ду тут… — відповіла ма­ма і пе­реб­ра­лася на ди­ван.

— Але ти би пішла у дру­гу ха­ту, — зно­ву ска­зала тітка.

— Ні, я ли­шуся тут, — зно­ву відповіла ма­ма.

Вже май­же ми­нала ніч, а ма­ма нез­рушно ди­вила­ся на стіл і не­зай­ма­ну му­ку. Во­на зна­ла, що я ма­ла вер­ну­тися сю­ди, і во­на хотіла всте­жити ме­не. Од­нак я не сміла ро­бити мамі бо­ляче в цю ніч. І мої скла­дені ластів'яні кри­ла че­кали, по­ки ма­ма зас­не.

Вто­ма змо­рила її, мою чор­ну від ту­ги го­луб­ку, — і аж тоді я про­летіла крізь скло і не­чут­но сіла на стіл. Я хотіла ли­шити чим­дуж помітні сліди, че­рез те хо­дила по біло­му снігові бо­рош­на, вкла­да­ючи в лап­ки всю свою пта­шину си­лу. Потім на­пила­ся дзь­оби­ком во­дич­ки, про­летіла над ма­мою, що здри­гала­ся уві сні, і ос­таннє, що я чу­ла, відліта­ючи на­зад у не­бо, — ма­мине ти­хе зітхан­ня вранці над му­кою, по­мере­жаною моїми сліда­ми:

— Во­на та­ки при­ходи­ла до ме­не, моя ди­тина…

Ве­лика си­ла зно­ву нес­ла ме­не уверх і вверх, ски­да­ючи пір'я і кри­ла до­ти, до­ки я не зро­зуміла, що ластівки вже не ста­ло. Я зно­ву зро­била­ся безтілес­ною і не­ваго­мою, до­ла­ючи якісь фан­тастичні не­бесні ви­соти.

Я по­кину­ла зем­лю, ме­не по­кину­ли зем­на пам'ять і страж­дання, і щось швид­ке і по­туж­не нес­ло ме­не крізь гус­ту тем­ря­ву. Але я вже не ма­ла стра­ху.

За мною тріска­ли за­суви, лан­цю­ги і бра­ми, скиг­ли­ли якісь го­лоси, до них до­луча­лися «ахи» і «охи», кла­цали ножі чи но­жиці, пах­ло ліка­ми.

І рап­том у ць­ому без­ладді не­види­мий, але доб­ре чут­ний го­лос повідо­мив:

— Круг пер­ший.

Я увій­шла з тем­ря­ви в мо­рок і зу­пини­лася, опи­нив­шись у світлі яко­мусь не­пов­ноцінно­му. Жод­но­го кру­га не бу­ло. Довкіл ме­не ме­туши­лися такі, як я, душі. Я відчу­вала їхню при­сутність, од­нак во­ни не ма­ли фор­ми, че­рез те я не мог­ла зна­ти, чо­го їм бра­кує. Їх тут бу­ла ть­ма-ть­му­ща — і що­миті ста­вало все біль­ше й біль­ше, бо без­пе­рер­вно кла­цали но­жиці чи ножі, без­пе­рес­танно до­носи­лося чиєсь скигління і важ­ке, як під нар­ко­зом, ди­хан­ня.

А я, ви­сячи у не­ваго­мості, роз­дивля­лася. Довкіл ме­не то згра­ями, то по­одинці літа­ли душі, — крихітні, як ма­кове зер­но, і кож­на з них бу­ла та­ка ж са­мот­ня, як я, навіть об­нявшись з іншою. Це якісь си­ротинці або не­голуб­лені, ду­мала я, див­ля­чись, як до ме­не наб­ли­жа­ють­ся дві од­на­ковісінькі за фор­мою і по­добою душі.

— Хто ви?! — за­пита­ла, відчу­ва­ючи ней­мовірний дис­комфорт.

Ко­ли б я ма­ла в цей мо­мент шкіру, во­на би пок­ри­лася дрібни­ми пу­хиря­ми зі стра­ху, і язик пе­ресох би у горлі, як під час спра­ги. Од­нак нічо­го ць­ого я не ма­ла — ли­ше відчу­ла, що ду­ша моя де­що змаліла і спре­сува­лася.

Два од­на­ковісінькі чо­ловічі го­лоси без го­лосу, ше­пеляві і не­виразні, поп­росту­вали до ме­не.

— А чо­му ти нас не впізнаєш? — за­питан­ням на за­питан­ня відповіли во­ни, без­пе­рес­танно обліта­ючи ме­не.

— Бо я вас ніко­ли не ба­чила… — нев­певне­ний го­лос без го­лосу пос­ла­ла і я.

— Ти нас і не хотіла ба­чити!

Мій дис­комфорт по­силю­вав­ся: я ба­чила, що як­би ці дві од­на­кові душі прик­ласти до моєї, то во­на би зро­била­ся повнішою і ціліснішою, а в тій формі, в якій моя ду­ша існу­вала те­пер, бу­ло ба­гато надірва­них країв.

— Хто ви? — не за­пита­ла — поп­ро­сила я зно­ву і, вра­жена влас­ною здо­гад­кою, відсах­ну­лася від ше­пеля­вої відповіді:

— Ми твої діти.

Я ще зро­била спро­бу ска­зати, що моя ди­тина за­лиши­лася там, але од­на­кові — як дві краплі во­ди — душі де­далі біль­ше ста­вали схо­жими на ме­не. Так, це бу­ли мої діти.

Я хотіла наб­ли­зити­ся до них, од­нак те­пер відсах­ну­лися во­ни.

— …то ви мені не про­щаєте? — за­пита­ла гірко, усе ж сподіва­ючись на за­пере­чен­ня.

— А навіщо ти доз­во­лила нас уби­ти? Во­ни го­вори­ли зі мною за­питан­ня­ми.

— …бо я тоді са­ма мог­ла вмер­ти…

— Не вип­равдо­вуй­ся, — зжа­лились во­ни наді мною, але не­надов­го, — бо це був твій егоїзм. Ба­чиш, ти се­бе так лю­била, що не хотіла вмер­ти са­ма, за­те зго­дила­ся на на­шу смерть. Але ж ти бу­ла по­перед­же­на, що нас мо­жуть уби­ти. Прав­да ж?

— Так, я бу­ла по­перед­же­на, та я тоді не зва­жила на по­перед­ження.


І я ду­же гос­тро зга­дала свої тодішні віщі сни: увесь тиж­день я ло­вила ри­бу у про­зорій біле­сенькій воді якоїсь круг­лої за­гати по­серед скель і зе­лені; ри­ба бу­ла од­на­ково ве­лика, блис­ку­ча і са­ма й­шла в ру­ки; зго­дом увесь тиж­день я за­ганя­ла в ко­шару овець, їхнє дов­ге ру­но во­лочи­лося по землі і за­важа­ло сту­пати, од­нак я, сміючись, підби­рала ті ру­на і гна­ла своїх ове­чок до ко­шари.

Моя дав­ня при­ятель­ка, що зна­лася на всь­ому, ска­зала:

— Ди­вися, бо по­несеш…

А ще че­рез тиж­день мені прис­ни­лося, що дві товсті, розкішні мої ко­си ле­жать відру­бані по два бо­ки від ме­не і во­рушать­ся.

Я зак­ри­чала уві сні і зап­ла­кала. Та біля ме­не був той, хто умів утіша­ти най­со­лод­ше. Мо­же, са­ме тієї ночі він утішив ме­не не­дарем­но.

— …Але я бо­рола­ся за вас до ос­таннь­ого, ніхто не знав, що вас відра­зу двоє! — з жа­ром ви­гук­ну­ла я своїм си­нам, обірвав­ши спо­гади. — Я не вин­на, що не змог­ла вам да­ти жит­тя… Я вже вми­рала… і лиш тоді… — Я шу­кала вип­равдальні сло­ва і не зна­ходи­ла їх.

— Так, але ти мог­ла нас не за­чина­ти… А нас уби­вали жи­вими… Нам тро­щили усе жи­ве, і нам бу­ло бо­ляче, ми кри­чали, але ніхто не чув то­го кри­ку… Тобі ж по­казу­вали потім наші скалічені голівки і пісю­ни. Ба­чиш, у нас усе пош­кодже­но: ру­ки, ніжки, го­лоси. Пам'ятаєш, у те­бе час від ча­су зни­кав го­лос? Не гнівай­ся… це ми ко­рис­ту­вали­ся ним… Ти нас при­рек­ла на най­ниж­че жит­тя, че­рез те ми му­сили бу­ти ви­нахідли­вими. Отож не май на нас зла.

Ба­чиш, як тут ба­гато та­ких, як ми? Чуєш но­жиці і скигління? Нас при­буває і при­буває, і ми без­силі пе­ред жор­стокістю жи­вих до нас. Ви ду­маєте, що ми ли­шаємо­ся не­народ­же­ними, і ніхто з вас не ду­має, що ми такі ж, як ви, лиш тут ми зос­таємо­ся у пер­шо­му са­ду.

— У пер­шо­му крузі? — спро­бува­ла поп­ра­вити я.

— Ні, у пер­шо­му са­ду. Це для те­бе круг, бо ти ма­ла якісь інші са­ди. А для нас це сад. Іншо­го са­ду ти нам не да­ла…

І пе­ред тим, як відлетіти далі на пок­лик якоїсь не­види­мої си­ли, я все ж хотіла дізна­тися про най­важ­ливіше.

— То ви мені не про­щаєте?

— А ти са­ма собі про­щаєш?—за­питан­ням на за­питан­ня відповіли два од­на­ковісінькі хлоп­чи­ки і, об­нявшись, по­лину­ли в гли­бини сво­го пер­шо­го і ос­таннь­ого са­ду, за­лишив­ши мою са­мот­ню, опе­чале­ну ду­шу в пер­шо­му крузі чи то ка­ят­тя, чи про­вини, чи прос­то ми­нулої сум­ної дій­сності, що наз­догна­ла ме­не тоді, ко­ли уже, зда­вало­ся, ніщо не мог­ло в'яза­ти з нею…

Але хіба про це ду­маєш, ко­ли жи­веш?

І знов ду­ша моя летіла крізь страшні сто­гони і кри­ки, крізь мо­торош­ний плюскіт во­ди і жах­кий тріск гілля, різкий і рап­то­вий скрегіт гальм і сер­ди­те, урив­часте чах­кання па­ровозів.

Гнітю­ча тем­ря­ва на­суну­лася на ме­не од­но­час­но з без­бар­вним го­лосом, що, зне­наць­ка упав­ши на ме­не, повідо­мив:

— Круг дру­гий.

На­товп душ, що блис­ка­вич­но згус­тився довкіл, оче­вид­но, че­кав моєї по­яви. Од­нак він не­дов­го приг­ля­дав­ся до ме­не, бо май­же од­ра­зу по­чав рідша­ти, за­лишив­ши ме­не на­одинці з по­ник­лою, тем­ною ду­шею. У цім крузі теж не бу­ло коль­орів, але я зна­ла, що нав­про­ти ме­не сто­яла тем­на — аж чор­на — і чи­мось пос­му­гова­на ду­ша. Приз­ви­чаївшись до мо­року, я впізна­ла її.

Це бу­ла ду­ша моєї баб­ки Ва­сили­ни.

— О, дон­цю, як я че­кала те­бе тут! Я не ма­ла до ко­го за­гово­рити! — не­наче в обій­ми, ки­нулась до ме­не її рух­ли­ва тінь. — Як я че­кала, що хтось рідний розірве цю ніч… Але ти що, та­кож стра­тила­ся чи те­бе стра­тили? — на мить зу­пинив­ся воркітли­вий го­лос моєї баб­ки. — Бо ми тут лиш такі, стра­чені, ті, що самі вко­роти­ли собі віку. І далі нас не пус­ка­ють. А де ті всі реш­та? — го­вори­ла чор­на ду­ша, літа­ючи круг ме­не де­що нер­во­во і по­хап­ли­во.

З бо­язні я мов­ча­ла, не зна­ючи, як їй ска­зати, що там я за нею ту­жила ба­гато років, але те­пер, ко­ли ми зустріли­ся, — прав­ди­во бо­юся її.

— Ти мені не про­щаєш і че­рез те боїшся? — до­помог­ла во­на, і мені зда­лося, що в ній зібрав­ся оке­ан сліз.

Але де містив­ся той оке­ан, ко­ли бабці не бу­ло, ко­ли від неї не зос­та­лося нічо­го, окрім пос­му­гова­ної, на­чеб­то ба­тога­ми, душі?

І я при­хили­лася до неї, і рап­том поміти­ла див­ну на­шу схожість. Як­би ми ма­ли об­личчя, ми виг­ля­дали б сес­тра­ми.

— Ти моя ди­тина, але ти бу­ла тоді ще ма­лень­ка і не мо­жеш нічо­го ані зна­ти, ані пам'ята­ти.

— …Але я все пам'ятаю… — упер­ше несміли­во по­дала свій го­лос до неї і по­бачи­ла, як здриг­ну­лася в ту мить безтілес­на фор­ма її душі.

— Ти мо­жеш де­що пам'ята­ти, — по­годи­лася во­на, — але ти нічо­го не мо­жеш зна­ти ні від ко­го, окрім ме­не. Ні від ко­го…

Тоді зва­жила­ся і я.

— Лю­ди ка­зали, що то був клімакс, і ко­ли у жінки клімакс, її не мож­на ли­шати са­му.

— Ко­ли у жінки клімакс, жінку не мож­на за­лиша­ти са­мотнь­ою… — пов­то­рила во­на за мною. — Жінку ніко­ли не мож­на за­лиша­ти са­мотнь­ою, бо у неї тон­ка ду­ша; це лиш здаєть­ся, що жінка вит­ри­валіша; тіло, мо­же, й вит­ри­валіше, а ду­ша — не шкіра, ду­ша тон­ка.

Усе це так, лю­ди доб­ре ка­зали… але що мо­жуть зна­ти лю­ди про чужі гріхи і прок­ляття? — го­вори­ла на­чеб­то са­ма до се­бе баб­ка Ва­сили­на. — Во­ни ду­ма­ють, що дур­ну спра­ву тобі дик­тує дур­ний ро­зум, а во­но не так. Зовсім не так… Усе, що ти ро­биш дур­не, во­но тобі на­писа­но на­перед, бо це твоя пла­та за гріхи, сль­ози і прок­ляття. — Во­на вер­ну­лася до ме­не: — А що пам'ятаєш ти?

— Пам'ятаю, як ми з німою Па­рас­кою ішли в до­лину, в се­ло до ма­ми, а ви сто­яли на гор­би­ку під ха­тою і три­мали од­ну ру­ку даш­ком, а дру­гою ма­хали нам услід.

— …А ти ска­кала, мов­би ко­билич­ка, че­рез му­раш­ни­кові ку­пини і все обер­та­лася й обер­та­лася, так, ніби хотіла вер­ну­тися на­зад… Я тобі скла­ла одіж, да­ла на до­рогу усе — усе, і навіть ме­ду, і ди­вила­ся на вас із німою Па­рас­кою, вже точ­но зна­ючи, що стра­чуся.

— Але на­що ви так зро­били? Хіба ви не зна­ли, яко­го бо­лю зав­дасте всім?

— На­що я так зро­била… — чор­на баб­чи­на ду­ша сто­яла про­ти ме­не і дов­го мов­ча­ла. — Бо я в тих ска­лах, у тих го­рах, де лиш дідь­ко, прос­ти ме­не, Бо­же, ка­же «доб­раніч», дов­го бу­ла са­мотнь­ою. І на мені ле­жало прок­ляття…

Ко­лись на на­шому ху­торі бу­ло шістнад­цять хат ґаздів. А після вій­ни всіх заб­ра­ли на Ма­гадан. Ли­шило­ся нас три ха­ти. А реш­та по­рос­ло бур'яном. Ти пам'ятаєш?

— Пам'ятаю… Ми з ма­мою там, біля руїн і кро­пиви Ми­хай­ли­кової ко­лишньої гос­по­дар­ки, зби­рали підбе­рез­ни­ки і ли­сич­ки… Але те, що ви ли­шали­ся са­мотні так дов­го, хіба це прок­ляття? Бу­ли ж ми: і дід, і та­то, і ма­ма, і я.

— Це прок­ляття, бо я ма­ла час бу­ти са­ма з со­бою і ма­ла час ду­мати, як за­подіяти по­гане. Бо ме­не проп­ла­кав і прок­ляв рідний мій та­то. Ко­ли ми ще з твоїм дідом бу­ли мо­лоди­ми, мій та­то прий­шов до нас у гості. А я, бо­ячись сво­го чо­ловіка, діда тво­го, не доз­во­лила й­ому но­чува­ти в хаті, а пос­те­лила на сіні в стайні… а то бу­ла зи­ма, і мій та­то відмо­розив но­ги, і й­ого по­вез­ли у Виж­ни­цю в лічни­цю. І ніхто з нас за шість тижнів ні ра­зу не провідав й­ого. А мій та­то ди­вив­ся у вікно і все пи­тав се­бе: «А не вид­ко моєї Ва­силин­ки?». І сам собі відповідав: «Не вид­ко…». А на шос­тий тиж­день ска­зав сусідам у па­латі: «Бо­дай би там зат­ра­тила­ся у тій хаті, що ні ра­зу не прий­шла до ме­не!». І ота вся біда зо мною бу­ла на тій стайні, де та­то відмо­розив собі но­ги. В та­ку хви­лину зак­ляв ме­не, покій­ний, Царс­тво й­ому Не­бес­не.

— А звідки ви знаєте?

— Він ко­лись сам сю­ди при­ходив до ме­не… Один лиш та­то і при­ходив у цю темінь. А біль­ше ніко­го не пус­ка­ли. А як те­бе пус­ти­ли?

— Не знаю. Я са­ма прий­шла, бо хотіла з ва­ми по­гово­рити.

— А те­пер не го­вориш… — до­кори­ла во­на мені і пе­репи­тала:

— Але те­пер уже ме­не не боїшся?

— Не бо­юся. Лиш раз бо­яла­ся…

— Ко­ли?

— Ко­ли вас при­вез­ли з Виж­ниці з мор­гу…

— То не ме­не, то моє тіло при­вез­ли, дон­цю, а я вже бу­ла тут… ні, я ще літа­ла над ва­ми і все зна­ла. Ти так тоді пла­кала, що грішна ду­ша моя по­чорніла ще сильніше, аніж пе­тель­ка, на якій я повіси­лася.

— Ага… з пе­реля­ку я втра­тила тоді мо­ву, і дру­га моя баб­ка Гафія і баб­ка Нас­тасія біга­ли до Іва­на Дмітри­ково­го при­мов­ля­ти. Во­ни потім дов­го зли­вали во­ду з га­шени­ми сірни­ками, по­ки ми­нув мій страх, але я цілий день не за­ходи­ла до ха­ти, де ле­жало ва­ше тіло…

— …а ко­ли зай­шла, то пок­ла­ла по обид­ва бо­ки від мо­го ли­ця цвіт акації. Так ме­не й по­хова­ли з тим цвітом. Він ча­сом мені до­тепер тут пах­не… А скіль­ки тобі те­пер років, ди­тин­ко? — при­див­ля­лася до ме­не.

— Ба­гато. Але я мо­лод­ша від вас.

— А мені бу­ло п'ят­де­сят. А твоїй мамі тоді бу­ло двад­цять чо­тири.

— …А Дмит­ро Гу­цуляк у селі ка­зав, що то невістка вас повіси­ла. Моя ма­ма.

— У та­ку хви­лину, грішний, ска­зав сам собі дур­не і не­об­ду­мане. А й­ого зять який­сь час пе­ред то­бою прий­шов сю­ди так са­мо, як я, і вже тут на­зовсім.

— Бо­же! — скрик­ну­ла я впер­ше. — Та­кий світ ве­ликий, і стіль­ки у нім душ уми­рає щох­ви­лини, і геть усі схо­дять­ся сю­ди, то звідки ви знаєте про Гу­цуля­ково­го зя­тя?!


— Ти по­миляєшся, дон­цю. Сю­ди схо­дять­ся лиш такі, як я, — со­бою ж за­напа­щені, чорні, але тут усе зна­ють… те, що тре­ба зна­ти кон­че, зна­ють. А інші вмерлі душі десь-інде. Де­кого з них сю­ди пус­ка­ють на тро­хи, че­рез те ми усі зав­жди ко­ло бра­ми: ко­жен че­кає сво­го. Те­пер ти ось прий­шла до ме­не… А чо­го твоя ма­ма не при­ходи­ла? Чи ще гніваєть­ся на ме­не до­тепер?

І знов за­щеміли усі надірвані краї моєї душі на згад­ку про ма­му.

— …Ма­ма ли­шила­ся по­ки що там, на землі. Але во­на би так са­мо прий­шла, — відповіла я бабці, — во­на ба­нува­ла і пла­кала за ва­ми ду­же і за од­ну ніч по­сивіла. Ма­ма ка­зала, що во­ни з та­том бу­ли по­перед­жені про не­щас­тя, але во­ни не пос­лу­хали і нічо­го не зро­били, щоб з ва­ми так не ста­ло.

— Хто їх міг по­пере­дити, ди­тино, ко­ли про це ніхто не знав, крім са­мої ме­не? — за­пере­чила баб­ка.

— Хтось, пев­но, знав, бо спо­чат­ку грім у то­лоці убив те­лицю, потім вов­ки заїли двох ове­чок, потім по­рося, що й­ого лиш ку­пили на ба­зарі і за­нес­ли в ха­ту розігріти, прор­ва­ло мішок, ус­ко­чило в отвір із по­пелом в печі. По­ки та­то розібрав піч і дій­шов до ко­мина у стіні, по­рося вже бу­ло пе­чене. То це хіба не зна­ки?! Не по­перед­ження? Усе діяло­ся, як не пе­ред доб­ром.

— Не знаю… Не знаю, — зітхну­ла чор­на ду­ша близь­ко від ме­не. — Твої та­то з ма­мою нічим не за­вини­ли пе­реді мною. Мо­же, лиш дід за­винив найбіль­ше, але я вже за­була то. Не­ма вже діда?

— Не­ма дав­но…

— А по моїй смерті ще же­нив­ся? — Же­нив­ся…

— А бук за ха­тою ще є?

— Бук є, а ха­ти не­ма…

— А де діла­ся ха­та?

— Звез­ли в се­ло.

— А що на місці ста­рої ха­ти в го­рах?

— Сіно ро­бимо.

— 1 те­пер жи­вете в селі?

— В селі.

— А ха­та під бля­хою?

— Під бля­хою. Ха­та та, що бу­ла.

— І камінь з-пе­ред по­рога ґан­ку звез­ли?

— Ні, камінь ли­шили. Він те­пер та­кож у кро­пиві.

— А чер­во­на га­дина, що гріла­ся на ка­мені, а ти її гла­дила руч­кою, не зій­шла за ва­ми в се­ло?

— Ні, пев­но, і га­дина ли­шила­ся… але як ко­лись прий­де до вас ма­ма, не пи­тай­те її про га­дюку, бо во­на ко­жен раз пла­че, ко­ли зга­дує, як по­бачи­ла мою ма­лень­ку руч­ку на га­дючій го­лові.

— Твоя ма­ма та­кож кіль­ка день не го­вори­ла по то­му. Відня­ло їй бесіду від стра­ху за ди­тину.

— Але во­на не зна­ла, що я щод­ня гра­лася з га­дюкою і ні га­дюка не бо­яла­ся ме­не, ні я її.

— Не бо­яла­ся, бо ти га­дюкою бу­ла міче­на ще до на­род­ження. Ма­ма хо­дила важ­ка то­бою, ко­ли га­дина ско­чила їй на пле­че із слив­ки, а ма­ма скрик­ну­ла: «Ой!» — і вхо­пила­ся паль­цем за ниж­ню гу­бу. Там у те­бе був білень­кий зна­чок. Був?

— Був. І че­рез те я зав­жди ма­люва­ла гу­би.

— Е-е-е… Хто те­бе мав лю­бити, то мав лю­бити зі всіма твоїми зна­ками. А ме­не ніхто ніко­ли не лю­бив. І я бо­яла­ся лю­дей.

— Бо­яли­ся лю­дей?!

— Бо пам'ята­ла, як прий­шли по войні ви­вози­ти наш хутір… Нас не заб­ра­ли, бо всі на тиф бу­ли слабі. І дідо, і твій та­то, і твій вуй­ко Пет­ро. А інак­ше бу­ли би, як ху­доби­ну, гна­ли крізь сніг. І десь у сибірах я та­кож шу­кала би сме­реку, щоб стра­тити­ся.

— А вуй­ко Пет­ро не встиг на ваш по­хорон.

— Ой, мій Пет­русь­ко… У та­ких світах був. Але, мо­же, й доб­ре, що не видів ме­не мер­твою. Як­би по­дума­ла бу­ла про Пет­русь­ка, то хто знає, мо­же, дум­ка про Пет­русь­ка спас­ла би ме­не… але ні, — за­пере­чила са­ма собі баб­ця, — так бу­ло на­писа­но, і так ста­лося. Ка­зала тобі: жінці не мож­на бу­ти са­мотнь­ою. Лиш про це ніхто не ду­має. А я тут му­чуся між та­кими, як са­ма. Стіль­ки біди є в житті у лю­дей, що во­ни не вит­ри­му­ють і й­дуть сю­ди, а тут і так чор­но від го­ря.

Во­на дов­го мов­ча­ла, не­мов пе­реби­рала щось у пам'яті своєї душі. І, на­че спро­вад­жу­ючи ме­не за бра­му, за­пита­ла:

— А ти ще прий­деш до ме­не?

Я не встиг­ла ска­зати їй «так», бо бра­ма за мною за­чини­лася. І якось так див­но, що мені зда­лося — на­зовсім…

На­що ме­не заб­ра­ли, ко­ли я хотіла го­вори­ти і слу­хати? Я б їй теж бу­ла де­що роз­ка­зала. Мені ні з ким тут спілку­вати­ся.

Ко­ли там, у житті, я бу­вала са­мотнь­ою і без­го­лосою, і са­мотність ста­вала нес­тер­пною, я підпи­рала го­лову ру­ками і по­дум­ки го­вори­ла са­ма до се­бе, як до чу­жої лю­дини. Я пи­тала се­бе про щось і са­ма собі відповіда­ла. Ко­ли роз­мо­ва ста­вала для ме­не важ­кою, я й­шла пішки на дев'ятий по­верх у бу­дин­ку, в яко­му меш­ка­ла, і ра­хува­ла східці.

2… 4… 6… 8… 10… 28… 44… 72… 106… Я втом­лю­вала­ся від од­но­манітної лічби, ста­вала край ву­лиці і ди­вила­ся на но­мери ма­шин. У ме­не бу­ла без­до­ган­на пам'ять на но­мери те­лефонів, ма­шин і дні на­род­ження. Да­лекі лю­ди, сіда­ючи за свят­кові сто­ли, не зна­ли, що я про них ду­маю. Мо­лод­шою я мог­ла наб­ра­ти те­лефон іме­нин­ни­ка і на­гово­рити й­ому ку­пу нес­подіва­но приємних ареш­тантів. Для біль­шості це бу­ло не­очіку­вано, а че­рез те приємно. Лиш раз, один раз після та­кого дзвінка, ме­не за­пита­ли, що я хотіла. Ко­ли я від ко­гось чо­гось хотіла, я про це ка­зала, див­ля­чись в очі і не вда­ючись до сло­вес­них вик­ру­тасів.

Ба­гато разів опісля той чо­ловік пи­тав ме­не, чо­му я й­ому ніко­ли біль­ше не дзво­ню і не вітаю з днем на­род­ження.

— Бо я не пам'ятаю ва­шого дня, і мені те­пер тре­ба ди­вити­ся у за­пис­ник, а я ніко­ли не вітаю із за­пис­ни­ка, — відповіла на те я.

Од­нак це та­ке дрібне тут, що я, по­вер­нувшись, про­жила би зовсім інше жит­тя… але як я й­ого про­жила би? І хто мені не да­вав жи­ти по-іншо­му?

Тут я ро­зуміла, що зі мною прий­шли сю­ди всі мої ру­димен­ти й атавізми — і жод­на си­ла не мог­ла їх відібра­ти. Хоч із ме­не все жит­тя на­мага­лися зро­бити зомбі, там їм не вда­лося поз­ба­вити мою ду­шу за­лишків то­го, що де­далі втра­чало ціну і ста­вало май­же ек­зо­тич­ним.

Іноді я ду­мала, що ко­ли б ду­ша, як тіло, мог­ла ди­вити­ся в дзер­ка­ло, во­на б що­разу жа­хала­ся, ба­чачи, як старіє в ній радість, вкри­ваєть­ся змор­шка­ми чуйність, бе­реть­ся си­виною лю­бов, лу­щить­ся ніжність і ви­паро­вуєть­ся доб­ро­та.

Але хто міг пос­та­вити пе­ред ду­шею та­ке дзер­ка­ло, крім са­мого се­бе? А в са­модіяль­но­му дзер­калі все вик­ривле­но на­перед. Че­рез те во­но ста­вало не­потрібним, і десь при­пада­ли по­роха­ми наші прав­диві дзер­ка­ла, а ми ди­вили­ся в якісь інші, і во­ни нас зас­по­ко­юва­ли чи дра­тува­ли, і ста­вали не­вигідни­ми, і ми вже не ди­вили­ся в жодні дзер­ка­ла, окрім дзер­кал рідних і ко­ханих об­лич, шу­ка­ючи в них то­го, чо­го не мог­ли да­ти скляні.

…ХТОСЬ, МА­БУТЬ, і тут, за дру­гим кру­гом чи дру­гим са­дом, дик­ту­вав мені дум­ки і шлях, бо довкіл за­пах­ло вос­ком, і якісь да­лекі зву­ки ду­же пе­чаль­ної му­зики по­чали до­лина­ти звідусіль; во­ни плив­ли, як по­хорон­ний марш, мо­торош­но пес­тя­чи шкіру і на­чеб­то підніма­ючи во­лос­ся.

Але шкіри не бу­ло, во­лос­ся та­кож. Ли­ше щось мо­рози­ло ду­шу.

І я зро­зуміла, що ме­не че­кає но­ве вип­ро­буван­ня в про­зорості са­ду чи в те­мені кру­га.

— Сад вось­мий, — зно­ву ска­зав чий­сь го­лос, і я влетіла, на­чеб­то в сон­це.

Там лег­ко й радісно роз­ли­вав­ся день. Він лив­ся, як світло, як во­да, поб­лиску­ючи чи то снігом, чи ри­бою, що ме­рехтіли пе­реді мною, вра­женою, не да­ючи роз­гледіти се­бе; то на­гаду­вало та­нок чи за­метіль, і во­но бу­ло кра­сивим і чис­тим; во­но круж­ля­ло, міни­лося і обліта­ло так, не­мов­би раділо зустрічі зі мною.

Лиш тоді я відчу­ла, що то є справ­жня німо­та, ко­ли із за­метілі чи то снігу, чи то цвіту зро­била­ся ду­ша, ніко­ли мною не за­бута і не ви­пита; ду­ша, в яку я ко­лись дав­но, ду­же-ду­же дав­но, ди­вила­ся, як у дзер­ка­ло.

І рап­том, прор­вавши дов­ко­лишнє без­ко­неч­не ме­рехтіння і легкі одежі чи німби інших душ, ми ки­нули­ся на­зустріч од­на одній, як в обій­ми, при­пада­ючи обірва­ними кра­ями, круж­ля­ючи в бе­зум­но­му темпі, з без­пам'ят­ною си­лою жа­ги і ра­дості.

О, як жаль, що не­ма очей: во­ни би пла­кали, втішені тим, що пош­ма­товані краї на­ших двох душ на­решті вирівню­вали­ся і ста­вали ціли­ми, і цвіли, і світи­лися, і блистіли.

Як жаль, що не бу­ло рук: во­ни б об­ня­лися з інши­ми ру­ками і зігріва­ли б, і тер­пли б від утіхи.

Це бу­ла бла­годать, зісла­на вось­мим са­дом на мою жи­ву ду­шу, мож­ли­во, те­пер живішу, ніж ко­ли інше.

— Чо­му ти не тіши­лася мені так зав­жди? — без до­кору, але з не­терпінням, за­пита­ла ме­не ду­ша, що за­золотіла між сяй­ва дня, поть­ма­рив­ши всі інші душі, що теж ко­мусь раділи довкіл.

— Бо­горо­дице Діво, ра­дуй­ся, Бла­годат­на Маріє, Гос­подь з То­бою! — заспіва­ла я чо­мусь від нес­подіван­ки, ту­лячись ближ­че до зо­лотої душі, на­че хотіла зро­бити її своєю, і до ме­не приєднав­ся ще один спів.

— Бла­гос­ло­вен­на ти між жінка­ми і бла­гос­ло­вен­ний плід ут­ро­би твоєї. Дос­той­но є, і це є істи­на — сла­вити Те­бе, Бо­горо­дице, зав­жди слав­ну і Пре­непо­роч­ну. Чеснішу від Хе­рувимів і незрівнян­но славнішу від Се­рафимів. Мо­литов на­ших у час терпінь не відкинь, а від бід виз­во­ляй нас, єди­на, чис­та і бла­гос­ло­вен­на… — зав­мер зо­лотий спів, ли­шив­ши по собі да­леке відлун­ня.

І тоді ду­ша моя впер­ше засміяла­ся не в житті, а в смерті.

— То ти і тут співаєш мені дифірам­би?!


— А що, хіба я ць­ого не вмів ро­бити чи за­бував співа­ти тобі хва­лу і сла­ву? — зди­вува­лася зо­лота ду­ша так близь­ко, на­че і справді бу­ла в мені.

— О, ні! Ти співав мені, як Ор­фей, так, що зни­кали всі інші го­лоси, — пал­ко за­пере­чила я.

І у відповідь по­чула зітхан­ня до­кору:

— Але ж не зник­ли на­зовсім…

— Ні, не так, ти не знаєш, — я спро­бува­ла бо­рони­тися.

— Не поспішай… Хоч тут не поспішай! — по­чула на­томість бла­ган­ня. — Ми маємо на­решті час і нат­хнен­ня на­бува­тися тут, скіль­ки за­хоче­мо. І все-та­ки… чо­му ти так не втіша­лася мені там?

— Я бо­яла­ся.

— Чо­го ти бо­яла­ся, моя ластівко? — при­голу­било со­лод­ким го­лосом зо­лото близь­кої душі.

— Я бо­яла­ся втіша­тися.

— «Ду­ше моя, ду­ше душі моєї»… — гірко про­шепотів го­лос чиїсь ду­же знай­омі сло­ва, і я зно­ву га­ряче зат­ре­пета­ла:

— Але ж ти теж бо­яв­ся! Усі бо­яли­ся. Бо час на­шого жит­тя був страхітли­вий. Хіба ти за­був? Він був на­чине­ний ла­ман­ням хребтів і реп­ресіями. Він наскрізь був брех­ли­вий — наш із то­бою час!

Го­лос об­гортав ме­не, не чу­ючи слів.

— Ти бо­яла­ся мо­го віку?

Сль­ози зду­шили ду­шу. Чо­му во­ни не про­лива­ють­ся на й­ого зо­лоті гру­ди, на й­ого зо­лотий живіт; чо­му во­ни кам'яніють і не да­ють го­вори­ти? То пус­те, що ми те­пер маємо скіль­ки зав­годно ча­су! А як­що і тут не маємо? Як­що нас і тут роз­лу­чать, як роз­лу­чили в житті?!

Ні, ми му­симо ви­гово­рити­ся вже, не відкла­да­ючи на потім, бо потім зно­ву ство­рять якусь ли­ше од­ну партію, ви­кон­ко­ми і об­ко­ми, при­дума­ють інструкції і мо­ральні ко­дек­си ти­ранії чи де­мок­ратії, і во­ни зно­ву наг­ля­дати­муть за на­шими ду­шами, во­ни зволіють усуспіль­ни­ти ба­жан­ня, — а потім ви­турять їх на якусь пло­щу Квітів для при­люд­ної інквізиції. «А у єзуїтів — всі май­да­ни квітів», — не­дарем­но пи­сав ко­лись один із моїх при­ятелів. Єзуїти від жи­вих душ пус­тять у чор­ний дим най­кра­щий твій цвіт під регіт юр­би і зап'ють уве­чері шам­пансь­ким, ко­жен біля кот­роїсь своєї пасії, чу­ючи, як под­зень­ку­ють і на нь­ому ланці стра­ху і не­пев­ності: а що, ко­ли зав­тра їх та­кож при­люд­но спа­лять і пус­тять за вітром спа­лені душі наг­ля­дачів?

О, ні, ми му­симо з'ясу­вати усе те­пер, уже.

І ду­ша моя за­гово­рила:

— Ні! Я тво­го віку не бо­яла­ся ніко­ли. Ніко­ли! Але ти сам нав­чав ме­не бо­язні.

— Я?! Я те­бе нав­чав бо­язні? Та я виз­во­лив те­бе із пан­цирів са­мот­ності! Я розірвав усі пу­та і па­вутин­ня, що об­мо­тува­ли те­бе ро­ками! Я, що зро­бив з те­бе скрип­ку, яка го­вори­ла без смич­ка?! Я, що нех­ту­вав ча­сом, об­ста­вина­ми, умов­ностя­ми?! І ти ка­жеш, що я те­бе вчив бо­язні?!

— Так, це все прав­да, але прав­да не вся. Нех­ту­вати будь-чим та­кож тре­ба вчас­но… А ти зад­ля ме­не не знех­ту­вав своєю кар'єрою.

— Ну навіщо ти ме­не дій­маєш те­пер цим? Ти ж знаєш, чим бу­ла для ме­не ро­бота. Ні сім'я, ні друзі, ніщо — лиш ро­бота.

— Ти ме­не не ро­зумієш. Кар'єра і ро­бота — це різні речі. А ти ніко­ли не був прос­то робітни­ком. Але я ка­жу про інше…

— То ти хо­чеш ска­зати, що я був кар'єрис­том?

— Ні, і кар'єрис­том ти не був, але ти хотів біль­шо­го бла­говоління, ніж мав. А біль­шо­го тобі ніхто і не дав би, бо тобі й так не бу­ло рівних. Але ти хотів ма­ти ме­не і вод­но­час бу­ти чис­тим і не зап­ля­мова­ним пе­ред усіма жан­дарма­ми отої не­щад­ної партії і пе­ред її фаль­ши­вими ко­дек­са­ми честі. А так не бу­ває.

— Ти са­ма ска­зала, що та­кий був час. Але ж той час ми­нув, а ти і тоді не за­хотіла бу­ти зі мною на­зав­жди.

— О, мій лю­бий… — ви­дих­ну­ла моя скипіла від давнь­ого бо­лю і об­ра­зи ду­ша. — Ми­нув не тіль­ки той час. Ми­нуло щось біль­ше. І я зро­зуміла, що мо­жу жи­ти без те­бе.

— Мо­жеш із інши­ми?

— Не з інши­ми, але без те­бе. Я те­бе швид­ко наз­до­ганя­ла в усь­ому — і в який­сь день зро­зуміла, що в чо­мусь та­ки наз­догна­ла і в чо­мусь та­ки ми вирівня­лися. І я змог­ла без те­бе. А інші… ме­не до них гнав го­лод са­мот­ності. Інші бу­ли ме­тели­ками. Во­ни зго­рали, навіть не доліта­ючи до мо­го вог­ню, і тіль­ки за­лиша­ли в душі по­рожні ніші. Та й хіба во­ни зна­ли, до яко­го вог­ню летіли?

— О, те­бе міг зна­ти лиш я… — зас­тогнав зо­лотий го­лос біля ме­не, за­лива­ючи ду­шу давнім жа­ром прис­трасті і не­терпіння. — Але як ти мог­ла відмо­вити­ся від ме­не, ко­ли ти ме­не зав­жди лю­била?! Ти ску­па, я знаю, ти не хотіла ка­зати ць­ого, але ж ти ме­не лю­била, прав­да? — ка­тував го­лос, не зна­ючи, що те­перішні й­ого тор­ту­ри дужчі, ніж у най­бо­лючішу мить роз­стан­ня.

Я дов­го мов­ча­ла. Жар ми­нулої прис­трасті пік ду­шу, по­шар­па­ну тією па­лючою прис­трас­тю, як па­рус вітриль­ни­ка бу­рею. Спо­гад не да­вав го­вори­ти. Але те, що я відповіла, бу­ло нес­подіва­ним навіть для ме­не.

— Я те­бе люб­лю і те­пер. Моє тіло, з яко­го ти зро­бив ко­лись скрип­ку, без те­бе струх­лявіло і вмер­ло ще до моєї смерті, бо во­но бу­ло відда­но іншо­му, але моя ду­ша навіки го­рить то­бою, і пла­че то­бою, і те­пер ще хо­че те­бе. То го­лод, то спра­га, нев­то­лен­на спра­га і го­лод ки­да­ють ме­не до те­бе, ніко­ли не за­буто­го і не спи­того ніко­ли.

— Ти що, про­щаєшся зі мною?—зля­кала­ся пос­таріла враз і змер­кла ду­ша моєї вічної лю­бові і, на­че за­хища­ючись, скрик­ну­ла у сяй­во дов­ко­лишнь­ого світу: — Не ви­нен я, го­лубонь­ко моя, не ви­нен… Я хотів те­бе заб­ра­ти до се­бе… але я не ви­нен, що знай­шов те­бе, ко­ли вже був за­цемен­то­ваний ди­яволь­ською си­лою обов'язків, по­чес­тей, рангів, ре­галій, де­путатс­тва, ака­демічності, бісівщи­ни, відповідаль­ності, шан­та­жу, підоз­ри і на­маган­ня не ма­ти за со­бою гріхів.

— Я твій найбіль­ший гріх, як­що справді існу­ють гріхи на світі, бо я про­жила, так і не роз­крив­шись, як тро­ян­да пе­ред сон­цем, пе­ред усіма при­нада­ми зем­но­го жит­тя, — за­пере­чила я ду­же літній «душі душі моєї», що старіла і в'яла на неісну­ючих очах.

— Ні! Ніко­ли ні! Як­що ще бу­де Суд­ний день, то я й там ска­жу, що ти бу­ла моєю єди­ною прав­ди­вою радістю у житті і по смерті. Прав­ди­вою радістю, чуєш? Бо тут ніщо не втіши­ло б ме­не так, як зустріч з то­бою.

— Навіть, ко­ли б усі га­зети світу вий­шли з твоїми пор­тре­тами? — вщип­нув мій го­лос.

— Лю­ба моя ди­тино… Ти зав­жди бу­ла ко­лючою. І я не гніва­юся. Але щоб ти зна­ла те, що я те­пер знаю на­пев­не: жод­на у світі розкіш не вар­та бу­ла блис­ку твоїх очей і бит­тя тво­го сер­ця під ру­кою. Я тут дав­но, і мені вид­но кра­ще.

— …А ти хотів зустріти­ся зі мною уже тут, по всь­ому? — за­пита­ла я ти­хо, пе­рече­кав­ши хви­люван­ня.

— Я знав, що ми тут ко­лись зустріне­мося. Але тут не існує відчут­тя ча­су. Час три­ває по­за ци­ми са­дами, і я не знав, ко­ли тобі мо­же прий­ти по­ра зустріти­ся зі мною. Од­нак ти прий­шла заш­видко. Твоїх ро­вес­ників тут ма­ло. Я зрадів, але те­пер відчу­ваю, що ти пок­ва­пила­ся прий­ти. Чо­му ти тут?

— Ма­буть, мій го­дин­ник зу­пинив­ся, — відповіла я, не за­мис­лю­ючись.

— Я шу­кав, щоб ко­гось за­пита­ти про те­бе, але потім по­думав: а навіщо? Як­що те­бе не­ма тут, то ти є там, ти там ко­гось лю­биш, ти там старієш, а навіщо мені бу­ло зна­ти про це, ко­ли ти в мені за­лиши­лася мо­лодою співу­чою скри­поч­кою…

— Ба­чиш, ти й тут зос­тався егоїстом, — дорікну­ла я і по­чула:

— А хіба ти не збаг­ну­ла, що лю­бов — це найбіль­ший егоїзм з усіх, що є на світі? Ли­ше лю­бов три­має жит­тя і дає й­ому ди­хан­ня. Лю­бов — це вісь, нав­ко­ло неї обер­таєть­ся усе-усе на світі. Усе, ро­зумієш?

— Але ж нас там учи­ли, що світ три­маєть­ся на відда­ності іде­ям. І що са­ме ідеї, а не лю­ди — най­важ­ливіше в житті. Хіба не це нас роз­лу­чило? — за­пита­ла я пал­ко.

— Будь-які, навіть най­дурніші, речі самі по собі не роз­лу­ча­ють лю­дей, — нав­ча­ла ме­не знов мо­лодіюча ду­ша моєї давньої лю­бові. — Лю­дей роз­лу­ча­ють наслідки ви­хован­ня.

— А хіба нас не ви­хову­вали са­ме на цих по­нят­тях — по­нят­тях мер­твих фан­томів? Ти на що змар­ну­вав своє жит­тя?

— О, так… Спер­шу я ут­вер­джу­вав патріотич­ний то­таліта­ризм, зго­дом патріотич­ний де­мок­ра­тизм… А це іграш­ки. Всь­ого лиш блис­кучі іграш­ки. Ок­ре­ма лю­дина ва­жить біль­ше.

— Це ти ка­жеш звідси, — за­пере­чила я.

— Так, я дій­шов та­кого ро­зуміння лиш тут. А там — це бу­ли ви­тон­чені катівні для душ і доб­ре змай­стро­вані інстру­мен­ти для роз­бра­ту. Лю­ди там при­думу­вали різні па­фосні, але фаль­шиві речі, до­волі час­то підміня­ючи їх по­нят­тям патріотиз­му. А вирізня­тися мож­на й не цим.

— А чим?

— Пра­цею і та­лан­том.

— А як­що не­ма та­лан­ту?

— Ка­жу тобі, пра­цею. По­ки ми при­думу­вали бряз­каль­ця, світ ду­мав го­лова­ми і пра­цював ру­ками. Пра­ця — ось що є най­ви­щий патріотизм. Жодні сло­ва не замінять праці. Бен-Гуріон, перш ніж тво­рити дер­жа­ву, роз­ки­дав гній у кібуці.

— Що ти хо­чеш ска­зати цим, мій філо­софе? Ад­же я пра­цюва­ла сло­вами. То це не був патріотизм?

— О, нес­тер­пна і не­мож­ли­ва жінка… Ти де­сят­ки разів бу­ла за кор­до­ном. Ти ба­гато там чу­ла роз­мов про патріотизм і дер­жа­ву?

— Я прос­то ба­чила втілен­ня патріотиз­му і відчу­вала си­лу дер­жа­ви. Але для то­го, щоб ба­чити їхні ре­зуль­та­ти, тре­ба бу­ло їх ви­хова­ти.


— Ні, го­лубонь­ко, й­ого прос­то не потрібно пе­рери­вати — при­род­ний про­цес ви­хован­ня, — ні на­мага­ючись ви­най­ти ко­лесо, ні май­стру­ючи ра­кету, ні ви­дозміню­ючи на до­году кон'юн­ктур­ни­кам по­нят­тя лю­бові до вітчиз­ни.

— А ре­волюції, вій­ни?

— А що, німці не во­юва­ли? Чи тур­ки не бу­ли биті на­ми? Де те­пер німці? Де те­пер тур­ки? Чи міг хто ко­ли у­яви­ти бо­дай у п'яно­му сні, що биті біль­шо­вика­ми німці, че­рез шістде­сят років го­вори­тимуть в унісон із вну­ками біль­шо­виків, на­мага­ючись пе­рек­ласти свої зло­чини на де­кого з нас,

що ме­тав­ся тоді між дво­ма пас­тка­ми — чер­во­ною і ко­рич­не­вою? А ми, ми, такі за­тяті і праць­овиті, не спро­може­мося й до­тепер розвіяти спіль­ну брех­ню ко­лишніх ан­та­гоністів, а те­пер — най­любіших спіль­ників.

Ти ка­жеш, що ти пра­цюва­ла сло­вами. Але ти са­ме пра­цюва­ла, а не го­вори­ла. У ць­ому й по­лягає вся різни­ця між патріотич­ною ба­лака­ниною і патріотич­ною пра­цею.

— Бо­же… — зда­лася я, — хіба не про ці речі ми спе­реча­лися з то­бою у житті? Хіба нам ні про що біль­ше го­вори­ти тут, ко­ли ми від усь­ого вільні: і від патріотиз­му, і від то­таліта­риз­му, і навіть вільні від сво­го сер­ця, яке ба­ламу­тило на­ше жит­тя на землі?

І тоді зо­лота ду­ша засміяла­ся — роз­ко­тис­то, го­лос­но, на весь сад.

— Го­вори­ли… Од­нак усе бу­ло нав­па­ки. Це ти мені тоді більш інтуїтив­но, аніж від знань, ка­зала те, про що я тобі ка­жу ли­ше те­пер. Я ду­мав, що ти ще мо­лода, і — твоя прав­да — вчив те­бе бо­яти­ся. Бо я хотів те­бе убе­рег­ти. Лу­ша твоя бу­ла чис­та і ка­тего­рич­на, і на та­ких тоді по­люва­ли дво­ногі ша­кали. На твій вік при­пав апо­гей кри­вавих по­лювань. Ша­кали тро­щили живі душі, нез­ва­жа­ючи ні на що.

— То ти хотів до­помог­ти їм зро­бити ме­не не­чис­тою і менш но­ровис­тою і че­рез те вчив бо­яти­ся?! — зди­вува­лася я.

— Ні, я хотів, щоб ти бу­ла обач­ною, щоб ти ду­мала, перш ніж щось ро­бити.

— Це на­зиваєть­ся — хотів ук­ласти ме­не у прок­русто­ве ло­же, у доз­во­лені рам­ки. От­же, моя ка­тего­ричність, на твою дум­ку, ма­ла бу­ти до­зова­ною? Так?

— На­зивай, як хо­чеш… Я прос­то волів, щоб ти на все ма­ла свою міру. Ось са­ме че­рез те я чи­нив так, щоб у тобі три­мало­ся тро­хи стра­ху, який галь­му­вав би твою при­род­ну різкість і не­пос­тупливість. Дур­не діло — не хит­ре. А в мо­лодості муд­рості не­ма… Мій досвід дик­ту­вав мою де­що жорс­тку во­лю що­до те­бе, бо я лю­бив те­бе і бо­яв­ся за те­бе. Але жод­ним чи­ном я не хотів ску­вати те­бе чи об­ме­жити.

— І що з то­го вий­шло? — чи то жаль, чи іронію вкла­ла я у сло­ва.

— Вий­шло те, що вий­шло, і не біль­ше… Ти навіть са­ма не знаєш, що я до­сяг­нув сво­го. До­сяг­нув — і тоді ти зро­зуміла, що вже мо­жеш без ме­не. Ти ска­зала, що в який­сь мо­мент наз­догна­ла ме­не. Це, прав­да, не зовсім так. Ми наб­ли­жали­ся один до од­но­го з ша­леною си­лою, че­рез те став­ся мов­би роз­ряд, нас уда­рило, як блис­кавкою, і роз­ве­ло. Але ти му­сиш зна­ти, що я гор­дився то­бою.

— Так ка­зав мені і мій чо­ловік.

— Бу­ла дур­на дівка і ли­шила­ся дур­ною… — засміяв­ся зо­лотий го­лос. — Я то­бою гор­дився, як своєю ди­тиною, а не власністю, своєю ди­тиною, ро­зумієш? А це різні речі. І все ж, оче­вид­но, те­бе цілком не впо­люва­ли, ко­ли ти так ра­но прий­шла сю­ди. Так що ти пок­ви­тала­ся зі мною, моя люб­ко. Бо ти жінка, і ти мудріша.

— Не відпус­кай ме­не біль­ше від се­бе…

— На те я не маю волі. Мо­же, ти літа­тимеш ви­щими са­дами, а потім са­ма вер­нешся до ме­не знов, а мо­же, за­лишиш­ся десь в іншо­му са­ду і зга­дува­тимеш про ме­не… а мо­же, уже і не зга­дува­тимеш. Це вже як за­бажає во­ля Бо­жа.

— Ачо­му ти в ць­ому са­ду, а не в іншо­му?

— Не знаю… Мені тут лег­ко і не са­мотньо. Я був у ба­гать­ох са­дах, але тут мені най­кра­ще. Зна­чить, я зас­лу­жив ць­ого са­ду і зас­лу­жив, щоб ти прий­шла до ме­не. І мені вже біль­ше нічо­го не тре­ба. Я тут віль­ний ро­бити те, чо­го не ро­бив у житті. Я тут прос­то жи­ву, жи-ву-у-у…

— Але я не віль­на не ду­мати про те­бе!

— Знаю, що ти ніко­ли не бу­ла віль­на від ме­не, але я те­бе не мо­жу звіль­ни­ти від твоєї не­волі.

— А я й не хо­чу.

— То доб­ре. Лиш не­доб­ре, що ми ніко­ли не бу­демо ра­зом навіки.

— Звідки ти знаєш? Я ще по­вер­ну­ся.

— Ні, ма­буть, ти не по­вер­нешся біль­ше… Але чо­му ти не хотіла бу­ти моєю? — не вга­мову­вав­ся го­лос зо­лотої душі, що при­хиля­лася, мов цілу­вала по­шар­пані мої краї.

Як я мог­ла ска­зати ць­ому ко­лись кра­сиво­му, фа­натич­но­му чо­ловікові, що я бо­яла­ся. Бо­яла­ся, що ко­лись й­ого лю­бе жи­ве об­личчя скам'яніє на моїх очах і мені до­ведеть­ся цілу­вати й­ого мер­тво­го?! Він не міг умер­ти для ме­не. Він і те­пер не вмер, бо я не три­мала своєї теп­лої ру­ки на й­ого хо­лод­них паль­цях і мої палкі ус­та не тор­ка­лися й­ого зас­тигло­го чо­ла. Я вже вмер­ла, бо ба­чила своє мер­тве тіло, а й­ого мер­твим не ба­чила ніко­ли. От­же, він пе­режив ме­не. І ми не зустріне­мося біль­ше ніде. І не зів'януть наші обій­ми і на­ша жа­га ніко­ли, бо ко­жен із нас пе­релив їх у те, чо­му бу­ли чес­но віддані в житті — своїй улюб­леній справі.

Отож на­ша лю­бов без­смертна?!

Я мов­чки ди­вила­ся на нь­ого дов­го-дов­го і, на мить у­явив­ши й­ого ко­лись не­тер­плячі ус­та і па­ла­ючі до­лоні на моїх гру­дях, по­маха­ла й­ому ду­шею, мов кри­лами, і роз­та­нула за ся­ючою бра­мою вось­мо­го са­ду, гна­на жа­лем і радістю нездій­снен­но­го, за­те со­лод­ко­го і не­забу­того сер­дечно­го тре­пету. Та­ка лю­бов бу­ла вар­та та­кої му­ки…

АЛЕ ДУ­ША МОЯ ЛЕТІЛА ви­ще і ви­ще, і чим ви­ще, тим лег­ше і радісніше.

І я ду­мала: чо­му, пе­режив­ши пот­рясіння і пе­чаль у кож­но­му крузі, мені що­разу ста­вало лег­ко? Так, ніби я що­разу ви­ходи­ла з ку­пелі. Ні, я не мог­ла очи­щати­ся. Бо в то­му, що я пе­режи­ла тут, по смерті, не бу­ло сквер­ни. То бу­ло моє ми­нуле. Але то не сквер­на.

А що тоді сквер­на? Я не зна­ла нічо­го. Я про­жила у пе­ревер­ну­тому світі, як у бо­жевільні, де все існу­вало нав­па­ки: лю­ди, речі, істи­ни. То як я мог­ла зна­ти, що є сквер­на? Єди­не, чо­го я там нав­чи­лася са­мотуж­ки, — розрізня­ти доб­ро і зло. А біль­ше нічо­го.

У ка­зармі, де всіх зму­шува­ли підстри­гати­ся од­на­ково і зав'язу­вати од­на­ково шнур­ки на од­на­кових че­реви­ках, лиш ве­лика си­ла волі мог­ла зро­бити те­бе не та­ким, як усі. Але доб­ро і зло, мо­же, та­ки най­кра­ще пізна­ють­ся в ка­зармі. А я все своє жит­тя про­жила в ка­зармі, під свист ба­тогів без­со­ром­них наг­ля­дачів.

Я засміяла­ся са­ма до се­бе: то я міліта­рис­тка? Але в житті ме­не на­зива­ли па­цифісткою. Я хотіла всіх зро­зуміти і всіх по­мири­ти. А це бу­ло не­без­печно, бо ба­гато хто не хотів ми­рити­ся. Во­ни ду­мали, що жи­тимуть вічно. Так і відхо­дили неп­ри­мирен­ни­ми з бра­тов­бивчо­го краю,

не нав­чившись нічо­го про­щати і ро­зуміти у бе­зум­но­му леті амбіцій і влас­ної зах­ланності, а нас­правді — жа­люгідної ни­цості й ду­шев­ної по­рож­нечі таїм, де три­вали вічні по­шуки ко­леса, яке вже ти­сяча років кру­тило­ся під бо­ком. І ніхто не хотів спи­нити без­ре­зуль­татні шу­кан­ня.

З тим я й по­кину­ла дур­ний світ сліпо­ти і глупс­тва.

…І перш ніж незмінним го­лосом мені бу­ло повідом­ле­но про дев'ятий сад, я летіла крізь суціль­ний гамір, ду­же схо­жий на що­ден­ний зем­ний. Од­нак у нь­ому не бу­ло чу­ти ні знер­во­ваності, ні злості. Він на­гаду­вав гамір на­тов­пу, який че­кає на зе­лене світло на пе­рех­ресті.

Ко­ли я влетіла у нас­тупний сад, ма­ла час роз­гледіти­ся.

До ме­не ніхто не поспішав, ме­не ніхто не кли­кав. І я ди­вила­ся, як див­но і нез­багнен­но мир­но го­монять між со­бою зграй­ки душ. Їх тут ба­гато, од­нак їм бу­ло прос­то­ро. Душі пе­рехо­дили від од­но­го гур­ту до іншо­го, про щось пе­ремов­ля­ючись і сміючись, і ніде не бу­ло вид­но бо­дай од­ної са­мотньої.

Усе, як у житті, окрім са­мот­ності, по­дума­ла я і поп­ливла в бік пер­шої-ліпшої зграй­ки.

— Ох-хо-хох-ох… і ти вже тут, моя ди­тино, — за­оха­ла до ме­не ду­ша, що ви­ок­ре­милась пер­шою.

До неї до­дав­ся цілий гурт го­лосів, ут­во­рив­ши справжній гар­ми­дер.

Моя ду­ша тро­хи відсту­пила, ба­жа­ючи роз­гледітись і по­гаму­вати хви­люван­ня, що охоп­лю­вало її з кож­ним но­вим го­лосом. Го­лоси ста­вали впізна­вани­ми, і я пе­реля­калась: за яки­ми ж за­кона­ми по­будо­вано бут­тя в не­бес­но­му домі, ко­ли ти тут зустрічаєшся з усіма тобі відо­мими ко­лись людь­ми, му­сиш з'ясо­вува­ти свої з ни­ми сто­сун­ки і відбу­вати по­рахун­ки за ми­нуле?

Хіба біль­ша час­ти­на жит­тя бу­ла змар­но­вана не на ці ж речі?

Хіба не ча­вили твою ду­шу, як сли­ву, без­ко­нечні век­селі боргів, пре­тензій, нев­до­волен­ня, брехні, нак­лепів, заз­дрості?

Хіба те­бе там не­дос­татньо топ­та­ли нес­та­чами, при­нижен­ня­ми і блаз­ню­ван­ням, щоб звідси зно­ву вер­та­ти ту­ди, де ти по­чував­ся сли­маком і роз­тертою під підош­ва­ми сли­ною?! І ніщо таїм не спізна­лося так пов­но, як страж­дання та гірко­та.

То навіщо те­пер? По всь­ому?

Я в чер­го­вий раз по­мили­лася. Ті, що наб­ли­жали­ся гур­том і го­моніли між со­бою, не вис­тавля­ли мені жод­них ра­хунків. Чи во­ни зна­ли, що мої ра­хун­ки нуль­ові, чи їм не хотіло­ся псу­вати моє пе­ребу­ван­ня тут? Не знаю… Во­ни ли­ше де­що уточ­ню­вали. Оче­вид­но, біль­ше для се­бе, ніж для ме­не.

Го­лос, що пер­шим ви­ок­ре­мив­ся з гур­ту, на­лежав моєму ко­лишнь­ому… але я за­тина­юся. Я не знаю, як точніше ска­зати, чий це був го­лос.

— Чо­му ти му­чиш­ся? — до­поміг він мені. — Ти не мо­жеш ме­не зга­дати?


— Ні, я вас не за­була… Од­нак я не знаю, як ска­зати, ким ви мені до­води­лись.

— Я тобі до­помо­жу… — Ду­ша об­летіла круг ме­не і за­гово­рила: — Але спер­шу ска­жи мені, чо­му ти пе­рев'яза­ла свій ру­кав тра­ур­ною стрічкою че­рез місяць після моєї смерті, ко­ли от­ри­мала від мо­го си­на лис­та, що ме­не вже не­ма? Та ти не мо­жеш пам'ята­ти ць­ого… Ти тоді бу­ла ще ду­же мо­лодою, щоб усвідом­лю­вати, що ти нас­правді ро­биш.

— Ні, я пам'ятаю… — за­пере­чила я. — Тоді для вас нічо­го біль­ше я вже не мог­ла зро­бити.

— У твоїй пам'яті збе­рег­ло­ся, як ти прий­шла після лекцій в універ­си­теті до сво­го при­яте­ля з чор­ною пов'яз­кою?

— Так, і тоді мій при­ятель вжах­нувся: «Що в те­бе тра­пилось?». Я ска­зала: «Ме­не навіки по­кинув мій най­кра­щий друг». А він по­хитав го­ловою: «Ой, ди­тино…». І все.

— То я тобі був дру­гом? Я ж тобі міг дідом бу­ти!

— Ні, не зовсім дру­гом.

— А як вас там учи­ли на­зива­ти та­ких, як я? Учи­теля­ми? Нас­тавни­ками?

— Нас не вчи­ли ду­мати про та­ких. Не знаю… Ви не ма­ли у ме­не оз­на­чен­ня, хто ви, але всі ваші лис­ти я зберігаю досі. Ні, — поп­ра­вила са­ма се­бе. — Я збе­рег­ла їх і ли­шила своєму си­нові.

— Ти збе­рег­ла лис­ти ста­рого напівгра­мот­но­го чо­ловіка?

— Ні, мій дру­же. Ви маєте рацію, як лю­били ка­зати у нас. Жаль, що я їх не об­на­роду­вала ба­гать­ом гра­мотіям сво­го ча­су. Гра­мота — це од­не, а сер­це — це щось інше. У тих лис­тах, окрім на­уки, бу­ло сер­це.

— От­же, я не­дарем­но дбав про те­бе, як садівник про квітку у своєму го­роді. Ти бу­ла дівчин­кою, ко­суль­кою, та я відчув у твоїх пер­ших нев­прав­них тодішніх пи­сан­нях щось жи­ве і ду­же враз­ли­ве. Але я те­бе пізнав ли­ше по смерті. Це, знаєш, як за те­орією ек­зистенціоналізму… Ко­ли ти й­шла містом із чор­ною пов'яз­кою і пла­кала, і на те­бе ззи­рали­ся лю­ди… ти ви­тира­ла сль­ози ру­ками, і я звідси бо­яв­ся, щоб ти не пот­ра­пила під ко­леса ма­шини… як­би я міг, я тоді був би рвав на собі во­лос­ся з жа­лю до те­бе. Але тут не­ма ні го­лосу, ні во­лос­ся… Див­но, що ти ро­зуміла стар­ших, але те­бе чо­мусь не ро­зуміли твої ро­вес­ни­ки.

Ве­селий сміх, що до­линув зблизь­ка, обірвав на­шу роз­мо­ву і не дав мені за­гово­рити до сво­го ко­лишнь­ого дру­га, стар­шо­го від ме­не на п'ять де­сятків літ. Він для ме­не був учи­телем не в школі.

— Ска­жи мені «дя­кую», Марічко, що не бив те­бе по паль­цях, ко­ли ти пи­сала хімічним олівцем по всіх вікон­них ра­мах у нас у хаті.

Ой, Ян­ку-Іван­ку… со­лод­кий мій вуй­ку. Сліди від моїх олівців не за­малю­вала фар­ба на ва­ших вікнах і до­тепер.

— А, Гос­по­ди, як во­ни дві нес­ли ме­не з моєю донь­кою на ру­ках у ту ре­анімацію… — го­ворив не пе­рес­та­ючи. — А це ж во­на ме­не наз­ва­ла Ян­ком, так і вмер Ян­ком, бо Марічка ма­лень­ка бу­ла, го­вори­ти доб­ре не вміла і не мог­ла ска­зати «Й­ван­ко». А як ве­лика ста­ла, то доб­ре ка­зала Іван­ку хлоп­цям чи ні? — пи­тав ме­не вуй­ко. — Пев­но, що доб­ре! А для ме­не дівчин­кою ли­шила­ся і до­тепер… А що там те­пер тітка моя ро­бить?

— Пла­че, вуй­ку Ян­ку.

— До­тепер пла­че? — зас­му­тив­ся він.

— До­тепер.

— А за мною до­тепер хтось пла­че? — до­лучив­ся до нас трь­ох пе­чаль­ний жіно­чий го­лос.

Я і й­ого впізна­ла. Це був го­лос моєї ко­лишньої шкіль­ної вчи­тель­ки.

— Си­ни пла­чуть, — відповіла я і хотіла до­дати ще щось, та інше «щось» зу­пини­ло.

Я не мог­ла при­гада­ти що. Нес­подіва­но мені до­поміг вуй­ко Ян­ко.

— Гос­подь із ва­ми, не ка­зав вам, учи­тель­ко, ніко­ли і не ска­зав би без неї, але ко­ли во­на вже тут, — на­хилив­ся до вчи­тель­ки, — то ска­жу, бо пе­че ме­не… ой, пе­че… Ви на­що їх у школі кла­ли на коліна і бан­де­рами об­зи­вали?

Вуй­ко за­мовк.

Мов­ча­ла і ду­ша моєї вчи­тель­ки.

Ста­ло ти­хо й нез­ручно.

— Тут не пе­реріка­ють­ся, — спро­бував заг­ла­дити за­палу бу­ло нез­ручність го­лос мо­го літнь­ого дру­га.

— А ми й не пе­рерікаємо­ся, — по­яс­нив Ян­ко. — Я ли­ше хо­чу для се­бе де­що уточ­ни­ти. Це вже нічо­го не дасть, але! Але оця ось ди­тина якоїсь то дни­ни прий­шла зі шко­ли і ду­же пла­кала, а во­на бу­ла як­раз після опе­рації, ще руб­чик на жи­воти­кові доб­ре не за­гоївся, а пла­кала страш­но, бо во­ни там у класі не зна­ли, як розв'яза­ти за­дач­ку — і ви всіх пок­ла­ли на коліна. Це був ли­ше п'ятий клас шко­ли, лю­ди добрі! А во­на, ця моя ма­лень­ка ди­тин­ка, не ста­ла на коліна. Всі ста­ли, а во­на з дво­ма хлоп­ця­ми — ні. Але прий­шла до­дому та й пи­тає: а хто то є «бан­де­ри» і хто з вас був у бан­де­рах, що на­ша най­кра­ща вчи­тель­ка так лю­тила­ся на них ду­же і на коліна нас кла­ла за бан­дерів? То вам тре­ба бу­ло це ро­бити? — звер­нувся Ян­ко до моєї вчи­тель­ки. — Тре­ба бу­ло, щоб вам те­пер кістки у гробі пе­ревер­та­лися?

— Лишіть, вуй­ку, — втру­тила­ся я. — Ко­ли б те­пер бу­ли такі вчи­телі, як бу­ли у ме­не, те­пер би та­кож ба­гато чо­го по-іншо­му бу­ло. А тоді час був та­кий, що нас усіх на­зива­ли бан­де­рами, убій­ни­ками, ко­лабо­ран­та­ми, прис­лужни­ками. Гос­по­ди пра­вед­ний, ким лиш нас не на­зива­ли?!

— А ко­ли ти й­шла сю­ди, той час там уже ми­нув чи ще ні?

— Ще ні… — зітхну­ла я.

— А ти ка­жеш. Та за та­ку чор­ну неп­равду я сам би ішов у бан­де­ри! — не на жарт розій­шов­ся Ян­ко.

— Ой, звідси піде­те… — Як­би він мав ву­са, я би по­дума­ла, що мій давній друг усміхаєть­ся в них.

— А ви приїха­ли з Ве­ликої Ук­раїни ме­жи бан­де­ри, — роз­верну­лася вуй­ко­ва ду­ша до вчи­тель­чи­ної, — усе жит­тя про­жили ме­жи бан­де­рами, ха­ту ме­жи бан­де­рами по­буду­вали ру­ками бан­дерів, дітей ме­жи ни­ми ви­году­вали і там ли­шили, і бан­дерівсь­ка зем­ля вас по­хова­ла в собі. Ще й учні ваші бан­дерівські квіти на ва­шу мо­гил­ку но­сять і служ­би у церкві за упокій най­ма­ють. То є у вас людсь­ка совість після та­кого?!

— Ме­не до вас у се­ло прис­ла­ли… — на­решті за­гово­рила зніче­ним го­лосом моя ко­лиш­ня вчи­тель­ка. — Нам так ка­зали…

— Або ви самі не виділи, ме­жи яки­ми людь­ми жи­вете! — на­чеб­то сплес­нув ру­ками вуй­ко. — Але ж вас си­лою ніхто не три­мав ме­жи ти­ми во­рога­ми!

— Мені бу­ло там доб­ре, — приз­нався жалісли­вий го­лос. — А час був та­кий, що тре­ба бу­ло ка­зати так, як тре­ба бу­ло. А я вже вмер­ла, то й не знаю, як во­но бу­ло нас­правді.

— Мож­на бу­ло ка­зати, а мож­на бу­ло й мов­ча­ти… — оз­вався мій літній друг. — Ви ж їх ра­хунків і буквів учи­ли, а не ґве­ри в ру­ках три­мати! Ме­не та­кож до них прис­ла­ли, як на зас­лання… І я за­мовк, але я пи­сав лис­ти цій дівчинці, ко­ли во­на пішла вчи­тися, аби во­на жит­тя ро­зуміла, а ви її на коліна хотіли пос­та­вити… Знаєте, — м'яко закінчив він, — я вам не дорікаю, бо тут не вар­то, але, мо­же, че­рез та­ких, як ви, той час і не ми­нув до­тепер. І скіль­ки лю­дей пов­ми­рало, так і не дізнав­шись прав­ди. А гріх на ду­шу взя­ли, як ви. Оце і все, що я хотів ска­зати…

Я за­маха­ла кри­лами у на­маганні при­пини­ти без­глуз­ду те­пер су­переч­ку, але мені тут не да­ли за­гово­рити.

…Ле­тячи ку­дись далі й далі, я ду­мала: чи не ви­тури­ли ме­не за щось із ць­ого са­ду, де я всіх упізна­вала і з усіма ма­ла про що го­вори­ти? Ні, я зовсім не ма­ла наміру спе­реча­тися. Я втра­тила цікавість до су­переч­ки ще в житті. Але я хотіла роз­мо­ви. Прос­то роз­мо­ви і яко­гось доб­ра чи бо­дай й­ого літеп­ла. А мо­же, тут? У нас­тупно­му са­ду? Як­що ще є та­кий.

Од­нак мій політ за­тягу­вав­ся, і я усміхну­лася: а­ерод­ро­ми, ма­буть, не прий­ма­ють, не­поса­доч­на по­года на не­бесах. Але й землі вже не вид­но.

То звідки во­ни всі — дав­но по­мерлі — зна­ли, що ро­било­ся знач­но пізніше, по їхній смерті на землі? Ви­ходить, їх відпус­ка­ли або да­вали си­лу ба­чити все, що на землі дієть­ся опісля?

Див­но.

Чо­му мені те­пер та­кого не да­но? Чи ще не час? Чи я маю об­летіти спер­шу всю не­бес­ну кан­це­лярію?

Довкіл бу­ла ти­ша, як після ка­нона­ди, і лиш пах­ло яки­мись нез­багнен­но тер­пки­ми аро­мата­ми.

— Сад оди­над­ця­тий, — повідо­мив той са­мий без­бар­вний го­лос і впус­тив ме­не за бра­му.

Відра­зу за бра­мою по­чали роз­горта­тися коль­орові ша­ти. Во­ни спа­дали до­лу, як па­дало ко­лись лис­тя у та­тово­му са­ду — не­чут­но, покірно і при­рече­но-сон­но.

За ша­тами відкрив­ся сам сад. Але який то був ди­вовиж­ний сад! Чу­до підвіше­них садів Се­мираміди не мог­ло би зма­гати­ся з чу­дом квіту­чих де­рев оди­над­ця­того са­ду. Так ме­не ко­лись вра­зила ли­ше розкіш сул­тансь­ких по­коїв стам­буль­ської Су­лей­манії і грандіозність Домсь­ко­го со­бору в Кельні.

Од­нак тут бу­ла своя розкіш. Не­наче в ту­манній імлі, гой­да­лися і пах­ли ек­зо­тичні кущі й де­рева, і жод­но­го не бу­ло неквіту­чого.

До за­памо­роч­ли­вих па­хощів до­луча­лися зву­ки ти­хої му­зики, ніби­то з надр гли­боких і не­види­мих. Му­зика бу­ла нез­вична, хіба що лиш у мо­лодо­го Мо­цар­та мож­на відшу­кати схожі акор­ди. В унісон му­зиці десь плюс­котіли озе­ра, а чи фон­та­ни, хо­ва­ючись у квітучій зе­лені хи­мер­них аль­та­нок, об­ри­си яких ледь-ледь про­зира­ли із сріблис­тої ту­ман­ної дим­ки. Раз по раз цвірінь­ка­ли го­робці чи якісь інші не­бачені птиці, схо­вані у кро­нах кущів і де­рев. Зда­вало­ся, тут усе цвіте, гой­даєть­ся і співає.

Ду­ша моя зітхну­ла, не­мов у напівсні, без­мовни­ми сло­вами: «Усе, як у раю, Гос­по­ди…».


І у відповідь звідкись зда­лека до­нес­ло­ся:

— Чо­му, як у раю? Та­ки у раю, Маріє…

Ляч­на ду­ша моя стре­пену­лася від нес­подіван­ки і по­чала шу­кати влас­ни­ка го­лосу. Од­нак у са­ду бу­ло незмінно аро­мат­но, ве­село і… пус­то.

Тоді зва­жила­ся на го­лос і я:

— Хто ти, що го­ворив до ме­не? Я хо­чу те­бе ба­чити.

— Я так прос­то не смію да­ти тобі ба­чити се­бе, — ска­зав мені го­лос уже звідкись зблизь­ка.

Мною ово­лоділо відчай­душ­шя.

— То вчи­ни мені вип­ро­буван­ня, — сміли­во поп­ро­сила й­ого.

— А ти не боїшся?

— Бо­юся… — приз­на­лася чес­но. — Але я хо­чу те­бе ба­чити. Не ду­маю, щоб ти за­жадав від ме­не чо­гось та­кого, чо­го я не змог­ла б зро­бити.

— Ко­ли ти на­роди­лася? — цілком не­дореч­но, як ви­дало­ся мені на ту мить, за­питав го­лос.

— На зи­мово­го Ми­колая. Свя­тий Ми­колай-Угод­ник є моїм ан­ге­лом-хо­рони­телем.

— А ти щось про нь­ого знаєш?

— Май­же нічо­го, — тро­хи з ос­тра­хом мо­вила я. — Знаю ли­ше, що він ме­не беріг і до­год­жав.

— І мо­лит­ви за нь­ого не знаєш? — ще раз за­питав го­лос.

— Мо­лит­ву знаю.

— І мо­жеш пов­то­рити?

— Мо­жу, — на­чеб­то пе­редих­ну­ла моя ду­ша. — Свя­тий ан­ге­ле-хо­рони­телю, прис­тавле­ний до моєї грішної душі і до прис­трас­но­го мо­го жит­тя, не по­кидай ме­не, грішну, і не відсту­пи від ме­не за нес­три­маність мою. Не по­пус­ти зло­му ду­хові во­лодіти мною че­рез прис­трасті мо­го смер­тно­го тіла. Зміцни мої немічні си­ли в бо­ротьбі з гріха­ми і нас­тав ме­не на путь спасіння. — Я зно­ву пе­редих­ну­ла, ніби хотіла об­ли­зати неісну­ючі сухі гу­би. — О, свя­тий ан­ге­ле Бо­жий, охо­рони­телю і за­хис­ни­ку моєї ока­ян­ної душі і тіла, прос­ти мені все, чим я об­ра­зила Те­бе за всі дні жит­тя мо­го. Охо­рони ме­не від уся­кої спо­куси ди­яволь­ської, щоб я ніяким гріхом не прогніви­ла Бо­га мо­го, і мо­лися за ме­не до Гос­по­да, щоб ут­вердив ме­не у святій пра­вос­лавній вірі і я ста­ла дос­той­ною послідов­ни­цею Царс­тва Не­бес­но­го. Амінь.

Я вже дав­но закінчи­ла мо­лит­ву і че­кала.

Не­види­мий го­лос мов­чав.

Мов­ча­ла і я. Так три­вало дов­го, я вже по­дума­ла, що ме­не ли­шили в са­ду са­мотнь­ою, що я, оче­вид­но, не вит­ри­мала вип­ро­буван­ня.

Од­нак го­лос нев­довзі вер­нувся і зно­ву за­питав:

— А ти дот­ри­мува­лася в житті цієї мо­лит­ви?

Май­же не за­мис­лю­ючись, я відповіла:

— Ні… я на­мага­лася… але прис­трасті моєї душі і тіла по­борю­вали мою во­лю, і я не зав­жди чи­нила так, як ка­зала мо­лит­ва.

— І ти вва­жала, що це гріх?

— Так. Але ду­маю, що це був гріх не зав­жди.

— А ти ка­яла­ся?

— Так, ка­яла­ся, але прис­трасті зно­ву по­борю­вали ме­не.

— А як ти ка­яла­ся?

— Раз на рік сповіда­лася, од­нак сповідь не да­вала мені по­лег­шення, бо це бу­ла сповідь на­тов­пу, ко­ли свя­щеник за­питує од­но­час­но кіль­кох сповідаль­ниць про їхні про­вини і сам собі відповідає. З-поміж усіх гріхів й­ого ціка­вив ли­ше пе­релюб.

— То ти зав­жди сповіда­лася в од­но­го свя­щени­ка?

— Ні, май­же зав­жди в різних, але скрізь бу­ло од­на­ково. Жод­но­му свя­щени­ку з тих, що я зна­ла, ніко­ли бу­ло вис­лу­хову­вати ні ме­не, ні інших. Я інко­ли прос­то хо­дила до хра­му, ко­ли там бу­ло зовсім по­рожньо, ста­вила свічки і прос­то мо­лила­ся пе­ред об­ра­зами Бо­горо­диці і Ми­колая-Угод­ни­ка.

— А в яких ти цер­квах мо­лила­ся?

— Які трап­ля­лися мені в до­розі. І в пра­вос­лавній церкві, і в ка­толиць­ких кость­олах, і в про­тес­тантсь­ких кірхах, і навіть у му­суль­мансь­ких ме­четях.

— То ти без­божни­ця?! — грізно, як мені зда­лося, пе­репи­тав ме­не го­лос.

— Не ду­маю.

— А як ду­маєш?

— Ду­маю, що Бог, ко­ли Він є, то Він один для всіх, лиш для кож­но­го в іншій по­добі, і ко­ли ми Й­ого щи­ро зга­дуємо, не­залеж­но в яко­му храмі, наші сло­ва до­ходять до Нь­ого… Я час­то бу­ла в до­розі і не зав­жди ма­ла змо­гу мо­лити­ся там, де хотіла би і де нав­чи­ла ме­не баб­ця. Тоді я й­шла ту­ди, де мо­лили­ся інші.

— А ко­мусь у житті по­мага­ла?

— Бідним, калікам і прос­то — ко­му хотіла.

— Не ли­ше грішми, і сло­вом по­мага­ла?

— І грішми, і сло­вом, і ділом, як мог­ла.

— А во­рогів ма­ла?

— Ма­ла.

— Ба­гато?

— Ба­гато.

— Чо­му? — усе до­питу­вав­ся го­лос, який до­линав, здаєть­ся, вже з-по­за спи­ни.

— Го­лов­но че­рез заздрість.

— А ти заз­дри­ла? Роз­ка­зуй, усе роз­ка­зуй…

— Ніко­ли. Я все в житті здо­бува­ла са­ма, че­рез те ніко­му бу­ло заз­дри­ти, бо мені ніхто нічо­го не був ви­нен. Ко­ли я ще нічо­го не ма­ла і бу­ла го­ла, як со­коли­ха, не заз­дри­ла, бо не бу­ло де, а ко­ли вже ма­ла все, то заз­дри­ти бу­ло ніко­му.

— То ти в житті ма­ла все? — пе­репи­тував го­лос.

Я за­дума­лася і зго­дом оз­ва­лася знов:

— Так, я ма­ла все.

— І нічо­го тобі не бра­кува­ло?

— …Здо­ров'я. Ли­ше здо­ров'я. Але замість здо­ров'я я ма­ла іншу ви­наго­роду.

— Яку?

Я не відповіда­ла.

— Яку? Чо­му мов­чиш?

— Як­що ти є той, про ко­го я те­пер ду­маю, то ти сам знаєш, бо са­ме ти дав мені ту ви­наго­роду, — ска­зала я після дов­го­го-дов­го­го мов­чання.

Те­пер дов­го мов­чав гос­по­дар не­види­мого го­лосу.

— Я не той, про ко­го ти ду­маєш, Маріє, і не я те­бе ви­наго­родив, але я те­пер по­кажу­ся тобі.

— То стань пе­ред ме­не, — поп­ро­сила й­ого.

— …Хто ти? — за­чудо­вано спи­тала я, ко­ли кра­сивий чо­ловік в об­разі і по­добі зем­но­го з'явив­ся пе­реді мною в розкішно­му зо­лотис­то­му хітоні зі скіпет­ром чи па­лицею у пе­щеній білій руці. Я не ма­ла досвіду з уга­дуван­ня чо­ловічо­го віку, че­рез те не мо­жу ска­зати, скіль­ки й­ому бу­ло років, але знаю од­не: такі чо­ловіки в зем­но­му житті на­лежа­ли до вічно мо­лодих, знад­ли­вих і май­же без­смертних.

— Хто ти? — зно­ву пе­репи­тала я.

— Я твій ан­гел-хо­рони­тель.

— Ти?! — моє зди­вуван­ня бу­ло та­ке щи­ре і нев­да­ване, що кра­сивий чо­ловік засміяв­ся і відра­зу спох­мурнів.

— Я. А чим я те­бе не влаш­то­вую та­кий, як є? Хіба ти знаєш, яким я маю бу­ти?

— Ти — Ми­колай-Угод­ник?!! — не вга­вала я, ук­рай по­диво­вана. — Ти мені ка­жеш прав­ду?!

— Тут не ка­жуть неп­равди… Але чо­му ти ди­вуєшся?

— Бо я те­бе знаю іншим.

— Звідки ти мо­жеш зна­ти?

— З цер­ковних об­разів.

— О, так, я ста­рий-ста­рий, з бо­родою, із скіпет­ром у руці, з німбом, — тро­хи іронічно роз­ка­зав сам про се­бе. — Ну, ось, маєш скіпетр. А біль­ше нічо­го. Усе інше, аніж те, що ти зна­ла. Але я Ми­колай-Угод­ник, твій ан­гел-хо­рони­тель, ка­жу тобі отут, сто­ячи пе­ред то­бою.

— Це справді ти, що зав­жди беріг ме­не і до­пома­гав? — до­питу­вала­ся я.

— О, у те­бе за­лиши­лася зем­на звич­ка пе­репи­тува­ти по кіль­ка разів зро­зумілі речі!

— З чо­го ти знаєш, що це мені зро­зумілі речі? Ось ти стоїш пе­реді мною в по­добі май­же зем­но­го чо­ловіка, і я те­бе ба­чу, не знаю чим, але ба­чу. Але ж ме­не не­ма. То як ти роз­мовляєш із тою, якої не­ма?

— Як не­ма? — те­пер за­питу­вав він. — Ти є. Ти прос­то до ць­ого ще не звик­ла і не знаєш, але ти є.

— Де я є?

— Скрізь тут, усю­ди.

— А там ме­не зовсім не зос­та­лося?

— І там те­бе тро­хи зос­та­лося. У пам'яті інших. Од­нак пам'ять людсь­ка ко­рот­ка і нев­дячна. От­же, ти вся тут. Уся ду­ша твоя ко­ло ме­не.

— А яка во­на — ду­ша? Ти знаєш?

— О, Маріє… — зітхнув Ми­колай-Угод­ник. — Я знаю ли­ше те, що знаю…

— Як? І ти не знаєш?! Ми­колай на­чеб­то не­дочув ме­не.

— Хо­чеш, я наб­ли­жу ду­шу до тієї, що ти ма­ла в житті, і ми піде­мо з то­бою са­дом?

— Твоя на те во­ля, — по­ник­ла я зовсім, вра­жена і роз­ча­рова­на вод­но­час. Бо і тут, як на землі, існу­вав який­сь свій роз­ра­хунок: хо­чеш — зроб­лю те­бе щас­ли­вою, не хо­чеш — і не тре­ба.

— Ти не­доб­ре ду­маєш… — ска­зав Ми­колай, якось див­но об­хо­дячи круг ме­не. — Тобі кра­ще го­вори­ти вго­лос.

— Але ж я не маю го­лосу, — за­пере­чила. — Ти що, чи­таєш мої дум­ки?


— Я їх не чи­таю, я чую: тобі здаєть­ся, що ти ду­маєш, а нас­правді ти го­вориш. У те­бе є го­лос. Ти й­ого не чуєш, а я чую і ба­чу те­бе жи­вою, — по­яс­ню­вав ан­гел з ве­ликою тер­плячістю. — Та ти й са­ма за­раз се­бе по­бачиш, — він на­че тор­кався не­види­мої дим­ки, що бу­ла моєю ду­шею.

І по­волі я по­чала відчу­вати, що стаю жінкою. У ме­не на­чеб­то з'яви­лися очі, що ди­вили­ся на ме­не збо­ку. От­же, очи­ма збо­ку я мог­ла ба­чити ду­же тендітні кон­ту­ри жіно­чої фігу­ри, що ледь-ледь про­зира­ли з-під білої дим­частої то­ги. Я бу­ла у дов­гих білих оде­жах із го­лови до ніг: навіть ко­лись моє розкішне чор­не во­лос­ся те­пер ста­ло білим. Не­видимі і не­чутні стру­мені вітру ко­лиха­ли ме­режані сріблом строї ма­лень­кої жінки, — а це справді бу­ла я, — і розвіва­ли їх за спи­ною, не­мов весіль­ну фа­ту. Збо­ку я са­ма собі ви­дава­лася та­кою мініатюр­ною, що, ма­буть, мав рацію один із моїх при­ятелів, ко­ли ска­зав: «Ти та­ка ма­лень­ка, та­ка ма­лень­ка, що мог­ла би помісти­тися на моїх гру­дях».

Ма­ленькі жінки ство­рені для лю­бові, лю­били пов­то­рюва­ти мені услід чо­ловіки, від яких я ць­ого че­кала що­най­мен­ше. «Але, мо­же, варт бу­ло їх тоді слу­хати?» — ду­мала я, май­же ми­лу­ючись со­бою збо­ку.

— Не варт, — відповів мені Ми­колай, що мов­чки сто­яв до­тепер пе­реді мною.

— О, ти справді ан­гел і справжній ан­гел-хо­рони­тель… — вдяч­но про­шепотіла я, про­пус­тивши сло­ва, і по­дала­ся до нь­ого, на­че хотіла при­тули­тися чи знай­ти за­хист.

— Ти роз­чу­лила­ся, — він провів над го­ловою обо­ма ру­ками. — Ти в житті бу­ла чу­лою. І це тобі за­важа­ло. За­важа­ло? — пе­репи­тав.

— Ба­гато разів. Бо дех­то ко­рис­тався нею. До то­го ж я бу­ла тон­ка на сль­ози, замість ма­ти ку­лаки.

— Доб­ро по­вин­но бу­ти з ку­лака­ми? Так вас там учи­ли? А тобі не здаєть­ся, що іноді сль­ози до­пома­гали тобі біль­ше, аніж ку­лаки?

Я тро­хи пе­ремов­ча­ла. Зга­дува­ла.

— Ма­буть, ти маєш рацію. Од­нак частіше я пла­кала так, щоб ніхто не ба­чив. Сль­ози не асоціюва­лися зі мною. І я пла­кала не пе­ред усіма.

— Ба­чиш, за­те во­ни бу­ли дос­тойні сліз, ті, пе­ред ким ти пла­кала. То бу­ли твої віддані друзі. Ти їх ма­ла ба­гато.

— Це ти мені їх по­силав? — за­пита­ла я зди­вова­но.

— Ні. Ви самі зна­ходи­ли шлях од­не до од­но­го. Я ли­ше ство­рював си­ту­ації, ко­ли ба­чив, що між то­бою і кимсь пробіга­ла іскра сим­патії чи довіри. І я вам да­вав вип­ро­буван­ня. Най­важчі вип­ро­буван­ня ви­пада­ли тобі з людь­ми, які зго­дом ста­вали твоїми дру­зями. Чи не так?

Над цим мож­на бу­ло не за­думу­вати­ся. Ця аксіома ви­веде­на мною ще за жит­тя.

— Так. Навіть по­тенційні во­роги, прой­шов­ши вип­ро­буван­ня зі мною, ста­вали моїми дру­зями чи прос­то при­яте­лями, але не во­рога­ми.

— Але я обіцяв по­каза­ти сад. Ходімо? — якось ду­же га­лан­тно вкло­нив­ся мені мій ан­гел і пішов тро­хи по­пере­ду, засліплю­ючи блис­ком своєї ри­зи і тон­ким — як обідок — німбом, що враз за­ся­яв над й­ого хви­ляс­тим дов­гим во­лос­сям.

— Ти ме­не спо­кушаєш… — про­мур­мотіла я ледь чут­но.

Ан­гел відповів мені не обер­та­ючись:

— Тут не існує жод­ної спо­куси, про яку чи якої ти не зна­ла би в житті. Кожній лю­дині на­перед відо­мий май­же весь набір спо­кус, що мо­жуть зустріти­ся їй на шля­ху. І лю­ди доб­ровіль­но ви­бира­ють із них ті, що найбільш пов­но відповіда­ють нас­трою, об­ста­винам, місцю, а вже потім при­пису­ють свою слабкість не­чистій силі, як­що вва­жа­ють ті спо­куси не­дос­той­ни­ми чи грішни­ми. Біда в то­му, що ко­жен сприй­має спо­кусу як ви­наго­роду за щось і не знає, якою нас­правді ви­тон­че­ною, філігран­ною май­же до єзуїтства во­на мо­же бу­ти. Спо­куса — не ви­наго­рода.

— То ти хо­чеш ска­зати, що не­чис­тої си­ли не існує і це ви, ан­ге­ли, тут пла­нуєте спо­куси і роз­си­лаєте їх по лю­дях? А по тім при­думуєте ка­ру за них? — Я май­же ха­пала Ми­колая за поділ ри­зи, од­нак він був нев­ло­вимий.

І я зро­зуміла, що ми обоє безтілесні, ми прос­то при­мари, кра­сиві при­мари, що в ілюзій­но­му сяйві одеж пли­вемо квіту­чою ілюзією оди­над­ця­того са­ду.

— Чо­му пла­нуємо? — обер­нувся до ме­не білим об­личчям ан­гел. — Тут, у ан­гель­сько­му са­ду, де меш­ка­ють ан­ге­ли жи­вого, ми маємо все точ­но так, як ви ма­ли в житті: ба­гатс­тво, бідність, хво­роби, ве­селощі, спо­куси, нев­дачі, — тоб­то всі різно­види доб­ра і зла. Ми нічо­го не при­ховуємо, ми всім діли­мося з людь­ми. А лю­ди самі роб­лять вибір. Ось і все.

— То як же ж ви охо­роняєте лю­дей, ко­ли ви все відда­ли у їхню во­лю?! — скрик­ну­ла я, вра­жена. — Хіба є такі, що доб­ровіль­но ви­бира­ють для се­бе не­щас­тя, хво­робу?! Тоді ви­ходить, як ка­зали атеїсти, світ ніким не ке­рова­ний, ха­отич­ний. А хто ж над­си­лає лю­дям ка­ру за прокль­они і сль­ози?

— А хіба я ска­зав, що ми охо­роняємо всіх? — ішов Ми­колай у глиб са­ду, ве­дучи ме­не за со­бою. — Ми охо­роняємо ли­ше виб­ра­них, міче­них.

— Хто ж у вас тоді виб­ра­ний і за яким прин­ци­пом?! На цей раз він мені не відповів. А я й не пе­репи­тува­ла.

Ми й­шли, ми­на­ючи за­пашні алеї розкішних де­рев, на яких гой­да­лися пло­ди, схожі на по­маранчі. Я засміяла­ся: зга­дала, як ко­лись на ву­лицях зи­мових Афін Слав­ко Медвідь рвав мені терпкі дикі по­маранчі і ду­же серй­оз­но бур­мотів:

— Це на­хабс­тво — отак рос­ти й ва­ляти­ся під но­гами…

А Юр­ко По­каль­чук шкірив­ся ку­тика­ми губ, приц­мо­ку­ючи при ць­ому:

— О, yes, на­хабс­тво.

Ох, Юр­ку-Юр­ку, десь, мо­же, і ти тут за­раз пра­цюєш для ко­гось гідом, бо ти зав­жди був праць­ови­тий…

А в ць­ому, оди­над­ця­тому са­ду, все бу­ло на­хаб­ним. Обіруч плюс­котіли коль­орові озе­ра й фон­та­ни, пла­вали якісь го­норові па­вичі чи інди­ки, а з аль­та­нок, роз­си­паних у зе­лені ку­черя­вих плющів і ви­ног­радників, до­лина­ли тонкі го­лоси.

Од­нак за весь час пе­ребу­ван­ня тут я не зустріла жод­ної душі. То хто ж тоді там го­ворить і лу­каво смієть­ся? Ан­ге­ли самі з со­бою?! Чи ті аль­тан­ки — по­меш­кання для виб­ра­них і міче­них?

Ми­колай ви­пере­див мій го­лос:

— Так, там ан­ге­ли роз­мовля­ють з людь­ми, як ми з то­бою.

— Про що во­ни го­ворять, ко­ли во­ни все про нас зна­ють? — зди­вува­лася я.

— Хто про що… Од­нак ми теж не все знаємо. Бо ми ко­лись бу­ли людь­ми, — май­же напівше­потом про­казав мені він, за­водя­чи в ма­лень­ку сутінко­ву аль­тан­ку між гус­тих ви­ног­радників і квітів.

— То ти лю­дина?! Та­кий, як я? — моєму зди­вуван­ню не бу­ло меж.

— Ні, я ан­гел, — ко­рот­ко відповів на це Ми­колай-Угод­ник і по­казав сіда­ти на підло­гу, вис­те­лену ки­лима­ми із квітів.

Тим ча­сом мій ан­гел пос­та­вив пе­реді мною ам­фо­ру з ам­брозією, що роз­ли­вала па­хощі на всю аль­тан­ку, і сів нав­про­ти, ски­нув­ши ри­зу. Він справді був мо­лодий, здо­ровий і кра­сивий, як зви­чай­ний чо­ловік, у шта­нях, схо­жих на джин­сові, у білій без­ру­кавці, з глад­ко за­чеса­ним во­лос­сям. Той чо­ловік ду­же по-зем­но­му ди­вив­ся на ме­не своїми ан­гель­ськи­ми очи­ма, і я го­това бу­ла зап­ри­сяг­ти­ся, що во­ни чорні, як те­рен чи пасль­он.

— Ні, ти мені ска­жи, ти лю­дина чи ан­гел у людській по­добі?! Чи ти змій-спо­кус­ник, ко­ли ка­жеш, що в оди­над­ця­тому са­ду є все? — не вга­вала я.

— Я вже тобі ска­зав. У на­шому са­ду не­ма неп­равди. Пий цю ам­брозію, Маріє, во­на до­дає си­ли. Тут та­кож тре­ба ма­ти си­лу.

— Навіщо?

Мій ан­гел мов­чав.

— Навіщо? Ад­же тут усе дієть­ся по­за моєю во­лею. Я тут без­воль­на. Я — на­че зак­ла­дена в не­бес­ний комп'ютер, який послідов­но і точ­но ви­конує свою грандіоз­ну прог­ра­му. Ось те­пер ця прог­ра­ма висвіти­ла те­бе. А потім… я не знаю, що бу­де потім. Цей комп'ютер звів ме­не ще не з усіма, з ким я хотіла по­бачи­тися тут, але…

— Але що? — пе­ребив ан­гел.

— Але мені до­сить то­го, що я по­чула від виб­ра­них тим комп'юте­ром.

— Хіба до­сить?

— Зви­чай­но, в житті я так бу­ла об­кла­дена ви­пад­ко­вими, не­потрібни­ми та об­тяжли­вими зустріча­ми і з'ясу­ван­ням сто­сунків, що мені цілком дос­татньо тут то­го, що я маю з чиєїсь ви­щої волі. Я вже все з'ясу­вала для се­бе за до­помо­гою тої си­ли, що во­дила ме­не своїми са­дами. Мені навіть див­но, що ми­нуло так ма­ло ча­су тут, а я відкри­ла такі прості і зро­зумілі істи­ни, на які не вис­та­чило мо­го жит­тя там. За­ради них ба­гато хто доб­ровіль­но відхо­див сю­ди. Мені ли­ше жаль, що ця си­ла чи во­ля при­ходи­ла так рідко в житті. Але те­пер я цілком у тій волі. І си­ла мені, оче­вид­но, вже не зна­добить­ся.

— Все ж пий цю ам­брозію, — якось лу­каво усміхнув­ся Ми­колай-Угод­ник. — Хтоз­на, чи твоя прог­ра­ма вже ви­чер­па­лася, чи ще ні…

— О, пев­но, що ви­чер­па­лася. Ад­же я в ан­гель­сько­му са­ду. Хіба тут є вищі са­ди?

— Є, — відповів мені прос­то ан­гел. — Але ніхто з нас там не був.

— Але ж ти ан­гел! Хіба ан­ге­лам не є дос­тупне те, що не­дос­тупне нам, смер­тним?

— Яка ти не­тер­пля­ча… — зітхнув він. — Я ж ка­зав тобі, що був та­ким, як усі. Я був лю­диною. А по смерті я став ан­ге­лом.

— А ко­ли ста­лася твоя смерть?! І хто те­бе приз­на­чив ан­ге­лом? Ти що, був геть зовсім безгрішний? То ти лиш мій ан­гел чи ти маєш ще підопічних? — за­сипа­ла й­ого за­питан­ня­ми.

— Я не приз­на­чений. Я виб­ра­ний. Ме­не виб­ра­но в хви­лину тво­го на­род­ження, і я мав тіль­ки те­бе.

— А ко­ли я тут, то ти тут та­кож мій ан­гел?

— Ні. Вже ні. Ми з то­бою тут рівні.


— Як це? Ти ж ан­гел, а я хто?

— Ми рівні з то­бою, Маріє. Ми те­пер душі. Без­смертні… А мож­ли­во, і ти ста­неш у якімсь часі чиєюсь охо­рон­ни­цею. Як зна­ти?

— Ан­ге­лицею? Я?

— Ні, я не ствер­джую, я тіль­ки при­пус­каю. Те­бе ж впу­щено до оди­над­ця­того са­ду. Тобі доз­во­лено, ро­зумієш? А сю­ди впус­ка­ють не всіх.

— А хіба це не ти впус­тив ме­не до сво­го са­ду? — зди­вува­лася я не­аби­як.

— Ні. Я ли­ше ви­конав во­лю ви­щого са­ду.

— Яко­го?

— Бо­жес­твен­но­го… Але я не маю пра­ва про це го­вори­ти. Го­ворімо про щось інше.

— Я не ду­мала, що в небі, чи у без­смерті, чи у смерті, чи як це на­зиваєть­ся, теж є за­боро­ни… Те­пер я ро­зумію, що тут на не­бесах чи в яких інших сфе­рах, за­кони сво­го бут­тя ви — творці і ут­ри­мувачі цих садів — пе­ренес­ли на зем­не жит­тя. І ми, наївні, там утіша­лися, що са­ме тут, на небі, — вічний рай порівня­но з на­шим три­ван­ням там.

— Ти по­миляєшся. Тут та­ки вічний рай. Для всіх.

— А де ж тоді пек­ло?

— Ти вже бу­ла у пеклі.

— Ко­ли?!

— У житті. Пек­ло — це наші що­денні дум­ки і вчин­ки. Ти ж чуєш, як зву­чить це сло­во «пЕк-ло»? А зміни в нь­ому на­голос? Хіба те­бе не пек­лО жит­тя?

— О-о-о… — зас­тогна­ла я, не в змозі збаг­ну­ти над­то хи­мер­ну струк­ту­ру не­бес­но­го жит­ла душі. — Че­кай, але як ме­не, та­ку без­ко­неч­но грішну, впус­ти­ли до най­ви­щого са­ду?!

— Я ж тобі ка­зав, що це ще не най­ви­щий сад. Але для виб­ра­них, та­ких, як я, са­ме цей сад стає най­ви­щим на усе їхнє без­смер­тя… А ти не грішни­ця, ти теж свя­та, бо свя­тий твій кра­сивий живіт, що на­родив ди­тину… Свя­те твоє ло­но, що ви­носи­ло її.

— Хіба це спи­сує всі інші гріхи? А те, на яко­му дні бу­вали мої дум­ки і я са­ма? Хто це мо­же ска­сува­ти? А мої за­чаті, але не­народ­жені діти? Хіба во­ни вбиті не в то­му ж лоні, що на­род­жу­вало? Ні, ти ка­жеш щось не так. Так не мо­же бу­ти, — га­ряче про­тес­ту­вала я, відклав­ши ам­фо­ру з ам­брозією на ки­лим із квітів, що дуж­че пах­нув і ме­рехтів нес­ка­зан­ни­ми коль­ора­ми.

— О, навіть у ць­ому не­упо­коренні я впізнаю те­бе. Ти і в житті на­мага­лася бу­ти спра­вед­ли­вою. Але ти бу­вала та­кою ж і не­щад­ною у своєму на­маганні бу­ти спра­вед­ли­вою.

— Моя не­щадність сто­сува­лася тіль­ки крив­дників.

Пе­ремов­чавши, мій ан­гел зітхнув:

— Мені бу­де жаль роз­лу­чати­ся з то­бою.

— А навіщо нам роз­лу­чати­ся?

— А ти не хотіла б вер­ну­тися у жо­ден із садів, де ти бу­вала? — якось на­чеб­то і не­дореч­но за­питав він.

Я ду­мала. Ду­мала дов­го-дов­го, бо після відвідин кож­но­го із садів у мені ли­шав­ся лег­кий сму­ток. Я в жод­но­му із них не до­гово­рила, що хотіла. І я воліла би літа­ти в усіх са­дах вод­но­час, але, оче­вид­но, ць­ого не мог­ло ста­тися вже ніко­ли. Навіть пов­торних відвідин тих чор­них і білих садів вже не мог­ло бу­ти та­кож. Я з усіма поп­ро­щала­ся навіки. І те­пер я чо­мусь це зна­ла на­пев­не. Там, на землі, я не встиг­ла поп­ро­щати­ся ні з ким, хіба що ли­ше з тим, ко­го лю­била своєю кров'ю і з ким що­разу роз­лу­чала­ся навіки; від ко­го відхо­дила після про­щан­ня, як після нар­ко­зу, оче­вид­но, втом­лю­ючи сво­го об­ранця, че­рез що він мав сміливість іноді бу­ти мені невірним; але тут, у не­бес­них са­дах і кру­гах, я ска­зала «адью» та­ки всім, і да­рем­но бу­ло втіша­ти се­бе дум­кою, що ду­ша моя знов зак­ружляє нав­ко­ло чиєїсь рідної душі в радісно­му тан­ку зустрічі. Щось мені ка­зало, що те­пер у ме­не лиш дві до­роги: до­рога ми­тарств, неп­ри­ка­яної грішниці і блуд­ниці або до­рога об­ра­ниці ан­гель­сько­го са­ду. Ми­колай-Угод­ник зно­ву зітхнув: — І я так ду­маю… О, я не­дарем­но ліпив те­бе.

— Але ж ти ка­зав, що ко­жен ліпить се­бе сам.

— Так. Ми ли­ше даємо варіан­ти ліплен­ня, чи ма­неру, чи стиль, а ко­жен сам ви­бирає собі шлях. Ан­ге­ли прис­тавлені не до всіх.

Ми­колай пе­ремов­чав, на­че зва­жував­ся на щось важ­ли­ве, а зго­дом ска­зав:

— Ти мо­гут­ня жінка. Бо ти нес­ла на собі гріхи всь­ого тво­го ве­лико­го ро­ду. Ти бу­ла й­ого найбільш квіту­чою гілкою, бо ти — сь­оме коліно ро­ду. Че­рез те я був ко­ло те­бе. На тобі зібра­лися всі про­вини ро­ду, і сль­ози, і кров, і страж­дання, і неміч, і пам'ять, і сла­ва, і гань­ба — і ти зне­мага­ла від їхнь­ого тис­ку, при­пису­ючи те все собі. Але ти губ­ка. Ти заб­ра­ла все їхнє по­гане з со­бою. Тим, хто ли­шив­ся таїм, ти за­лиши­ла чисті сль­ози і світло своєї душі. Ць­ого дос­татньо, щоб їм бу­ло доб­ре. Але твоє най­палкіше ба­жан­ня, щоб їм усім, ото­му ве­лико­му де­реву, бу­ло доб­ре, — ста­ло при­чиною тво­го до­час­но­го при­ходу сю­ди. Про­те тобі тут та­кож бу­де доб­ре. Бо ви­ща си­ла зми­лосер­ди­лася над твоїм ро­дом, спи­сав­ши їхні гріхи на те­бе. І во­ни там щас­ливі.

Я знаю, ти ду­маєш, що ти най­ниж­че опус­ка­лася в життєві прірви і про­вал­ля. Мож­ли­во, так. Але ти усвідом­лю­вала хибність своїх падінь — і ви­рива­лася, об­ди­ра­ючись у кров. Че­рез те ти і підня­лася тут най­ви­ще. Чи, мо­же, най­ви­ще.

У вас на землі найбіль­шим гріхом вва­жало­ся що? Убивс­тво і гріх плоті. Ти не вби­ла ніко­го.

— Неп­равда! — май­же зак­ри­чала я. — А мої си­ни?

— Ти за них по­кара­на. І за плоть по­кара­на.

— Чим?

— Тим, що ти тут опи­нила­ся швид­ше, ніж тобі на­лежа­ло. Але це не найгірше, що ти вчи­нила.

— Я нічо­го не чи­нила зі злої волі. Я дов­го на­мага­лася до­сяг­ти іде­аль­ної мо­раль­ності і цілко­витої помірності кош­том ли­ше влас­них зу­силь. Од­нак я пе­ребу­вала в людсь­ко­му оке­ані, який мав для ме­не ти­сячі сітей. І я здо­бува­ла не самі чес­но­ти, а ли­ше си­ли для спроб до­сяг­ти їх і по­дола­ти спо­кусу на­соло­ди. Ці на­соло­ди місти­лися не так у тілі, як у душі.

— Ти ба­жала нав'язу­вати свою во­лю?

— Так, ко­ли відчу­вала свою пра­воту.

— Ти не­навиділа?

— Так, злих, нес­пра­вед­ли­вих і підлих.

— Ти хотіла вла­ди?

— Тіль­ки в то­му ви­пад­ку, ко­ли з ко­раб­ля без­глуз­дя я схо­дила на ко­рабель дурнів. Од­нак це швид­ко ми­нало — і я, мах­нувши ру­кою на ско­пище глупс­тва, сіда­ла за папір, щоб там да­ти собі та­ку во­лю, якої я не сміла да­ти ніде і ні з ким.

Од­нак то бу­ло рад­ше ба­жан­ня волі, аніж са­ма во­ля. Бо й там я дов­го хо­дила невіль­ни­цею, та ко­ли по­чула в собі си­лу, що мо­жу розірва­ти всі шо­ри й заб­ра­ла, я зро­била­ся чор­ною від своїх мис­лей. Мені не вис­та­чило ча­су звіль­ни­тися хоч тро­хи від то­го тя­гаря. Я не встиг­ла роз­ка­зати про те, що зро­зуміла в житті. Але, мож­ли­во, во­но й на кра­ще… Ко­жен зне­магає від та­кої ж чор­но­ти.

— Ти про­дава­лася?

— Так, я бу­ла слаб­кою. Я не ма­ла тієї не­пос­тупли­вості, яку ма­ли свідомі ка­тор­жа­ни віри і чес­нот. Я ма­ло ду­мала про се­бе. Ад­же я ма­ла сім'ю, ро­дину. Я не мог­ла не гну­тися… Я не сміла до­пус­ти­ти, щоб їм бу­ло зле че­рез мою не­пос­тупливість. Я над­то лю­била і ша­нува­ла ро­дину. І не зав­жди ма­ла мужність бу­ти твер­дою. Че­рез те лав­ри му­чениці чи ге­роїні, по­литі слізь­ми моїх кров­них, мені не па­сува­ли б.

— Бо­же, які ви там, у житті, зіпсуті пе­реко­нан­ня­ми! А що, прос­то жи­ти — не му­чени­ком і не ге­роєм — це не є дос­той­но? Хто ска­зав, що ге­рої ва­жать біль­ше, ніж зви­чайні лю­ди? Це міф. Ад­же по­деко­ли нев­часне ге­рой­ство од­но­го уміє так зба­ламу­тити ма­су, що ма­са нерідко са­ма відки­дає це ге­рой­ство і сво­го ку­мира. Ба, біль­ше — топ­че й­ого но­гами, як чу­жинсь­кий пра­пор. З лют­тю… Хіба ти не бу­ла свідком то­го, як тих, ко­го вчо­ра на­товп ко­рону­вав чи ро­бив ге­роєм, зав­тра роз­ти­рав у по­рохи і плю­вав у спи­ну?

— Од­нак я і те­пер ду­маю, що чи­нила чес­но.

— Сто­сов­но ко­го?

— Сто­сов­но ба­гать­ох. Бу­ти чес­ним для всіх не­мож­ли­во. Чесність з од­ної дзвіниці виг­ля­дає нікчемністю, зра­дою з іншої. Але я ма­ла чітко ок­ресле­не ко­ло тих, з ким і для ко­го не­одмінно му­сила бу­ти чес­ною.

— Тоді ж у чо­му твоя про­дажність? У то­му, що гну­ла спи­ну і при­нижу­валась? Це не про­дажність. Це при­мус ча­су і об­ста­вин. Про­дажність — це річ мер­зенніша, ніж вас там вчи­ли, і знач­но складніша і глиб­ша, ніж ти ду­маєш…

— А звідки ти знаєш, як я ду­маю?

— Я знаю, як ти жи­ла, і мені мож­на бу­ло б і не зна­ти, як ти ду­маєш. Усі жи­вуть між но­жиця­ми, але не всі бе­руть го­лову в ру­ки, ко­ли во­ни клац­нуть…

Ти бу­ла об­плу­тана не тіль­ки сітя­ми, а й лож­ни­ми дог­ма­ми. Але на те во­ни ложні, що не змог­ли по­боро­ти те­бе. Че­рез те я ска­зав, що ти мо­гут­ня.

— Іноді я ду­мала, що мені кра­ще бу­ло б на­роди­тися чо­ловіком.

— Так, ти ма­ла вро­дити­ся чо­ловіком, але той, що виз­на­чає стать, зро­бив те­бе жінкою.

— Це був мій та­то. Він лю­бив ме­не по­над усе. І він хотів донь­ки.

— Це ти ду­маєш, що це са­ме твій та­то. А він — Та­то нас усіх. Він те­бе так лю­бив, що зро­бив жінкою.

— Ти ка­жеш про Бо­га?! У та­кому разі, те, що я є жінкою, не є ви­наго­рода за лю­бов Бо­га до ме­не. Це ка­ра. Бо, окрім жіно­чого об­личчя і жіно­чої вдачі, функцій і відповідаль­ності, він дав мені го­лову, здат­ну ду­мати. Ось що є справжнь­ою ка­рою. Хіба тобі не так ка­зав Бог? — звер­ну­лася я до ан­ге­ла, який чо­мусь у цю хви­лину най­менш на­гадав мо­го ко­лишнь­ого охо­рон­ця й зас­тупни­ка. Він сидів, ледь зніче­ний чи зас­му­чений, із по­хиле­ною набік го­ловою, довкіл якої уже не бу­ло німба, а ли­ше дрібне, бліде ко­люче тер­ня му­чениць­ко­го вінка. — Відповідай мені! Я хо­чу зна­ти. Ад­же ти та­ки близь­кий до Бо­га.


— Маріє, я за­раз не ближ­чий до Бо­га, ніж ти. Не ди­вуй­ся. Так, я близь­кий до нь­ого, але я й­ого жод­но­го ра­зу не ба­чив… О, та це для те­бе пот­рясіння, — на­че хотів пог­ла­дити ме­не Ми­колай. — Я знаю, що він десь тут, але я не знаю й­ого ли­ку, я лиш чую й­ого го­лос і й­ого во­лю.

— О, знаєш, — рап­то­во зах­ви­люва­лася я, — іноді мені зда­вало­ся, що я теж й­ого чую, чую май­же фізич­ну при­сутність, ко­ли він дик­ту­вав мені свою во­лю. Він іноді да­вав мені якісь такі сло­ва, від яких пла­кали чи тіши­лися лю­ди. Во­ни мені бу­ли вдячні за знай­дені мною сло­ва. Але лю­ди по­миля­лися: я їх не зна­ходи­ла, сло­ва мені бу­ли про­дик­то­вані. По­пер­вах я га­дала,

що то нат­хнен­ня, од­нак фізич­не відчут­тя чиєїсь сто­ронньої при­сут­ності довкіл те­бе ка­зало, що то щось ви­ще. Я пи­сала Й­ого, а не свої, дик­танти. Але це теж різно­вид дик­та­ту, й­ого во­ля. Чи не так?

— Ні, моя лю­ба, — Ми­колай упер­ше за час на­шої роз­мо­ви підвівся і обій­шов ме­не, як жи­вий чо­ловік об­хо­дить жінку, лиш ди­хан­ням тор­ка­ючись і хви­лю­ючи мій про­зорий хітон. — Та­кого страш­но­го дик­та­ту, як ти ма­ла в житті, ти вже не ма­тимеш ніде, навіть ко­ли б те­бе по­сели­ли в най­ниж­чо­му, пер­шо­му крузі. Бог те­бе звіль­нив…

— Щоб зно­ву дик­ту­вати? — не зда­вала­ся я.

— Ні. Він те­бе звіль­нив, щоб ти на­решті вку­сила за­боро­нено­го за жит­тя пло­ду — волі, справжньої волі. Він те­бе виз­во­лив від стра­ху. Ти тут безс­траш­на. Ти ду­маєш, що ти там бу­вала безс­траш­ною. Ду­маєш? — пе­репи­тав.

— Ду­маю.

— О, в яко­му пе­ревер­ну­тому світі жи­ла ти, моє ди­тя…

— А хіба до смерті ти жив в іншо­му?

— Я жив в іншо­му… Че­рез те я те­бе ро­зумію, і че­рез те ме­не бу­ло прис­тавле­но до те­бе.

— Ти так го­вориш, на­че ти десь із Японії чи з Німеч­чи­ни.. Бо у нас до лю­дей прис­тавля­ли ли­ше агентів із різно­манітних служб для сте­жен­ня, а не для охо­рони. Хо­ча… Мож­на бу­ло най­ня­ти ко­гось собі і для охо­рони. Од­нак у ме­не не бу­ло та­кої пот­ре­би.

— Гм… А звідки ти знаєш, що я не з Японії чи звідкись інде?

— А як тоді ми по­розуміли­ся б? — рап­то­во я зат­ну­лася.

Так, Ми­колай-Угод­ник мав яв­но слов'янські ри­си об­личчя, од­нак я не знаю, якою мо­вою ми тут роз­мовля­ли. Ми не роз­мовля­ли вго­лос. Ми ду­мали. Ко­жен зна­ною ко­лись своєю мо­вою.

Але ми ро­зуміли один од­но­го?

О, так.

Я мов­ча­ла, ба, навіть і не здо­гаду­вала­ся, що це нічо­го не зна­чило. Я ми­лува­лася ледь чут­ним га­мором птиць, плюс­котінням фон­танів, ме­рехтінням квітів і… спо­коєм. Див­но, мені зда­вало­ся, що я спе­реча­лася про якісь речі і по­нят­тя зі своїм ан­ге­лом-хо­рони­телем, і ця роз­мо­ва три­вала дос­татньо дов­го. Од­нак опісля всь­ого я не відчу­вала ні вто­ми, ні роз­дра­туван­ня. Легкість ди­хала довкіл ме­не і в мені. І мені знов за­хотіло­ся го­вори­ти.

— Як ти ду­маєш? Мені вис­та­чить ча­су і терпіння збаг­ну­ти тут те, чо­го я не збаг­ну­ла на землі? — за­пита­ла й­ого, про­ход­жу­ючись уз­довж аль­тан­ки.

— Яка ти смішна. Тут не існує по­нят­тя ча­су. Ти не мо­жеш навіть ска­зати, ко­ли ти вмер­ла і скіль­ки відтоді ми­нуло. І я тобі не ска­жу, щоб не зас­му­чува­ти те­бе.

— Та навіть ко­ли б хотіла, я тут не змог­ла б зас­му­тити­ся нічим.

— Але ж ти щой­но ствер­джу­вала, що збаг­ну­ла усе для се­бе нез­багнен­не після відвіду­ван­ня ту­тешніх садів. Ти собі пе­речиш.

Я зніти­лася: це бу­ла прав­да.

— Прав­ди не­ма, — відповів на те ан­гел. — Прав­да — це ду­же брид­ка ре­альність. Все реш­та — ілюзії.

— А Бог? Хіба Бог — це не є прав­да? Ви­ща спра­вед­ливість?

Ан­гел мов­чав.

— Ну, га­разд, — ска­зала я. — Але ж ті, хто й­ому слу­жать, вірять у нь­ого! Ти, нап­риклад.

— Ти зно­ву пе­речиш собі. Чо­му ти в житті де­далі частіше вва­жала, що ба­гато хто з них слу­жить тіль­ки собі, а не Бо­гові? Хіба ні?

— Вва­жала, але це сто­сува­лося не всіх.

— Але ж це сто­сува­лося біль­шості, — дій­мав ме­не Ми­колай.

— Я тобі ска­жу… Служіння тих, хто при­сягав­ся іме­нем Бо­га, в моєму часі ма­ло двоїстий ха­рак­тер. Це мог­ло й­ти не так від віри, як дик­ту­вати­ся амбіціями чи по­чут­тям мен­шо­вар­тості на тлі суціль­но­го бор­дель­но­го жит­тя інших.

— Гос­подь з то­бою! — скрик­нув ан­гел. — То ти вва­жаєш, що цер­ква — то інший ви­яв хти­вих людсь­ких за­конів?

— Гм… Мож­ли­во, не стіль­ки са­ма цер­ква, як її слу­жителі. Бо ко­ли во­ни свідо­мо й послідов­но ство­рюва­ли си­ту­ації для роз­бра­ту, зму­шу­ючи свою пас­тву кілка­ми за­город­жу­вати вхід до цер­кви чи цвин­та­ря навіть покій­ни­кові, бо він був із іншої кон­фесії — то це служіння ко­му? І чи це вза­галі має най­мен­ший зв'язок із Бо­гом?!

Зреш­тою, са­ма цер­ква праг­не від лю­дини цілко­витої по­кори й пос­лу­ху, а це пригнічує дух — постій­на дум­ка про твої зу­мисні чи не­нав­мисні гріхи пе­ред нею, цер­квою чи вірою. Коліноп­реклон­ний дух — ще не є ка­ят­тям, оче­вид­но. А потім… Ці гострі но­жиці між людсь­ки­ми ба­жан­ня­ми, вчин­ка­ми і на­маган­ня­ми відку­пити се­бе від них, зас­те­рег­ти шля­хом мо­лит­ви і сповіді… Я не знаю, якою мірою це відповідає людській при­роді за­галом, хо­ча я теж на­мага­лася дот­ри­мува­ти та­ких ка­нонів. Мож­ли­во, я по­миля­юся че­рез те, що моя віра хрис­ти­янсь­ка.

— Моя ди­тино… — зітхнув Ми­колай. — Ти го­вориш про політи­ку, а не про віру.

— А ти вос­кре­си ме­не і по­веди ту­ди, де я по­бачу цер­кву без політи­ки. Я прий­шла сю­ди з та­кого жит­тя. Ба­чиш, я не раз ра­зом з усіма сто­яла нав­колішки під час мо­лит­ви, але в якусь мить я чу­ла в душі хо­лод, бо це був гіпноз ма­си, а не ме­не од­ної. По­ки я, коліноп­реклон­на, страж­да­ла від влас­ної не­дос­ко­налості, по­падя вже спро­дува­ла ка­лачі від па­рас­тасів на місце­вому ба­зарі, а по­руч мій при­ятель, що рап­то­во став ку­миром в очах ним же загіпно­тизо­ваної ма­си, «по­бож­но» колінку­вав, спос­теріга­ючи, чи ба­чить ма­са, що він б'є чо­лом ра­зом з нею. Хіба це не від лу­каво­го? Хіба не кра­ще ска­зати «кол нідрей»[3] бо­дай би і в си­нагозі, але так, щоб про це жод­на ду­ша не зна­ла, окрім тої, до ко­го звер­таєш свою мо­лит­ву?!

— Навіщо це тобі тут? — при­мир­ли­во і де­що за­непо­коєно за­питав ан­гел.

— Мені ць­ого вже не тре­ба, од­нак на землі за­лиши­лися ті, до ко­го теж на­вер­таєть­ся хо­лод у гру­ди…

— Але ж у них за­лишаєть­ся надія, що зго­дом тут во­ни поз­бу­дуть­ся сумнівів.

— Пос­лу­хай… — оз­ва­лося в мені щось давнє, кра­моль­не, май­же беш­кетне і зму­сило ста­ти пе­ред Ми­колаєм-Угод­ни­ком. — А як­що Й­ого не­ма? Отак зовсім не­має нічо­го, окрім на­ших ви­гадок і ба­жан­ня, щоб Він був?!

— Про що ти? — різко по­вер­нувся у мій бік ан­гел.

— Ти не здо­гадуєшся? — зів'яв мій по­рив.

— Як не­ма? — за­питав ме­не так, на­чеб­то я за­сумніва­лася в існу­ванні са­мої се­бе.

— Але ж ти теж ствер­джу­вав, що не знаєш й­ого ли­ку, — зап­ро­тес­ту­вала я, вип­равдо­ву­ючи своє нес­подіва­не зух­валь­ство.

— Не зна­ти ли­ку — не оз­на­чає за­пере­чува­ти са­ме й­ого існу­ван­ня. Зреш­тою, навіть на землі… Хіба Бог існує в людській у­яві од­но­осібно? Чи ти ба­чила бо­дай раз дві од­на­кові іко­ни Бо­га?

— Ні, — по­годи­лася ти­хо. — Од­нак Й­ого сла­ва та­ка мо­гут­ня, що не пот­ре­бує яки­хось ма­теріаль­них до­казів. Там і не спа­дало на дум­ку до­шуку­вати­ся й­ого єди­ного пор­тре­та. До­сить, що Ісус має своє впізна­ване об­личчя.

— Ісус жи­ве по пра­ву ру­ку й­ого ве­личі і сяй­ва, — швид­ко про­казав ан­гел. — Але Ісус — Син Бо­жий. Та­кий, як я, як ти, як усі, рож­денні Бо­жою бла­годат­тю. Че­рез те він має чітко впізна­вані ри­си. Ми би й­ого впізна­ли, ко­ли б він став пе­ред на­ми. А чи впізна­ли б ми Бо­га? — на­чеб­то са­мого се­бе за­питав Ми­колай.

— Ми­колаю… — май­же зас­тогна­ла я. — Те­бе не по­кара­ють за це бо­гохуль­ство?

— Тут не ка­ра­ють. Бо тут не­ма ди­сидентства. Тут ти маєш за­кон­не пра­во на сумніви. Усі свої ка­ри відбу­ва­ють там. Тут ли­ше люб­лять і про­ща­ють. Лиш не всіх пус­ка­ють до пра­ву сто­рону своєї сла­ви.

— А ко­го бе­руть?

— Ко­го люб­лять найбіль­ше.

— А ко­го люб­лять найбіль­ше?

— Виб­ра­них.

— За що?

— Се є ве­лика тай­на, і ніхто її не знає, окрім Нь­ого. Але сю тай­ну ніко­му не да­но спізна­ти.

— Чо­му?

— Бо зник­не чар. А ко­ли зни­кає чар тай­ни, зни­кає і са­ма тай­на, роб­ля­чись зовсім без­бар­вною і дис­тиль­ова­ною. Хіба не так?

— Я теж про це ду­мала в житті. Ко­ли б лю­дям ста­ли дос­тупни­ми за­кони най­по­таємніших ре­чей, во­ни б зни­щили і ці речі, і їхніх носіїв у го­нитві за їхнь­ою сер­це­виною.

Ми­колай мов­чав.

— …А ти за­мис­лю­вала­ся, за яки­ми за­кона­ми ут­во­рила­ся мо­ва?

— О, так! — га­ряче ви­гук­ну­ла я. — Різдво… Ти чуєш? Різдво. Чи ма­лярс­тво… Чи відчай… Спро­сон­ня… Зойк… Схлип… Ти чуєш?

— Чую, Маріє… Чую. А му­зика… Оке­ани зах­ва­ту і підне­сен­ня — і ли­ше із се­ми нот.

— А наші дум­ки? їхнє миттєве шу­ган­ня в на­ших над­рах і на да­лекі відстані…

— А циклічність зе­лено­го і жов­то­го лис­тя? А зміна дня і ночі?

— А за­чат­тя?

— А ти ка­жеш… чар…

— Тай-на-а-а… — май­же проспіва­ла я, ба­жа­ючи схи­лити­ся собі до то­го, що ма­ло наз­ву колін.

Од­нак я швид­ше зро­зуміла, ніж відчу­ла, що зі мною щось відбу­лося зно­ву. Бо я вже не ма­ла ні об­рисів, ні хіто­на, ні відчуттів влас­ної тендітності, ні роз­кошів про­зоро­го во­лос­ся.

— Ме­не не ста­ло?! — за­пита­ла я ко­гось, чиї флюїди і бляк­лий об­раз ще ви­тали довкіл.

— Те­бе дав­но не ста­ло, — відповів хтось го­лосом свя­того Ми­колая. — Так дав­но, що й ска­зати важ­ко.

— То ти не знаєш, скіль­ки я тут і що дієть­ся на землі? — упер­ше зас­кигли­ла моя ду­ша.

— Знаю, що сю­ди ти летіла со­рок днів. Со­рок днів до пер­шо­го са­ду. А скіль­ки тут, не знаю. Бо це не має аніякогісінь­ко­го зна­чен­ня.

Я не встиг­ла пе­репи­тати, чо­му, як щось не­наче ше­лес­ну­ло збо­ку від ме­не — і за­памо­роч­ливі аро­мати упо­вили кри­ла моєї душі.

О, так. Моя ду­ша зно­ву обер­та­лася в кри­ла і тріпотіла пе­ред зри­мою зо­лотою бра­мою, ук­ри­тою чи то не­бес­ною ро­сою, чи по­том бо­язні тих, хто рап­то­во ста­вав пе­ред нею. Бра­ма гой­да­лася і скрипіла під влас­ною ва­гою чи влас­ною ве­лич­чю — і її по­гой­ду­ван­ня па­моро­чило ме­не, як по­гой­ду­ван­ня по­сере­дині вузь­кої клад­ки над во­дою. Бра­ма на­раз різко розій­шла­ся — і я відчу­ла, як щось без­фор­мне, але все­осяж­не і всю­дису­ще, поп­ливло до ме­не чи я поп­ливла до нь­ого.

Мені ще ніко­ли не бу­ло так лег­ко і ве­село. Жод­не ви­но, жод­не со­лод­ке сло­во і най­дур­манливіші обій­ми в зем­но­му житті не да­ли мені та­кої ве­селості. Там я бу­ла нав­че­на страж­да­ти, навіть за­сина­ючи на чо­ловічій руці, за що са­ма се­бе по­тай­ки на­зива­ла ма­зохісткою. А тут я плив­ла в невідомість, радіючи невідо­мості, як ди­тя.

Усе, усе довкіл роз­чи­нило­ся в про­зоро­му ефірі:

і свя­тий Ми­колай із й­ого сум­ни­ми очи­ма і не менш грішни­ми, ніж мої, дум­ка­ми,

і пе­рели­ви ан­гель­сько­го са­ду,

і дзюркіт фон­танів,

і моя бо­язкість,

і моя сміливість.

Усе зник­ло, ніби ніко­ли й не існу­вало.

А я плив­ла ви­ще, де щось без­мовне, але над­то лагідне, ти­хо ше­лес­ну­ло: «Це два­над­ця­тий сад».

І враз я з по­дивом і зах­ва­том збаг­ну­ла: це мій Та­то впус­кає ме­не до се­бе. Я чу­ла й­ого обій­ми. Він при­гор­тав ме­не, як при­гор­та­ють на­рече­ну в мо­торошній тиші весіль­ної ночі; як при­гор­та­ють знай­де­ну в оке­ані без­глуз­дя і бе­зуму са­мот­ню жінку, що роз­тає на світан­ку си­рим, хлип­ли­вим ту­маном і зни­кає у вирії днів, як у смерті, ніко­ли біль­ше не три­вожа­чи нічо­го, окрім не­час­тих спо­гадів у те­мені ночі.

Я хотіла роз­плю­щити очі, щоб по­бачи­ти, який він, той, що ди­хав при­яз­ню і лю­бов'ю на ме­не.

Од­нак я не шко­дува­ла, що не ма­ла їх.

Радість не пот­ре­бує очей.

Як­би моя во­ля, я бу­ла би півжит­тя про­жила із зап­лю­щени­ми очи­ма, в тем­ряві лагідних рук і па­лючих цілунків.

Але те, чо­го мені не вис­та­чало там, я на­долу­жува­ла в цю мить, ко­ли со­лод­ке ди­хан­ня упо­вива­ло ме­не без­воль­ни­ми пе­лена­ми мо­гутнь­ого чо­ловіка.

Мо­гутнішо­го я ніко­ли не зна­ла. Я чу­ла, що він лю­бить ме­не всією ду­шею. О, він лю­бив ме­не по­над усе… Я тут бу­ла й­ого на­рече­ною, й­ого дівчин­кою і ди­тиною. Він тріпот­ли­вим ди­хан­ням приміряв до моїх по­дат­ли­вих крил фа­ту.

І я поп­ливла й­ому в ру­ки — чис­та, без­воль­на, лег­ка, звіль­не­на від заб­рал і шор, від страж­дань і са­моз'їдан­ня, — і на­решті вже не са­мот­ня.

Я хотіла відда­тися й­ому. Без прис­трасті — ли­ше з ніжністю і пос­лу­хом, підко­ря­ючись й­ого волі ос­таннь­ою пір'їною відрод­же­ної ним душі. Я хотіла ви­суши­ти оке­ани всіх своїх ко­лишніх сліз і бо­лю і ска­зати й­ому, що я на­решті щас­ли­ва.

Але за й­ого бра­мою го­лосу уже не чут­но ніко­му.

Дюс­сель­дорф — Чернівці,

1995 рік

 

Life vest under your seat (англ.) — ря­туваль­ний жи­лет під сидінням.

Ґата (рум.) — кінець, все.

Кол нідрей (іврит) — мо­лит­ва «Усі при­сяган­ня».