Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 3)

та я нес­про­мож­на на­солод­жу­вати­ся її трун­ком, бо май­же од­но­час­но ти ви­бухаєш іще міль­яр­дом сонць у мені — і пе­кельні со­нячні по­токи зли­ва­ють­ся з моєю маг­мою, і, з'єднані, злиті в од­ну, пе­рели­ва­ють­ся з тіла в тіло, і розтіка­ють­ся у таємні щіли­ни і за­кут­ки ло­на…

скал­ки роз­би­того сон­ця ва­ля­ють­ся біля нас, та не­має та­кої си­ли, що звеліла би за­раз по­ворух­ну­ти бо­дай мізин­цем і вер­ну­ти їх на со­няч­ну орбіту.

Мій лю­бий, де па­суть­ся те­пер твої ота­ри,

де спо­чива­ють ле­беді і гор­лиці,

де зи­му­ють ли­сиці і лосі,

де губ­лять свої ко­рони па­ви?

Таїна… гли­бока, як ніч, таїна ве­де опівнічни­ми стеж­ка­ми двох заб­лудлих з ра­дості і похмілля,

і ре­гоче з по­диву і ціка­вості,

бо во­на не зна­ла, що мо­ва за­коха­ної жінки мо­же бу­ти та­кою бідною і ску­пою.

За­те твої жаркі сло­ва сти­на­ють ме­чами — радісни­ми і виз­воль­ни­ми. Ось во­на, твоя виз­воль­на місія, — не на задвірках Євро­пи, а тут, біля її воріт, на півден­но­му по­люсі раю.

Ти п'єш ме­не, як рятівні баль­за­ми, — і я плав­лю­ся між гу­бами, і лов­лю повітря, як риб­ка, яку ви­кину­ли з во­ди. І ні ка­ят­тя, ні по­ка­ян­ня, ли­ше сліпу­ча радість і хміль.

— Доб­ро­го ран­ку, ко­хана… — смієшся до ме­не, і радію — на­чеб­то взя­ли ме­не на сто ко­ней і ве­зуть у сніго­ву чи весіль­ну за­метіль, лиш вид­зво­ню­ють ве­селі і го­лосисті дзвінки. І не­ма спа­су від їхнь­ого дзво­ну, і не­ма — та й не тре­ба — ря­тун­ку.

Ти дим.

Ва­дим — дим.

Ти сте­лиш­ся, як пізній і тер­пкий дим горіхо­вої осені, і за­пов­нюєш мої по­ри со­бою, як ди­мом.

При­падаю до твоїх колін — і жаркі ду­наї во­лос­ся шаліють над ни­ми пох­ва­лою і на­соло­дою.

Ле­жу не­поруш­но, ущерть пе­репов­не­на жа­ром, си­та то­бою, сон­на, утіше­на — ма­ло не зомліла, та радісна, радісна, як зем­ля, яку пош­ко­роди­ли бо­рони, і мур­ко­чу щось без­тямне і не­розум­не, і не со­ром­лю­ся глу­поти і без­силля.

Ти шліфуєш ме­не різцем сво­го дзь­оби­ка і ле­зом уст, на­че хо­чеш на­роди­ти ме­не зно­ву, чи на­роди­тися в мені, чи зги­нути.

Ти дав мені во­лю — і во­на не має ані межі, ані за­гати.

Ти пе­реп­лив во­ди усіх роз­лук — і прий­шов до ме­не, і привів ме­не до се­бе, і проспівав сла­ву і хва­лу, не пи­та­ючи про ми­нуле. Очис­тив від сквер­ни і чор­но­ти — і виніс на такі осяйні вер­ши­ни за­хоп­лення і за­милу­ван­ня, що про­пав страх від ви­соти.

Схли­пую з ра­дості біля твоїх колін, як біля підніжжя Еве­рес­ту, як пе­ред роз­вер­злою бе­зод­нею. Жах і тор­жес­тво пе­репов­ню­ють ме­не, без­ди­хан­ну, та віль­ну, і я зли­зую язи­ком своїм со­тові ме­ди з твоїх сте­гон і шиї, з піднебіння і чо­ла…

Ти звів ме­не з ро­зуму, ко­ханий мій, — і я радію своєму бо­жевіллю, і вди­хаю за­пах шкіри, як за­пах ка­надсь­кої й­они;

і, нічо­го не ро­зуміючи, ро­зумію, що ось во­на — істи­на;

ось во­на — грань бла­женс­тва, че­рез яку стра­чаєш і ро­зум, і во­лю, і си­лу,

і хо­чеш іще й іще,

і не боїшся ні гніву, ні осу­ду.

Зав­тра ню­хати­му се­бе, як со­бака, зли­зу­ючи твій за­пах зі шкіри, і но­сити­му й­ого — як твоє сім'я в собі, щоб не роз­хлю­пати, ли­ше всо­тати до краплі, як ви­сох­ла зем­ля всо­тує спраглі во­ди рап­то­вого до­щу.

Во­гонь же­ре мої жи­ли — і спра­га спа­лює ус­та.

І чую, що темні прірви відкри­ва­ють­ся знов пе­ред на­ми, як двері раю,

і армія ан­гелів тру­бить нам осан­ну —

і ми вкот­ре ле­тимо, не бо­роня­чись, навстріч без­ко­нечній і вічній ра­дості,

уми­ра­ючи від лас­ки і п'яніючи від ви­на влас­но­го го­лосу,

та навіть тоді не каємо­ся і не пе­чали­мося,

бо ніхто нам не суд­дя і не Бог, окрім цієї ночі… і ць­ого ран­ку…

бо цю вог­ненну ріку ми пе­рехо­димо убрід — і лиш пе­че згоріла шкіра,

і шлейф іскор ле­тить нав­здогін, як весіль­на шаль,

бо бра­ми всесвіту — навстіж,

бо зем­ля і не­бо нині тор­жес­тву­ють ра­зом із на­ми, як у час на­род­ження си­на Бо­жого,

і об­ку­рю­ють фіміама­ми і ва­силь­ка­ми,

і рятівний чад огор­тає ту­маном свідомість, і бла­годат­на лінь роз­ли­ваєть­ся по тілу.

Ми зно­ву за­синаємо, обціло­вані, мов умиті, од­не од­ним,

і со­лодкі, бур­гундські ви­на те­чуть у жи­лах і по гу­бах,

і смо­ла обіймів ро­бить нас не­поділь­ни­ми, як сіамсь­ких близ­нюків.

Ми за­синаємо — не­мов уми­раємо…

Лиш раз по раз на­том­лені ру­ки блу­дять у до­лині чор­них тро­янд чи шу­ка­ють два со­ром­ливі горішки, що за­губи­лися на гос­тинцеві за­паш­но­му — аж п'яно­му;

Я ди­хаю тобі в гру­ди… ти ди­хаєш у моє пле­че — і час те­че по­за на­ми,

і світові во­рота для нас за­чинені,

і ми не­дос­тупні ніко­му, лиш од­не од­но­му…

і ос­таннь­ому вдяч­но­му цілун­кові, як зо­лотій пе­чаті на ус­тах…

…ЗНАЮ, що тре­ба про­кида­тися, — та хо­чу про­дов­жи­ти чу­до і, не. роз­плю­щу­ючи очей, згор­та­юся ка­лачи­ком під й­ого бо­ком, вди­ха­ючи па­хощі сон­но­го чо­ловічо­го тіла.

Зго­дом чи зав­тра нас­та­не роз­лу­ка.

Зли­ня­ють поцілун­ки на тілі, як ран­кові звізди.

І за­болить десь гли­боко за ґра­тами гру­дей, бо тре­ба ка­зати «про­щай» чи «до зустрічі» і ки­дати­ся з го­ловою у вир­ви буднів. А тут сон­но, і лагідно, і доб­ре, як у ма­ми…

— Ти моє нічне пта­шеня і ран­ко­ва пташ­ка… — ше­поче у во­лос­ся розніже­ний чо­ловік і по­вер­таєть­ся до ме­не об­личчям.

При­том­ле­не сон­це встає з й­ого очей — і ми цілуємо­ся ніжно, без прис­трасті, ли­ше з без­бе­регою лас­кавістю і теп­лом.

Й­ого пес­тощі легкі, як літні ме­тели­ки.

— Ти чу­до… — ка­жу, не чу­ючи влас­но­го го­лосу. — Ти моє чу­до чу­дес­не…

Ми при­гор­таємо­ся од­не до од­но­го, на­че шу­каємо по­рятун­ку, — і хви­ля ніжності гой­даєть­ся між на­ми.

— …Це те­че потік… — зно­ву ше­поче у во­лос­ся чо­ловік, обо­ма ру­ками гор­ну­чи ме­не до се­бе. — Хіба ду­маєш, як во­да б'єть­ся в камінь чи ли­же пісок? Хіба аналізуєш й­ого течію чи колір? Ти прос­то чуєш, що він те­че і заг­лу­шує всю реш­ту звуків… чуєш й­ого — і знаєш, що він — твоя схо­ван­ка. Ти знаєш, що ти моя схо­ван­ка? Знаєш? Я слу­хаю твоє во­лос­ся, і ди­хан­ня, і пальці. Ти вся го­вориш. Ти чу­дова… і чу­дова твоя мо­ва… і вся ти. Не плач. Не тре­ба.

Знаєш, учо­ра мені бу­ло так, що сла­боду­хий поліз би в пет­лю. І все в мені во­лало, аби ти оз­ва­лася. Я був би пла­кав у те­бе на гру­дях так, як ти тоді тут, упер­ше. Мені зда­вало­ся, що ще мить — і сер­це розірветь­ся від бо­лю і нес­пра­вед­ли­вості. Але ба­чиш, якась си­ла дає нам ком­пенсацію. Я справді ду­мав пе­режи­ти цю епо­ху круків сам, бо не хо­чу, щоб на те­бе упа­ло бо­дай од­не пір'я з їхніх чор­них крил.

— Обніми ме­не ще… отак… і не всти­дай­ся сліз…

— …Сон­це моє, ко­ли б я міг, я пла­кав би те­пер від ра­дості. Та радість моя ве­лика, і в ній не ли­шило­ся сліз, моя пташ­ко. Знаєш, ко­ли ста­вало геть зле, нес­тер­пно, я відчи­няв бал­кон і вдив­лявся у ніч, на­че че­кав при­ходу не­бес­ної жінки, щоб нас­та­ла мить дур­ма­ну, чи за­бут­тя, чи бе­зумс­тва — ли­ше ні крих­ти дій­сності. А жінка прий­шла — та­ка ма­лень­ка, та­ка зем­на і лас­ка­ва, що я й нез­чувся, як ста­ло доб­ре. Хо­чу і хо­чу ць­ого доб­ра, мій ко­мари­ку…

— Ва­диме… — пе­ремов­чавши і пе­рему­чив­шись, та­ки зва­жу­юся. — У те­бе ве­ликі проб­ле­ми?!

Він на­хиляєть­ся наді мною, роз­глад­жує во­лос­ся, чо­ло, гу­би, тоді встає, бе­ре ме­не на ру­ки і мов­чки круж­ляє по кімнаті.

Зап­лю­щую очі.

Мені со­ром­но.

А він обе­реж­но кла­де ме­не в ши­роке крісло, об­гортає ліжни­ком, сам сідає на ки­лим, ут­кнув­шись го­ловою в мої коліна. Й­ого шкіра па­хуча і про­холод­на. До­лоня па­лає у нь­ого на плечі.

Без­ко­неч­не мов­чання тис­не ти­шу — і рап­том ури­ваєть­ся без­звуч­ним зітхан­ням ве­лико­го, мо­гутнь­ого чо­ловіка, що цілує коліна ма­лень­кої зіщу­леної жінки.

— Проб­ле­ми?! Це не проб­ле­ми, мій ко­мари­ку… це об­ло­га пе­ред виг­нанням. Ба­чиш, по­ки я цієї ночі шу­кав до­роги до раю, ме­не вже виг­на­ли з пек­ла, ду­ма­ючи, що ви­ганя­ють з раю.

Мо­же, цієї миті я вже ніхто. Мо­же, злітаю з тієї дра­бини, що нес­ла ме­не на­верх… ра­но чи пізно це має тра­пити­ся, як­що не ста­лося вчо­ра.

Але учо­ра не­ма ні тут, ані деінде. Во­но за­кон­серво­вано в пам'яті.

А виг­нання — це на­дов­го. Та пе­ред виг­нанням бе­руть у об­ло­гу. Це, знаєш, та­ке собі не­види­ме ко­ло, яке спер­шу не зми­каєть­ся, не зву­жуєть­ся — ли­ше ко­ливаєть­ся, гой­даєть­ся не­помітно. Чую й­ого по­дих, бо я — на­че в центрі Всесвіту, і цей звір ди­хає на ме­не. Він ме­не зімне і роз­топче. Він уже на­елек­три­зова­ний, і й­ого па­ща вог­не­диш­на. Ще не аг­ре­сив­на, та уже не­без­печна. Звір по­ки що не ви­пус­кає па­зурів — він че­кає, щоб я за­хитав­ся від ко­ливан­ня… во­ни ме­не хо­чуть узя­ти об­ло­гою.