Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 23)

І ко­ли я це зро­зуміла, моє ластів'яне сер­це зно­ву поп­ро­сило­ся до нь­ого; ластівоч­ка хотіла сісти на чо­ловіко­ву до­лоню чи схо­вати­ся в па­зуху. Але па­зуха бу­ла зак­ри­та чор­ни­ми ґуд­зи­ками чор­ної со­роч­ки, ру­ки го­луби­ли си­нову голівку — і я сіла на ма­мину тро­ян­ду, пря­мо пе­ред й­ого очи­ма, І тоді мій син — моє лю­бе ди­тят­ко, моя со­лод­ка ягідка — стре­пенув­ся під чо­ловіко­вою ру­кою, по­тяг­нувся до пташ­ки і зап­ла­кав:

— Та­ту, а мо­же, це на­ша ма­ма…

Від бо­лю мої кри­ла відмо­вили­ся летіти. По­ранені си­новою здо­гад­кою, во­ни за­лед­ве пе­ренес­ли ме­не у гніздо під стріху, і вже звідти я по­чула, як жор­сто­ко зітхнув мій чо­ловік:

— Ні, ма­ми уже ніде не­ма. Ми те­пер си­роти.

Ла­хаїм, як ка­жуть євреї, од­нак…

І поп­ри все, він був без­до­ган­ним моїм чо­ловіком, ро­зуміючи і відчу­ва­ючи ме­не глиб­ше, ніж усі, ра­зом узяті, хто втішав се­бе тим­ча­сови­ми сподіван­ня­ми, що мо­же за­пов­ни­ти по­рожні ніші моєї вічно са­мотньої душі. О, він мав не тіль­ки біль­ше уміння вис­те­люва­ти ті ніші ко­ли німо­тою, ко­ли сліпо­тою, ко­ли во­лею, ко­ли по­корою, ко­ли по­лоном, — він мав біль­ше ду­шев­но­го ча­ру, яким ду­же тон­ко і вміло ко­рис­ту­вав­ся, не док­ла­да­ючи до ць­ого яки­хось особ­ли­вих зу­силь. Але він ніко­ли не мав ме­не за річ. Й­ого власністю бу­ла не я, а лиш й­ого лю­бов до ме­не і моя лю­бов до нь­ого.

Та­кої пе­рева­ги не бу­ло в жод­но­го чо­ловіка, що ди­хав на ме­не лас­кою…

Але як за­била­ся ластівка си­вими кри­лами з роз­пу­ки, як кар­та­ла се­бе моя пта­шина ду­ша у пізнь­ому по­ка­янні за без­думно ки­нуті ко­лись сло­ва ма­лень­ко­му пус­тотли­вому хлоп­чи­кові:

— Ось ти не слу­хаєш ма­му, і ма­ма ум­ре, і ма­ми біль­ше ніко­ли не бу­де.

Вра­жений хлоп­чик ки­нув тоді свої пус­тощі, а потім крик­нув в об­личчя:

— Ма­мо! Ти ніко­ли не вмреш, ма­мо! Ніко­ли! Ніко­ли!!!

Моя найрідніша кров, мій синь­о­окий хлоп­чик ма­лень­кою ди­тячою голівкою усе знав на­перед.

…А В КІМНАТІ, звідки не­дав­но заб­ра­ли моє тіло, ще пах­ло вос­ком і ва­силь­ком, од­нак бу­ло приб­ра­но й ти­хо.

Ма­ма сиділа за не­зас­те­леним сто­лом на місці до­мови­ни. На столі сто­яв мій ве­ликий пор­трет. Ма­ма ди­вила­ся на нь­ого і роз­горта­ла ма­лень­кий по­лот­ня­ний па­куно­чок. З нь­ого ви­пало три мініатюрні клу­боч­ки, по­мащені зе­лен­кою. Ма­ма виб­ра­ла з поміж них один, найбільш поблідлий, і дов­го три­мала й­ого на до­лоні. Її до­лоня тремтіла, очі пла­кали, але ма­ма гла­дила той клу­бочок, як жи­ву істо­ту. То був мій пу­пик. Й­ого відріза­ла після мо­го на­род­ження аку­шер­ка Юля Сергіївна. А те­пер уже і я сусіди­ла з її вічним до­мом.

Ма­ма пок­ла­ла пу­пик у по­лот­нинку і роз­горну­ла ще один па­куно­чок. Там бу­ла ди­тяча со­рочеч­ка — мій пер­ший одяг. Ма­ма роз­пра­вила на ній склад­ки, ти­хо зду­ла неісну­ючий по­рох і при­хили­ла си­ву го­лову на стіл, ут­кнув­шись об­личчям у ди­тячі со­рочеч­ки і пу­пики трь­ох своїх дітей.

Не­чут­но зай­шла тітка — ма­мина сес­тра. Во­на ста­ла ко­ло моєї ма­ми. При­тули­лася їй до пле­ча, по­диви­лася на пор­трет, а потім пок­ла­ла на стіл білий шну­рок, яким бу­ли зв'язані мої но­ги, і нерівно відірва­ний клап­тик моєї смер­тної со­роч­ки. Ма­ма згор­ну­ла усе до­купи і зав'яза­ла.

— А в стай­ню?

— Я вже по­нес­ла… — відповіла тітка. Відте­пер своїм не­бут­тям я му­сила

і мог­ла охо­роня­ти наш дім. Та­ким був правічний за­кон ць­ого краю. Клап­тик смер­тної со­роч­ки мав сте­рег­ти ха­ту і ху­добу від блис­кавки, гро­му й тучі, а шну­рок, яким зв'язу­вали мені но­ги, щоб я рівнень­ко ле­жала в до­мовині, слу­жив най­кра­щим ад­во­катом і суд­дею на ви­падок будь-яко­го конфлікту із за­коном. У по­переднь­ому житті, ко­ли ме­не пок­ривди­ли і я зму­шена бу­ла до­води­ти, що я не вер­блю­диця, прив'яза­ний до двер­ної руч­ки пра­вочин­но­го за­лу шну­рок із тіла покій­но­го діда і по­сила­ний довкіл суддів свя­чений мак із ма­мино­го го­роду поз­ба­вили ме­не вит­рат на ад­во­ката і на блат­ний те­лефон­ний дзвінок звер­ху.

А відте­пер і моя тінь ста­вала зас­тупни­цею і охо­рон­ни­цею моєї рідні чи будь-ко­го іншо­го, хто ма­тиме в ній пот­ре­бу…

Дов­га ти­ша за­пану­вала в кімнаті.

Дві сес­три жу­рили­ся мов­чки, ду­ма­ючи про од­не і те ж.

— Усе про­пало… — ска­зала ма­ма. Тітка не відповіла.

Тоді ма­ма вста­ла з-за сто­лу і по­нес­ла па­кунок у ша­фу.

— Не за­будь, де кла­деш… — поп­ро­сила тітка, на що ма­ма зітхну­ла:

— Я те­пер уже нічо­го не за­буду.

Тітка за­чини­ла вікно і, замівши підвікон­ня но­совою хус­точкою, пос­та­вила на нь­ого склян­ку во­ди і за­тика­ну в бу­ханець хліба свічку.

Тим ча­сом ма­ма та­кож ви­тер­ла стіл, пок­ла­ла на нь­ого хліб, во­ду, свічку, а на се­реди­ну крізь си­теч­ко просіяла білу му­ку.

— Ти пішла би спа­ти… — по­руши­ла ти­шу тітка.

— Я бу­ду тут… — відповіла ма­ма і пе­реб­ра­лася на ди­ван.

— Але ти би пішла у дру­гу ха­ту, — зно­ву ска­зала тітка.

— Ні, я ли­шуся тут, — зно­ву відповіла ма­ма.

Вже май­же ми­нала ніч, а ма­ма нез­рушно ди­вила­ся на стіл і не­зай­ма­ну му­ку. Во­на зна­ла, що я ма­ла вер­ну­тися сю­ди, і во­на хотіла всте­жити ме­не. Од­нак я не сміла ро­бити мамі бо­ляче в цю ніч. І мої скла­дені ластів'яні кри­ла че­кали, по­ки ма­ма зас­не.

Вто­ма змо­рила її, мою чор­ну від ту­ги го­луб­ку, — і аж тоді я про­летіла крізь скло і не­чут­но сіла на стіл. Я хотіла ли­шити чим­дуж помітні сліди, че­рез те хо­дила по біло­му снігові бо­рош­на, вкла­да­ючи в лап­ки всю свою пта­шину си­лу. Потім на­пила­ся дзь­оби­ком во­дич­ки, про­летіла над ма­мою, що здри­гала­ся уві сні, і ос­таннє, що я чу­ла, відліта­ючи на­зад у не­бо, — ма­мине ти­хе зітхан­ня вранці над му­кою, по­мере­жаною моїми сліда­ми:

— Во­на та­ки при­ходи­ла до ме­не, моя ди­тина…

Ве­лика си­ла зно­ву нес­ла ме­не уверх і вверх, ски­да­ючи пір'я і кри­ла до­ти, до­ки я не зро­зуміла, що ластівки вже не ста­ло. Я зно­ву зро­била­ся безтілес­ною і не­ваго­мою, до­ла­ючи якісь фан­тастичні не­бесні ви­соти.

Я по­кину­ла зем­лю, ме­не по­кину­ли зем­на пам'ять і страж­дання, і щось швид­ке і по­туж­не нес­ло ме­не крізь гус­ту тем­ря­ву. Але я вже не ма­ла стра­ху.

За мною тріска­ли за­суви, лан­цю­ги і бра­ми, скиг­ли­ли якісь го­лоси, до них до­луча­лися «ахи» і «охи», кла­цали ножі чи но­жиці, пах­ло ліка­ми.

І рап­том у ць­ому без­ладді не­види­мий, але доб­ре чут­ний го­лос повідо­мив:

— Круг пер­ший.

Я увій­шла з тем­ря­ви в мо­рок і зу­пини­лася, опи­нив­шись у світлі яко­мусь не­пов­ноцінно­му. Жод­но­го кру­га не бу­ло. Довкіл ме­не ме­туши­лися такі, як я, душі. Я відчу­вала їхню при­сутність, од­нак во­ни не ма­ли фор­ми, че­рез те я не мог­ла зна­ти, чо­го їм бра­кує. Їх тут бу­ла ть­ма-ть­му­ща — і що­миті ста­вало все біль­ше й біль­ше, бо без­пе­рер­вно кла­цали но­жиці чи ножі, без­пе­рес­танно до­носи­лося чиєсь скигління і важ­ке, як під нар­ко­зом, ди­хан­ня.

А я, ви­сячи у не­ваго­мості, роз­дивля­лася. Довкіл ме­не то згра­ями, то по­одинці літа­ли душі, — крихітні, як ма­кове зер­но, і кож­на з них бу­ла та­ка ж са­мот­ня, як я, навіть об­нявшись з іншою. Це якісь си­ротинці або не­голуб­лені, ду­мала я, див­ля­чись, як до ме­не наб­ли­жа­ють­ся дві од­на­ковісінькі за фор­мою і по­добою душі.

— Хто ви?! — за­пита­ла, відчу­ва­ючи ней­мовірний дис­комфорт.

Ко­ли б я ма­ла в цей мо­мент шкіру, во­на би пок­ри­лася дрібни­ми пу­хиря­ми зі стра­ху, і язик пе­ресох би у горлі, як під час спра­ги. Од­нак нічо­го ць­ого я не ма­ла — ли­ше відчу­ла, що ду­ша моя де­що змаліла і спре­сува­лася.

Два од­на­ковісінькі чо­ловічі го­лоси без го­лосу, ше­пеляві і не­виразні, поп­росту­вали до ме­не.

— А чо­му ти нас не впізнаєш? — за­питан­ням на за­питан­ня відповіли во­ни, без­пе­рес­танно обліта­ючи ме­не.

— Бо я вас ніко­ли не ба­чила… — нев­певне­ний го­лос без го­лосу пос­ла­ла і я.

— Ти нас і не хотіла ба­чити!

Мій дис­комфорт по­силю­вав­ся: я ба­чила, що як­би ці дві од­на­кові душі прик­ласти до моєї, то во­на би зро­била­ся повнішою і ціліснішою, а в тій формі, в якій моя ду­ша існу­вала те­пер, бу­ло ба­гато надірва­них країв.

— Хто ви? — не за­пита­ла — поп­ро­сила я зно­ву і, вра­жена влас­ною здо­гад­кою, відсах­ну­лася від ше­пеля­вої відповіді:

— Ми твої діти.

Я ще зро­била спро­бу ска­зати, що моя ди­тина за­лиши­лася там, але од­на­кові — як дві краплі во­ди — душі де­далі біль­ше ста­вали схо­жими на ме­не. Так, це бу­ли мої діти.

Я хотіла наб­ли­зити­ся до них, од­нак те­пер відсах­ну­лися во­ни.

— …то ви мені не про­щаєте? — за­пита­ла гірко, усе ж сподіва­ючись на за­пере­чен­ня.

— А навіщо ти доз­во­лила нас уби­ти? Во­ни го­вори­ли зі мною за­питан­ня­ми.

— …бо я тоді са­ма мог­ла вмер­ти…

— Не вип­равдо­вуй­ся, — зжа­лились во­ни наді мною, але не­надов­го, — бо це був твій егоїзм. Ба­чиш, ти се­бе так лю­била, що не хотіла вмер­ти са­ма, за­те зго­дила­ся на на­шу смерть. Але ж ти бу­ла по­перед­же­на, що нас мо­жуть уби­ти. Прав­да ж?

— Так, я бу­ла по­перед­же­на, та я тоді не зва­жила на по­перед­ження.