Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 16)

Тю, та ти ніко­ли і не бу­ла в моді, окрім ос­таннь­ого ро­ку. Пев­но, усі се­зони мод і по­кази прет-а-пор­те поблідли би на тлі тво­го сход­ження до сь­огоднішнь­ого без­слав'я. Та що та­ке без­слав'я, ко­ли ти оду­рена і за­бута мо­лодим хло­пом? Хай би він був навіть ста­рез­ний, як столітній дуб, це не має зна­чен­ня, а має зна­чен­ня те, що ти за­бута, за­бута і ошу­кана!

Е-е-е, ні, не ска­жи… Ко­ли б він був трух­ля­вим, це він би ди­вив­ся у ніч, як у пек­ло, і прок­ли­нав би з оби­ди твої навіжені кістки, а так — пла­ти гірко­тою ночі за її ко­лишній мед.

Але що ти хо­чеш? Ти хо­чеш спра­вед­ли­вості чи пом­сти? Ну, то й відом­сти!

Ко­лись, у ро­ки нав­чання в медінсти­туті, після однієї гуч­ної вечірки, моя ко­лежан­ка са­мотуж­ки зро­била опе­рацію — відріза­ла чо­ловічу гар­матку — своєму ка­вале­рові, який не хотів на ній, вагітній від нь­ого, од­ру­жува­тися.

Страш­но зга­дува­ти кри­ваву кар­ти­ну, ко­ли дівча­та, що жи­ли в одній гур­то­житській кімнаті, відчи­нили двері до­сере­дини.

Лікар­ка, я са­ма відтоді брид­жу кров'ю, хо­ча лиш те­пер ро­зумію свою дав­ню под­ру­гу.

Як­що ти та­кож та­ка мсти­ва, то й собі при­думай пом­сту. А ні — тер­пи. Ще ніко­го лю­бов не розірва­ла на шмат­ки. Лю­ди тер­плять — і ти з ни­ми.

Зреш­тою, ко­му-ко­му, а тобі у твоєму віці ма­ло би бу­ти со­ром навіть ду­мати, не те, що відчу­вати якусь, та ще та­ку не­нор­маль­ну, лю­бов. Це ба­ламутс­тво по­вин­но то­пити­ся в пам'яті про юні ро­ки, і, бо­ронь Бо­же, не ви­рина­ти на по­вер­хню пізніше. Інак­ше засміють. Те­бе так вчи­ли? Так. Ось і не ви­ходь за пра­вила. Ти не опу­дало, щоб да­вати се­бе на сміх доб­ровіль­но…

…ВІДКРИЙ­МО ТАЙ­НУ своїх страж­дань — на­казує чи про­сить Біблія. А ко­му і навіщо відкри­вати? Відкри­та тай­на — уже не тай­на, а об'єкт для сма­куван­ня і ще глибші страж­дання. І що, влас­не, відкри­вати? Ста­речий со­ром? Чо­му ста­речий? Ко­ли б ти бу­ла ста­рою, те­бе мож­на бу­ло б клас­ти ва­летом з цією тва­риною — і нічо­го б не бу­ло, і кров би в тобі не кипіла, і ро­зум зас­ти­гав би це­мен­том. А так твоє тріпотіння — пер­ша оз­на­ка твоєї не-ста­рості. Але від ць­ого не лег­ше.

Кож­на лю­дина має свої таємниці, свій інтим, і во­на їх оберігає не те що від чу­жих — іноді від своїх же очей, по­деко­ли бо­ячись приз­на­тися самій собі у то­му, про що не мо­вить­ся вго­лос, чи про що іноді ду­маєш так, на­че за­зираєш у вог­ненну па­шу вул­ка­на.

О, так. Ко­жен як­най­дов­ше ря­туєть­ся, пру­чаєть­ся чи обо­роняєть­ся від за­зиран­ня у глиб са­мого се­бе так дов­го, як тіль­ки мо­же. Але вул­ка­ни сер­ця, так са­мо, як і вул­ка­ни при­родні, ніко­ли не пи­та­ють доз­во­лу і не по­перед­жа­ють нас про свій бунт. Ма­ло ко­му вдаєть­ся всто­яти пе­ред на­тис­ком внутрішньої стихії, щоб таємне не зро­бити яв­ним, щоб не пус­ти­ти стрімго­лов на­буте ро­ками і досвідом. Не такі ла­мали­ся під на­тис­ком сер­ця.

А хто я? Жінка, яка підда­лася спо­кусі і спро­бува­ла за­зир­ну­ти у прірву. Хіба я свідо­мо хотіла ць­ого? Хіба я ко­ли ду­мала про та­ке? При­чина всь­ого мо­го гріха хо­ваєть­ся у моїй пам'яті. Во­на, прок­ля­та, ви­добу­ла тих па­вичів і пла­ва­ючих ле­бедів з-під уламків ми­нуло­го — і спро­вади­ла на за­боро­нену до­рогу, в ру­ки ди­яво­ла.

А я тоді і не по­дума­ла пру­чати­ся. У мені все бу­ло чор­не і нес­мачне. І в якусь мить я за­баг­ла коль­орів і нез­на­ного сма­ку.

Ба, як те­бе, змо­рену че­кан­ням, по­тяг­ну­ло на філо­софію. Я її в інсти­туті на «три» зна­ла. А, бач, те­пер на­долу­жую: не те що вив­чаю — прак­ти­кую — жи­тей­ську філо­софію на своїй шкірі. Але вже пізно. Ду­же пізно пізна­вати се­бе тоді, ко­ли зсе­реди­ни тонкі дзвіноч­ки под­зво­ню­ють хо­лодом…

Неп­равда. Нічо­го ніко­ли не пізно. Тим па­че, пізна­вати се­бе. Ти що, хо­чеш умер­ти, навіть са­ма для се­бе за­лишив­шись таємни­цею? Чи ти сподіваєшся, що те­бе хтось бу­де чи­тати в іншо­му житті? Ба­чиш, у ць­ому ніхто не розбігаєть­ся. На то­му світі ще ніхто не був, че­рез те він та­кий нам при­над­ний. А ти за­хотіла у той світ. Шу­кай, бе­зум­на, сірча­ну кис­ло­ту. Ти ко­лись при­носи­ла її з ро­боти. Лиш доб­ре шу­кай між отим лахміттям, що наз­би­рала за де­сят­ки років і не хо­чеш ви­кину­ти. Ти не­потріб не зва­жиш­ся ки­нути че­рез вікно, а за­махуєшся на своє жит­тя. Пе­рех­рести­ся і за­будь дур­ну дум­ку. Ти ж лікар­ка. І доб­ре знаєш, який страш­ний і не­ес­те­тич­ний виг­ляд ма­ють ті, хто нак­ла­дає на се­бе ру­ки. Тобі ць­ого тре­ба?

…Ні. Ці дві ночі і третій день та­ки зро­били ме­не бе­зум­ною. А, влас­не, що тра­пило­ся? Ну, ска­зав, що прий­де вранці. Чи впер­ше ка­зав і не при­ходив? Чи раз ти міня­ла свої пла­ни че­рез нь­ого? Яка різни­ця, чи ти ма­ла їха­ти у Бе­лелую, чи у Вар­ну? Го­лов­не, що він не прий­шов. Нічо­го особ­ли­вого не тра­пило­ся. А прий­де — бу­деш й­ого лю­бити, як зав­жди, ні, ще дуж­че — так, як пе­ред смер­тю… ніби ти знаєш, як люб­лять пе­ред смер­тю? А потім, ко­ли він зно­ву піде, бу­деш пла­кати. І що в ць­ому но­вого?

Ти й­ого лю­биш. А це не за­коханість, яка є прос­то ви­гад­кою, бо не зва­жає ні на умов­ності, ні на ре­альність. Ти й­ого лю­биш, ро­зуміючи всю аб­сурдність і не­нор­мальність своєї лю­бові до нь­ого, прий­ма­ючи та­кого, яким він є; жор­сто­кого, безвідповідаль­но­го, ніжно­го, п'яно­го, брех­ли­вого. А як тіль­ки ми­нув пер­ший ту­ман са­мо­об­ма­ну — ти по­бачи­ла й­ого на­готу не ли­ше фізич­ну, але і внутрішню. І прий­ня­ла з усіма й­ого ва­дами.

Ка­жуть, ко­ли відбу­ваєть­ся втор­гнен­ня що­ден­них людсь­ких вад в а­уру за­коха­ності — тоді руй­нуєть­ся все на­нос­не, зни­кає дим ви­гад­ки, і ти чуєш ле­галізацію Лю­бові, яка прий­має і вип­равдо­вує усе.

Ось і вип­равдо­вуй ць­ого же­реб­ця, ць­ого оги­ра. Лю­би на здо­ров'я, але не муч­ся, що не прий­шов, що, мо­же, ці три до­би ле­жить в обій­мах іншої.

А ти хотіла, щоб він ле­жав у твоїх змор­ще­них обій­мах?! Ти вже ста­ра для нь­ого, ти й­ому потрібна для ко­лекції чи досвіду. Ти по­вин­на бу­ла звик­ну­ти. Він те­бе рік вчить зви­кати до се­бе та­кого.

А тобі в го­лові сну­ють­ся дурні дум­ки нак­ласти на се­бе ру­ки. То хто після ць­ого ска­же, що ти ро­зум­на? Ко­ли б ти бу­ла ро­зум­ною і по­води­ла се­бе відповідно до сво­го ста­тусу і віку, ти дав­но вий­шла би в місто, по­сиділа в яко­мусь при­дорожнь­ому ка­фе чи по­лежа­ла на пляжі, чи ку­пила б якоїсь сма­коти і свят­ку­вала б са­ма з со­бою без­со­ром­не, егоїстич­не свя­то сво­боди. Хіба ти ще не зас­лу­жила сво­боди? І хіба це не є сво­бода — мож­ливість бу­ти в без­пеці, не бо­яти­ся за жит­тя дітей, не ма­ти на ру­ках каліки, самій не бу­ти калікою? Без­совісне ви­моту­ван­ня своїх же нервів ли­ше об­ме­жує сво­боду ду­ху. Що тобі бо­ронить спи­нити пер­шо­го стрічно­го на ву­лиці і зап­ро­сити до се­бе на ка­ву? І хай зас­тав би вас двох цей без­печний же­ребець, і хай би й­ому по­мутив­ся з рев­нощів ро­зум.

Та, влас­не, чи так тобі вже й потрібний отой чо­ловічий за­пах у квар­тирі? Ну, прий­де — і дя­кува­ти Бо­гу. Не прий­де те­пер — прий­де іншим ра­зом.

Жінко доб­ра, ко­ли ти ос­танній раз ди­вила­ся у свій пас­порт?

Чи він те­бе го­дує, чи одя­гає?

Чи він те­бе пи­тає, що і ко­ли те­бе бо­лить?

У чо­му ти й­ого зви­нува­чуєш?!

Він май­же твій син! Чи ти та­ка ви­мог­ли­ва до сво­го си­на? Чи ти у­яв­ляєш сво­го си­на вта­ких обій­мах? Пий оцю ва­леріану хоч відра­ми, а хоч крап­ля­ми, — він усе од­но бу­де ду­мати, що твоя ва­леріана має смак шам­пансь­ко­го, чи вза­галі й не ду­мати­ме, що у твоєму житті є іще щось, крім нь­ого. Тобі не спа­дало на дум­ку, що ти виг­ля­даєш ду­репою в й­ого очах? Так, не спа­дало, бо до­тепер ти не за­мис­лю­вала­ся, не ма­ла ча­су на ду­ман­ня, бо ще не сиділа три до­би зам­кне­ною, як у СІЗО, у влас­них стінах. Ти не ду­мала, як усе це виг­ля­дає на лю­дях.

Хм… А що мені лю­ди? Моє до­теперішнє жит­тя як­раз і бу­ло для лю­дей. Ли­ше для лю­дей — і в ос­танню чер­гу для се­бе. І що з ць­ого?

Лю­ди бу­ва­ють доб­ри­ми до нас ли­ше тоді, ко­ли нам зле, бо тоді ми не є об'єктом заз­дрості. А в ос­новно­му во­ни або бай­дужі, або злі.

Твоє жит­тя — це твоє жит­тя, і хай ніко­го во­но не об­хо­дить. Ти ніко­ли не до­годиш ніко­му. Хіба про те­бе хтось ду­має? Ти три до­би не вий­шла зі стін квар­ти­ри. Що, хтось зга­дав про те­бе? Хіба всі зна­ли, що ти зби­раєшся в Бол­гарію? І в ціло­му місті ніко­му ні ра­зу не зна­доби­лося бо­дай твоє сло­во? Навіть ци­гани не прий­шли про­сити. А ти хо­чеш виг­ля­дати пе­ред людь­ми, як не­вин­на дівка пе­ред на­рече­ним. Уже виг­ля­дала. І що? Хіба тих, на чию дум­ку ти зва­жаєш, хтось упов­но­важу­вав бу­ти суд­дя­ми тво­го жит­тя? Ти щось у ко­гось ук­ра­ла? Твій син звів чи­юсь донь­ку? Чи ти їм вин­на гроші? Ко­пай­ся са­ма в собі — і не мо­роч го­лову тим, що ска­зали би лю­ди. Лю­ди все од­но щось та ска­зали би, навіть ко­ли б ти бу­ла чесніша за Па­пу Римсь­ко­го. За­лиш у спо­кої лю­дей. У них і без те­бе вис­та­чає кло­поту.

Ко­ли ти хотіла спо­кою, тре­ба бу­ло шу­кати собі та­кого ко­хан­ця, як був у Оль­ги з маніпу­ляцій­но­го кабіне­ту. Во­на не ма­ла з ним біди: зав­жди на­перед зна­ла, як усе бу­де. Зна­ла, що він аку­рат­но скла­де шкар­петки на підло­гу під стіль­цем, потім ски­не со­роч­ку, май­ку, роз­гла­дить ру­кою шта­ни на кріслі, незмінно по­дивить­ся на го­дин­ник — і лиш тоді повіль­но піде до ліжка… По всь­ому — прий­ме душ, по­миє чар­ки і роз­кла­де по­суд, по­пере­дить дру­жину, що й­де з ро­боти, і о 19.45 — він зав­жди бу­де вдо­ма.

Мо­же, че­рез те він у Оль­ги ко­лишній?..

О, так. І справді. У кож­но­го свій інтим. Це ли­ше здаєть­ся, що усе в усіх од­на­ково. А ко­ли вник­ну­ти — різно­вид­ностей людсь­ких сто­сунків не мен­ше, ніж видів фа­уни чи фло­ри. І ко­жен схо­дить з ро­зуму на свій ма­нер, ка­зали ко­лись у Ва­силе­вому селі.

Гос­по­ди… як мені не­доб­ре… на­пити­ся б чо­гось та­кого, щоб про­кину­тися на то­му світі… чи збо­жеволіти. Але так, що­би й не поміти­ти. І щоб не ба­чити, як глуз­ли­во кри­вити­муть гу­би доб­ро­порядні мат­ро­ни, зга­ду­ючи твоє ім'я.