Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 19)

Так го­ворять у житті. Од­нак — це пре­рога­тива ви­нят­ко­во по­етів. А я те­пер не­божи­тель­ка. То як тоді я маю оз­на­чити свій стан і ска­зати про це, ко­ли мені лег­ко, на­решті лег­ко і на­решті не са­мотньо?

А хіба не са­мотньо?!

Нав­кру­ги ніко­го не бу­ло, так, я ба­чила, що ніко­го не бу­ло, од­нак чу­ла неісну­ючою шкірою, а мо­же, чи­мось іншим, що я тут не са­ма. Не знаю, що то бу­ло і де во­но бу­ло, та легкість не­самот­ності ро­била ме­не ще лег­шою. Май­же не­ваго­мою.

У ме­не не бу­ло єди­ного: відчут­тя ча­су і прос­то­ру.

Я не мог­ла ска­зати, де я пе­ребу­вала:

тут не існу­вало ні тем­ря­ви,

ні світла,

ні рівни­ни,

ні ви­сокості;

не бу­ло ні міся­ця,

ні сон­ця,

ні теп­ла,

ні хо­лоду,

ні коль­ору,

ні зву­ку,

але тут існу­вало жит­тя.

Якесь не відо­ме мені, зовсім інше, своє, — але во­но існу­вало. Звідкись зго­ри чи зни­зу, спра­ва чи зліва зно­ву до­лина­ло на­чеб­то глу­хе ляс­кання две­рей, скрипіння са­дово­го гілля.

Про­те нас­правді не бу­ло ні ни­зу, ні вер­ху, ні пра­ва, ні ліва.

Там, у житті, я по­дума­ла б, що сход­жу з ро­зуму. Про­ща­юся із глуз­дом. Бо-же-во-лі-ю. Та чо­мусь я зав­жди вва­жала, що по­нево­люван­ня, зать­ма­рен­ня свідо­мості — то нас­правді Бо­жа во­ля, яка ме­жує з Бо­жою лас­кою, а не по­карою. А тих, хто має привілей Бо­жих лю­дей, на­товп ніко­ли не на­магаєть­ся ро­зуміти. Ба, біль­ше — на­товп ство­рює ре­зер­вації, ґето та­ким виб­ра­ним і міче­ним. Я не знаю, за ра­хунок чо­го на­товп ви­вищує се­бе над та­кими. Але ще не бу­ло ви­пад­ку, щоб прав­да од­но­го Виб­ра­ного бу­ла уза­коне­на неп­равдою реш­ти.

Во­чевидь, тут, на відміну від жит­тя, я не ма­ла ро­зуму. Бо не пру­чала­ся так яв­но, як зав­жди пру­чала­ся там. Але я та­ки ще щось ма­ла, як­що ма­ла здатність ду­мати про це.

Чи я ма­ла ли­ше клу­бочок ро­зуму? Чи пташ­ку? Але мій та­то ко­лись ска­зав: «Пташ­ка про­летіла, проріза­ла кри­лами повітря — а зна­ку не ли­шила. Хіба не так са­мо жит­тя?». Я тоді за­сумніва­лася в та­тових сло­вах, а за­раз мій тодішній сумнів по­хит­нувся, бо, ко­ли тут був би бо­дай клу­бочок, він мав би роз­мо­тува­тись.

Клу­бочок не роз­мо­тував­ся.

Пташ­ка не тріпотіла криль­ця­ми.

От­же, це всь­ого ли­ше моя ви­гад­ка? От­же, я є всю­ди і ме­не не­ма ніде?! І вся я, з усіма своїми ахіне­ями, прав­до­борс­твом, не­тер­пимістю і не­тер­плячістю, смут­ка­ми і ве­село­щами, помісти­лася всь­ого ли­ше в Душі?! У то­му, чо­го нас­правді ніко­ли не бу­де вид­но, чо­го ніхто не виміряє і не роз­га­дає, не до­копаєть­ся до суті, а лиш за­топ­че за­бут­тям чи яки­мись своїми примітив­ни­ми до­мис­ла­ми?!

О, це неп­роста но­ша — збаг­ну­ти своє без­смер­тя тоді, ко­ли не­мож­ли­во нічо­го зміни­ти!

…ТАК РАП­ТО­ВО ЗАКІНЧИ­ЛОСЯ

моє пер­ше Жит­тя і по­чала­ся моя пер­ша Смерть.

У ро­зумінні ць­ого не бу­ло жод­ної пе­чалі, ні відчаю, ні бун­ту — ли­ше го­ле відчут­тя-кон­ста­тація до­кона­ного фак­ту. Су­ворої ре­аль­ності чи нес­подіва­ного, але за­кономірно­го за­вер­шення грандіоз­но­го про­ек­ту під наз­вою «од­не людсь­ке жит­тя». І цей про­ект — про­ект са­ме мо­го жит­тя — на­решті дій­шов сво­го фінішу. За­вер­шився. Як за­вер­шуєть­ся ко­лись будь-яка бу­дова, по­ра ро­ку чи час пік. Бо ніщо не три­ває дов­ше, ніж виз­на­чено й­ому в не­бесній книзі чи, як­що хо­чете, у книзі жит­тя, яку всі ми гор­таємо з вар­варсь­кою без­печністю і підлітко­вим поспіхом, так, на­че маємо зав­дання про­ков­тну­ти відве­дений нам відрізок зем­но­го три­ван­ня зі швидкістю зго­лоднілої тва­рини, ви­пуще­ного з вольєра звіра чи зах­ланно­го злодія.

Пе­чаль гнізди­лася в іншо­му: у відчутті моєї цілко­витої відсут­ності й роз­чинності,

а та­кож у да­рем­но­му на­маганні збаг­ну­ти, що все-та­ки від ме­не зос­та­лося? Груд­ка, пташ­ка, клу­бочок, ефір? Те­пер мені бу­ло да­но ли­ше тон­ку смуж­ку, оче­вид­но, про­щаль­ної свідо­мої дум­ки: я не зник­ла ос­та­точ­но поміж без­гомінно­го, безістот­но­го прос­то­ру, бо я не мог­ла зник­ну­ти безслідно.

Од­нак нічо­го іншо­го, окрім ос­танньої дум­ки, я вже не ма­ла.

От­же, мій ро­зум зос­тався при мені? Але ж він умер ра­зом із моїм моз­ком! Мо­зок — це пам'ять.

Про­те при мені не бу­ло пам'яті про по­кину­те жит­тя:

я не вміла зга­дати нічо­го, що зі мною трап­ля­лося на землі,

хто там зос­тався,

ко­го я лю­била,

ко­го не­навиділа,

з ким при­яте­люва­ла,

ко­му заз­дри­ла.

Як­що мій ро­зум зафіксу­вав ці по­нят­тя, во­ни ма­ли би ма­ти і якусь дав­ню ре­альність. Од­нак тут, у без­прос­торі і без­чассі, будь-яка дум­ка про ре­альність ви­дала­ся смішною і жа­люгідною.

Ця рап­то­ва жа­люгідність зму­сила ме­не зро­бити зу­сил­ля, щоб крик­ну­ти ку­дись да­леко вниз: «Живі! Чо­му ви ніко­ли не ду­маєте про смерть, живі?». Ад­же не­дарем­но моя баб­ця ка­зала: «Не ду­май, як жи­ти, — ду­май, як умер­ти?».

Але ніяко­го ни­зу не існу­вало, го­лосу не бу­ло та­кож.

Та­ке пов­то­рюва­лося ко­лись ба­гато разів, що я не ма­ла го­лосу. То я вже тоді бу­ла міче­на цією си­лою, що заб­ра­ла ме­не до се­бе те­пер! І ця си­ла, без­пе­реч­но, є при­хиль­ною до ме­не, ко­ли за жит­тя приз­ви­ча­юва­ла до мов­чазно­го — без­го­лосо­го — три­ван­ня. Тоді мені зда­вало­ся, що це за­над­то жор­сто­ко — відби­рати ок­са­мит го­лосу на три­валий час, а за­лиша­ти ли­ше здатність мор­ду­вати се­бе відчут­тя­ми і ду­ман­ням. Тоді ні дум­ки, ні відчут­тя не ма­ли іншо­го прис­ма­ку, крім пе­кель­но­го. Ча­си, ко­ли без­гоміння ста­вало нес­тер­пним, цілко­вито вик­реслю­вали ме­не з жит­тя, бо, ма­буть, я мог­ла на­роди­тися якою зав­годно, ли­ше не німою. І хтось ду­же вміло, до­зова­но вміло, ли­ше не три­ма­ючи за ру­ку, суп­ро­вод­жу­вав ме­не ко­ридо­рами умис­но­го без­мов'я, не да­ючи упас­ти в ос­та­точ­ну деп­ресію чи чор­ну темінь суїци­ду. Тоді я щось ро­била. Що я тоді ро­била? Де я бра­ла си­лу на ту вис­нажли­ву бит­ву?

За­раз я сил­ку­вала­ся зга­дува­ти, од­нак у мені зос­та­лися ли­ше відчут­тя тодішньої нес­тер­пності й без­ви­ході. Нічо­го іншо­го я не пам'ята­ла.

То я те­пер зомбі, як­що ме­не наз­догна­ла ам­незія?

Ціка­во, зомбі ста­ють від то­го, що втра­ча­ють пам'ять, чи від то­го, що лю­дям нав'язу­ють пам'ять іншу, інак­шу від при­род­ної?

Навіщо там так на­полег­ли­во на­мага­лися зро­бити з ме­не зомбі ціною ве­ликих зу­силь і зат­рат, моїх осо­бис­тих пот­рясінь і роз­пу­ки, ко­ли тут це відбу­ваєть­ся без­болісно і швид­ко?

Втім, чи й справді без­болісно? Чо­му ж я так хо­чу зга­дати будь-що ре­аль­не, фіксо­ване місцем і ча­сом, людь­ми і подіями? Хіба тут це вкрай важ­ли­во? Потрібно? Ад­же й та­ка, не­ваго­ма, безтілес­на, без­душна, я чую на собі тя­гар, ва­гу, ван­таж.

Це, пев­но, земні мої ван­тажі, не­од­но­разо­во прок­ляті і проп­ла­кані ноші, тис­нуть ме­не й по смерті. Але ме­не вже не існує. Існує ли­ше не­види­мий, але над­то по­туж­ний тиск на мою ко­лиш­ню свідомість чи ду­шу. От­же, я не без­душна — я ду­шев­на, як­що чую своє сумління? Ад­же сумління не існує по­за ду­шею. Див­на ця логіка повіль­но­го вми­ран­ня, як­що мені спа­дає на дум­ку, що бу­ти сумлінним — оз­на­чає бу­ти ду­шев­ним.

О, як я хотіла по­чути це сло­во там, де три­вала! На­томість я ба­гато разів зна­ла інше, про­тилеж­не й­ому, — без­душна. Так ка­зали про ме­не, так ка­зала і я про ко­гось.

Але все ви­тер­то, як з ек­ра­на те­левізо­ра чи комп'юте­ра. Я не знаю, хто мені ка­зав без­душні сло­ва, я не пам'ятаю, ко­го са­ма на­зива­ла без­душни­ми сло­вами.

Зі мною зос­та­лися ли­ше урив­ки по­нять, ли­ше об­ри­си, кон­ту­ри слів, ре­чей і відчуттів. Десь усе-усісь­ке поділо­ся, зник­ло безслідно, як скар­би Бур­шти­нової кімна­ти.

А ко­ли не безслідно?

Як­що я, ко­лись жи­ва, по смерті не зник­ла безслідно (бо ось, ще плу­та­юся, мов ри­ба в сітях, у лабірин­тах не­завер­ше­ного пізнан­ня), то хіба мер­тве зни­кає на­зовсім? Я ж ду­маю — от­же, я є? А сло­ва ж не мертві, ко­ли бу­ли мов­лені, речі не мертві — во­ни десь ли­ше пе­рене­сені в інше місце. Лю­ди не мертві, ко­ли їхні душі ши­ря­ють десь тут, по­руч, мож­ли­во, ту­жать ра­зом зі мною за тим, чо­го не в силі зга­дати. Бо ж, ма­буть, я не од­на та­ка?!

То навіщо тоді я вмер­ла, ко­ли нічо­го не збаг­ну­ла в житті ані про са­ме жит­тя, ані про смерть?! Ко­ли ніщо ме­не не втри­мало від смерті?

Хіба я там не ма­ла чо­гось та­кого силь­но­го, все­силь­но­го, що зму­сило бо­дай би бо­рони­тися від білої жінки з чор­ною квіткою, а не й­ти на її пок­лик, як жа­ба на гіпноз га­дюки? То що, все в житті без­си­ле, без­вартісне і при­мар­не? Хіба у най­важ­ливішу мить грандіоз­ної події, а са­ме — зустрічі із влас­ною ду­шею — мені лег­ко по­чува­тися Ме­тели­ком, що за­летів знічев'я на вог­ненний блиск Чор­ної Квітки?

Знічев'я бу­ло за­над­то там, то чо­му я ма­ла да­тися так лег­ко сю­ди? Чо­му я не бо­рони­лася? Не во­юва­ла? Не ха­пала­ся за жит­тя, як за со­ломин­ку? Ад­же я май­же ніко­ли нічо­го не прий­ма­ла на віру! Сумнів то­чив ме­не пов­сюдно, хо­ча я ба­гато разів вда­вала без­ко­неч­ну наївність і щи­ру віру. І що? У ме­не ще звідти, з жит­тя, об­горілі сто сот раз і на­рощені сто сот раз кри­ла, у ме­не об­па­лені вії і за­чамрілі від ви­пад­ко­вих вогнів очі. Я май­же руїна. Са­ма руїна, але й во­на ста­ла ко­мусь потрібна? І ось так рап­то­во, зне­наць­ка, лег­ко і швид­ко ме­не поз­бавле­но навіть пи­лу з цих руїн.