Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 13)

Ні, я хо­чу швид­ше вмер­ти, ніж до­чека­тися тих вар­варсь­ких дзвінків у двері. Умер­ти, ніж ви­ти вов­чи­цею в не­вин­ний світа­нок… я хо­чу вмер­ти вже! Отут. Без свічки. І хай ме­не знай­дуть че­рез два тижні сусіди-ниш­порки, за­чув­ши тління мо­го дур­но­го тіла, яке за­раз не сприй­має нічо­го, крім дов­ко­лишньої мер­твої тиші. Он­де у сусіднь­ому бу­дин­ку по­мер са­мотній дідок — а знай­шли че­рез три місяці зісох­лу мумію.

Ха… За­хотіла мумії. З те­бе мумії не вий­де. Он яка пиш­на пам­пушка. Як на дріжджах, упе­реміш із сль­оза­ми.

МА­ТИ БО­ЖА… Чо­го я ри­даю, як древ­ня істе­рич­ка Аде­лаїда з моєї ро­боти? Ка­жуть, в оку­пацію во­на бу­ла пер­шою да­мою, ко­го ви­мага­ли офіце­ри на де­серт. До­тепер ще фар­бує жму­тик во­лос­ся в яс­кра­во-чер­во­ний колір і но­сить тіль­ки ажурні пан­та­лони. Незмінна шваб­ра в її ру­ках — як ка­рабін для обо­рони, ко­ли б хто на­думав ска­зати кри­ве сло­во про неї. Се­бе за­хис­ти­ла б і шваб­рою. А реш­ту жінок за­хища­ла і гань­би­ла істе­рикою.

— Ти! Со­роміць­ке, нев­че­не сім'я! — кри­чала на кот­русь із пан­но­чок, що при­чепу­рюва­лися у вби­ральні, за­дира­ючи спідниці і підтя­гу­ючи кол­го­ти. — Ко­ли б я у твоєму віці доз­во­лила собі хо­дити в заш­то­паних пан­чо­хах, я дав­но б го­дува­ла цвин­тарних хро­баків. Ти мо­жеш три дні не їсти, але пан­чо­хи маєш но­сити не як гар­мошку. І пан­та­лони, пан­та­ло-о-о-ни ажурні! — спо­чат­ку кри­чала, а далі пла­кала Аде­лаїда нав­здогін дамі. — Ко­ли б я бу­ла та­кою ла­худ­рою, та­кою ман­те­лепою, як оце ви, те­перішні мо­лоді, та ще та­кою не­чис­тою, то ме­не сю­ди навіть при­бираль­ни­цею не взя­ли б… О, Бо­же, за що ти ка­раєш та­ку мо­лоду? — роз­ти­рала спер­шу сль­ози на об­личчі, а далі — роз­во­ди бо­лота по підлозі.

По то­му — сміяла­ся. А за кіль­ка хви­лин за­ходи­ла у чий­сь кабінет, на­чеб­то щой­но і не бу­ло сліз, при­яз­но ди­вила­ся на те­бе, і три­мала­ся своєї шваб­ри, як, ма­буть, ко­лись люс­терка.

Аде­лаїдиній істе­риці дав­но не ди­вува­ли в нашій поліклініці. Вік, знаєте. По­рода. Досвід. Ста­речі злидні після бур­хли­вих роз­кошів. Прик­ра­шені спо­гади.

Але мені по­диву­ють, ко­ли б я за­раз у нічній со­рочці ста­ла по­серед бал­ко­на і за­вила з го­ря на все місто. Хтось мо­же по­чути ме­не вже, сь­огодні? Чи тре­ба крик­ну­ти «Ря­туй­те!»?!

Смішна. Ще ніхто, ніко­ли й ніко­го не по­ряту­вав від тієї хво­роби, від та­кої біди і не­щас­тя — від сер­ця. Тре­ба вик­ли­кати «Швид­ку»… я вже не ро­зумію, що б'єть­ся в мені — сер­це, чи, мо­же, ди­тя, чи го­дин­ник, чи злість б'єть­ся, як сер­це?

Де він? І чи є в нь­ого сер­це? Чи й­ого вир­ва­ли з ос­таннім мо­лоч­ним зу­бом? А мо­же, у нь­ого до­тепер ще мо­лочні зу­би, і він не ро­зуміє, що та­ке жіно­че не­терпіння — че­кати чо­ловіка, за яким втра­чаєш ро­зум і який по­обіцяв прий­ти швид­ше, ніж сон­це зій­де?!

А як­що з ним що тра­пило­ся? Ка­зав же, мож­на не про­кину­тися.

Пот­ра­пити під ко­леса ав­то.

Упас­ти в ка­налізацій­ний люк.

Ста­ти жер­твою маніяка.

Та, Гос­по­ди пра­вед­ний… справді, є ти­сячі спо­собів зник­ну­ти з ць­ого світу миттєво, і є ли­ше один спосіб відчу­вати радість жит­тя: бу­ти ра­зом із тим, ко­го лю­биш і хо­чеш.

НІХТО НЕ ЗНАЄ, чо­му од­на лю­дина ро­бить те, чо­го ніко­ли не мо­же зро­бити інша. Хіба хтось ко­лись змо­же по­яс­ни­ти мою по­ведінку впро­довж ос­таннь­ого ро­ку? Без трав­ми, без аварії, при повній адек­ватності мис­лення — і такі ме­тамор­фо­зи. Чужі love story з кни­жок і кінофільмів — це я ро­зумію.

Але щоб отак не­зап­ла­нова­но — зі мною? Та й, зреш­тою, чо­му са­ме зі мною? Я й­ого не шу­кала. Усе жит­тя бо­рони­ла се­бе від двоз­начних си­ту­ацій — а тут рап­то­во зірва­лася, як зри­ваєть­ся за­кодо­ваний ал­ко­голік під час чер­го­вого за­пою. Хто ме­не під'юдив, хто зма­нив? І чо­му, чо­му, чо­му са­ме те­пер, ма­ло не у пе­ред­пенсій­но­му віці???

Хм… який ще там пе­ред­пенсій­ний вік. То­бою, го­луб­ко, ще ора­ти мож­на. Твоя ро­вес­ни­ця, ко­лиш­ня на­пар­ни­ця по кабіне­ту, вже дру­гий рік у грець­ко­му бор­делі сімї на хліб за­роб­ляє. Ска­зано, ко­жен то­вар має сво­го куп­ця.

Вже й не знаю, чи мені за­раз зле, чи доб­ре. Усе — як у не­ваго­мості. Та й са­ма я — ніби за крок до смерті. Так вже бу­ло ко­лись, після пер­ших по­логів, ко­ли я схо­дила кров'ю, — і ду­же хотіла спа­ти.

Бог­данчик на­родив­ся як­раз 8 бе­рез­ня і під обід усе по­лого­ве відділен­ня гу­ло, як ву­лик. Санітар­ка миг­цем за­зир­ну­ла в па­лату — і хряс­ну­ла две­рима, не по­чув­ши мо­го без­звуч­но­го го­лосу. А мені ста­ло лег­ко і доб­ре, лиш по­над усе хотіло­ся спа­ти, спа­ти… до ран­ку, до смерті, до вічності.

Я та­ки прос­па­ла б до смерті, ко­ли б не мо­лодюсь­кий прак­ти­кант із медінсти­туту, який над­то доб­ре зас­во­ював на­уку і та­ки прий­шов пе­ревіри­ти стан по­роділлі після по­логів.

Ко­ли він відгор­нув ков­дру на мені, зомліва­ючи, встиг­нув крик­ну­ти че­рез відчи­нені двері:

— Ря­туй­те!!!

…Навіщо во­ни ме­не вря­тува­ли? Для те­перішнь­ого глу­му? Для не­сусвітнь­ого бо­лю? Тоді, стіка­ючи кров'ю, ме­не нічо­го не боліло, я се­бе по­чува­ла не­мов­лям. А те­пер по­чува­юся бай­стрюч­кою, за­лише­ною в до­щову ніч на призьбі чу­жої ха­ти.

А мо­же, не­се й­ого не­чис­та си­ла за­раз та­ки до ме­не? Он­дечки па­вук снуєть­ся, дістає май­же до ди­вана. Го­туй­ся, жінко, зустріча­ти до­рого­го гос­тя. Ой до­рого­го…

Ще нічо­го ж не тра­пило­ся, а ти за­паніку­вала. Жит­тя ру­хаєть­ся у потрібно­му й­ому нап­рямкові. Ось як там уни­зу на ву­лиці шу­мить жит­тя.

Бу­дуєть­ся.

Удос­ко­налюєть­ся.

Гос­по­ди, у ме­не не жит­тя — суціль­на бу­дова.

Бу­дова суп­ро­вод­жує ме­не пов­сю­ди, скіль­ки се­бе пам'ятаю.

Ре­монт.

Заміна ас­фаль­ту.

Фар­бу­ван­ня фа­саду.

І все на очах.

Мої вікна зав­жди ви­ходять на бу­дову. З північної і зі східної сто­рони.

З кухні і з вітальні.

Зав­жди не­довер­ше­ний, який­сь роз­ба­лан­со­ваний пей­заж.

На­решті цей пей­заж роз­ба­лан­су­вав усю ме­не. О, так. Це все че­рез дра­ту­ючу кар­ти­ну пер­ма­нен­тно зміню­ваної у вікні бу­дови. Але зав­жди є ви­димість ру­ху. Нас­правді — не­має нічо­го. Є вир­ва нервів. Так, ніби хто взяв мої нер­ви в пу­чок, вис­микнув їх, як ци­булю із гряд­ки, і ви­кинув. Я за­лиши­лася без нервів. Так, я за­лиши­лася те­пер без нервів.

Ні, я прос­то втом­ле­на без­сонням, а не нер­ва­ми. Тре­ба бу­ло поїха­ти в ту Вар­ну. Хм… тре­ба бу­ло поїха­ти. Лег­ко ска­зати. Бе­ручи кви­ток, я зна­ла на­пев­не, що ви­кидаю гроші на вітер. Один й­ого дзвінок мав си­лу зміни­ти нап­ря­мок мо­го ру­ху на всі 180 гра­дусів. Зро­бити жит­тя ти­хим бо­лотом. Або квіту­чим са­дом. Він міг усе. А я й не пру­чала­ся. Але навіщо й­ому на­моту­вати за­лиш­ки моїх нервів, як мо­туз­зя, на ру­ку? Навіщо жив­цем тяг­ну­ти мої жи­ли? Чи я й­ого не го­луби­ла, не пес­ти­ла, не ду­ла на нь­ого, як на га­рячу во­ду?

Бо­же ми­лос­ти­вий, та він, пев­но, всти­лаєть­ся ме­не! Він всти­даєть­ся мо­го віку, моєї в'яну­чої шкіри і мов­чазних до­корів. Він хо­че приїха­ти ли­ше під пок­ро­вом ночі. Щоб ніхто не ба­чив, не здо­гадав­ся, кри­во услід не посміхнув­ся. Він об­тя­жений мною і не знає, як ме­не поз­бу­тися.

О, так, те­пер я знаю точ­но: й­ому со­ром­но бу­ти зі мною. Як­що це не так, то чо­му він зап­лю­щує очі, ко­ли ми ко­хаємо­ся? Я хо­чу, щоб він вдив­лявся в ме­не, як у зо­ряне не­бо, а він ша­леніє із зап­лю­щени­ми очи­ма.

Я хо­чу, щоб він ба­чив усю без­межність моєї лю­бові до нь­ого, мою щас­ли­ву сль­озу, щоб ба­чив усе-усе. І я хо­чу ди­вити­ся на нь­ого. Бо він — ан­гел. Без­со­ром­ний мо­лодий ан­гел з ви­пук­ли­ми клю­чиця­ми і дрібним го­рохом вес­ня­нок на спині. І він не­се ду­шу у підне­бес­ся, три­ма­ючи со­лод­ку до­лоню на моєму пта­шино­му серці. Я ще ні на ко­го не ди­вила­ся роз­плю­щени­ми очи­ма. То хіба ць­ого мож­на со­роми­тися чи уни­кати?!

ІНОДІ МЕНІ здаєть­ся, що він — шкірка мо­лоч­но­го ще­няти… Ко­ли сусідку моєї ба­буні — вчи­тель­ку Ори­сю — роз­бив па­раліч і во­на ле­жала не­рухо­ма вже півро­ку, хтось по­радив її чо­ловікові вби­ти мо­лоч­не ще­ня і ту­лити мо­лоду шкірку до вра­жених місць. Бідний чо­ловік обій­шов усі сіль­ські дво­ри, але так і не на­важив­ся зас­тре­лити ні од­не со­бача, по­ки ба­гаторічний удівець, лісник Дмит­ро, не приніс звідкись вісім свіжих шкірок. Че­рез кож­них два тижні Дмит­ро ішов до Ори­сино­го дво­ру з ве­ликим рюк­за­ком і се­ло пе­рера­хову­вало у со­бачих буд­ках ще­нят. Але усі сіль­ські ще­нята мир­но по­лизу­вали хто мо­локо, хто во­ду, а об­горну­та со­бачи­ми шкірка­ми Ори­ся за два місяці ста­ла на но­ги, ще че­рез два — з па­лич­кою в руці пош­канди­бала на ро­боту… Я пам'ятаю со­лод­ку­ватий за­пах, що сто­яв у хаті сусідки увесь той час, по­ки я но­сила Орисі вранішнє мо­локо. Ме­не спо­чат­ку тро­хи ну­дило від за­паху со­бачої шкіри, а далі я звик­ла­ся з ним так, що мені вже не вис­та­чало й­ого, ко­ли сусідка ста­ла на но­ги.

При­нося­чи зго­дом мо­локо, я не­помітно при­нюху­вала­ся в Ори­синій хаті, але за­пах мо­лодої шкіри гос­по­дарі вивітри­ли безслідно.

Теп­ло мо­лоч­но­го ще­няти тоді пос­та­вило без­помічну Ори­сю на но­ги, а те­пер ме­не мо­лоде дво­ноге ще­ня та­ки уг­ро­бить. Бо ко­ли цей пе­сиго­ловець, цей не­перед­ба­чува­ний нічий­ний ще­нюк огор­тає ме­не жа­ром, я чую не­мина­ючу спра­гу, якої без нь­ого не мо­жу по­гаму­вати, і шу­каю, шу­каю за­паху й­ого шкіри, як за­паху со­бача­тини в Ори­синій хаті…