Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 20)

Бо ко­ли я не відчу­ваю бо­дай фан­томів на тих місцях, де ма­ли би ту­лити­ся очі, чи ру­ки, чи кри­ла, чи що там іще, то, во­чевидь, із ме­не стер­то навіть пи­люку. Навіщо? Ким? Для ко­го? На чиє за­мов­лення? І чо­му ме­не по­кара­но в най­ос­таннішу мить цим без­глуз­дим ду­ман­ням? Нічим іншим — лиш ду­ман­ням, від яко­го ме­не боліла го­лова ще за жит­тя. То на­що мені ду­мати ще й те­пер, ко­ли ме­не вже не­ма? Не­ма — і ґата![2]

Про­те чо­мусь мені зда­вало­ся, що десь отут, отут, що ма­ло би на­зива­тися прос­то­ром, і де літа­ли чи плив­ли мої мляві, без­го­лосі мислі, ме­тушать­ся ще міль­яр­ди чиїхось інших ду­мок. Та, ні, не зда­вало­ся! Я бу­ла жи­вим, хоч нас­правді й мер­твим свідком зма­ган­ня інших ду­мок, ма­рафо­ну прис­трас­тей, що бу­яв довкіл ме­не, хо­ча дов­ко­ла па­нува­ла ти­ша.

Але чиїсь дум­ки та­ки штов­ха­лися, як лю­ди у вранішнь­ому мет­ро, об­га­няли од­на од­ну;

нас­тупна, як чум­на, наліта­ла на по­перед­ню;

по­перед­ня гам­се­лила ту, що бу­ла за­дов­го пе­ред нею.

І всі во­ни чо­мусь поспіша­ли до ме­не, як до дзер­ка­ла чи до ру­пора, — по­диви­тися од­на на од­ну, ви­пере­дити, за­яви­ти про се­бе, змес­ти по­перед­ни­цю, роз­чисти­ти до­рогу іншій. І це бу­ла та­ка вак­ха­налія, що пе­ревер­шу­вала всі відомі мені вак­ха­налії, ко­ли я бу­ла жи­ва.

Це бо­жевілля. Чи­мось — хо­ча й не знаю, чим — ду­мала я. Та бо­жевілля мог­ло трап­ля­тися з людь­ми. Я те­пер не бу­ла лю­диною, отож навіть бо­жевілля мені не є прис­тупне. Не ста­ла я й жод­ною звіри­ною — ні со­бакою, ні пта­хою, — от­же, і сказ те­пер не для ме­не? То навіщо мені вип­ро­буван­ня цим бо­жевіллям по смерті?!

Але щось є. Щось є, ко­ли я вдру­ге вми­раю у ць­ому беш­кеті-вер­тепі ду­мок, де жод­на не є закінче­ною чи бо­дай зро­зумілою, логічною чи до­реч­ною. Це чис­те свавілля. Я зна­ла, що свавілля гос­по­дарює в інших сфе­рах, а тут існу­вало свавілля ду­мок. О, ні, це не сво­бода, це анархія, яку тре­ба ка­рати вог­нем, чи ме­чем, чи ґра­тами; це цілко­вите віль­но­думс­тво, що підпа­дає під кримінал і по­кару. Де це я чу­ла? Звідки я знаю про це?

Біла жінка з чор­ною квіткою ме­не ць­ого не вчи­ла. Во­на бу­ла та­ки Жінкою, бо не по­каза­ла сво­го об­личчя. А це за­кон справжніх жінок. Та хіба під час анархії щось чи хтось мо­жуть пре­тен­ду­вати на справжність? Хіба ди­кий роз­гул мислі, що па­ралізує те­пер мою во­лю, — це смерть? Цей первісний та­нок уривків свідо­мості — це і є моя смерть?

Смерть — це ніщо. Це цілко­вите зник­нення. А від ме­не та­ки за­лишив­ся шма­точок, як хвіст від ящірки. Са­ме він і до­конує ме­не. От­же, це не смерть, оскіль­ки зі мною нічо­го не відбу­ваєть­ся:

ме­не не при­лаш­то­ву­ють ні в рай, ні в пек­ло;

мною не опіку­ють­ся ні ан­ге­ли, ні ди­яво­ли;

ме­не не ве­дуть на пла­ху;

не­ма Страш­но­го су­ду,

мені не вис­тавля­ють ра­хунків -

ме­не ігно­ру­ють.

То чи це смерть — ко­ли ти цілком зігно­рова­ний? Зігно­рова­ний, мов неісну­ючий.

Для ме­не це див­но. В житті трап­ля­лося по-різно­му, од­нак я ніко­ли не по­чува­лася зігно­рова­ною. Я зна­ла увесь спектр по­чувань інших лю­дей до се­бе — від пок­лоніння до прок­ляття… од­нак ігно­руван­ня… бай­дужість… ніко­ли.

От­же, ігно­руван­ня ме­не у цих не­озо­рих, бо не­види­мих прос­то­рах — до­каз то­го, що я та­ки не в житті?

Мож­ли­во, я ще і не в смерті, а лиш на яко­мусь роз­доріжжі чи пе­ресиль­но­му пункті, як іудеї у Відні по до­розі на Тель-Авів? Мо­же, до ме­не ще тіль­ки приг­ля­да­ють­ся? Чи вар­то бра­ти до се­бе — чи не вар­то? Чи ра­но — чи не ду­же?

А мо­же, це все­ленсь­ке око зро­било ли­ше ха­ос у моїх жи­вих дум­ках, а мені зда­лося, що ме­не вже роз­про­щали зі світом? Але ж я ні з ким не вип­ро­щала­ся! Я не за­лиши­ла жод­но­го за­повіту, я навіть не скла­ла одежі для смерті і не на­купи­ла гор­нят за свою ду­шу. Я не є го­това до смерті, оскіль­ки ха­ос па­нує не ли­ше в мис­лях. До­тепер ха­ос па­нував у мені і пра­вив мною.

То як я мог­ла вмер­ти, ко­ли я не го­това до смерті, як до по­логів?!

О, так, по­рядок існу­вав у мені єди­ний раз: пе­ред по­лога­ми, ко­ли я зна­ла, що на собі тре­ба ма­ти тіль­ки со­роч­ку без зав'язок і ґуд­зиків, і роз­пле­тену ко­су — щоб ди­тина не зап­лу­тала­ся у пу­пови­ну і не за­души­лася ґуд­за­ми.

А що я ма­ла ма­ти пе­ред смер­тю? Хіба знаєш, ко­ли те­бе наз­до­жене її не­мину­ча тінь, як­що ти навіть не знаєш, ко­ли те­бе пе­рей­муть по­логи? Про по­логи тобі ска­жуть пе­рей­ми. А що тобі ска­же про смерть?!

Навіть те­пер ме­не не бу­ло по­перед­же­но про неї. Ніким. І я не знаю, чи наді мною чи­нять ек­спе­римент іноп­ла­нетя­ни, чи уфо­логи, чи іде­оло­ги; чи я ще щось маю, окрім ду­мок, чи вже нічо­го; чи я го­ловою в до­лину, чи вго­ру. Чи я ще є?

Ко­ли б я бу­ла жи­вою, мені б зро­било­ся сум­но і ляч­но від не­виз­на­ченості і бо­язні. Оче­вид­но, в житті я так і не прой­шла крізь пов­ну га­му стра­ху.

А мені інко­ли зда­вало­ся, що біль­шо­го стра­ху, ніж у житті, в інших вимірах не існує. Він мо­же те­бе зни­щити — при­життєвий страх-па­раліч, ко­ли ти, мов заг­на­ний вовк, що об­кла­дений чер­во­ними тріпот­ли­вими пра­пор­ця­ми пе­ресліду­вачів, щу­лиш­ся у влас­ну трем­тя­чу хо­лод­ну шкіру і, зад­ку­ючи до рятівних лісо­вих око­лиць, че­каєш на пер­ший чи ос­танній постріл мис­ливців. Ко­ли б у та­ку мить який­сь ро­зум­ний ос­ци­лог­раф за­писав, що ро­бить­ся у твоєму єстві, він би ви­бух­нув від пе­ренап­ру­ги. Та ба… ос­ци­лог­ра­фи чо­мусь не ви­буха­ють — там, де тобі су­дило­ся жи­ти, ос­ци­лог­ра­фи бу­ли неп­риступні всім.

Заз­ви­чай, від та­ких пе­реван­та­жень ви­бухає влас­не сер­це в обій­мах Білої Жінки з Чор­ною квіткою.

В та­кому разі, чо­му я не поміти­ла з'яви цієї Жінки пе­реді мною? Чи й ця з'ява таємна, як усе підступ­не і ли­хе? Чи й цей — уже ос­танній — свій раз я зно­ву ку­пила­ся на при­над­не і ба­гато­обіця­юче, як ба­гато разів пе­ред цим? І навіть вос­таннє во­но ви­яви­лося брех­ли­вим і злим?

Ба, щось не так… тут щось бу­ло та­ки не так, бо я жод­но­го ра­зу не вва­жала смерть підступ­ним і ли­хим ак­том. Од­нак Смерть ма­ла би об­ра­мити щось за­вер­ше­не, викінче­не. Смерть ма­ла бу­ти бо­дай тро­хи вчас­ною і сподіва­ною бо­дай од­ним фібром підсвідо­мості.

А моя Біла Жінка прий­шла неж­да­но, як, зреш­тою, будь-яка інша жінка. І ць­ому не­ма жод­но­го по­яс­нення… і не­ма на те ра­ди, лю­били ка­зати ко­лись у Ль­вові.

…І ЦІЛКОМ ЗНЕ­НАЦЬ­КА, на найбільш туж­ливій і не менш за­гад­ковій, як мені ви­дало­ся, точці відчуттів, я зро­зуміла, що зно­ву пли­ву, чи ле­чу, чи роз­сти­ла­юся, чи в'юся, — але я зно­ву ру­хала­ся.

Хотіла обер­ну­тися, по­вес­ти очи­ма, ру­ками, го­ловою. Та я плив­ла, безтілес­на,

що­далі швид­ше і швид­ше; мій рух уже пе­рехо­див у політ. І це був політ до­низу.

До ме­не вер­та­лося відчут­тя прос­то­ру?!

По­див не встиг за­пану­вати в мені. Стрімкий лет крізь усе густіший мо­рок, крізь без­шумно відчи­нювані бра­ми, що за­лиша­лися по­заду вгорі, а далі суціль­ну гус­ту темінь, — врешті-решт, наг­нав страх.

Чим швид­ше я летіла, тим страх мій дуж­чав і вже на­гаду­вав зем­ний, — той, ко­ли ти­сячі га­дюк во­руши­лися в гру­дях і в колінах хо­лону­ла кров.

Те­пер же в мені нічо­го не мог­ло за­холо­нути, ніщо ніде не мог­ло гнізди­тися, але страх і швидкість нес­ли все ниж­че й ниж­че, проріза­ючи якісь темні стіни чи на­тов­пи. Ста­вало тісно, гамірно. Ха­отич­ний шум, що на­рос­тав з не­види­мої тем­ря­ви, за­важав відчу­вати політ. Чим ниж­че, тим мен­ше ком­форту фіксу­вала моя ду­ша. Ме­не ко­лош­ма­тив ве­ликий нес­покій. Чу­лися плач, кри­ки, скигління. О, Бо­же!

А мо­же, я ще не вмер­ла, по­дума­ла я, — і в цю мить, не­чут­но і лег­ко прор­вавши звич­ну в поль­оті не­види­му плівку тем­ря­ви, я зас­тигла в про­зорості, що висіла над зем­лею.

І тоді я по­бачи­ла під со­бою зем­лю:

ве­лику, ве­селу, коль­оро­ву, як ам­фо­ра, зем­лю;

з де­рева­ми і сніга­ми,

пта­хами і звіра­ми,

цвин­та­рями і ріка­ми,

ма­шина­ми і сміттєзва­лища­ми,

квітни­ками і бор­де­лями,

ліса­ми і а­ерод­ро­мами,

пус­ти­нями й шах­та­ми.

А в цій тонкій, філігранній ам­форі май­же не­види­мими ко­маха­ми сну­вали лю­ди.

Я їх по­бачи­ла усіх од­но­час­но — і не­вимов­но пот­ворна і прек­расна кар­ти­на по­чала відтво­рюва­тися у рап­то­во по­вер­нутій до ме­не пам'яті. Лю­ди три­вали за за­коном відо­мого ко­лись у житті прислів'я: півсвіту пла­че, півсвіту — ска­че. У їхнь­ому три­ванні, як мені ви­дало­ся звер­ху, існу­вав нес­ка­зан­но відвер­тий ба­ланс доб­ро­го і зло­го. І враз я відчу­ла се­бе те­реза­ми, які з точністю до мікро­на виз­на­чали міру цих двох аб­со­лют­но ре­аль­них по­нять: Доб­ра і Зла. Я на­чеб­то вод­но­час відчу­ла ру­ками сутність усіх зем­них ре­чей і явищ.

Звідси, зго­ри, зро­била­ся вид­ною од­на див­на для ме­не, ба, навіть вра­жа­юча річ: ніщо на землі не ма­ло пе­рева­ги.

Світ був ка­натом, яким, ба­лан­су­ючи — на­че еквілібрис­ти — доб­ром і злом,

з доб­ром і злом,

під доб­ром і злом,

пробіга­ли відве­дену їм дис­танцію ма­ленькі й ве­ликі, нікчемні і бла­городні лю­ди.

Це бу­ло щось біль­ше, аніж Со­дом і Го­мор­ра, — нет­ривке зем­не жит­тя, в яко­му те­пер роз­чи­няла­ся моя нев­мерла ду­ша, щоб збаг­ну­ти од­но­часність ре­чей, по­нять та істин.