Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 21)

Зем­ний ка­нат тріщав — але не тріскав — під на­тис­ком си­ли, з якою на­ляга­ли на нь­ого лю­ди, що в один і той же мо­мент

за­чина­ли і ви­кида­ли дітей;

от­ру­юва­ли й ліку­вали ґрун­ти, повітря і во­ди;

ви­нахо­дили і зни­щува­ли зброю;

бре­хали най­до­рож­чи­ми іме­нами і кля­лися іме­нами нікчем­ни­ми;

ішли в мо­нас­тирі грішни­ки і пус­ка­лися у най­лютіший блуд чер­ниці;

зрад­жу­вали чес­них і про­щали підлим,

су­дили не­вин­них і вип­равдо­вува­ли убивць;

по­чина­ли і закінчу­вали вій­ни;

зміта­ли і по­нов­лю­вали кор­до­ни;

діли­ли не­чес­но на­житі маєтки і ми­лосер­дно роз­да­вали ос­танні крих­ти;

до­води­ли свою ав­тохтонність і за­пере­чува­ли зай­шлість;

про­тес­ту­вали про­ти нес­пра­вед­ли­вості й ми­рили­ся з бідою;

би­лися го­лова­ми об стіни від роз­пу­ки й летіли, без­пам'ятні, в обій­ми;

ду­шили­ся в по­жари­щах і пек­ли­ся під сон­цем;

мор­ду­вали­ся сумлінням і тіши­лися заздрістю;

зне­мага­ли від не­нависті і зне­мага­ли від роз­кошів;

пух­ли з го­лоду і пух­ли з надміру їжі,

то­пили­ся в ал­ко­голі і ви­рина­ли з нь­ого.

Те, що діяло­ся під зо­ром моєї душі, вже не вкла­дало­ся у знані раніше по­нят­тя: зем­на ам­фо­ра бу­ла чис­та, як справжній бур­штин, і бруд­на, як по­мий­ни­ця, од­но­час­но.

На прив'ялих тра­вах лугів розвіва­лися білі весільні сукні заб­лудлих у нет­рях ра­дості на­рече­них, а на квіту­чому гіллі при­дорожніх де­рев гой­да­лися чорні тіні повіше­ників;

із-за тю­рем­них дротів блис­ка­ли втом­лені очі смер­тників, а з-під роз­бухлої ма­теринсь­кої по­ли рвав­ся крик но­вона­род­же­ного;

бірю­зови­ми ріка­ми плив­ли по­синілі тіла утоп­ле­ників, а на ся­ючих вер­ши­нах снігів па­рува­лися гірські ко­зи.

Я за­точу­вала­ся.

Я хотіла вхо­пити­ся за сер­це від пот­рясіння.

Од­нак мені нічим бу­ло за­точи­тися і ні за що вхо­пити­ся. Ли­ше чу­ла, як об ме­не, уже не існу­ючу, але і не зник­лу на­зовсім, уда­ря­ють­ся хвилі роз­пу­ки й зах­ва­ту вод­но­час.

Я лад­на бу­ла во­лати, бо на де­ревах цвірінь­ка­ли го­робці, а в оке­анах блистіла ри­ба.

На підвікон­нях цвіла ге­рань і зне­мага­ли від спе­ки піски в пус­те­лях.

Про­зора дим­ка висіла над спе­чени­ми ас­фаль­та­ми,

му­рахи скри­кува­ли під ши­нами ав­то­мобілів,

май­же у такт вітрові хи­лита­лися верхівки хма­рочосів.

Не бу­ло ць­ому спи­ну — і не бу­ло спа­су моїй душі, що, здаєть­ся, вер­та­лася з не­дов­го­го не­бут­тя. Зем­ний ка­нат спре­сував моє ми­нуле в од­ну-однісь­ку мить од­но­час­ної ра­дості й пе­чалі — вер­нув й­ому пам'ять. Я бу­ла при­чет­ною май­же до всь­ого, що тут діяло­ся, бо я та­кож жи­ла цим жит­тям.

Че­рез те мені ма­ло бу­ло спог­ля­дати: я хотіла зга­дува­ти все, пов'яза­не з кож­ним го­роб­цем і кож­ною му­рахою. Та я не ма­ла пам'яті. Чо­му? Чо­му я бу­ла без­пам'ят­на? Що я ма­ла зро­бити, щоб вер­ну­тися у вчо­рашнє чи в сь­огоднішнє жит­тя бо­дай ма­лень­ким спо­гадом?

До ко­го за­вола­ти у про­зорім ту­мані, що за­вис над зем­лею, пов­ною лю­дей, каміння й заліза? Пе­ред ким прос­те­лити­ся срібним ту­маном чи срібною нит­кою, щоб він зми­лосер­дився наді мною — і дав мені зга­дати… ме­не?

Я му­сила бу­ти там, про що хотіла зга­дати.

І я по­летіла між по­жежа­ми і по­веня­ми, між будівля­ми і людь­ми; по­летіла ту­ди, де, мо­же, че­кали ме­не найбіль­ше. Я не ма­ла ні фор­ми, ні змісту. Ма­ла тіль­ки ба­жан­ня бу­ти там.

…ВО­НИ МЕ­НЕ НЕ ЧЕ­КАЛИ. Во­ни, здаєть­ся, навіть і не ту­жили за мною.

Я літа­ла над рідни­ми місця­ми — і ди­вува­лася, що са­ме тут найбіль­ше по­чуваю се­бе те­реза­ми, які фіксу­ють без­по­миль­но точ­но діян­ня усь­ого су­щого.

Тут теж ніщо не ма­ло пе­рева­ги:

жи­вий ка­нат жит­тя вги­нав­ся, ви­тягу­вав­ся, змор­щу­вав­ся, роз­прав­лявся, чадів, чорнів, пе­рели­вав­ся, але ніщо не мог­ло по­руши­ти й­ого нез­багнен­ної цілісності.

Про­те тут усе бу­ло знач­но кон­кретніше:

сусідка са­пала го­род,

племінни­ця го­дува­ла грудь­ми ди­тину,

кум бив свою дру­жину,

па­ралізо­ваний при­ятель нез­во­руш­ни­ми очи­ма ди­вив­ся у сте­лю,

гро­бар ко­пав ко­мусь мо­гилу, міліціонер ми­рив сімей­ну па­ру, їздо­вий хо­вав ук­ра­дений з фер­ми мішок комбікор­му,

хре­щени­ця по­дава­ла за­яву на од­ру­жен­ня,

діти ішли зі шко­ли, реп­ре­совані зби­рали­ся на мітинг, аку­шер­ка прий­ма­ла по­логи, бо­жевіль­на заміта­ла ву­лицю, вуй­ко брав із кри­ниці во­ду… Ко­жен ро­бив своє.

І я по­дума­ла: а чо­му во­ни, влас­не, ма­ють ту­жити за мною? Мо­же, во­ни і не зна­ють, що ме­не вже не­ма?! А ко­ли й зна­ють, то хіба це при­чина, щоб ду­мати тіль­ки про мою смерть?

Повіль­на, важ­ка си­ла нес­ла ме­не над го­рода­ми й ха­тами і рап­том спи­нила над подвір'ям, на яко­му я зна­ла ко­жен камінець і тра­вин­ку.

Це бу­ла бать­ко­ва ха­та. Тут го­тува­лися… до мо­го по­хоро­ну. Вра­жена, пе­реля­кана, май­же зомліла, ди­вила­ся звер­ху… на се­бе — і нічо­го не ро­зуміла. Тоб­то ро­зуміла, але жах­кий страх зціпив мені неісну­ючі ус­та, і навіть, ко­ли б во­ни у ме­не те­пер бу­ли, я все од­но не мог­ла би нічо­го ска­зати. Упер­ше я не пош­ко­дува­ла, що не ма­ла очей. Ко­ли б і во­ни бу­ли, я ще раз умер­ла би з пла­чу і ту­ги: так ляч­но бу­ло ди­вити­ся на се­бе мер­тву і на своїх рідних, знай­омих, сусідів, що ру­хали­ся в май­же сом­намбулічно­му ритмі, і ко­жен з них ро­бив якусь потрібну ро­боту для ме­не, не підоз­рю­ючи навіть, що под­воює мою му­ку.

Ця му­ка бу­ла тяж­чою, ніж політ крізь гор­ло Ве­зувію услід за Вічною Жінкою. Са­ме тут моя ду­ша так змаліла і по­чорніла з го­ря, що на­раз і справді зро­била­ся пташ­кою — ма­лень­кою ластівоч­кою — і сіла в ста­ре гніздо під стріхою та­тової ха­ти.

Це гніздо бу­ло моїм ро­вес­ни­ком. Й­ого зви­ли ластівки після мо­го на­род­ження, і ко­лись у житті ка­зав мені мій зо­лотий та­то, що во­но ніко­ли не бу­ло по­рожнє, і вчив не чіпа­ти й­ого ніко­ли, щоб, бо­рони Бо­же, зруй­но­ване ластів'яне гніздо не при­нес­ло по­жежі в ха­ту…

А те­пер мій прос­то­воло­сий, си­вий, не­голе­ний тат­ко підправ­ляв до­мови­ну і не знав, що я див­лю­ся на нь­ого із збе­реже­ного ластів'яно­го гнізда, і що пла­че ду­ша моя ра­зом із ним.

О, навіть цієї хви­лини мій тат­ко за­лишав­ся моїм, мо­же, біль­ше, аніж будь-ко­ли: усю ро­боту він мав пе­реро­бити сам, так, як уміли й­ого безцінні ру­ки. Він сам ви­бирав де­реви­ну для тру­ни. Та­то пе­реки­нув дош­ки, що бу­ли під стіною на­шої ха­ти, шу­ка­ючи са­ме ті, про які знав, що во­ни в гни­лу по­году не ру­бані, шашіллю не то­чені,

де­сят­ком років су­шені, ніко­му ніко­ли не зи­чені, на весіль­ну підло­гу не сте­лені.

Я не мог­ла те­пер при­голу­бити сво­го тат­ка, ли­ше мої пта­шині ніжки мог­ли хо­дити по вирізь­бленій ним ринві, а дзь­обик міг цю­кати не­дос­тиглі й­они в по­сад­же­ному тат­ком са­ду.

Та­то сто­яв, при­пер­тий до до­мови­ни, і ди­вив­ся чо­мусь у не­бо. Мо­же, він не хотів, щоб й­ого сль­ози ка­пали на зем­лю, а мо­же, щось й­ому ска­зало, що я ще тут, май­же по­руч. Вітер розвівав й­ого рідень­ке си­ве во­лос­ся, і та­то зда­вав­ся мені стар­цем, що ось-ось, сліпий, не­видю­щий від го­ря, прос­тягне ру­ки впе­ред і піде на край світу, у світ за очі, шу­ка­ючи і кли­чучи ме­не. Ко­лись я бу­ла схо­жою на нь­ого об­личчям і на­турою, а те­пер я, не схо­жа ні на ко­го, б'юся над та­товою го­ловою кри­лами, але він ме­не не ба­чить і не чує ме­не, лиш нез­рушно ди­вить­ся в не­бо — і ве­ликі, олов'яні сль­ози повіль­но ко­тять­ся й­ого до­рогою що­кою, і те­чуть десь за комір со­роч­ки, мо­же, аж до са­мого сер­ця, по­точе­ного гри­зота­ми, біда­ми і ро­ботою.

Ту­га усь­ого світу за мною ви­дала­ся б мізернішою, аніж ту­га на ць­ому подвірї, в цій хаті, де не сміяли­ся осліплі дзер­ка­ла і не скрипіли завіси зня­тих две­рей.

Тим ча­сом чо­ловіки — вуй­ки та сусіди — зби­вали сто­ли для по­минок.

Ку­хар­ка На­тал­ка, яка по­ряд­ку­вала і на моєму весіллі, со­лила хо­лодець.

Два трембітачі зі Сто­рон­ця-Пу­тило­ва хо­дили гор­ба­ми, з вер­ха на верх, трембіта­ючи на ближні й дальні око­лиці, сповіща­ючи про го­ре…

Бо­же, ко­лись який­сь при­битий у го­лову ідіот зап­ро­вадив на цих гор­бах обов'яз­кові гуль­ки з трембіта­ми, ви­гадав­ши, що трембіта­ти мож­на від ра­дості. Але трембіта ніко­ли не гра­ла ве­селої: во­на приз­на­чена ви­нят­ко­во для смут­ку. Во­на ніко­ли не ма­ла радісно­го го­лосу, як не ма­ла ле­ту і моя ластів'яна ду­ша, що пе­ребігла на­раз у тіло сто­ронець­кої трембіти, ри­да­ючи моїми без­мовни­ми сло­вами до зе­лено­го світу, що тішив­ся і пла­кав вод­но­час, не зна­ючи і не чу­ючи моєї ос­танньої ту­ги за ним.

Я рва­лася з трембіти на во­лю, на спа­лені сон­цем вер­хи, до­гуку­ючись чо­гось за­губ­ле­ного. Але ніщо не ози­вало­ся на мій туж­ли­вий клич. Зда­вало­ся, що від та­кої ту­ги ма­ли би пе­ревер­та­тися го­ри і й­ти уп­лав де­рева, чах­ну­ти тра­ви і чамріти звірі.

Од­нак на гор­бах три­вала правічна гар­монія і упо­ряд­ко­вана кра­са, якої не мог­ла по­руши­ти смерть од­ної ма­лень­кої лю­дини.