Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 11)

Роз­мо­ви про щось більш інтим­не, ніж діти, ніко­ли нас не зай­ма­ли.

Нічні фан­тазії не навіду­вали ме­не навіть у час відпус­тки, яку ми з чо­ловіком про­води­ли нарізно.

Ми зав­жди зна­ли, чо­го мож­на че­кати від іншо­го.

Мені навіть по­доба­лася та­ка розміре­на пра­вильність, яка не впли­вала на сер­це­бит­тя і різку зміну нас­трою.

Наші при­ятелі, заз­на­ючи пов­ної, як на ме­не тодішню, і без­глуз­дої ампліту­ди по­чуттів, нерідко жар­ту­вали, що з нас мож­на пи­сати ен­цикло­педію сімей­но­го жит­тя.

Мені бу­ло зруч­но, а мо­же, навіть доб­ре у на­шому прог­но­зова­ному доб­ро­буті: я не зна­ла штор­му крові у жи­лах.

Ли­ше єди­ний раз, ко­ли го­лова на­шого проф­ко­му, підпи­су­ючи по­дані мною до­кумен­ти, над­то га­ряче при­тис­нув ме­не, бо­ляче пе­рехи­лив­ши на стіл, — пе­реді мною за мить се­кун­ди блис­ну­ла Ок­са­на в інвалідно­му візоч­ку… Відштов­хну­тий го­лова нез­граб­но впав у своє крісло і чо­мусь го­лос­но, і, як мені зда­лося, хи­жо засміяв­ся.

Відтоді я лю­то не злю­била й­ого, яко­го, на ди­во, ша­нував увесь ко­лек­тив, а жінки таємно зітха­ли, пе­реби­ва­ючи оп­леска­ми й­ого прав­до­любні про­мови на профспілко­вих збо­рах…

ТА-А-А-АК… Я змо­рила­ся від сво­го ду­ман­ня, і хо­чу спа­ти, спа-ти-и-и. Бо­же, як доб­ре, що мої кістки і го­лова по­чули вто­му. Я спа­тиму до ран­ку, а мо­же, ли­ше до схід сон­ця. Але на­решті — без бро­му чи та­зепа­му.

Мій сон на­гаду­вати­ме сон по­лох­ли­вої лані на мо­лодень­ко­му моріжку під ста­рез­ним бу­ком.

До ме­не поспішає олень.

Й­ого шкіра пах­не га­рячою плот­тю, у ме­не пе­реси­ха­ють гу­би… як доб­ре, що в ме­не зли­па­ють­ся повіки… один, два, три, чо­тири… мій лікар ре­комен­дує ра­хува­ти до­ти, до­ки мо­жеш… со­рок чо­тири… шістде­сят сім…

Це я знаю й без ліка­ря… сто три­над­цять…

Най­важ­че пе­ребу­ти до ран­ку.

По­ки по­чую тих два по два вар­варські дзвінки, ще тричі ки­не в жар

і чо­тири ра­зи я змер­зну,

двічі поміняю нічну со­роч­ку — яс­кра­во-чер­во­ну на тем­но-си­ню.

За­кипить і вис­тигне ка­ва.

У ко­гось на бал­коні сім разів про­кукурікає півень.

Ав­то­реверс зле­дачіє пе­ремо­тува­ти плівку із вкрад­ли­вим, і від то­го більш дратівли­вим, зо­лотим сак­со­фоном.

Хло­рова­на во­да з-під ду­шу вик­ли­че ну­доту.

Пе­реля­кає пер­ший різкий дзвін трам­ваю.

ВДОСВІТА ДЗЕР­КА­ЛО та­ки підтвер­джує, що об­личчя жінки — це фо­тог­рафія її ми­нулої ночі. Я ще мог­ла би прик­ласти до мішків під очи­ма на­тер­ту кар­топлю чи за­вар­ку з чаю. Але потім мож­на не встиг­ну­ти їх зми­ти. Два по два очіку­вані дзвінки у двері, ладні звес­ти з ума, бо ніко­ли не знаєш точ­но, ко­ли во­ни те­бе діста­нуть: ко­ли ти ви­тис­ка­тимеш з тю­бика зуб­ну пас­ту, роз­пи­люва­тимеш очи­щувач повітря, про­тира­тимеш змокрілі пах­ви, чи ко­ли що­годи­ни міня­тимеш білий бюс­тгаль­тер на чор­ний і нав­па­ки.

…Ко­ли в пе­ред­по­кої він бе­ре ме­не за плечі, я що­разу ка­жу: «Пам'ятай, що я пам'ятаю про те­бе». Він смієть­ся, пле­ще ме­не по щоці, тоді го­лос­но цмо­кає у скро­ню і мов­чки зни­кає за две­рима…

А те­пер я див­лю­ся на го­дин­ник, стрілки яко­го не­само­вито га­са­ють по ци­фер­бла­ту, ніби во­ни за­пов­зя­лися са­ме сь­огодні оббігти нав­ко­ло ек­ва­тора, — і чую, як у мені мертвіє кож­на кліти­на: го­дин­ник по­казує по­лудень.

От­же, вчо­ра пе­рей­шло у сь­огодні, мо­же, уже хи­лить­ся до зав­тра, а я й не поміти­ла.

Ко­ли він ка­же «по­ки сон­це зій­де», це слід ро­зуміти з точністю до нав­па­ки. Але навіть я, та­ка за­гар­то­вана постій­ним сон­цем, що схо­дить, і ніяк не зій­де, не мо­жу по­дола­ти сво­го повіль­но­го змертвіння.

Як­би зно­ву зас­ну­ти…

чи ти­хо знеп­ри­томніти від втра­ти крові, яка витікає з поріза­них жил…

чи жбур­ну­ти на схо­ди за вхідні двері на­докуч­ли­ву кішку…

Та кішки у ме­не не­має.

Мої жи­ли цілі-цілісінькі.

На жод­ну ан­ти­деп­ре­сив­ну чи се­датив­ну пігул­ку ор­ганізм не ре­агує.

І я при­видом сную між спаль­нею і кух­нею, раз по раз ви­зира­ючи у вікно.

Роз­што­рені вікна не за­важа­ють сон­цю ниш­по­рити по квар­тирі — і лють, страш­на лють на оцю, ко­лиш­ню й­ого, квар­ти­ру, на сон­це, що припікає, на день, що без­со­ром­но па­нує довкіл ме­не, — лють на весь світ охоп­лює ме­не з не­само­витою си­лою.

Чо­ловікам лег­ше. Во­ни мо­жуть на­пити­ся, вда­рити­ся у блуд, на­бити ко­мусь пи­ку. Та, Гос­по­ди — Бо­же мій! Чо­ловіча лють має дві ти­сячі ви­ходів. А що за­лишаєть­ся для ме­не?

Валідол?

Мок­ра по­душ­ка?

По­биті тарілки?

Ну, по­била од­ну. Півпорцій­ну із зо­лотис­тим обідком. А те­пер шу­каю пе­рекис вод­ню, щоб за­лити поріза­ний па­лець. Вод­ню, зви­чай­но, не­ма. І спир­ту не­ма.

Доб­ре бу­ло б ви­пити ви­на. Ви­на не­має та­кож. Вза­галі в цій квар­тирі не­ма нічо­го, окрім за­паху ко­лишнь­ого гос­по­даря (гос­по­даря квар­ти­ри чи те­перішнь­ого мо­го гос­по­даря?). А те, що є, до­помог­ти не мо­же.

Тре­ба бу­ло би щось зїсти. Со­лена «Галіна Блан­ка» про­сить яко­гось су­хари­ка. Не­має навіть су­харів. Після пе­реїзду я ще не встиг­ла роз­па­кува­ти, як слід, речі.

Ні, не так. Я не хотіла встиг­ну­ти. Мені поспіша­ти ніку­ди. Ли­ше у спальні й на кухні сте­риль­на чис­то­та і по­рядок. Але ніде не­ма навіть шма­точ­ка хліба. Я пла­нува­ла сь­огодні вранці (чи це вже вчо­ра?) вий­ти в місто за про­дук­та­ми на до­рогу. Мої пла­ни зруй­ну­вав один те­лефон­ний дзвінок.

А я че­каю дзвінка у двері.

Не­має ніяко­го.

Є кви­ток на Вар­ну. Й­ого те­пер мож­на взя­ти під скло і повіси­ти замість об­разка над ліжком.

О цій порі софій­ський поїзд, ма­буть, стоїть на ру­мунсь­ко­му кор­доні, підвіше­ний над колією, і й­ому міня­ють ко­леса. Вар­на видніеть­ся у ту­мані.

А за ту­маном нічо­го не вид­но… хіба що сіль від сліз.

…Увесь день я ме­тала­ся до те­лефон­ної труб­ки: чи не зак­ли­нило, не заб­ло­кува­ло, не відклю­чили? Мо­нотонні гуд­ки ли­ше роз­па­люва­ли лють — і я ки­дала труб­ку, як найпідступнішо­го во­рога, вкла­да­ючи у цей ки­док усю свою не­нависть. Ціка­во, ко­ли на світо­вих зма­ган­нях спорт­смен ки­дає яд­ро, він вкла­дає у свій ки­док свою лють чи лю­бов?

Зир­кнув­ши на ци­фер­блат ве­лико­го настінно­го го­дин­ни­ка, я навіки мов­чки поп­ро­щала­ся з Вар­ною. Вар­на ніде не дінеть­ся. Хіба мо­ре змиє сан­ти­метр-дру­гий суші. А гроші, ви­кинуті на вітер, уже не по­ряту­ють моїх статків, але й не зроб­лять жеб­рачкою. І так жеб­ра­кую біля підніжжя й­ого примх. Хо­ча, кра­ще бу­ла б роз­да­ла ті гроші про­шакам під цер­квою. Мо­же, вип­ро­сили б для ме­не, не­щас­ної, ро­зуму.

…ЦЕ НЕ ДЕНЬ. Уже глу­па ніч, за­душ­ли­ва, із тер­пким за­пахом розм'як­ше­ної гу­ми і сма­женої кар­топлі від сусідсь­ко­го бал­ко­на.

У ме­не не­має навіть си­рої кар­топлі. Нічний ом­лет із трь­ох яєць зму­сив зга­дати про ток­си­коз під час пер­шої вагітності.

Ме­не за­раз мог­ли б зас­по­коїти го­лоси моїх дітей. Але ж во­ни зна­ють, що я в до­розі на Вар­ну.

Що їм ска­жу? Що їхня ма­ма ос­та­точ­но зій­шла з ума і не поїха­ла у відпус­тку? Що те­пер зга­дує їхнь­ого та­та, ли­ше й­ду­чи на цвин­тар?

Ні, неп­равда. Ва­силя я зга­дую щод­ня. Тоб­то що­разу, ко­ли ду­маю про ць­ого, іншо­го.

Навіть ко­ли Ва­силь ле­жав з інсуль­том і я уже зна­ла, що й­ого че­кає, здаєть­ся, бу­ла твердішою. Тоді я зна­ла: ви­ходу не­ма. Го­дина­ми сиділа біля нь­ого в па­латі, ди­вила­ся на схуд­ле ли­це і чу­ла в собі чо­мусь не відчай і не роз­пач — ли­ше ве­лику вто­му і жаль, що так швид­ко скінчи­лося на­ше віднос­но спокій­не жит­тя. А мо­же, не бу­ло роз­па­чу че­рез те, що до­росліша­ли діти, і я по­вин­на бу­ла їм да­ти ра­ду? І це бу­ло най­го­ловніше.

Чи прос­то ози­вала­ся дав­ня відсутність тре­пету між на­ми, а во­руши­лася ли­ше ба­гатолітня — теп­ла, але не пал­ка, — звич­ка до чо­ловіка?

А мо­же, я тоді жи­ла, вже за­галь­мо­вана зас­покій­ли­вими ліка­ми? Не знаю.

Але ко­ли те­пер пла­чу за Ва­силем, то, по правді, біль­ше пла­чу за своїм спо­коєм з ним і за тією ясністю в усь­ому, яку ми ма­ли впро­довж ба­гать­ох років.

Хто й­ого знає, за яким прин­ци­пом Бог па­рує чо­ловіка і жінку? Чо­му одні заз­на­ють ша­ленств, не відчу­ва­ючи щас­тя, а інші втіша­ють­ся од­но­манітним і во­но їм дає ра­дості біль­ше? А мо­же, не біль­ше. Звідки я знаю, що дає радість: знан­ня, що бу­де з то­бою сь­огодні, зав­тра, за тиж­день, чи не­само­витість від то­го, що твоє сь­огоднішнє і зав­трашнє — невідо­ме, не­перед­ба­чува­не?

Хіба я ко­лись повіри­ла б, що ось ця роз­патла­на відь­ма у дзер­калі із за­пале­ними очи­ма і трем­тя­чими ру­ками, наскрізь про­сяк­ну­та ка­вою і ва­леріаною, з чер­во­ним, скрив­ле­ним від пла­чу ли­цем, — це я, ще до­недав­на зав­жди при­чеса­на, спокій­на, вит­ри­мана, з вічною іронічною посмішкою у ку­тиках губ?! І що при­чина — у чо­ловікові, який уже не втішає, а лиш клює, як во­рон.

Але ж ти не відмов­ляєш й­ому клю­вати се­бе?

Ти ж че­каєш, ба­чиш, як че­каєш й­ого клю­ван­ня?

Пла­чеш,

стог­неш,

б'єшся го­ловою у стіну,