Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 15)

Я вже дав­но не приїжджа­ла до своєї зістарілої і згорь­ова­ної свек­ру­хи. І лиш те­пер я ро­зумію, чо­му: мені бу­ло б страш­но ди­вити­ся на не­зай­мані стіни свя­тош­ної кімна­ти, яка зро­била­ся прос­то му­зеєм пам'яті і з якої віє мо­гиль­ною про­холо­дою…

Тоді, по смерті Ва­силя, ко­ли я та­кож дві до­би не ви­ходи­ла з тієї об­маль­ова­ної кімна­ти і в яку ма­ма за­боро­нила за­носи­ти си­нове тіло, Ва­силів тро­юрідний брат Юр­ко в тій самій — те­пер уже по­рожній — кімнаті пок­лав свою важ­ку чо­ловічу до­лоню на моє пле­че:

— Не по­бивай­ся, невістко… Ва­силя не вер­неш, а тобі тре­ба жи­ти, бо маєш діти… а ми по­може­мо.

Гос­трий біль про­низав моє змертвіле тіло і шуг­нув ку­дись між сніги і пас­ма до­щу на стінах і стелі. В мені оз­ва­лося не­пере­дава­не ба­жан­ня: я відчу­ла пот­ре­бу чо­ловічої ру­ки на собі.

Так, я хотіла лас­ки са­ме те­пер і тут.

Це ба­жан­ня ви­дало­ся та­ким нес­тер­пним, що ли­ше ней­мовірна во­ля і зціплені до скре­готу зу­би до­помог­ли мені уник­ну­ти істе­рики чи якоїсь не­адек­ватної по­ведінки в найбільш важ­кий для ме­не час…

І я тоді зро­зуміла страш­ну річ: за ба­гато-ба­гато років спіль­но­го з Ва­силем жит­тя для ме­не так і не відбу­лося нічо­го особ­ли­вого у ко­лись весіль­них стінах. Я дов­го че­кала на щось нез­вичне і та­ке чуд­не, як олені поміж тра­вами, дов­го прис­лу­хала­ся до ше­лес­ту снігів на стінах, ко­ли ми не раз но­чува­ли у цій кімнаті; але сніги собі тек­ли повз нас, не зай­ма­ючи; і по­волі, без особ­ли­вого жа­лю, я звик­ла­ся із дов­готри­ва­ючим ста­ном очіку­ван­ня, а потім — прос­то глу­хого роз­ча­руван­ня на­шим прісним існу­ван­ням. Цей ма­лоз­ро­зумілий осад збун­ту­вав­ся в мені са­ме тієї хвилі, ко­ли Юр­ко ще три­мав свою ру­ку на моєму плечі.

…Як же це мо­же бу­ти са­ме те­пер, ко­ли я по­вин­на би са­ма вми­рати з ту­ги і го­ря?! — пи­тала се­бе, вгор­та­ючись уночі у темній кімнаті, по стінах якої літа­ли пта­хи і пла­кали дощі…

А на ра­нок я зібра­ла дітей і речі — і поїха­ла, ні з ким не поп­ро­щав­шись. Ніхто не був ви­нен, але я чо­мусь тоді по­кара­ла всю Ва­силе­ву ро­дину, так ніко­ли ніко­му і не по­яс­нивши своєї жор­сто­кості.

І ось на­решті ка­ра наз­догна­ла і ме­не, не­вин­ну, як те­пер усе частіше здаєть­ся мені.

Бо тоді, після по­хоро­ну, я зро­зуміла, що хо­чу жи­ти. Але жи­ти не так, ніби п'єш дис­тиль­ова­ну во­ду, а якось смачніше.

Я не зна­ла, що то є смак жит­тя, але зна­ла на­пев­не, що він який­сь особ­ли­вий, не та­кий, як до­тепер. З цією дум­кою я ля­гала і вста­вала, але й паль­цем не во­руша­чи, щоб справді щось зміни­ти. Го­лов­не — діти. Діти бу­ли моїм пра­пором і стер­жнем, що три­мав і не да­вав упас­ти, але й не да­вав сміли­вості по­дума­ти про щось та­ке, про що я впер­ше по­дума­ла у роз­маль­ованій свек­ру­шиній хаті…

За­раз добігає кінця не прос­то моя са­мот­ня дру­га ніч, пе­репа­лена че­кан­ням мо­лодо­го прой­дисвіта. Мені здаєть­ся, що все моє жит­тя та­кож добігає кінця ра­зом з ци­ми бе­зум­ни­ми но­чами. Рік, відве­дений мені шмар­ка­чем із ву­лиці, ка­латав у дзво­ни, які впер­ше вда­рили, але не роз­би­ли ме­не після весіль­ної ночі. А ко­ли роз­би­ли, шмар­кач поз­ну­щав­ся наді мною, як над ос­таннь­ою шль­он­дрою. Пев­на річ, що шль­он­дрою, бо хіба по­ряд­на жінка по­бива­лася б так страш­но, як по­бива­юся я те­пер у чо­тирь­ох стінах?!

Рік я тре­пета­ла жи­вим лис­точком на де­реві жит­тя. А ці два дні і дві ночі об­ли­ли лис­ток не ок­ро­пом — кис­ло­тою — і мені ста­ло смер­тель­но бо­ляче.

Ко­лись у ди­тинстві я пи­тала ба­бусю, чи не бо­лить ко­нюши­ну, ко­ли баб­ця за­парює її ок­ро­пом, го­ту­ючи наїдок по­росяті?

Свя­та наївність.

Тут по жи­вому білу­ють ду­шу — і ніхто не пи­тає, чи бо­лить.

Та де там бо­лить, і що там бо­лить, ко­ли я — Мер­тве мо­ре? Ме-е-р-т-в-е-е-е… Й­ого дно вкри­те тов­сте­лез­ним ша­ром скам'янілої білої солі, яка три­має людсь­ке тіло, не да­ючи й­ому вто­пити­ся. Про­те навіть на Мер­тво­му морі зна­ходять­ся вдатні, що ма­ли шанс ста­ти по­топель­ни­ками. А все че­рез що? Че­рез те, що з нез­вички лю­дина не мо­же пра­виль­но виб­ра­ти центр рівно­ваги навіть на воді, яка са­ма її три­має. Оди­ниці, а все ж зах­ли­на­ють­ся со­леною во­дою, усе ж всти­га­ючи гук­ну­ти про до­помо­гу. Вер­ну­ти до жит­тя та­кого го­ре-плав­ця не важ­ко. А все ж… див­но якось — то­пити­ся там, де вто­пити­ся не­мож­ли­во. І де лю­дині відкри­ваєть­ся тай­на біблій­ної за­гад­ки — за­гад­ки пішо­го хо­ду Хрис­та по мо­рю. А ви­яв­ляєть­ся, жод­ної за­гад­ки не існує — Хрис­тос тоді ішов Мер­твим мо­рем, як по­лем.

Ко­жен із нас мо­же пов­то­рити це ди­во, ожи­вив­ши нез­ни­кому ле­ген­ду. Ли­шень слід пот­ра­пити на нес­хвиль­овані хвилі Мер­тво­го мо­ря.

Ме­не ще, мо­же, та­кож міг би ожи­вити дзвінок у двері су­час­но­го вар­ва­ра, у яко­го є набір коль­чуг, та не­має сер­ця.

Хм… Але як я мог­ла ціли­ми ро­ками ко­рис­ту­вати­ся кре­мами з про­дуктів Мер­тво­го мо­ря? Це все од­но, що ко­рис­ту­вати­ся кре­мом з мер­ця, з осіло­го по­пелу зітлілої до­мови­ни чи з гни­лого де­рева. Як во­но мо­же бу­ти жи­виль­ним, Мер­тве мо­ре, ко­ли у нь­ому не­має жи­вої душі чи бак­терії? Не­ма то не­ма. Але в нь­ому є відгомін двох­ти­сячолітнь­ого ди­ва: лю­дина, що й­де во­дою, як зем­лею, а над нею здій­маєть­ся оре­ол.

Пер­шої ж миті, ко­ли цей мо­лодий прой­дисвіт по­явив­ся у моєму житті, я відчу­ла, як наді мною та­кож здій­маєть­ся оре­ол. І я миттєво зга­дала роз­маль­ова­ну сіль­ську кімна­ту — і в мені уда­рив дзвін, тон­кий і про­тяж­ний. Те­пер я ро­зумію, що дзвін і тоді зву­чав по­миналь­но.

Та чи хотіла я чу­ти подзвін? За ким подзвін? — мов­чки ди­вува­лася собі, бо мо­лоде чу­до ішло під вікна­ми мо­го бу­дин­ку — і мені хотіло­ся ска­кати униз до нь­ого, хотіло­ся тис­ну­ти й­ого до гру­дей — і за­сина­ти, і не відпус­ка­ти ні на хвиль­ку.

А те­пер я див­лю­ся у темні об­ри­си ву­лич­них стовпів — і чую, що за­пус­ти­ла б атом­ну бом­бу, ко­ли б цей бре­хун, це бид­ло, ця не­вихо­вана ху­доба по­каза­лася з-по­за ро­гу…

Ні-і-і… Як­що я вдам­ся у спо­гади і далі, то це до доб­ра не при­веде. Мож­на под­зво­нити у двері до сусідки і поп­ро­сити хліба, але ж він мо­же та­ки прий­ти са­ме тоді. Та й ку­ди дзво­нити по­серед ночі? Кра­ще ди­вити­ся у дзер­ка­ло, як у вікно, і че­кати дзвінка у двері, як ле­за у сер­це.

КО­ЛИСЬ Я ДУ­МАЛА, що ди­вити­ся у дзер­ка­ло вночі страш­но, а ось див­лю­ся — і нічо­го. З якоїсь по­ри дзер­ка­ла пе­ресліду­вали ме­не, як лю­ди. Во­ни впа­дали у очі скрізь: малі й розкішні, круглі й овальні, ки­шень­кові чи настінні, дзер­ка­ла май­же си­ломіць зму­шува­ли за­зира­ти у них, ніби прип­ро­шу­ючи щось чи ко­гось ви­див­ля­тися. Мені потрібно бу­ло на­диви­тися на се­бе у дзер­ка­ло тоді, ко­ли не бу­ло на ко­го ди­вити­ся жи­вого.

І я знай­шла спосіб по­гаму­вати нав'яз­ли­ве — аж до го­лов­но­го бо­лю — ба­жан­ня ба­чити се­бе у дзер­калі. Як тіль­ки приїжджа­ла до дітей, на ра­нок, після всіх роз­пи­тувань і нічно­го сидіння на кухні за чаш­кою ка­ви, я ви­бира­лася на весь день до міста.

Я об­хо­дила найвідоміші са­лони з одя­гом, приміря­ючи на се­бе що­най­до­рожчі речі. Мені ли­чило фіоле­тове й те­рако­тове. Навіть у де­мок­ра­тичні для мо­ди ча­си ре­чами са­ме та­кого коль­ору мог­ли пох­ва­лити­ся не всі са­лони. Отож я ста­вала пе­ребірли­вим клієнтом. Про­давці зби­вали­ся з ніг, не­сучи мені го­ри су­конь і кос­тюмів найвідоміших ліній, при­пасо­ву­ючи до них якісь каз­кові комірці і пас­ки, брош­ки і рюші. Во­ни кру­тили­ся ра­зом зі мною пе­ред дзер­ка­лами на по­вен зріст, прих­ва­лю­ючи і справді чу­дові, але не потрібні мені, речі. Як пра­вило, в такі хви­лини я бу­ла не­бага­тослівною і прим­хли­вою.

То мені за­низь­кою ви­дава­лася талія чи вуль­гар­ним ого­лений бюст. То вик­ли­кав іронічну посмішку нек­ла­сич­ний, а чи нав­па­ки — кла­сич­ний — крій спідниці. Я мов­чки роз­зи­рала се­бе у ви­дов­же­них дзер­ка­лах і зди­вова­но сте­нала пле­чима від німо­го за­питан­ня: навіщо це мені, ко­ли я не зби­ра­юся ку­пува­ти жод­ної речі, та, зреш­тою, хіба вдо­ма я не мог­ла б так са­мо успішно ди­вити­ся на се­бе у дзер­ка­ло?

Врешті-решт, відчув­ши вто­му від ба­гато­разо­вих пе­ремірянь і компліментів, я ку­пува­ла кол­го­ти чи який­сь не­баналь­ний і дос­тупний по ціні шар­фик і по­кида­ла са­лон із по­чут­тям по­гамо­ваної втіхи.

Я ніко­ли не роз­ка­зува­ла дочці про свої чу­дер­нацькі витівки, аж по­ки во­на са­ма не за­ува­жила: «Ма­мо, у те­бе, як у Мад­лен Ол­брайт, якась манія на шар­фи й ак­се­су­ари…».

Тоді я засміяла­ся: «Ні, у ме­не манія на дзер­ка­ла».

На що доч­ка тіль­ки стис­ну­ла пле­чима: «Ска­жеш та­ке, як ма­лень­ка…».

Я не знаю, що то бу­ло — спог­ля­дан­ня се­бе у дзер­ка­лах? Ба­жан­ня ба­чити се­бе кра­сивою, на­маган­ня втек­ти від важ­ких ду­мок чи са­мот­ності, внес­ти пе­реміни, чи все од­но­час­но? А чи не кра­ще пе­реміря­ти весь гар­де­роб удо­ма, отак ось над ра­нок, ко­ли не сплять лиш півні і такі ду­репи, як ти са­ма? Ти ж ніко­ли не ви­кидаєш і не про­даєш ста­рих ре­чей, хіба ви­носиш їх іноді зай­шлим ци­ган­чу­кам, що влітку зран­ку до ночі оку­пову­ють міські ву­лиці. Те­бе ко­лись нав­чи­ла сусідка-крав­чи­ня: не ви­кида­ти речі, які бу­ли тобі до впо­доби, ад­же за де­сять-п'ят­надцять років мо­да вер­таєть­ся. І ти за­раз справді уто­пиш­ся під го­рами ста­родавнь­ого дран­тя, не потрібно­го уже ні тобі, ні ко­му іншо­му, як і не потрібна і ти са­ма ніко­му, окрім, мо­же, ли­ше дітей. Міряй старі наф­талінові сукні — і ро­зумій, чо­му ти і не мог­ла бу­ти потрібною то­му, хто має яки­хось -над­цять ко­рот­ких років і пах­не оде­коло­нами Карт'є, а ти відшу­кай на споді діво­чої скрині «Быть мо­жет» чи «Мо­жет быть» і на­солод­жуй­ся спо­гада­ми про ті ча­си, ко­ли і ти бу­ла в моді, лиш не пе­рено­си зат­хлий шлейф у сь­огодні, ко­ли мо­да інша.