Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 17)

…Я, НА­ПЕВ­НО, прос­па­ла весь за­лишок дня, бо ко­ли роз­плю­щила очі, за вікна­ми знов су­теніло, а мо­же, зно­ву роз­видню­вало­ся.

Важ­ка від таб­ле­ток го­лова не три­мала­ся на в'язах.

Ізвідкись пах­ло сма­леним.

Бив не­дале­кий цер­ковний дзвін.

Чи то був дзвін у моз­ку?

Я так зче­кала­ся й­ого, що лад­на бу­ла се­бе чет­верту­вати, аби ли­ше не чу­ти сповіль­не­ного бит­тя сер­ця… я хотіла умер­тви­ти свою плоть або приц­вяшку­вати ро­зум, щоб він не по­давав ніяких сиг­налів, бо жо­ден сиг­нал не віщу­вав нічо­го доб­ро­го.

Я зно­ву ду­мала яки­мось ос­таннім за­тума­неним краєм свідо­мості: що я від нь­ого хо­чу? Чи він обіцяв мені піти під вінець? Чи знес­ла­вив?

О, ні… Він по­вер­нув у за­буту роз­маль­ова­ну кімна­ту з її непізна­ною таємни­цею — і за­лишив під ви­соко­воль­тни­ми роз­ря­дами не­мина­ючо­го гро­му. Він вивів ме­не на грань ніби­то са­мої се­бе — і я бо­юся сту­пити крок, щоб не вби­тися без нь­ого…

Я вже не чую в собі ні жа­лю, ні злості. Я за ці дні і ночі вмер­ла. Але ос­таннє, що я му­шу зро­бити, — ко­мусь ска­зати, щоб ме­не по­хова­ли без за­повіту і без нь­ого. Усе своє зав­жди но­сила з со­бою, то те­пер і за­беру з со­бою, щоб ні од­на со­бака не здо­гада­лася про мій гріх…

Діти ме­не не за­судять.

А со­баки не сміють но­сити мої кістки бруд­ни­ми за­вул­ка­ми і пус­ти­рища­ми.

До ран­ку ще є час, і я по­думаю, ко­му довіри­ти свою ос­танню во­лю…

А мо­же, не тре­ба нічо­го ро­бити, ли­ше відкри­ти га­зові кра­ни на кухні і скрізь за­чини­ти вікна, ков­тнув­ши пе­ред тим оцих ось трид­цять таб­ле­ток фе­нобарбіта­лу…

P.S.

…Ко­ли се­ред ночі (а це та­ки бу­ла ніч) два по два — вар­варські — дзвінки вистріли­ли з пе­ред­по­кою, я шу­кала в комірчині со­киру, щоб при­бити кар­низ у спальні, зірва­ний різким ру­хом ми­нулої ночі.

Я хотіла дот­ри­мати­ся до ран­ку при яс­но­му ро­зумові. І че­рез те по­вин­на бу­ла щось ро­бити фізич­но.

Пе­ред тим я ще зму­сила се­бе пе­реб­ра­кува­ти у шафі всі речі: літнє — до літнь­ого, зи­мове — до зи­мово­го. Я по­сор­ту­вала старі фо­тог­рафії і пе­ретер­ла від пи­люки сервізи, роз­па­кува­ла ящик із гос­по­дарсь­ки­ми інстру­мен­та­ми, ви­мила підло­гу в пе­ред­по­кої і на кухні, ви­кину­ла з бал­ко­на за­буту Ним со­роч­ку і пля­шеч­ку ту­алет­ної во­ди, зро­била зачіску і зно­ву скла­ла валізу, так на­че вранці по­вин­на бу­ла сіда­ти в поїзд на Вар­ну. Хо­ча ні. Я навіщось скла­ла на ди­вані ли­ше па­ру білиз­ни, зуб­ну щітку, пас­ту і ми­ло, лож­ку, круж­ку, руш­ник, но­сову хус­тинку, зо­шит, руч­ку і пе­ред­смертне фо­то Ва­силя.

Нітро­хи не зля­кав­шись нічно­го дзвінка, я хвиль­ку сто­яла, уд­воє зігну­та над щой­но розібра­ним ящи­ком із інстру­мен­том, із за­тис­ну­тою у правій руці со­кирою. Як тіль­ки дзвінок пов­то­рив­ся зно­ву, не ви­пус­ка­ючи со­кири із рук, я відімкну­ла двері.

— Ти че­кала ме­не, зо­зуль­ко? — ве­село за­питав мо­лодий же­ребець із по­рога, за­тис­ку­ючи під пах­вою по­шар­па­ний віник із зів'ялих і пе­рела­маних гвоз­дик.

Ди­ха­ючи пе­рега­ром і об­да­ючи до­роги­ми жіно­чими пар­фу­мами, із роз­прос­терти­ми ру­ками, він ішов на ме­не, відтісня­ючи на кух­ню, далі — на бал­кон, усе біль­ше за­тис­ку­ючи між не­зас­кле­ними ра­мами і мот­ло­хом, ски­нутим на підлозі.

— Ба­чиш, ще сон­це не зій­шло, а я вже тут. Але я ма­ло не зла­мав собі го­лову, по­ки до­мовив­ся з ти­ми мит­ни­ками… ти ж знаєш, які во­ни пас­кудні, ко­ли хо­чуть здер­ти бак­шиш. А потім там ще бу­ла якась об­ла­ва, до­рогу пе­рек­ри­ли… хтось із тюр­ми утік… Та хрен із ни­ми. Я вже тут…

Він то­рохтів без упи­ну, а я слу­хала, не ру­ша­ючи з місця, але й не чу­ючи слів.

Упер­ше на пе­ред­ранко­вому літнь­ому бал­коні я по­бачи­ла, який він нек­ра­сивий — чо­ловік, яко­го я че­кала три до­би.

Я не зво­дила очей з й­ого ху­дої ви­дов­же­ної пос­таті, за­рос­ло­го нічною ще­тиною об­личчя, з во­дянис­тих ма­лень­ких очей, з жир­них слідів по­мади на блідо-го­лубій со­рочці у вузь­ку смуж­ку і свіжо­го чер­во­ного за­сосу між пра­вим ву­хом і шиєю… Крізь про­зору наг­рудну ки­шеню просвічу­вав надірва­ний кви­ток-пе­репус­тка в нічний клуб «Біла во­рона», що зна­ходив­ся у трь­ох­стах мет­рах від мо­го бу­дин­ку.

Я НЕ ПАМ'ЯТАЮ в де­талях, що бу­ло далі.

Лиш пам'ятаю, що тоді я й­ого уби­ла.

Пра­вою ру­кою з со­кирою.

Вранці хтось привів міліцію, за­бачив­ши струмінь крові, що со­чив­ся на ву­лицю з кот­ро­гось бал­ко­на.

Щось бу­ло потім іще…

Але я нічо­го не пам'ятаю.

Навіть не пам'ятаю, як я опи­нила­ся у цій заґра­тованій кімнаті на два ліжка.

Не знаю, чо­му май­же щод­ня до ме­не в гості і зав­жди у біло­му ха­латі при­ходить моя од­но­кур­сни­ця Лю­да, що прак­ти­кува­лася на ка­федрі психіатрії?

Чо­му ра­зом з нею що­разу при­ходить цілий стрій лю­дей у біло­му?

Чо­му во­ни обер­та­ють ме­не дов­круг се­бе і мор­ду­ють зран­ку до ночі, при­пасо­ву­ючи до рук і го­лови якісь чу­дер­нацькі дро­ти і по­яси?

Але найбіль­ше дра­ту­ють їхні дурні, не­доречні посмішки під час роз­мо­ви зі мною. Тоді мені здаєть­ся, що гу­би у моїх відвіду­вачів-катів — гу­мові і ось-ось розірвуть­ся. Чо­му їм зав­жди смішно?

А я ось мо­жу без­пе­рер­вно — увесь день — пла­кати. Прав­да, я та­кож не знаю, чо­му я пла­чу. Але сль­ози — це не сміх. Сль­ози не мо­жуть вик­ли­кати осу­ду, як вик­ли­кає й­ого не­дореч­ний сміх.

Та я мов­чу, бо во­ни справді якісь дивні, ці лю­ди в білих ха­латах, які при­ходять ра­зом із моєю под­ру­гою Лю­дою.

Невідо­мо мені і те, чо­му ко­лишній чо­ловіко­вий при­ятель, про­курор Ми­кола, на яко­мусь чи то весіллі, чи то вечірці, де за дов­ги­ми сто­лами сиділо ду­же ба­гато знай­омих лю­дей без жод­ної пляш­ки, про­сив, ба, навіть на­поля­гав підтвер­ди­ти, що після смерті Ва­силя я ду­же хворіла, але ре­тель­но при­хову­вала свою хво­робу, на­чеб­то навіть лікар­няні лис­ти не бра­ла, ко­рис­ту­ючись своїм служ­бо­вим ста­нови­щем.

Щось бу­ло… бу­ло щось та­ке, чо­го я не мо­жу зро­зуміти до­тепер.

Та я й не на­мага­юся.

Бо навіщо? Я ж пам'ятаю усе, до нит­ки.

Пам'ятаю до­ти, до­ки ми з Ним не вий­шли на бал­кон, і до­ки я не по­чула, як мені за­важає со­кира у правій руці…

Але нічо­го див­но­го, що я не пам'ятаю реш­ти. Це у ме­не спад­ко­ве. Моя баб­ця сво­го ча­су геть чис­то втра­тила пам'ять за­дов­го до смерті. Во­на вже не впізна­вала ні своїх дітей, ні внуків, ані прав­нуків. Во­на плу­тала по­ри ро­ку і го­вори­ла з мер­тви­ми, як із жи­вими.

За­те во­на роз­ка­зува­ла мені в дрібни­цях усе, що з нею бу­ло від п'ятирічно­го віку і аж до­ти, до­ки їй не повідо­мили, що зав­тра при­везуть цин­ко­ву до­мови­ну її най­мен­шо­го вну­ка, яко­го два місяці пе­ред тим усім се­лом відпро­вади­ли в армію і яко­го во­на у п'ято­му класі по­била за зірвані груші в сусідсь­ко­му са­ду…

Так що ме­не не му­чить втра­та пам'яті. Я не страж­даю від ць­ого.

Ме­не те­пер му­чить ли­ше од­не: за що я Й­ого уби­ла, ко­ли Він на­решті прий­шов?!

7 січня — 7 лип­ня 2000 ро­ку,

Київ

Ніч. По пра­ву сто­рону твоєї сла­ви 

«Час був моїм єди­ним су­час­ни­ком»

Ф. Ніцше

Мені зда­вало­ся, що я пру­ча­юся кож­ною кліти­ною сво­го мо­лодо­го тіла, од­нак якась страш­на, май­же ди­ка, над­по­туж­на си­ла ша­лено нес­ла ме­не по нескінчен­но дов­го­му без­бар­вно­му ко­ридо­ру, в ту­ман­но­му кінці яко­го ма­ячіла пос­тать у біло­му. Не знаю, хто до ко­го наб­ли­жав­ся швид­ше: во­на до ме­не, чи я до неї. Але з не­вираз­ної пос­таті рап­то­во зро­била­ся ви­сока жінка спи­ною до ме­не.

Ши­рокий, віль­ний хітон хо­вав об­ри­си тіла, од­нак, без­пе­реч­но, це бу­ла якась кра­сива жінка з дов­гим білим во­лос­сям, що без­ладно і без­ше­лес­но тріпотіло по­заду неї, вип­роміню­ючи щось магічне і досі нез­на­не спо­лоха­ному моєму зо­ру.

Довкіл Жінки у біло­му бу­ло ти­хо й безвітря­но, але її во­лос­ся чо­мусь міни­лося, як у ма­некен­ниці з об­кла­дин­ки «Pari Match». Чар невідо­мої кра­си міг спан­те­личи­ти ко­го зав­годно, не те, що ме­не, рап­то­во зне­воле­ну і лег­ко пе­ремо­жену чу­жою жінкою. І тоді невідо­ма си­ла гру­бо штов­хну­ла ме­не до розкішно­го хіто­на. Та миттєвий страх уда­рив ме­жи очі: не відкри­ва­ючи об­личчя, Жінка повіль­но прос­тя­гала до ме­не ру­ку з чор­ною ко­лючою квіткою.

На­че загіпно­тизо­вана, я ди­вила­ся на жах­кий, пе­релив­частий колір пе­люс­ток, май­же відчу­ва­ючи ко­люч­ки на стеблі, — од­нак уже бу­ла нес­про­мож­на опи­рати­ся її от­руйній при­тягальній силі, то­му й летіла до тої квітки з под­воєною швидкістю, не ма­ючи сил опи­рати­ся не­видимій силі, ли­ше краєм по­мутнілої свідо­мості ро­зуміючи фа­тальність ць­ого поль­оту.

Що ж… нічо­го див­но­го — я зав­жди жи­ла жит­тям ме­тели­ка не­дов­го: ли­ше до тієї по­ри, по­ки не над­хо­дила мить спо­пеліти в чиїй­сь не­винній магмі. Та навіть та­ка, згоріла, я що­разу та­ки ви­рято­вува­лася для даль­шо­го поль­оту і… до нас­тупно­го по­пеління.

Та я не зна­ла, що діяло­ся зі мною те­пер: чор­на квітка в руці Жінки без об­личчя ма­нила до се­бе, як дур­ман, як чор­не во­рожіння — і хо­лод­ний здо­гад обпік мій мо­зок: а що, ко­ли це ВІЧНА ЖІНКА?! І чер­га на­решті дій­шла й до ме­не?!