Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 22)

А мо­же, са­ме те­пер збу­лося моє ба­жан­ня, ки­нуте ко­лись зо­палу на папір: роз­сте­литимою ду­шу по смерті на по­лот­нах оцих верхів? І хтось те­пер і справді ви­кону­вав мою во­лю, ви­чав­лю­ючи із напівзомлілої трембіти за­лиш­ки моїх ба­жань?

Од­нак моєї волі тут не існу­вало. Я ро­зуміла, що чи­нить­ся во­ля чиєїсь Ви­щої си­ли, бо моя ластів'яна ду­ша бу­ла рап­то­во заб­ра­на з трембіти і зно­ву пе­рене­сена в гніздо під стріху та­тової ха­ти, де ніхто і не зог­ледівся, що пта­шеч­ка відліта­ла, щоб вип­ла­кати­ся з гор­ла ста­рої трембіти на тих вер­хах, по­лот­на яких ніко­ли не бу­дуть всте­лені її ду­шею.

Тут, на по­чорніло­му враз клап­ти­ку подвір'я, і далі ро­била­ся ве­лика ро­бота. Ко­лиш­ня од­ноклас­ни­ця Лю­да на­бива­ла по­душ­ку тир­сою. А моя сес­трич­ка з моєю со­лод­кою тіточ­кою і хре­щеною мат­кою зо­дяга­ли ме­не, час від ча­су пе­ремов­ля­ючись крізь стри­мувані плачі і схли­пи.

— Аби ви не защіпа­ли ліфчик і ґуд­зи­ки, — ка­зала тітка, об­горта­ючи мою го­лову чер­во­ною хус­ткою, — аби таїм її нічо­го не тис­ну­ло.

— А гребінь клас­ти? — пи­тала хре­щена мат­ка, вти­ра­ючи мокрі очі.

— І дзер­каль­це кла­ди, і го­дин­ник, і оку­ляри, і папір, і руч­ку, і цу­кер­ку, і пер­стень, — щоб усе бу­ло при ній, — відповіда­ла тітка, зв'язу­ючи мої но­ги вни­зу біля кісто­чок білим шнур­ком.

— Дивіть­ся, жінки, як бу­дуть ви­носи­ти тіло, аби Ва­сили­на Прий­ма­кова не вкра­ла шну­рок, во­на має мо­ду на тих шнур­ках во­рожи­ти, — зас­теріга­ла хре­щена.

— Ой, тут по­дивиш­ся… — за­голо­сила тіточ­ка не своїм го­лосом, при­пав­ши до мо­го хо­лод­но­го чо­ла, потім поп­ра­вила хус­тку, ки­тиці ви­шитої со­роч­ки, скла­дені на гру­дях ру­ки, пок­ла­ла в них свічку, об­горнув­ши вни­зу її білим па­пером, вдих­ну­ла і зно­ву вер­ну­ла на по­душ­ку бу­кетик су­хого ва­силь­ка, нак­ри­ла ме­не до по­лови­ни тюл­лю і тоді за­пали­ла свічку.

Три зап­ла­кані жінки, схи­лив­ши го­лови, сто­яли над моїм тілом і не зна­ли, що мої ластів'яні криль­ця сивіють від жа­лю і вдяч­ності до них. Три жінки лю­били ме­не і тур­бу­вали­ся про ме­не, як про жи­ву.

Ко­лись пе­ред пер­ши­ми по­лога­ми са­ме тіточ­ка на­казу­вала за­пам'ята­ти, що ди­тині бу­де лег­кою до­рога звідти, як­що я бу­ду з роз­пу­щеним во­лос­сям і не­зас­тебну­тими ґуд­зи­ками со­роч­ки. Бідна моя тіточ­ка і те­пер хотіла, щоб там, звідки ніко­му не­має до­роги на­зад, я не ма­ла ні в чо­му пот­ре­би.

Але я вже ніко­ли не ма­тиму пот­ре­би ні в чо­му: моє ма­лень­ке сер­це і за­рубць­овані ко­лись ме­дом, мо­локом і яй­ця­ми ле­гені — усе те, що на­зива­лося в житті нут­ром, — біло­халатні різни­ки ви­кину­ли у ве­ликий ящик із та­кими ж сер­ця­ми і ле­геня­ми і відвез­ли за місто, при­копав­ши зем­лею. Моє сер­це по­хова­ли швид­ше, ніж моє тіло, і ніхто ніко­ли не по­думає про моє сер­це. Хіба що пе­ред яки­мись чер­го­вими ви­бора­ми до пар­ла­мен­ту чи до іншо­го осин­ця кот­рий­сь із акул пе­ра «роз­ря­дить­ся» сен­сацій­ною стат­тею про печінки з мор­гу чи абор­тарію. Та й по всь­ому.

Те­пер же ду­ша моя, гірка, як по­лин, і со­лона, як тітчині сль­ози, не пот­ре­бува­ла нічо­го, окрім єди­ного: по­летіти ту­ди, звідки не вид­но му­ки мо­го ху­дого, прос­то­воло­сого бать­ка і всієї рідні.

Та я зос­та­вала­ся пташ­кою і мог­ла літа­ти хіба що тіль­ки над своїм подвір'ям.

— …Умер­ла, бо ма­ла вмер­ти, — відповіла са­ма собі моя лю­ба сес­трич­ка, по­рушив­ши важ­ку ти­шу, в якій лиш потріску­вали де­сят­ки за­пале­них свічок, за­тика­них у мис­ки з пше­ницею у моїх го­ловах на лаві під стіною.

— Ой, по­руба­ли її, сер­дешну… — ска­зала хре­щена мат­ка, ма­ца­ючи під моїм ко­лись розкішним во­лос­сям гру­бу драт­ву швів.

І зда­лося мені, що за­боліло моє пта­шине сер­це, ко­ли мій мо­лод­ший бра­тик із відром во­ди в одній руці і сер­пом у другій не­чут­но пе­рес­ту­пив поріг. Й­ому нічим бу­ло ви­тер­ти сль­озу, що ти­хо стіка­ла по за­рослій щоці, — і по­ки він ди­вив­ся на ме­не, сль­оза впа­ла на мої скам'янілі пальці. Тітка підня­ла з підло­ги тюль, і мій до­рогий бра­тик пос­та­вив серп у во­ду і за­сунув відро під лав­ку з до­мови­ною.

— Ого… — зітхну­ла хре­щена, — її так за­моро­зили, що вже й заліза не тре­ба.

— Так го­дить­ся, — відповів брат і рап­том ши­роким кро­ком ки­нув­ся до две­рей.

У две­рях сто­яла моя го­луб­ка ма­ма — і, не ба­чачи ме­не, ди­вила­ся на ме­не. Во­на го­вори­ла са­ма до се­бе, три­ма­ючи си­ву — як у Мав­ри — го­лову обо­ма ру­ками. Її го­лос, іще ти­хий, май­же не­чут­ний, пе­рехо­див у спів, ли­нучи прос­то до мо­го сер­ця. Але я не ма­ла сер­ця. Во­но не мог­ло здриг­ну­тися навіть від ма­мино­го го­лосу — лиш по­летіло си­ве пір'я моїх ластів'яних крил на тра­ву та­тово­го подвір'я, ко­ли упа­ли ма­мині сло­ва на хо­лод­ний мар­мур об­личчя:

— Ой-й­ой-й­ой… ди­тино моя со­лод­ка, роз­лу­ко моя ве­лика, роз­лу­ко моя вічна, цвіте мій опа­лий, зем­ли­ця чор­на за­бере те­бе від ме­не, зем­ли­ця те­бе бу­де лю­бити, тра­ва те­бе бу­де го­луби­ти, і не по­чую я біль­ше тво­го до­рого­го го­лосу, і не ска­жеш ти мені лагідне сло­во, і не вчуєш ти, як я за то­бою пла­чу і як за то­бою ба­ную… Ди­тин­ко моя зо­лотень­ка, ди­тин­ко моя маль­ова­на… Ти з-під сер­ця мені ви­пала, ти пе­чаль в моє сер­це впус­ти­ла, ти зро­била по­пелом мою ду­шу… пи­сан­ко моя ве­ликод­ня, цвіте мій ранній…

— …Ма­мо… ма­мо… — про­сили два мої бра­ти, три­ма­ючи ма­му з двох боків за плечі, а сусідка, що бу­ла мед­сес­трою, ка­пала на цу­кор ва­леріани.

— Ба­бусю… — зап­ла­кав мій до­рос­лий си­ночок у ма­мину ру­ку, і на­решті справді мер­тва ти­ша упа­ла на сум­ну ха­ту…

А далі за­голо­сили всі відра­зу, при­казу­ючи над моїм тілом якісь чудні і ніко­ли не ка­зані мені сло­ва, пес­тливі й жалісливі, враз­ливі і слізні, пе­ребиті схли­пом і му­кою роз­ста­ван­ня. Годі бу­ло розібра­ти їхній зміст, од­нак я не ма­ла пот­ре­би в то­му, бо навіть пта­шина голівка по­мути­лася і зомліла, чу­ючи нес­терпні за­виван­ня…

Ко­ли ме­не ви­носи­ли з ха­ти на подвір'я, тітка не­помітно зня­ла шну­рок із зв'яза­них моїх ніг і пок­ла­ла собі в па­зуху;

сес­тра підве­ла до тру­ни мо­го весіль­но­го бать­ка Пет­ра і че­рез до­мови­ну по­чорнілий мій та­то дав й­ому мо­лодень­ку яг­ничку за мою ду­шу;

бра­ти роз­да­вали жінкам мою одіж,

а ста­рий свя­щеник Іларіон, що міг бу­ти моїм дідом, повідо­мив, що упо­коїла­ся ра­ба Бо­жа Марія.

О, хтось та­ки був ми­лос­ти­вий до тої пта­шеч­ки, що сиділа на відчи­нено­му у двір підвіконні. Бо ду­жа си­ла зро­била пташ­ку вітром і по­нес­ла над рікою, де вітер про­лив­ся до­щем і зно­ву зро­бив­ся вітром, і по­летів між верхів, де ще трембіта­ли трембіти, а потім вітер сів під гус­ту ялич­ку, і схи­лив свою го­лову до землі, і пог­ла­див своїм ди­хан­ням зем­лю, обвіва­ючи тра­ви і мох своєю сль­озою.

Як доб­ре, що вітер не пус­кав ме­не на­зад, ту­ди, де вже не ста­ло ра­дості і сміху, де лиш горіла, як свічка, ту­га, де пла­кали ма­ма і моя ди­тина, що теж ко­лись ви­пала з-під мо­го сер­ця і навіки все­лила­ся в сер­це знов, упер­ше ма­лень­ким ро­тиком узяв­ши мої гру­ди…

Як доб­ре, що я ць­ого те­пер не ба­чу і не чую, і не чую нічо­го, окрім вітря­ної своєї суті, чи вітря­ної душі, чи вітря­ної по­годи.

Пта­шеч­ка вер­ну­лася тоді, ко­ли пер­ша сум­на груд­ка, ки­нута ма­миною ру­кою, уда­рилась об мою до­мови­ну. Я чу­ла, що відлітаю, не ма­ючи си­ли зат­ри­мати­ся над гус­тим на­тов­пом, в яко­му пе­рес­ту­пали з но­ги на но­гу мої при­ятелі і во­роги, мої рідні і чужі мені лю­ди, роз­зя­ви, каліки і прос­то охочі. Во­ни щой­но ска­зали про ме­не усе, во­ни відпус­ти­ли мені гріхи, і я їм теж відпус­каю, а са­ма відлітаю ту­ди, де не вміють го­вори­ти так не­щиро і неп­равди­во, де воліють мов­ча­ти і ду­мати.

Я чу­ла звер­ху не ли­ше те, що во­ни го­вори­ли, — я зна­ла, що ду­має ко­жен з них нас­правді, і ве­лика пе­чаль від фальші навіть тут, пе­ред краєм мо­гили, огор­та­ла мої кри­ла, що аж хотіло­ся вос­крес­ну­ти, аби за­пере­чити їм.

Що ж, та­ким був за­кон зем­но­го ка­ната: ніщо не ма­ло пе­рева­ги. От­же, брех­ня і прав­да у ка­заних над моєю мо­гилою сло­вах бу­ла рівною. Але, бра­тове, ми ще ма­тиме­мо час для дис­кусій і по­рахунків, ко­ли збе­ремо­ся всі там, де ніхто ніко­му не зас­тить, і з'ясуємо в спокійній ат­мосфері, хто яким був нас­правді, ко­му що за­винив і де схи­бив.

Я не ма­ла жод­но­го сумніву у ць­ому. Од­нак, спа­сибі і на то­му…

А я відліта­ла, зна­ючи, що во­ни пом'януть ме­не чар­кою ви­на, зроб­ле­ного та­тови­ми ру­ками, пе­рем­нуть мої кісточ­ки — і за­будуть в якімсь часі, по­лишив­ши ту­гу ли­ше моїй ро­дині. Адью, па­нове?!

…Але я по­мили­лася. «Адью» миттєво не бу­ває. Лег­ко я хотіла відбу­тися швид­ким про­щан­ням. Тут, на спустіло­му подвір'ї та­тової ха­ти, усім бу­ло ще зле.

Ку­хар­ка На­тал­ка в над­вечір'ї ми­ла по­суд.

Вуй­ки і сусідські чо­ловіки зби­рали по­минальні сто­ли.

А мій ко­лишній чо­ловік, об­нявшись із си­ном і пог­ладжу­ючи й­ого по опу­щеній голівці, сто­яв при­пер­тий до пар­ка­ну, за яким па­лахтіли по­сад­жені ма­мою тро­ян­ди, і ду­мав не­веселі дум­ки. Во­ни бу­ли чорні, і я бо­яла­ся літа­ти над й­ого ко­лись ко­ханою го­ловою дов­ше: навіть те­пер я не хотіла зна­ти всь­ого, чо­го не зна­ла раніше. Звідси во­но ви­дава­лося не та­ким, як у житті, не­поп­равним. Але цей чо­ловік — а він дов­го був моїм чо­ловіком — лю­бив ме­не по­над усю гірко­ту і вто­му своєї риб'ячої душі. Ри­ба не мог­ла жи­ти невіль­ною чи в за­гаті, та від сь­огодні ця риб­ка вже не ма­ла волі…