Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 14)

Ма­буть, після чо­ловіко­вої смерті я жа­дала біль­шої лю­бові си­на, аніж він міг мені да­ти, але син був від ме­не да­леко — че­рез те так мор­ду­юся лю­бов'ю до мо­лодо­го, без­жалісно­го пе­сюка, який п'є кров з ме­не, як хлеб­тав би свіже мо­локо зі сво­го ко­рит­ця.

Ніко­му в житті я так і не встиг­ла відда­ти всю свою лю­бов. Во­на зібра­лася у мені, як маг­ма, — і то­чить зсе­реди­ни вог­нем так, що й не зди­ву­юся, як­що ме­не ко­лись розіб'є інфаркт.

Вул­ка­нам лег­ше. Їхня маг­ма про­риває зем­ну ко­ру — і за­ливає зем­лю своєю ожи­лою враз кров'ю, звіль­ня­ючись від надмірно­го тис­ку. Сер­це — не зем­на ко­ра. Во­но мо­же ли­ше розірва­тися, але так і не звіль­ни­тися від маг­ми.

Я жи­ву з не­вивіль­не­ною маг­мою ба­гато-ба­гато років. Спер­шу я ду­мала, що маю груд­ну жа­бу і що то во­на тис­не так не­мило­сер­дно. Потім зро­зуміла: то щось інше — безімен­не і важ­ке — зму­шує ме­не про­кида­тися по­серед ночі чи у пе­ред­ранні і, ти­хо склав­шись ка­лачи­ком, ди­вити­ся у сте­лю, га­му­ючи тиск ізсе­реди­ни прискіпли­вим роз­дивлян­ням стелі. До­недав­на я так і не спро­мог­ла­ся розпізна­ти при­роду то­го тис­ку, аж по­ки не ви­гуль­кнув на моїй до­розі мій кат, яко­го я зав­жди че­каю з не­терпінням і ос­тра­хом, — так, на­че див­лю­ся вниз із ви­сот­но­го риш­ту­ван­ня.

Ме­не ніхто ніко­ли не пи­тав, а я все од­но зав­жди ка­зала «ні» будь-яким по­рухам маг­ми із гли­бини сво­го сер­ця. Але жит­тя ко­рот­ке. Й­ого фінішна пря­ма зав­жди ма­ячить пе­ред на­ми, навіть ко­ли тобі здаєть­ся, що ти ли­ше на­род­жуєшся на світ Бо­жий. І мо­же бу­ти так, що ніхто не те що вдру­ге, а навіть упер­ше не поп­ро­сить те­бе про лас­ку, і навіть не за­баг­не ску­пого тво­го теп­ла. Так що й ка­зати «ні» не до­ведеть­ся.

То, мо­же, са­ме че­рез те, що жит­тя ко­рот­ке, ніко­ли не слід собі ка­зати «ні»??!

Ле­жу ж бо те­пер, як заг­на­на в кут кріли­ця, і кліпаю у сте­риль­ну, хо­лод­ну сте­лю, на­мага­ючись заг­лу­шити чи то гнів, чи без­силля, і жод­на ду­ша у світі не здо­гадаєть­ся вкри­ти мої за­хололі но­ги пле­дом, не те що до­лонею…

Ко­лись, вдив­ля­ючись у незмінно сте­рильні стелі ко­лишніх на­ших з Ва­силем двох чи трь­ох квар­тир, які наїм ви­пало поміня­ти спо­чат­ку після на­род­ження си­на, а зго­дом — доч­ки, я із незмінним смут­ком зга­дува­ла сте­лю у хаті Ва­силе­вих батьків весіль­ної ночі.

НА­ША НІЧ із Ва­силем та­ки бу­ла весіль­ною і пер­шою… Добрі три сотні гос­тей іще п'яно гу­ли на подвір'ї у са­мороб­но­му бре­зен­то­вому на­меті, ко­ли Ва­силь, відвівши ме­не вбік, нез­вично бо­ляче стис­нув лікоть — і в мені якось ураз усе по­холо­ло все­редині. «Ходімо…» — де­що хрип­лим, на­че надтрісну­тим, го­лосом ска­зав він, і я слух­ня­но пішла услід.

У кімнаті, заз­да­легідь відве­деній нам свек­ру­хою, на ліжкові, зас­те­лено­му ви­шитим прос­ти­рад­лом моєї ма­ми, у за­ляпа­них бо­лотом че­реви­ках спав кот­рий­сь із ба­гать­ох невідо­мих нам весіль­них гос­тей. На підлозі у блю­вотинні ва­ляла­ся моя нічна со­роч­ка з незірва­ною ма­газин­ною ети­кет­кою. Мій одяг на зав­трашній за­вер­шаль­ний весіль­ний день був роз­ки­даний по стіль­цях, а но­вий ме­режив­ний бюс­тгаль­тер спа­дав чо­мусь аж із люс­три.

На мить мені зда­лося, що я стою го­ла по­серед блю­вотин­ня і чу­жого хропіння — і та­кою ба­чить ме­не за­раз увесь світ.

Я зап­ла­кала.

Ва­силь чо­мусь мов­чки сер­ди­то по­дивив­ся на ме­не і пішов шу­кати ма­му…

Тоді я впер­ше відчу­ла глу­ху неп­ри­язнь до своєї свек­ру­хи.

Хо­ча, як­що по­дума­ти, в чо­му її бу­ло тоді зви­нува­чува­ти? У се­лах ніхто ніко­ли не за­микає кімнат­них две­рей, навіть весіль­них.

Наш­видку­руч нам за­ново пос­те­лили в сусідній кімнаті, за­хара­щеній ящи­ками з горілкою, підно­сами з пе­чивом і тор­та­ми та ски­нути­ми на підло­гу фіран­ка­ми і што­рами. Я все ще сто­яла по­серед тер­пко­го ваніль­но­го за­паху і різно­коль­оро­вих ку­черів до­машніх тортів — і над усе хотіла опи­нити­ся на без­людді чи в тем­но­му лісі, де не бу­ло б гуч­но­го вис­ту­куван­ня буб­на, п'яних го­лосів, прис­ко­рено­го бит­тя сер­ця. Хотіла, щоб і ця тя­гуча ніч, і напівхміль­ний-напівдратівли­вий стан швид­ше закінчи­лися — і по­чав­ся ра­нок.

До ран­ку бу­ло да­леко.

Ку­хар­ка Ва­сили­на ще кіль­ка разів без сту­ку за­ходи­ла за со­лод­ким,

зго­дом тітка Ми­рос­ла­ва навіщось прий­шла скла­дати по­дарун­ки.

Ва­силів дядь­ко Андрій — весіль­ний пос­та­чаль­ник горілки — по­дов­гу дзе­лен­чав пляш­ка­ми, чи то сор­ту­ючи їх, чи вип­ро­бову­ючи на­ше терпіння.

Так і не до­чекав­шись, по­ки вти­хоми­рять­ся до­машні і до­пома­галь­ни­ки, втом­лені і знер­во­вані, ми з Ва­силем не­помітно зас­ну­ли на од­но­му ліжкові, але під дво­ма пок­ри­вала­ми…

Із тої ночі у ме­не і ви­роби­лася ба­гаторічна звич­ка не пус­ка­ти Ва­силя під своє пок­ри­вало. А як­що і пус­ка­ти — то не­надов­го…

Ко­ли над ра­нок я роз­плю­щила очі, Ва­силь ще спав, по­вер­ну­тий об­личчям до ме­не, із скла­дени­ми обо­ма до­лоня­ми під пра­вою що­кою. Й­ого про­дов­гу­вате сон­не об­личчя виг­ля­дало зовсім ди­тиня­чим, а ма­лень­ка круг­ла ро­дим­ка над лівою бро­вою на­гаду­вала аку­рат смо­роди­нову ягідку. Із вдяч­ності за ніч, незіпсу­ту бо­яз­ню пе­ред не­зам­кне­ними две­рима і неп­ро­хани­ми свідка­ми, я хотіла до­тор­кну­тися ру­кою до тої ягідки, але Ва­силь спав так міцно і так кра­сиво, ледь во­руша­чи у сні гу­бами, що, за­таму­вав­ши ди­хан­ня, спо­чат­ку я дов­го ди­вила­ся на нь­ого, ще тро­хи чу­жого, але вже рідно­го, а потім пе­реве­ла пог­ляд на сте­лю.

Гос­по­ди ми­лос­ти­вий… який гар­ний ра­нок ти дав мені після не зовсім звич­ної весіль­ної ночі! На якусь мить мені зда­лося, що нас двох пе­ренес­ли в рай і ли­шили там се­ред суціль­ної ра­дості: на роз­маль­ованій яс­кра­вими, гус­ти­ми фар­ба­ми стелі бу­яли всі по­ри ро­ку —

квітнув сад і оси­пали­ся яб­лу­ка,

здій­ма­лося білою сніго­вою ку­рявою по­ле і шуміла розкішна стиг­ла тра­ва;

у центрі стелі — круг сон­ця і скиб­ки мо­лодень­ко­го міся­ця — май­же над самісінь­ки­ми сон­ни­ми на­шими го­лова­ми співа­ли рай­ські птиці;

а на стінах — у го­лубих пле­сах озер — пла­вали білі ле­беді і по­гой­ду­вали­ся па­ви;

з-за де­рев ви­зира­ли олені —

і все те бу­ло та­ким ве­селим і радісним, що хотіло­ся до­тор­кну­тися до них усіх, як до жи­вих, і пла­кати від нез­ро­зуміло­го жа­лю і ще­му.

Спра­ва, у верхнь­ому кут­ку стіни, на хмарі співав со­ловей чи якась інша пта­шина, і з гор­ла у неї виліта­ли чу­дер­нацькі квіти;

на лівій стіні періщив дощ,

а під ним — ґелґотіли гу­си поміж роз­си­паних зірниць нічно­го не­ба.

Не во­руша­чись, я пе­рево­дила пог­ляд із са­ду на ба­тоги зли­ви,

тоді ков­за­ла по співу­чих пташ­ках і пла­ва­ючих ле­бедях —

і чо­мусь шу­кала очи­ма то­го, хто ви­гадав це дій­ство на стінах свя­тош­ної сіль­ської кімна­ти, приз­на­ченої для більш прик­ладних ре­чей, аніж ма­лярс­тво. І нез­чу­лася, що мій учо­рашній на­рече­ний, а сь­огодні — чо­ловік, мов­чки спос­терігає за мною уже не сон­ним пог­ля­дом.

— Це та­то роз­ма­лював ко­лись кімна­ту на день на­род­ження на­шої ма­ми, — прос­то повідо­мив Ва­силь, на­че ми вже вічність про­кида­лися з ним у од­но­му ліжкові. — Ма­ма спер­шу ду­же роз­серди­лася, бо їй зда­вало­ся, що та­кими ма­люн­ка­ми та­то гань­бить­ся пе­ред сусіда­ми. Навіть дов­ший час три­мала кімна­ту зам­кне­ною на ключ, аж по­ки до нас не поп­ро­сили­ся на ніч ту­рис­ти з Києва. Во­ни так роз­хва­лили та­тові ма­люн­ки, що зго­дом ма­ма іноді крадь­ко­ма від нас по­дов­гу роз­гля­дала їх, особ­ли­во вранці… А ко­лись од­но­го ра­зу ма­ма увесь день не ви­ходи­ла з цієї кімна­ти, — про­дов­жу­вав Ва­силь, міцно при­тулив­шись до ме­не, що аж зад­звеніла у ву­хах кров, — і ми з бра­том стра­шен­но зля­кали­ся. Та­то тоді нам ска­зав, що мамі між й­ого ма­люн­ка­ми лег­ше, ніж на Ве­лик­день між людь­ми в церкві. Ми з бра­том так і до­тепер не знаємо, що бу­ло тоді з ма­мою. Але відтоді во­на са­ма роз­по­ряди­лася не чіпа­ти роз­маль­овані стіни без її доз­во­лу… отак і літа­ють оці пташ­ки по стелі. Де­коли хтось із сіль­ських навіть про­сить­ся по­бути тут на са­моті. Та­то ка­же, що ця кімна­та слу­жить їм замість Кашпіровсь­ко­го. Не знаю… я звик до та­кої чу­дасії, але не люб­лю, ко­ли тут бу­ва­ють чужі. — Зітхнув Ва­силь і упер­ше про­сунув свою пра­ву ру­ку мені під го­лову…

ХІБА МОГ­ЛА Я тоді зна­ти, що чу­дер­нацькі кар­ти­ни у свек­ровій хаті зберіга­тимуть­ся так дов­го, що пе­режи­вуть і й­ого са­мого, і й­ого си­на, і що у пер­шу ніч після по­хоро­ну Ва­силя крізь гус­тий ту­ман ва­леріани і сліз я вив­ча­тиму ко­жен штрих на поб­ляклих від ча­су ма­люн­ках і пла­кати­му за ча­сом, ко­ли, ле­жачи горілиць, без­турбот­но, без­думно і зди­вова­но мож­на бу­ло роз­дивля­тися плід яки­хось нездій­снен­них фан­тазій Ва­силе­вого та­та і шу­кати в собі — і не зна­ходи­ти відго­лос та­ких же чуд­них фан­тазій?!

І ось те­пер, у вогні роз­пу­ки й об­ра­зи, у важ­ко­му пе­ред­ранні я вти­сяч­не вдив­ля­юся у сте­риль­ну сте­лю своєї квар­ти­ри — і ро­зумію, як не­мило­сер­дно страш­но наз­догна­ли ме­не при­ховані фан­тазії, які в ко­лишнь­ому житті жод­но­го ра­зу так і не про­зир­ну­ли з-під спо­ду моєї свідо­мості, навіть не по­дали го­лосу, і ніко­ли й не на­тяк­ну­ли бу­ти обе­реж­ною.

Те­пер мені здаєть­ся, що ма­люн­ки зі стін весіль­ної ночі здо­були якусь ма­теріаль­ну си­лу, щоб іще біль­ше пригніти­ти, а мо­же, виз­во­лити моє за­дубіле — ніби не­живе — єство. Після стіль­кох років во­ни не втра­тили ні свіжості, ні за­гад­ки, хіба що лиш те­пер мені здаєть­ся, що з жи­вопис­них лис­точків і хмар і тоді ка­пала не ро­са, а чи­ясь за­пек­ла кров, лиш я ць­ого іще не ро­зуміла…