Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 26)

— А що, хіба я ць­ого не вмів ро­бити чи за­бував співа­ти тобі хва­лу і сла­ву? — зди­вува­лася зо­лота ду­ша так близь­ко, на­че і справді бу­ла в мені.

— О, ні! Ти співав мені, як Ор­фей, так, що зни­кали всі інші го­лоси, — пал­ко за­пере­чила я.

І у відповідь по­чула зітхан­ня до­кору:

— Але ж не зник­ли на­зовсім…

— Ні, не так, ти не знаєш, — я спро­бува­ла бо­рони­тися.

— Не поспішай… Хоч тут не поспішай! — по­чула на­томість бла­ган­ня. — Ми маємо на­решті час і нат­хнен­ня на­бува­тися тут, скіль­ки за­хоче­мо. І все-та­ки… чо­му ти так не втіша­лася мені там?

— Я бо­яла­ся.

— Чо­го ти бо­яла­ся, моя ластівко? — при­голу­било со­лод­ким го­лосом зо­лото близь­кої душі.

— Я бо­яла­ся втіша­тися.

— «Ду­ше моя, ду­ше душі моєї»… — гірко про­шепотів го­лос чиїсь ду­же знай­омі сло­ва, і я зно­ву га­ряче зат­ре­пета­ла:

— Але ж ти теж бо­яв­ся! Усі бо­яли­ся. Бо час на­шого жит­тя був страхітли­вий. Хіба ти за­був? Він був на­чине­ний ла­ман­ням хребтів і реп­ресіями. Він наскрізь був брех­ли­вий — наш із то­бою час!

Го­лос об­гортав ме­не, не чу­ючи слів.

— Ти бо­яла­ся мо­го віку?

Сль­ози зду­шили ду­шу. Чо­му во­ни не про­лива­ють­ся на й­ого зо­лоті гру­ди, на й­ого зо­лотий живіт; чо­му во­ни кам'яніють і не да­ють го­вори­ти? То пус­те, що ми те­пер маємо скіль­ки зав­годно ча­су! А як­що і тут не маємо? Як­що нас і тут роз­лу­чать, як роз­лу­чили в житті?!

Ні, ми му­симо ви­гово­рити­ся вже, не відкла­да­ючи на потім, бо потім зно­ву ство­рять якусь ли­ше од­ну партію, ви­кон­ко­ми і об­ко­ми, при­дума­ють інструкції і мо­ральні ко­дек­си ти­ранії чи де­мок­ратії, і во­ни зно­ву наг­ля­дати­муть за на­шими ду­шами, во­ни зволіють усуспіль­ни­ти ба­жан­ня, — а потім ви­турять їх на якусь пло­щу Квітів для при­люд­ної інквізиції. «А у єзуїтів — всі май­да­ни квітів», — не­дарем­но пи­сав ко­лись один із моїх при­ятелів. Єзуїти від жи­вих душ пус­тять у чор­ний дим най­кра­щий твій цвіт під регіт юр­би і зап'ють уве­чері шам­пансь­ким, ко­жен біля кот­роїсь своєї пасії, чу­ючи, як под­зень­ку­ють і на нь­ому ланці стра­ху і не­пев­ності: а що, ко­ли зав­тра їх та­кож при­люд­но спа­лять і пус­тять за вітром спа­лені душі наг­ля­дачів?

О, ні, ми му­симо з'ясу­вати усе те­пер, уже.

І ду­ша моя за­гово­рила:

— Ні! Я тво­го віку не бо­яла­ся ніко­ли. Ніко­ли! Але ти сам нав­чав ме­не бо­язні.

— Я?! Я те­бе нав­чав бо­язні? Та я виз­во­лив те­бе із пан­цирів са­мот­ності! Я розірвав усі пу­та і па­вутин­ня, що об­мо­тува­ли те­бе ро­ками! Я, що зро­бив з те­бе скрип­ку, яка го­вори­ла без смич­ка?! Я, що нех­ту­вав ча­сом, об­ста­вина­ми, умов­ностя­ми?! І ти ка­жеш, що я те­бе вчив бо­язні?!

— Так, це все прав­да, але прав­да не вся. Нех­ту­вати будь-чим та­кож тре­ба вчас­но… А ти зад­ля ме­не не знех­ту­вав своєю кар'єрою.

— Ну навіщо ти ме­не дій­маєш те­пер цим? Ти ж знаєш, чим бу­ла для ме­не ро­бота. Ні сім'я, ні друзі, ніщо — лиш ро­бота.

— Ти ме­не не ро­зумієш. Кар'єра і ро­бота — це різні речі. А ти ніко­ли не був прос­то робітни­ком. Але я ка­жу про інше…

— То ти хо­чеш ска­зати, що я був кар'єрис­том?

— Ні, і кар'єрис­том ти не був, але ти хотів біль­шо­го бла­говоління, ніж мав. А біль­шо­го тобі ніхто і не дав би, бо тобі й так не бу­ло рівних. Але ти хотів ма­ти ме­не і вод­но­час бу­ти чис­тим і не зап­ля­мова­ним пе­ред усіма жан­дарма­ми отої не­щад­ної партії і пе­ред її фаль­ши­вими ко­дек­са­ми честі. А так не бу­ває.

— Ти са­ма ска­зала, що та­кий був час. Але ж той час ми­нув, а ти і тоді не за­хотіла бу­ти зі мною на­зав­жди.

— О, мій лю­бий… — ви­дих­ну­ла моя скипіла від давнь­ого бо­лю і об­ра­зи ду­ша. — Ми­нув не тіль­ки той час. Ми­нуло щось біль­ше. І я зро­зуміла, що мо­жу жи­ти без те­бе.

— Мо­жеш із інши­ми?

— Не з інши­ми, але без те­бе. Я те­бе швид­ко наз­до­ганя­ла в усь­ому — і в який­сь день зро­зуміла, що в чо­мусь та­ки наз­догна­ла і в чо­мусь та­ки ми вирівня­лися. І я змог­ла без те­бе. А інші… ме­не до них гнав го­лод са­мот­ності. Інші бу­ли ме­тели­ками. Во­ни зго­рали, навіть не доліта­ючи до мо­го вог­ню, і тіль­ки за­лиша­ли в душі по­рожні ніші. Та й хіба во­ни зна­ли, до яко­го вог­ню летіли?

— О, те­бе міг зна­ти лиш я… — зас­тогнав зо­лотий го­лос біля ме­не, за­лива­ючи ду­шу давнім жа­ром прис­трасті і не­терпіння. — Але як ти мог­ла відмо­вити­ся від ме­не, ко­ли ти ме­не зав­жди лю­била?! Ти ску­па, я знаю, ти не хотіла ка­зати ць­ого, але ж ти ме­не лю­била, прав­да? — ка­тував го­лос, не зна­ючи, що те­перішні й­ого тор­ту­ри дужчі, ніж у най­бо­лючішу мить роз­стан­ня.

Я дов­го мов­ча­ла. Жар ми­нулої прис­трасті пік ду­шу, по­шар­па­ну тією па­лючою прис­трас­тю, як па­рус вітриль­ни­ка бу­рею. Спо­гад не да­вав го­вори­ти. Але те, що я відповіла, бу­ло нес­подіва­ним навіть для ме­не.

— Я те­бе люб­лю і те­пер. Моє тіло, з яко­го ти зро­бив ко­лись скрип­ку, без те­бе струх­лявіло і вмер­ло ще до моєї смерті, бо во­но бу­ло відда­но іншо­му, але моя ду­ша навіки го­рить то­бою, і пла­че то­бою, і те­пер ще хо­че те­бе. То го­лод, то спра­га, нев­то­лен­на спра­га і го­лод ки­да­ють ме­не до те­бе, ніко­ли не за­буто­го і не спи­того ніко­ли.

— Ти що, про­щаєшся зі мною?—зля­кала­ся пос­таріла враз і змер­кла ду­ша моєї вічної лю­бові і, на­че за­хища­ючись, скрик­ну­ла у сяй­во дов­ко­лишнь­ого світу: — Не ви­нен я, го­лубонь­ко моя, не ви­нен… Я хотів те­бе заб­ра­ти до се­бе… але я не ви­нен, що знай­шов те­бе, ко­ли вже був за­цемен­то­ваний ди­яволь­ською си­лою обов'язків, по­чес­тей, рангів, ре­галій, де­путатс­тва, ака­демічності, бісівщи­ни, відповідаль­ності, шан­та­жу, підоз­ри і на­маган­ня не ма­ти за со­бою гріхів.

— Я твій найбіль­ший гріх, як­що справді існу­ють гріхи на світі, бо я про­жила, так і не роз­крив­шись, як тро­ян­да пе­ред сон­цем, пе­ред усіма при­нада­ми зем­но­го жит­тя, — за­пере­чила я ду­же літній «душі душі моєї», що старіла і в'яла на неісну­ючих очах.

— Ні! Ніко­ли ні! Як­що ще бу­де Суд­ний день, то я й там ска­жу, що ти бу­ла моєю єди­ною прав­ди­вою радістю у житті і по смерті. Прав­ди­вою радістю, чуєш? Бо тут ніщо не втіши­ло б ме­не так, як зустріч з то­бою.

— Навіть, ко­ли б усі га­зети світу вий­шли з твоїми пор­тре­тами? — вщип­нув мій го­лос.

— Лю­ба моя ди­тино… Ти зав­жди бу­ла ко­лючою. І я не гніва­юся. Але щоб ти зна­ла те, що я те­пер знаю на­пев­не: жод­на у світі розкіш не вар­та бу­ла блис­ку твоїх очей і бит­тя тво­го сер­ця під ру­кою. Я тут дав­но, і мені вид­но кра­ще.

— …А ти хотів зустріти­ся зі мною уже тут, по всь­ому? — за­пита­ла я ти­хо, пе­рече­кав­ши хви­люван­ня.

— Я знав, що ми тут ко­лись зустріне­мося. Але тут не існує відчут­тя ча­су. Час три­ває по­за ци­ми са­дами, і я не знав, ко­ли тобі мо­же прий­ти по­ра зустріти­ся зі мною. Од­нак ти прий­шла заш­видко. Твоїх ро­вес­ників тут ма­ло. Я зрадів, але те­пер відчу­ваю, що ти пок­ва­пила­ся прий­ти. Чо­му ти тут?

— Ма­буть, мій го­дин­ник зу­пинив­ся, — відповіла я, не за­мис­лю­ючись.

— Я шу­кав, щоб ко­гось за­пита­ти про те­бе, але потім по­думав: а навіщо? Як­що те­бе не­ма тут, то ти є там, ти там ко­гось лю­биш, ти там старієш, а навіщо мені бу­ло зна­ти про це, ко­ли ти в мені за­лиши­лася мо­лодою співу­чою скри­поч­кою…

— Ба­чиш, ти й тут зос­тався егоїстом, — дорікну­ла я і по­чула:

— А хіба ти не збаг­ну­ла, що лю­бов — це найбіль­ший егоїзм з усіх, що є на світі? Ли­ше лю­бов три­має жит­тя і дає й­ому ди­хан­ня. Лю­бов — це вісь, нав­ко­ло неї обер­таєть­ся усе-усе на світі. Усе, ро­зумієш?

— Але ж нас там учи­ли, що світ три­маєть­ся на відда­ності іде­ям. І що са­ме ідеї, а не лю­ди — най­важ­ливіше в житті. Хіба не це нас роз­лу­чило? — за­пита­ла я пал­ко.

— Будь-які, навіть най­дурніші, речі самі по собі не роз­лу­ча­ють лю­дей, — нав­ча­ла ме­не знов мо­лодіюча ду­ша моєї давньої лю­бові. — Лю­дей роз­лу­ча­ють наслідки ви­хован­ня.

— А хіба нас не ви­хову­вали са­ме на цих по­нят­тях — по­нят­тях мер­твих фан­томів? Ти на що змар­ну­вав своє жит­тя?

— О, так… Спер­шу я ут­вер­джу­вав патріотич­ний то­таліта­ризм, зго­дом патріотич­ний де­мок­ра­тизм… А це іграш­ки. Всь­ого лиш блис­кучі іграш­ки. Ок­ре­ма лю­дина ва­жить біль­ше.

— Це ти ка­жеш звідси, — за­пере­чила я.

— Так, я дій­шов та­кого ро­зуміння лиш тут. А там — це бу­ли ви­тон­чені катівні для душ і доб­ре змай­стро­вані інстру­мен­ти для роз­бра­ту. Лю­ди там при­думу­вали різні па­фосні, але фаль­шиві речі, до­волі час­то підміня­ючи їх по­нят­тям патріотиз­му. А вирізня­тися мож­на й не цим.

— А чим?

— Пра­цею і та­лан­том.

— А як­що не­ма та­лан­ту?

— Ка­жу тобі, пра­цею. По­ки ми при­думу­вали бряз­каль­ця, світ ду­мав го­лова­ми і пра­цював ру­ками. Пра­ця — ось що є най­ви­щий патріотизм. Жодні сло­ва не замінять праці. Бен-Гуріон, перш ніж тво­рити дер­жа­ву, роз­ки­дав гній у кібуці.

— Що ти хо­чеш ска­зати цим, мій філо­софе? Ад­же я пра­цюва­ла сло­вами. То це не був патріотизм?

— О, нес­тер­пна і не­мож­ли­ва жінка… Ти де­сят­ки разів бу­ла за кор­до­ном. Ти ба­гато там чу­ла роз­мов про патріотизм і дер­жа­ву?

— Я прос­то ба­чила втілен­ня патріотиз­му і відчу­вала си­лу дер­жа­ви. Але для то­го, щоб ба­чити їхні ре­зуль­та­ти, тре­ба бу­ло їх ви­хова­ти.