Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 18)

Од­нак во­на ма­ла прий­ти з ко­сою, ста­ра й утом­ле­на від без­пе­рер­вної своєї ро­боти, згор­бле­на під тя­гарем ноші, що зва­люва­лася на неї що­миті. Ні, Вічна Жінка не має пе­репо­чин­ку. А ця, що спо­кушає тро­ян­дою, — мо­лода й рівна, як то­поля в ук­раїнсь­ко­му небі чи ки­парис на ву­лицях Афін. Але як­би мені хто повідо­мив, яко­го дня це відбу­ваєть­ся зі мною, я б зна­ла точ­но: це смерть. Або щось інше.

Бо я ма­ла вмер­ти в чет­вер. Чет­вер був моїм днем зав­жди — і він не міг ме­не зра­дити вос­таннє.

Жах­кий, нес­тер­пно па­лючий во­гонь зак­ле­котав у мені і не дав ду­мати далі. І все ж в якусь мить я відчу­ла, що влетіла в чор­ну па­шу без­донно­го вул­ка­ну. Во­гонь все­редині то­го, що ма­ло на­зива­тися моїм тілом, до­сягав не­людсь­кої точ­ки і зро­бив ме­не цілком відсутнь­ою й бе­зум­ною, од­нак за­лиш­ки па­ралізо­ваної волі про­дов­жу­вали дик­ту­вати мені дум­ки. Я на­мага­лася вхо­пити­ся за будь-що в пе­кель­но­му горлі вог­не­диш­ної го­ри. Та ба­гато­язи­ке вог­ненне гор­ло бу­ло без­людне, без­пред­метне і без­го­лосе. Миттєва гос­тра радість прой­ня­ла ме­не, заг­лу­шив­ши навіть на­пади бо­лю: та це ж, ма­буть, ту­нель бо­риспіль­сько­го а­еро­пор­ту, він ось-ось вне­се ме­не в са­лон «Боїнга» на Фран­кфурт. Я по­шука­ла очи­ма стю­ар­де­су, але тва­рин­ний біль зно­ву розітнув єство так, що я хотіла зап­ла­кати.

Так, я мо­жу пла­кати, бо я на хірургічно­му столі, я вже май­же під без­жаль­ним но­жем сво­го при­яте­ля В'ячес­ла­ва (Бо­же, як він по бать­кові, Бо­же…), ага, Олек­сан­дро­вича, В'ячес­ла­ва Олек­сан­дро­вича.

Але чо­му мій доб­рий при­ятель ро­бить мені так бо­ляче?

Хіба він не міг пок­ли­кати анес­тезіологів?

Що, й­ому шко­да моїх гро­шей?

А ме­не тобі не шко­да, дру­же?!

Мені бу­ло так не­доб­ре, що я по­чала впа­дати в паніку.

Та ні, ніяка це не хірургія, це та­ки фран­кфуртсь­кий літак. Він прос­то па­дає. Він за­раз впа­де на чер­во­ну че­репи­цю німець­ких дахів — і колір моєї крові зіллєть­ся з нес­тер­пним коль­ором че­репиці. Моя кров по­тече у Майн чи у Рейн, ні, та­ки у ка­ламут­ний зи­мовий Рейн, і ніхто ніко­ли не віднай­де і краплі моєї крові. Але я не хо­чу роз­ли­вати свою кров у Рейні!!! Хай во­на кра­ще ок­ро­пить біло­камінний Єру­салим і до­точить кров на­шому Спа­сите­лю чи по­пов­нить за­паси крові Єди­ного Твор­ця. Й­ому ж та­кож потрібна кров, не за­раже­на віру­сом на­живи і нес­пра­вед­ли­вості!

Лю­ди! Лю­ди! Ви ще десь за­лиши­лися, лю­ди?! Я ж мо­жу вам бу­ти до­нором! У ме­не універ­саль­на кров пер­шої гру­пи! Чо­му ви ме­не не ря­туєте для се­бе?!

Ні, цей хва­лений «Боїнг» та­ки тер­пить ка­тас­тро­фу. От­же, мій по­ряту­нок — це моя осо­бис­та спра­ва. Я ж ніко­ли не бу­ла паніке­ром. Life vest under your seat[1]Що це? Хто ме­не вчив ць­ого? Це ж гор­ло Ве­зувію, а не сидіння літа­ка, це смер­тель­ний біль, що допікає мо­зок і па­ралізує дум­ки. О, яка все­ленсь­ка ва­га впа­ла на моє п'ят­де­сятикілог­ра­мове тіль­це. Це за­над­то бо­ляче! Біль роз­чавлює ме­не. Бо­же, од­на надія на те­бе! Ря­туй ме­не хоч ти, Бо­же, а-а-а-а…

…За мною глу­хо хря­пали ти­сячі важ­ких две­рей, роз­ри­вали слух хо­ри не­гар­моній­них го­лосів, про­те мої си­ли пру­чати­ся ви­чер­па­лися. Не­мов у ди­тячо­му ка­лей­дос­копі, пе­реді мною відчи­няла­ся інша ти­сяча две­рей — і я, не ду­ма­ючи, зда­лася на Бо­жу чи ще якусь іншу во­лю.

Я бу­ла десь так да­леко і так ви­соко, що рап­том ста­ла не­досяж­на са­ма для се­бе.

Та ли­ше тоді, ко­ли ос­та­точ­но відчу­ла влас­ну безтілесність, я зро­зуміла, що це бу­ла та­ки моя миттєва і не пе­ред­ба­чува­на смерть.

Я ще хотіла се­бе по­маца­ти, вщип­ну­ти. Та гос­тра — як ле­зо кин­джа­ла — дум­ка та­ки зму­сила зат­ремтіти від жа­ху: я вмер­ла. Вмер­ла?! Я в-м-е-р-л-а.

У ме­не ще за­лиша­лися дум­ки, ба­жан­ня, відчут­тя — од­нак моє тіло рап­то­во зник­ло чи роз­чи­нило­ся. І я те­пер не ма­ла зовсім нічо­го: ні своїх ве­ликих очей, ні го­лови, що ко­лола­ся від без­пе­рер­вно­го бо­лю, ні теп­лих рук, ні на­литих гру­дей. Ме­не не ста­ло, як і не бу­ло.

Аж тоді я на смерть пе­реля­кала­ся.

Але як я мог­ла ля­кати­ся на смерть, ко­ли це діяло­ся вже по смерті?!

Ве­ликий, який­сь без­розмірний страх ке­рував мною. Та­кого стра­ху я заз­на­ла ко­лись у Кри­му, ко­ли Пав­лик Зай­цев, оди­над­ця­тирічний син моїх при­ятелів, ки­нув ме­не в мо­ре — і я зро­зуміла, що топ­лю­ся, а Пав­лик іще й по­магав мені в ць­ому.

О, так, я і те­пер, навіть обе­зуміла від стра­ху, ро­зуміла, що мер­тва, але як­що ще не втра­тила здат­ності ду­мати, зна­чить, усе-та­ки жи­ва?!

Я спро­бува­ла по­вер­ну­ти го­лову, щоб пе­реко­нати­ся, що ду­маю та­ки го­ловою.

Го­лови не бу­ло. Але дум­ки все ж десь гнізди­лися — і я та­ки чи­мось ду­мала.

Тоді я спро­бува­ла по­вес­ти довкіл очи­ма.

Очей не існу­вало та­кож.

У житті ме­не б від та­кого відчут­тя за­боліло сер­це або ско­сив би сер­це­вий на­пад. Од­нак ніде нічо­го не боліло, не пек­ло, не ко­лоло, не різа­ло, не ят­ри­ло. Прос­то бу­ло ніяк.

І аж отут я ос­та­точ­но зро­зуміла, що все відбу­ваєть­ся уже не в житті, а та­ки в смерті.

Після всь­ого, що зі мною ста­ло, — як не див­но — це не бу­ло пот­рясінням. Ли­ше ціка­во: чи доз­во­ля­ють за­кони мо­ви ска­зати — це відбу­ваєть­ся не в житті, а в смерті?

Чо­му ме­не за жит­тя не навіду­вала та­ка дум­ка? Чо­му я й не на­мага­лася з'ясу­вати ць­ого, ад­же бу­ла та­кою до­пит­ли­вою? Про­те… хіба це має зна­чен­ня?

В житті так ба­гато мож­на, що по смерті, оче­вид­но, мож­на ли­ше те, що мож­на. А мо­же, нав­па­ки?

Я не бу­ла цілком пев­на ні то­го, ні дру­гого.

Влас­не, в житті нас не навіду­ють такі мислі. А поміж тим сміттям, що злітаєть­ся в го­лову, по­ки ти ще ди­хаєш, ме­тушиш­ся, мар­нуєш си­лу і бай­ди­куєш відве­дені тобі миті для пізнан­ня — ду­же ма­ло вічно­го, то­го, що не підвлад­не нас­трою, кон'юн­ктурі, зис­ку. То­го, що при­дат­не до частішо­го зас­то­суван­ня. Наші дум­ки — як пре­зер­ва­тиви. Од­но­разовість — ось що ру­хає на­ми, по­ки ми мо­жемо ду­мати.

Див­но, що я ще ду­мала. Ме­не по­кинув страх, відпус­тив пе­кель­ний біль, і я — лег­ка, безтілес­на, не­види­ма й не­чут­на са­ма для се­бе, об­ви­та чи то ту­маном, чи дим­ком весіль­ної фа­ти, — зне­наць­ка зас­тигла в не­вагомій не­рухо­мості. Я хотіла обер­ну­тися. Як­що я під фа­тою, то тут десь має бу­ти мій мо­лодий, на­рече­ний. Про­те мені нічим бу­ло обер­ну­тися. А якесь не існу­юче фізич­но, та все­видю­ще око по­казу­вало, що довкіл нічо­го не бу­ло: ні мо­лодо­го, ні фа­ти, ні ме­не, ні землі, ні не­ба.

От­же, я біль­ше ніку­ди не летіла, за­лишив­ши по­заду без­ко­нечні ко­ридо­ри, ту­нелі й білу Жінку без об­личчя, з ди­вовиж­ною чор­ною квіткою в руці.

І са­ме цієї миті хтось, а мо­же, й сам Тво­рець, про чиє існу­ван­ня я ніко­ли не спе­реча­лася, але по­деко­ли нет­вердо в Нь­ого віри­ла, не­чут­ним го­лосом повідо­мив, що відте­пер від ме­не за­лиши­лася тіль­ки моя ду­ша. Це моя ду­ша те­пер ду­мала, відчу­вала і ба­чила замість ме­не.

Та­ке повідом­лення ме­не ніскіль­ки не зди­вува­ло.

Бо що інше, окрім душі, дає зна­ти безтілесній — мертвій — лю­дині, про те, що світ, спре­сова­ний ве­лики­ми і ма­лими таємни­цями, ди­вами і людь­ми, за­лишаєть­ся незмінним і так са­мо нез­багнен­ним, не те, що після відхо­ду однієї осо­би, а він за­лишаєть­ся ста­лим і ро­зум­но упо­ряд­ко­ваним навіть після ве­ликих ка­тас­троф і всесвітніх воєн? На­пев­но, будь-який уче­ний ро­зум­ник у житті на­магав­ся би за­пере­чити цю мою кра­молу, до­водя­чи, що лю­дина ося­гає світ ви­нят­ко­во ро­зумом, моз­ком, а не ду­шею. Але в житті я підпер­ла би бо­ки ру­ками і, хит­ро прим­ру­жив­шись, приц­вяшку­вала б раціональ­но­го невігла­са прос­тим за­питан­ням-твер­джен­ням: смерть лю­дини — це смерть моз­ку. І мер­твий мо­зок так са­мо мож­на по­маца­ти, як мер­тву лю­дину. А ось жод­ної мер­твої душі ще ніхто не пій­мав у свої силь­ця, не м'яв, не досліджу­вав під лу­пою, не ва­жив на те­резах і не ра­хував у ній зви­вини. Мо­же, ду­шу не­мож­ли­во впо­люва­ти то­му, що за жит­тя її так ба­гато і час­то гнуз­да­ють, влаш­то­ву­ють такі єзуїтські са­фарі, що во­на — надірва­на, над­ку­шена, труєна, зрад­жу­вана, роз­чавлю­вана — по смерті сво­го носія на­решті дає фо­ру всім своїм крив­дни­кам, на­бува­ючи ста­тусу без­смертної, нез­ни­щен­ної.

Без­смер­тя душі, мож­ли­во, нас­правді є не стіль­ки кра­сивою пом­стою її ко­лишнь­ого гос­по­даря, скіль­ки най­ви­щою світо­вою спра­вед­ливістю. Бо во­ни май­же то­тожні у своїй нев­ловності і без­фор­мності — ду­ша і спра­вед­ливість. Так, во­ни не ма­ють об­рисів, ці дві найбільші світові хи­меру, до то­го ж із різних ка­тегорій­них по­нять. За­те обидві ма­ють нез­ни­щен­ну ха­риз­му і не­вичер­пну енергію, що бе­зутом­но впро­довж віків і століть ру­ха­ють міль­йона­ми і міль­йона­ми лю­дей, їхніми наміра­ми, діями чи бездіяльністю.

Як див­но, але смерть, умер­твив­ши рап­то­во важкість і надмір бо­лю мо­го за­пале­ного ро­зуму, на­томість відкри­ла легкість ду­ман­ня. Але я б не бу­ла со­бою, ко­ли б мог­ла так лег­ко зми­рити­ся навіть із цією спра­вед­ливістю, яка тут не ма­ла, та й не мог­ла ма­ти аль­тер­на­тиви. У пос­мертній спра­вед­ли­вості — ро­зумінні без­сумнівно­го сво­го те­перішнь­ого без­смер­тя — для ме­не справді бу­ло щось пікан­тне.

Про­те по­ки що я не мог­ла звик­ну­ти ні до цієї рап­то­вої аксіоми, ні до то­го, що не мо­жу ру­хати­ся, — і вкот­ре зро­била спро­бу роз­зирну­тися: та­ки ма­ла намір роз­шу­кати те, у що приб­ра­лася моя нев­ловна ду­ша із жи­вими по­ки що дум­ка­ми. Я десь чу­ла, що ду­ша — це, швид­ше за все, клу­бочок або пташ­ка.

Як нес­подіва­но і нез­багнен­но за­гад­ко­во зву­чало це: груд­ка ду­мок, пташ­ка душі, клу­бочок мислі.