Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 25)

— Ти по­миляєшся, дон­цю. Сю­ди схо­дять­ся лиш такі, як я, — со­бою ж за­напа­щені, чорні, але тут усе зна­ють… те, що тре­ба зна­ти кон­че, зна­ють. А інші вмерлі душі десь-інде. Де­кого з них сю­ди пус­ка­ють на тро­хи, че­рез те ми усі зав­жди ко­ло бра­ми: ко­жен че­кає сво­го. Те­пер ти ось прий­шла до ме­не… А чо­го твоя ма­ма не при­ходи­ла? Чи ще гніваєть­ся на ме­не до­тепер?

І знов за­щеміли усі надірвані краї моєї душі на згад­ку про ма­му.

— …Ма­ма ли­шила­ся по­ки що там, на землі. Але во­на би так са­мо прий­шла, — відповіла я бабці, — во­на ба­нува­ла і пла­кала за ва­ми ду­же і за од­ну ніч по­сивіла. Ма­ма ка­зала, що во­ни з та­том бу­ли по­перед­жені про не­щас­тя, але во­ни не пос­лу­хали і нічо­го не зро­били, щоб з ва­ми так не ста­ло.

— Хто їх міг по­пере­дити, ди­тино, ко­ли про це ніхто не знав, крім са­мої ме­не? — за­пере­чила баб­ка.

— Хтось, пев­но, знав, бо спо­чат­ку грім у то­лоці убив те­лицю, потім вов­ки заїли двох ове­чок, потім по­рося, що й­ого лиш ку­пили на ба­зарі і за­нес­ли в ха­ту розігріти, прор­ва­ло мішок, ус­ко­чило в отвір із по­пелом в печі. По­ки та­то розібрав піч і дій­шов до ко­мина у стіні, по­рося вже бу­ло пе­чене. То це хіба не зна­ки?! Не по­перед­ження? Усе діяло­ся, як не пе­ред доб­ром.

— Не знаю… Не знаю, — зітхну­ла чор­на ду­ша близь­ко від ме­не. — Твої та­то з ма­мою нічим не за­вини­ли пе­реді мною. Мо­же, лиш дід за­винив найбіль­ше, але я вже за­була то. Не­ма вже діда?

— Не­ма дав­но…

— А по моїй смерті ще же­нив­ся? — Же­нив­ся…

— А бук за ха­тою ще є?

— Бук є, а ха­ти не­ма…

— А де діла­ся ха­та?

— Звез­ли в се­ло.

— А що на місці ста­рої ха­ти в го­рах?

— Сіно ро­бимо.

— 1 те­пер жи­вете в селі?

— В селі.

— А ха­та під бля­хою?

— Під бля­хою. Ха­та та, що бу­ла.

— І камінь з-пе­ред по­рога ґан­ку звез­ли?

— Ні, камінь ли­шили. Він те­пер та­кож у кро­пиві.

— А чер­во­на га­дина, що гріла­ся на ка­мені, а ти її гла­дила руч­кою, не зій­шла за ва­ми в се­ло?

— Ні, пев­но, і га­дина ли­шила­ся… але як ко­лись прий­де до вас ма­ма, не пи­тай­те її про га­дюку, бо во­на ко­жен раз пла­че, ко­ли зга­дує, як по­бачи­ла мою ма­лень­ку руч­ку на га­дючій го­лові.

— Твоя ма­ма та­кож кіль­ка день не го­вори­ла по то­му. Відня­ло їй бесіду від стра­ху за ди­тину.

— Але во­на не зна­ла, що я щод­ня гра­лася з га­дюкою і ні га­дюка не бо­яла­ся ме­не, ні я її.

— Не бо­яла­ся, бо ти га­дюкою бу­ла міче­на ще до на­род­ження. Ма­ма хо­дила важ­ка то­бою, ко­ли га­дина ско­чила їй на пле­че із слив­ки, а ма­ма скрик­ну­ла: «Ой!» — і вхо­пила­ся паль­цем за ниж­ню гу­бу. Там у те­бе був білень­кий зна­чок. Був?

— Був. І че­рез те я зав­жди ма­люва­ла гу­би.

— Е-е-е… Хто те­бе мав лю­бити, то мав лю­бити зі всіма твоїми зна­ками. А ме­не ніхто ніко­ли не лю­бив. І я бо­яла­ся лю­дей.

— Бо­яли­ся лю­дей?!

— Бо пам'ята­ла, як прий­шли по войні ви­вози­ти наш хутір… Нас не заб­ра­ли, бо всі на тиф бу­ли слабі. І дідо, і твій та­то, і твій вуй­ко Пет­ро. А інак­ше бу­ли би, як ху­доби­ну, гна­ли крізь сніг. І десь у сибірах я та­кож шу­кала би сме­реку, щоб стра­тити­ся.

— А вуй­ко Пет­ро не встиг на ваш по­хорон.

— Ой, мій Пет­русь­ко… У та­ких світах був. Але, мо­же, й доб­ре, що не видів ме­не мер­твою. Як­би по­дума­ла бу­ла про Пет­русь­ка, то хто знає, мо­же, дум­ка про Пет­русь­ка спас­ла би ме­не… але ні, — за­пере­чила са­ма собі баб­ця, — так бу­ло на­писа­но, і так ста­лося. Ка­зала тобі: жінці не мож­на бу­ти са­мотнь­ою. Лиш про це ніхто не ду­має. А я тут му­чуся між та­кими, як са­ма. Стіль­ки біди є в житті у лю­дей, що во­ни не вит­ри­му­ють і й­дуть сю­ди, а тут і так чор­но від го­ря.

Во­на дов­го мов­ча­ла, не­мов пе­реби­рала щось у пам'яті своєї душі. І, на­че спро­вад­жу­ючи ме­не за бра­му, за­пита­ла:

— А ти ще прий­деш до ме­не?

Я не встиг­ла ска­зати їй «так», бо бра­ма за мною за­чини­лася. І якось так див­но, що мені зда­лося — на­зовсім…

На­що ме­не заб­ра­ли, ко­ли я хотіла го­вори­ти і слу­хати? Я б їй теж бу­ла де­що роз­ка­зала. Мені ні з ким тут спілку­вати­ся.

Ко­ли там, у житті, я бу­вала са­мотнь­ою і без­го­лосою, і са­мотність ста­вала нес­тер­пною, я підпи­рала го­лову ру­ками і по­дум­ки го­вори­ла са­ма до се­бе, як до чу­жої лю­дини. Я пи­тала се­бе про щось і са­ма собі відповіда­ла. Ко­ли роз­мо­ва ста­вала для ме­не важ­кою, я й­шла пішки на дев'ятий по­верх у бу­дин­ку, в яко­му меш­ка­ла, і ра­хува­ла східці.

2… 4… 6… 8… 10… 28… 44… 72… 106… Я втом­лю­вала­ся від од­но­манітної лічби, ста­вала край ву­лиці і ди­вила­ся на но­мери ма­шин. У ме­не бу­ла без­до­ган­на пам'ять на но­мери те­лефонів, ма­шин і дні на­род­ження. Да­лекі лю­ди, сіда­ючи за свят­кові сто­ли, не зна­ли, що я про них ду­маю. Мо­лод­шою я мог­ла наб­ра­ти те­лефон іме­нин­ни­ка і на­гово­рити й­ому ку­пу нес­подіва­но приємних ареш­тантів. Для біль­шості це бу­ло не­очіку­вано, а че­рез те приємно. Лиш раз, один раз після та­кого дзвінка, ме­не за­пита­ли, що я хотіла. Ко­ли я від ко­гось чо­гось хотіла, я про це ка­зала, див­ля­чись в очі і не вда­ючись до сло­вес­них вик­ру­тасів.

Ба­гато разів опісля той чо­ловік пи­тав ме­не, чо­му я й­ому ніко­ли біль­ше не дзво­ню і не вітаю з днем на­род­ження.

— Бо я не пам'ятаю ва­шого дня, і мені те­пер тре­ба ди­вити­ся у за­пис­ник, а я ніко­ли не вітаю із за­пис­ни­ка, — відповіла на те я.

Од­нак це та­ке дрібне тут, що я, по­вер­нувшись, про­жила би зовсім інше жит­тя… але як я й­ого про­жила би? І хто мені не да­вав жи­ти по-іншо­му?

Тут я ро­зуміла, що зі мною прий­шли сю­ди всі мої ру­димен­ти й атавізми — і жод­на си­ла не мог­ла їх відібра­ти. Хоч із ме­не все жит­тя на­мага­лися зро­бити зомбі, там їм не вда­лося поз­ба­вити мою ду­шу за­лишків то­го, що де­далі втра­чало ціну і ста­вало май­же ек­зо­тич­ним.

Іноді я ду­мала, що ко­ли б ду­ша, як тіло, мог­ла ди­вити­ся в дзер­ка­ло, во­на б що­разу жа­хала­ся, ба­чачи, як старіє в ній радість, вкри­ваєть­ся змор­шка­ми чуйність, бе­реть­ся си­виною лю­бов, лу­щить­ся ніжність і ви­паро­вуєть­ся доб­ро­та.

Але хто міг пос­та­вити пе­ред ду­шею та­ке дзер­ка­ло, крім са­мого се­бе? А в са­модіяль­но­му дзер­калі все вик­ривле­но на­перед. Че­рез те во­но ста­вало не­потрібним, і десь при­пада­ли по­роха­ми наші прав­диві дзер­ка­ла, а ми ди­вили­ся в якісь інші, і во­ни нас зас­по­ко­юва­ли чи дра­тува­ли, і ста­вали не­вигідни­ми, і ми вже не ди­вили­ся в жодні дзер­ка­ла, окрім дзер­кал рідних і ко­ханих об­лич, шу­ка­ючи в них то­го, чо­го не мог­ли да­ти скляні.

…ХТОСЬ, МА­БУТЬ, і тут, за дру­гим кру­гом чи дру­гим са­дом, дик­ту­вав мені дум­ки і шлях, бо довкіл за­пах­ло вос­ком, і якісь да­лекі зву­ки ду­же пе­чаль­ної му­зики по­чали до­лина­ти звідусіль; во­ни плив­ли, як по­хорон­ний марш, мо­торош­но пес­тя­чи шкіру і на­чеб­то підніма­ючи во­лос­ся.

Але шкіри не бу­ло, во­лос­ся та­кож. Ли­ше щось мо­рози­ло ду­шу.

І я зро­зуміла, що ме­не че­кає но­ве вип­ро­буван­ня в про­зорості са­ду чи в те­мені кру­га.

— Сад вось­мий, — зно­ву ска­зав чий­сь го­лос, і я влетіла, на­чеб­то в сон­це.

Там лег­ко й радісно роз­ли­вав­ся день. Він лив­ся, як світло, як во­да, поб­лиску­ючи чи то снігом, чи ри­бою, що ме­рехтіли пе­реді мною, вра­женою, не да­ючи роз­гледіти се­бе; то на­гаду­вало та­нок чи за­метіль, і во­но бу­ло кра­сивим і чис­тим; во­но круж­ля­ло, міни­лося і обліта­ло так, не­мов­би раділо зустрічі зі мною.

Лиш тоді я відчу­ла, що то є справ­жня німо­та, ко­ли із за­метілі чи то снігу, чи то цвіту зро­била­ся ду­ша, ніко­ли мною не за­бута і не ви­пита; ду­ша, в яку я ко­лись дав­но, ду­же-ду­же дав­но, ди­вила­ся, як у дзер­ка­ло.

І рап­том, прор­вавши дов­ко­лишнє без­ко­неч­не ме­рехтіння і легкі одежі чи німби інших душ, ми ки­нули­ся на­зустріч од­на одній, як в обій­ми, при­пада­ючи обірва­ними кра­ями, круж­ля­ючи в бе­зум­но­му темпі, з без­пам'ят­ною си­лою жа­ги і ра­дості.

О, як жаль, що не­ма очей: во­ни би пла­кали, втішені тим, що пош­ма­товані краї на­ших двох душ на­решті вирівню­вали­ся і ста­вали ціли­ми, і цвіли, і світи­лися, і блистіли.

Як жаль, що не бу­ло рук: во­ни б об­ня­лися з інши­ми ру­ками і зігріва­ли б, і тер­пли б від утіхи.

Це бу­ла бла­годать, зісла­на вось­мим са­дом на мою жи­ву ду­шу, мож­ли­во, те­пер живішу, ніж ко­ли інше.

— Чо­му ти не тіши­лася мені так зав­жди? — без до­кору, але з не­терпінням, за­пита­ла ме­не ду­ша, що за­золотіла між сяй­ва дня, поть­ма­рив­ши всі інші душі, що теж ко­мусь раділи довкіл.

— Бо­горо­дице Діво, ра­дуй­ся, Бла­годат­на Маріє, Гос­подь з То­бою! — заспіва­ла я чо­мусь від нес­подіван­ки, ту­лячись ближ­че до зо­лотої душі, на­че хотіла зро­бити її своєю, і до ме­не приєднав­ся ще один спів.

— Бла­гос­ло­вен­на ти між жінка­ми і бла­гос­ло­вен­ний плід ут­ро­би твоєї. Дос­той­но є, і це є істи­на — сла­вити Те­бе, Бо­горо­дице, зав­жди слав­ну і Пре­непо­роч­ну. Чеснішу від Хе­рувимів і незрівнян­но славнішу від Се­рафимів. Мо­литов на­ших у час терпінь не відкинь, а від бід виз­во­ляй нас, єди­на, чис­та і бла­гос­ло­вен­на… — зав­мер зо­лотий спів, ли­шив­ши по собі да­леке відлун­ня.

І тоді ду­ша моя впер­ше засміяла­ся не в житті, а в смерті.

— То ти і тут співаєш мені дифірам­би?!