Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 24)

І я ду­же гос­тро зга­дала свої тодішні віщі сни: увесь тиж­день я ло­вила ри­бу у про­зорій біле­сенькій воді якоїсь круг­лої за­гати по­серед скель і зе­лені; ри­ба бу­ла од­на­ково ве­лика, блис­ку­ча і са­ма й­шла в ру­ки; зго­дом увесь тиж­день я за­ганя­ла в ко­шару овець, їхнє дов­ге ру­но во­лочи­лося по землі і за­важа­ло сту­пати, од­нак я, сміючись, підби­рала ті ру­на і гна­ла своїх ове­чок до ко­шари.

Моя дав­ня при­ятель­ка, що зна­лася на всь­ому, ска­зала:

— Ди­вися, бо по­несеш…

А ще че­рез тиж­день мені прис­ни­лося, що дві товсті, розкішні мої ко­си ле­жать відру­бані по два бо­ки від ме­не і во­рушать­ся.

Я зак­ри­чала уві сні і зап­ла­кала. Та біля ме­не був той, хто умів утіша­ти най­со­лод­ше. Мо­же, са­ме тієї ночі він утішив ме­не не­дарем­но.

— …Але я бо­рола­ся за вас до ос­таннь­ого, ніхто не знав, що вас відра­зу двоє! — з жа­ром ви­гук­ну­ла я своїм си­нам, обірвав­ши спо­гади. — Я не вин­на, що не змог­ла вам да­ти жит­тя… Я вже вми­рала… і лиш тоді… — Я шу­кала вип­равдальні сло­ва і не зна­ходи­ла їх.

— Так, але ти мог­ла нас не за­чина­ти… А нас уби­вали жи­вими… Нам тро­щили усе жи­ве, і нам бу­ло бо­ляче, ми кри­чали, але ніхто не чув то­го кри­ку… Тобі ж по­казу­вали потім наші скалічені голівки і пісю­ни. Ба­чиш, у нас усе пош­кодже­но: ру­ки, ніжки, го­лоси. Пам'ятаєш, у те­бе час від ча­су зни­кав го­лос? Не гнівай­ся… це ми ко­рис­ту­вали­ся ним… Ти нас при­рек­ла на най­ниж­че жит­тя, че­рез те ми му­сили бу­ти ви­нахідли­вими. Отож не май на нас зла.

Ба­чиш, як тут ба­гато та­ких, як ми? Чуєш но­жиці і скигління? Нас при­буває і при­буває, і ми без­силі пе­ред жор­стокістю жи­вих до нас. Ви ду­маєте, що ми ли­шаємо­ся не­народ­же­ними, і ніхто з вас не ду­має, що ми такі ж, як ви, лиш тут ми зос­таємо­ся у пер­шо­му са­ду.

— У пер­шо­му крузі? — спро­бува­ла поп­ра­вити я.

— Ні, у пер­шо­му са­ду. Це для те­бе круг, бо ти ма­ла якісь інші са­ди. А для нас це сад. Іншо­го са­ду ти нам не да­ла…

І пе­ред тим, як відлетіти далі на пок­лик якоїсь не­види­мої си­ли, я все ж хотіла дізна­тися про най­важ­ливіше.

— То ви мені не про­щаєте?

— А ти са­ма собі про­щаєш?—за­питан­ням на за­питан­ня відповіли два од­на­ковісінькі хлоп­чи­ки і, об­нявшись, по­лину­ли в гли­бини сво­го пер­шо­го і ос­таннь­ого са­ду, за­лишив­ши мою са­мот­ню, опе­чале­ну ду­шу в пер­шо­му крузі чи то ка­ят­тя, чи про­вини, чи прос­то ми­нулої сум­ної дій­сності, що наз­догна­ла ме­не тоді, ко­ли уже, зда­вало­ся, ніщо не мог­ло в'яза­ти з нею…

Але хіба про це ду­маєш, ко­ли жи­веш?

І знов ду­ша моя летіла крізь страшні сто­гони і кри­ки, крізь мо­торош­ний плюскіт во­ди і жах­кий тріск гілля, різкий і рап­то­вий скрегіт гальм і сер­ди­те, урив­часте чах­кання па­ровозів.

Гнітю­ча тем­ря­ва на­суну­лася на ме­не од­но­час­но з без­бар­вним го­лосом, що, зне­наць­ка упав­ши на ме­не, повідо­мив:

— Круг дру­гий.

На­товп душ, що блис­ка­вич­но згус­тився довкіл, оче­вид­но, че­кав моєї по­яви. Од­нак він не­дов­го приг­ля­дав­ся до ме­не, бо май­же од­ра­зу по­чав рідша­ти, за­лишив­ши ме­не на­одинці з по­ник­лою, тем­ною ду­шею. У цім крузі теж не бу­ло коль­орів, але я зна­ла, що нав­про­ти ме­не сто­яла тем­на — аж чор­на — і чи­мось пос­му­гова­на ду­ша. Приз­ви­чаївшись до мо­року, я впізна­ла її.

Це бу­ла ду­ша моєї баб­ки Ва­сили­ни.

— О, дон­цю, як я че­кала те­бе тут! Я не ма­ла до ко­го за­гово­рити! — не­наче в обій­ми, ки­нулась до ме­не її рух­ли­ва тінь. — Як я че­кала, що хтось рідний розірве цю ніч… Але ти що, та­кож стра­тила­ся чи те­бе стра­тили? — на мить зу­пинив­ся воркітли­вий го­лос моєї баб­ки. — Бо ми тут лиш такі, стра­чені, ті, що самі вко­роти­ли собі віку. І далі нас не пус­ка­ють. А де ті всі реш­та? — го­вори­ла чор­на ду­ша, літа­ючи круг ме­не де­що нер­во­во і по­хап­ли­во.

З бо­язні я мов­ча­ла, не зна­ючи, як їй ска­зати, що там я за нею ту­жила ба­гато років, але те­пер, ко­ли ми зустріли­ся, — прав­ди­во бо­юся її.

— Ти мені не про­щаєш і че­рез те боїшся? — до­помог­ла во­на, і мені зда­лося, що в ній зібрав­ся оке­ан сліз.

Але де містив­ся той оке­ан, ко­ли бабці не бу­ло, ко­ли від неї не зос­та­лося нічо­го, окрім пос­му­гова­ної, на­чеб­то ба­тога­ми, душі?

І я при­хили­лася до неї, і рап­том поміти­ла див­ну на­шу схожість. Як­би ми ма­ли об­личчя, ми виг­ля­дали б сес­тра­ми.

— Ти моя ди­тина, але ти бу­ла тоді ще ма­лень­ка і не мо­жеш нічо­го ані зна­ти, ані пам'ята­ти.

— …Але я все пам'ятаю… — упер­ше несміли­во по­дала свій го­лос до неї і по­бачи­ла, як здриг­ну­лася в ту мить безтілес­на фор­ма її душі.

— Ти мо­жеш де­що пам'ята­ти, — по­годи­лася во­на, — але ти нічо­го не мо­жеш зна­ти ні від ко­го, окрім ме­не. Ні від ко­го…

Тоді зва­жила­ся і я.

— Лю­ди ка­зали, що то був клімакс, і ко­ли у жінки клімакс, її не мож­на ли­шати са­му.

— Ко­ли у жінки клімакс, жінку не мож­на за­лиша­ти са­мотнь­ою… — пов­то­рила во­на за мною. — Жінку ніко­ли не мож­на за­лиша­ти са­мотнь­ою, бо у неї тон­ка ду­ша; це лиш здаєть­ся, що жінка вит­ри­валіша; тіло, мо­же, й вит­ри­валіше, а ду­ша — не шкіра, ду­ша тон­ка.

Усе це так, лю­ди доб­ре ка­зали… але що мо­жуть зна­ти лю­ди про чужі гріхи і прок­ляття? — го­вори­ла на­чеб­то са­ма до се­бе баб­ка Ва­сили­на. — Во­ни ду­ма­ють, що дур­ну спра­ву тобі дик­тує дур­ний ро­зум, а во­но не так. Зовсім не так… Усе, що ти ро­биш дур­не, во­но тобі на­писа­но на­перед, бо це твоя пла­та за гріхи, сль­ози і прок­ляття. — Во­на вер­ну­лася до ме­не: — А що пам'ятаєш ти?

— Пам'ятаю, як ми з німою Па­рас­кою ішли в до­лину, в се­ло до ма­ми, а ви сто­яли на гор­би­ку під ха­тою і три­мали од­ну ру­ку даш­ком, а дру­гою ма­хали нам услід.

— …А ти ска­кала, мов­би ко­билич­ка, че­рез му­раш­ни­кові ку­пини і все обер­та­лася й обер­та­лася, так, ніби хотіла вер­ну­тися на­зад… Я тобі скла­ла одіж, да­ла на до­рогу усе — усе, і навіть ме­ду, і ди­вила­ся на вас із німою Па­рас­кою, вже точ­но зна­ючи, що стра­чуся.

— Але на­що ви так зро­били? Хіба ви не зна­ли, яко­го бо­лю зав­дасте всім?

— На­що я так зро­била… — чор­на баб­чи­на ду­ша сто­яла про­ти ме­не і дов­го мов­ча­ла. — Бо я в тих ска­лах, у тих го­рах, де лиш дідь­ко, прос­ти ме­не, Бо­же, ка­же «доб­раніч», дов­го бу­ла са­мотнь­ою. І на мені ле­жало прок­ляття…

Ко­лись на на­шому ху­торі бу­ло шістнад­цять хат ґаздів. А після вій­ни всіх заб­ра­ли на Ма­гадан. Ли­шило­ся нас три ха­ти. А реш­та по­рос­ло бур'яном. Ти пам'ятаєш?

— Пам'ятаю… Ми з ма­мою там, біля руїн і кро­пиви Ми­хай­ли­кової ко­лишньої гос­по­дар­ки, зби­рали підбе­рез­ни­ки і ли­сич­ки… Але те, що ви ли­шали­ся са­мотні так дов­го, хіба це прок­ляття? Бу­ли ж ми: і дід, і та­то, і ма­ма, і я.

— Це прок­ляття, бо я ма­ла час бу­ти са­ма з со­бою і ма­ла час ду­мати, як за­подіяти по­гане. Бо ме­не проп­ла­кав і прок­ляв рідний мій та­то. Ко­ли ми ще з твоїм дідом бу­ли мо­лоди­ми, мій та­то прий­шов до нас у гості. А я, бо­ячись сво­го чо­ловіка, діда тво­го, не доз­во­лила й­ому но­чува­ти в хаті, а пос­те­лила на сіні в стайні… а то бу­ла зи­ма, і мій та­то відмо­розив но­ги, і й­ого по­вез­ли у Виж­ни­цю в лічни­цю. І ніхто з нас за шість тижнів ні ра­зу не провідав й­ого. А мій та­то ди­вив­ся у вікно і все пи­тав се­бе: «А не вид­ко моєї Ва­силин­ки?». І сам собі відповідав: «Не вид­ко…». А на шос­тий тиж­день ска­зав сусідам у па­латі: «Бо­дай би там зат­ра­тила­ся у тій хаті, що ні ра­зу не прий­шла до ме­не!». І ота вся біда зо мною бу­ла на тій стайні, де та­то відмо­розив собі но­ги. В та­ку хви­лину зак­ляв ме­не, покій­ний, Царс­тво й­ому Не­бес­не.

— А звідки ви знаєте?

— Він ко­лись сам сю­ди при­ходив до ме­не… Один лиш та­то і при­ходив у цю темінь. А біль­ше ніко­го не пус­ка­ли. А як те­бе пус­ти­ли?

— Не знаю. Я са­ма прий­шла, бо хотіла з ва­ми по­гово­рити.

— А те­пер не го­вориш… — до­кори­ла во­на мені і пе­репи­тала:

— Але те­пер уже ме­не не боїшся?

— Не бо­юся. Лиш раз бо­яла­ся…

— Ко­ли?

— Ко­ли вас при­вез­ли з Виж­ниці з мор­гу…

— То не ме­не, то моє тіло при­вез­ли, дон­цю, а я вже бу­ла тут… ні, я ще літа­ла над ва­ми і все зна­ла. Ти так тоді пла­кала, що грішна ду­ша моя по­чорніла ще сильніше, аніж пе­тель­ка, на якій я повіси­лася.

— Ага… з пе­реля­ку я втра­тила тоді мо­ву, і дру­га моя баб­ка Гафія і баб­ка Нас­тасія біга­ли до Іва­на Дмітри­ково­го при­мов­ля­ти. Во­ни потім дов­го зли­вали во­ду з га­шени­ми сірни­ками, по­ки ми­нув мій страх, але я цілий день не за­ходи­ла до ха­ти, де ле­жало ва­ше тіло…

— …а ко­ли зай­шла, то пок­ла­ла по обид­ва бо­ки від мо­го ли­ця цвіт акації. Так ме­не й по­хова­ли з тим цвітом. Він ча­сом мені до­тепер тут пах­не… А скіль­ки тобі те­пер років, ди­тин­ко? — при­див­ля­лася до ме­не.

— Ба­гато. Але я мо­лод­ша від вас.

— А мені бу­ло п'ят­де­сят. А твоїй мамі тоді бу­ло двад­цять чо­тири.

— …А Дмит­ро Гу­цуляк у селі ка­зав, що то невістка вас повіси­ла. Моя ма­ма.

— У та­ку хви­лину, грішний, ска­зав сам собі дур­не і не­об­ду­мане. А й­ого зять який­сь час пе­ред то­бою прий­шов сю­ди так са­мо, як я, і вже тут на­зовсім.

— Бо­же! — скрик­ну­ла я впер­ше. — Та­кий світ ве­ликий, і стіль­ки у нім душ уми­рає щох­ви­лини, і геть усі схо­дять­ся сю­ди, то звідки ви знаєте про Гу­цуля­ково­го зя­тя?!