Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 2)

чую: чу­жинецькі стріли впи­ва­ють­ся на­конеч­ни­ками у шкіру -

і ти рвеш­ся до ме­не рвуч­ко і без терпіння.

Так добіга­ють до во­ди ті, хто щой­но вир­вався з ди­му.

Ти зри­ваєш ме­не, як гой­дли­ве яб­лу­ко в чу­жому са­ду,

і сма­куєш, сма­куєш без пе­рер­ви і бо­язні…

Я упи­ва­юся то­бою так, на­чеб­то те­бе за­раз ма­ють заб­ра­ти в тюр­му.

П'ю те­бе, як цер­ковний «ка­гор».

І нічо­го ме­не те­пер не об­хо­дить…

бо я хо­чу бу­ти ви­пита…

Я зацвітаю, як сло­ва у щедрівці чи квітка в о­азі.

Я де­рево — уда­рене блис­кавкою.

Та чую, як у по­пелі про­кидаєть­ся прек­расний птах фенікс…

І я ожи­ваю.

Укот­ре сь­огодні пов­стаю зі сну й уто­ми спе­чени­ми гу­бами, ме­дами і ро­пою своїх сотів і хлібів…

і ви­рива­юся із се­бе, як бран­ка чи як кочівни­ця,

і наз­до­ганяю се­бе вчо­раш­ню, — ту, що не зна­ла, що зліпле­на з вос­ку та гли­ни і за­паш­них от­рут жа­лючої шкіри;

ту, що при­веде­на з тем­ниці і боїть­ся, що світло її ось-ось закінчить­ся.

Але світло різке і без­жаль­не…

во­но до­сягає та­ких гли­бин і прос­торів, що са­ма собі зда­юся пта­шиним пір'ям, яке ши­ряє у ви­сокості,

де не стає ні кис­ню, ні си­ли вдих­ну­ти й­ого…

це плоть…

чи со­ром…

чи це не має імені,

але во­но чу­дове і не­пов­торне…

Твій орел дістає ме­не і тут, у підне­бессі…

він клює дзь­оби­ком квіти на по­лони­нах і пла­ях, на пасіках і гос­тинцях мо­го тіла…

і гей­зе­ри со­лод­ких вод са­люту­ють із-під ук­ри­того мо­хом каміння —

і я ні за чим не жалію…

ли­ше за тим, що так ма­ло вро­дило квітів.

Ти спа­саєш мої вер­хи і до­лини, як олень підсніжну тра­вич­ку, ще не па­хучу, та вже со­кови­ту,

і ви­шукуєш не­зай­мані га­ляви­ни і яри, зах­ма­рені па­хоща­ми дур­ма­ну і при­булих мо­лок…

Але ні, ти не олень…

ти орел, ти сокіл…

твій дзь­об гос­трий і лагідний.

Він, ви­добув­ши з ме­не то схли­пи, то зой­ки, то зітхан­ня, на­решті, мир­но вля­гаєть­ся у па­хучій до­лині чор­них тро­янд — і від ра­дості чи з без­силля сам схли­пує, як на­годо­ване не­мов­ля.

— …ти бо­жес­твен­на… моє пта­шеня.

Сонні ту­мани пли­вуть над на­ми,

і я хо­чу схо­вати­ся в тобі…

згор­та­юся ка­лачи­ком під бо­ком, кла­ду твою ру­ку собі на гру­ди і, за­сина­ючи, ко­лишу­ся попід не­беса­ми…

І ту­люся до гру­дей, як ди­тя до ма­тери­ної спідниці…

Та­ке не мо­же три­вати над­то дов­го ні з влас­ної, ні з чу­жої волі.

Але хай здій­снить­ся в цю мить од­не-однісь­ке чу­до…

і обірвуть­ся усі те­лефо­ни…

і заб­ло­ку­ють­ся кор­до­ни і лінії уря­дово­го зв'яз­ку,

відмінять­ся міждер­жавні уго­ди і про­токольні зустрічі…

оніміє діас­по­ра і ог­лухне вітчиз­ня­ний міща­нин,

бо ба­чите — ле­жу в обій­мах ко­хано­го чо­ловіка і люб­лю й­ого нес­ка­зан­но…

і хо­чу вбо­рони­ти від світу, хо­ва­ючи на своїх гру­дях, де не в'яне пер­сик ба­жан­ня і стра­ху.

Бо­юся за нь­ого, бо вірю в нь­ого…

та пов­сюдно ча­ту­ють ша­кали…

їхні ошкірені пащі прог­ля­да­ють­ся з-по­за й­ого спи­ни навіть тоді, ко­ли він нек­вапно схо­дить з тра­па літа­ка, а за ним су­нуть чер­во­нощокі мор­до­воро­ти охо­рони.

Ро­зумію, що він не Ганді, та сер­це хо­лоне що­разу, ко­ли те­лека­мери ви­хоп­лю­ють й­ого об­личчя в на­товпі…

ікла ша­калів націлені і з-під мо­дер­них кра­ваток близь­ко­го ото­чен­ня і не­даль­ньої опо­зиції…

і звідусіль, звіду­сюди.

Він про­сив не бра­ти до го­лови дур­но­го. Та чи я мо­жу, ко­ли не маю віри ні в ко­го, зовсім ні в ко­го?

Ко­ли довкіл стіль­ки зра­ди і підсид­жу­вань?

Ко­ли ка­нати сто­сунків — нет­ривкі і ко­рисні.

У­яв­на — і та­ки не зовсім без­прав­на — бу­лава при­надніша за всі ра­зом узяті земні чес­но­ти,

її при­тягаль­на си­ла дуж­ча за си­лу тра­дицій, здо­рово­го глуз­ду та людсь­кої честі…

її зо­лотис­тий блиск ви­робив ли­ше од­ну ста­лу тра­дицію усу­вати чи зни­щува­ти, роз­топту­вати чи підми­нати кож­но­го по­тенцій­но­го пре­тен­дента на бу­лаву кож­ним іншим по­тенцій­ним пре­тен­дентом.

Ляг­ла би під ко­леса ма­шини, в якій на те­бе ча­ту­ють хи­жаки.

Рос­ла би підо­шов­ною квіткою під твоїми підош­ва­ми, ко­ли б тобі бу­ло від ць­ого лег­ше.

Та ба… це ли­ше політ жіно­чих неп­ри­бор­ка­них емоцій, а нас­правді я не знаю, як убе­рег­ти те­бе.

Це ба­жан­ня ви­ще по­над усі кон­сти­туційні уго­ди і вер­ховні вер­дикти.

Чую, як б'єть­ся під ру­кою утом­ле­не, але радісне сер­це,

як пах­не силь­не і пруж­не тіло,

як рівно і гли­боко ди­ха­ють гру­ди —

і ту­люся так близь­ко, на­чеб­то хо­чу врос­ти в ду­шу.

Ми — два ай­сбер­ги, що ого­лили по­топ­лені гли­бини і про­лили­ся зо­лоти­ми до­щами млості од­не на од­но­го, схо­дячи ніжністю, як схо­дять кров'ю, —

без­болісно, ли­ше за­памо­роч­ли­во і сон­но, на зе­лено-білих роз­во­дах гу­цуль­сько­го ліжни­ка,

на краю чи по­сере­дині світу,

у му­раши­ному ог­ромі лю­дей,

в оке­ані ше­потів і пес­тощів.

Я по­топаю у сні чи у за­бутті, як у вранішніх теп­лих мо­локах,

і крізь лінь і уто­му чую, що ру­ки об­горта­ють ме­не,

і ми за­синаємо миттєво й од­но­час­но,

літа­ючи по­над зем­лею і людь­ми, як не бу­валі в не­волі пта­хи…

…По­волі ви­бира­юся зі сну — як на­том­ле­ний злодій — ти­хо, крадь­ко­ма во­дячи лиш очи­ма по сутінковій кімнаті.

Бо­юся зру­шити сон чо­ловіка, що спить, за­кинув­ши за го­лову спле­тені ру­ки.

Так сплять упев­нені в собі лю­ди. Див­лю­ся на нь­ого май­же по­бож­но і бла­гоговій­но, чу­ючи, як хви­ля ніжності вих­лю­пуєть­ся з ме­не.

Обож­нюю й­ого, як обож­нюю ли­ше свою ма­му.

Дві ве­ликі, та не пе­чальні, сль­ози ко­тять­ся мені по об­личчі.

Люб­лю й­ого без­межно, та німо, як найніміша у світі жінка, що не чу­ла людсь­ко­го го­лосу, ли­ше знає мо­ву губ і пальців.

І я тор­ка­юся й­ого — на­чеб­то хо­чу ста­ти снігом чи цвітом, і за­сипа­ти ним, і вто­пити у нь­ому.

Ніко­ли не ма­ла та­ких розкішних пес­тощів, та­ких утішних лю­бощів.

Мої пальці і гу­би не зна­ють уто­ми ко­ло нь­ого, що при­тягує магнітом і три­має побіля се­бе, як вер­хо­винсь­ка во­рож­ка.

Як жаль, що са­ма я — не зна­хар­ка, і не моль­фар­ка, і не во­рож­битка, щоб відмо­вити і зли­ти зло з нь­ого, щоб ви­хопи­ти — як ук­расти — навіки, на­зовсім, сю­ди, собі на гру­ди, у роз­па­наха­не щи­ре сер­це,

бо він став прав­ди­вою радістю сірих буднів і зрад­же­ного сер­ця.

Він роз­ко­лов цілий ма­терик кри­ги, що пан­ци­ром обліплю­вав жит­тя і не да­вав ди­хати.

На­пев­но, про­руба­не вікно у Євро­пу бу­ло менш сен­сацій­ним, аніж щіли­на у дичіюче моє сер­це…

— … я лад­на про­лежа­ти біля те­бе все відве­дене мені від сь­огодні жит­тя… — не со­ром­ля­чись, ше­почу у твоє во­лос­ся і крізь своє во­лос­ся чую:

— …до­рога моя… до­рога… я з то­бою… з то­бою, крас­на моя жо­но… з то­бою.

Кла­ду го­лову на гру­ди — і ко­лишу­ся на нь­ому, як у човні… ти­хо і без­мовно.

І здаєть­ся, що зно­ву ле­чу, що ви­рос­таю із се­бе, бо дві ру­ки, міцні і владні після спо­чин­ку, зно­ву кла­дуть ме­не горілиць, потім далі вер­та­ють собі на гру­ди — і не­сила спи­нити цей шквал, цю повінь і бе­зум крові…

— …я хо­чу ту­ди знов…

Ти за­палюєш ме­не, як свічку, і я свічу­ся вже не вог­нем — діаман­та­ми і яш­мою, ага­тами і сапфіра­ми. Та ска­пую лиш вос­ком, роз­плав­ле­ним па­хучим вос­ком, з яко­го мож­на ліпи­ти усе, що хо­чеш… а хоч ко­ника, а хоч ру­жу, а хоч хлібець до хміль­но­го сь­огоднішнь­ого ви­на.

Ти обер­таєш ме­не — жи­ве розп'ят­тя, охоп­ле­не по­лум'ям, — і в мені ви­бухає сон­це,

ні, міль­йони не­баче­них сонць…

і га­ряча, дов­го стри­мува­на маг­ма повіль­но і дов­го ви­ливаєть­ся в над­ра плоті…