Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 27)

— Ні, го­лубонь­ко, й­ого прос­то не потрібно пе­рери­вати — при­род­ний про­цес ви­хован­ня, — ні на­мага­ючись ви­най­ти ко­лесо, ні май­стру­ючи ра­кету, ні ви­дозміню­ючи на до­году кон'юн­ктур­ни­кам по­нят­тя лю­бові до вітчиз­ни.

— А ре­волюції, вій­ни?

— А що, німці не во­юва­ли? Чи тур­ки не бу­ли биті на­ми? Де те­пер німці? Де те­пер тур­ки? Чи міг хто ко­ли у­яви­ти бо­дай у п'яно­му сні, що биті біль­шо­вика­ми німці, че­рез шістде­сят років го­вори­тимуть в унісон із вну­ками біль­шо­виків, на­мага­ючись пе­рек­ласти свої зло­чини на де­кого з нас,

що ме­тав­ся тоді між дво­ма пас­тка­ми — чер­во­ною і ко­рич­не­вою? А ми, ми, такі за­тяті і праць­овиті, не спро­може­мося й до­тепер розвіяти спіль­ну брех­ню ко­лишніх ан­та­гоністів, а те­пер — най­любіших спіль­ників.

Ти ка­жеш, що ти пра­цюва­ла сло­вами. Але ти са­ме пра­цюва­ла, а не го­вори­ла. У ць­ому й по­лягає вся різни­ця між патріотич­ною ба­лака­ниною і патріотич­ною пра­цею.

— Бо­же… — зда­лася я, — хіба не про ці речі ми спе­реча­лися з то­бою у житті? Хіба нам ні про що біль­ше го­вори­ти тут, ко­ли ми від усь­ого вільні: і від патріотиз­му, і від то­таліта­риз­му, і навіть вільні від сво­го сер­ця, яке ба­ламу­тило на­ше жит­тя на землі?

І тоді зо­лота ду­ша засміяла­ся — роз­ко­тис­то, го­лос­но, на весь сад.

— Го­вори­ли… Од­нак усе бу­ло нав­па­ки. Це ти мені тоді більш інтуїтив­но, аніж від знань, ка­зала те, про що я тобі ка­жу ли­ше те­пер. Я ду­мав, що ти ще мо­лода, і — твоя прав­да — вчив те­бе бо­яти­ся. Бо я хотів те­бе убе­рег­ти. Лу­ша твоя бу­ла чис­та і ка­тего­рич­на, і на та­ких тоді по­люва­ли дво­ногі ша­кали. На твій вік при­пав апо­гей кри­вавих по­лювань. Ша­кали тро­щили живі душі, нез­ва­жа­ючи ні на що.

— То ти хотів до­помог­ти їм зро­бити ме­не не­чис­тою і менш но­ровис­тою і че­рез те вчив бо­яти­ся?! — зди­вува­лася я.

— Ні, я хотів, щоб ти бу­ла обач­ною, щоб ти ду­мала, перш ніж щось ро­бити.

— Це на­зиваєть­ся — хотів ук­ласти ме­не у прок­русто­ве ло­же, у доз­во­лені рам­ки. От­же, моя ка­тего­ричність, на твою дум­ку, ма­ла бу­ти до­зова­ною? Так?

— На­зивай, як хо­чеш… Я прос­то волів, щоб ти на все ма­ла свою міру. Ось са­ме че­рез те я чи­нив так, щоб у тобі три­мало­ся тро­хи стра­ху, який галь­му­вав би твою при­род­ну різкість і не­пос­тупливість. Дур­не діло — не хит­ре. А в мо­лодості муд­рості не­ма… Мій досвід дик­ту­вав мою де­що жорс­тку во­лю що­до те­бе, бо я лю­бив те­бе і бо­яв­ся за те­бе. Але жод­ним чи­ном я не хотів ску­вати те­бе чи об­ме­жити.

— І що з то­го вий­шло? — чи то жаль, чи іронію вкла­ла я у сло­ва.

— Вий­шло те, що вий­шло, і не біль­ше… Ти навіть са­ма не знаєш, що я до­сяг­нув сво­го. До­сяг­нув — і тоді ти зро­зуміла, що вже мо­жеш без ме­не. Ти ска­зала, що в який­сь мо­мент наз­догна­ла ме­не. Це, прав­да, не зовсім так. Ми наб­ли­жали­ся один до од­но­го з ша­леною си­лою, че­рез те став­ся мов­би роз­ряд, нас уда­рило, як блис­кавкою, і роз­ве­ло. Але ти му­сиш зна­ти, що я гор­дився то­бою.

— Так ка­зав мені і мій чо­ловік.

— Бу­ла дур­на дівка і ли­шила­ся дур­ною… — засміяв­ся зо­лотий го­лос. — Я то­бою гор­дився, як своєю ди­тиною, а не власністю, своєю ди­тиною, ро­зумієш? А це різні речі. І все ж, оче­вид­но, те­бе цілком не впо­люва­ли, ко­ли ти так ра­но прий­шла сю­ди. Так що ти пок­ви­тала­ся зі мною, моя люб­ко. Бо ти жінка, і ти мудріша.

— Не відпус­кай ме­не біль­ше від се­бе…

— На те я не маю волі. Мо­же, ти літа­тимеш ви­щими са­дами, а потім са­ма вер­нешся до ме­не знов, а мо­же, за­лишиш­ся десь в іншо­му са­ду і зга­дува­тимеш про ме­не… а мо­же, уже і не зга­дува­тимеш. Це вже як за­бажає во­ля Бо­жа.

— Ачо­му ти в ць­ому са­ду, а не в іншо­му?

— Не знаю… Мені тут лег­ко і не са­мотньо. Я був у ба­гать­ох са­дах, але тут мені най­кра­ще. Зна­чить, я зас­лу­жив ць­ого са­ду і зас­лу­жив, щоб ти прий­шла до ме­не. І мені вже біль­ше нічо­го не тре­ба. Я тут віль­ний ро­бити те, чо­го не ро­бив у житті. Я тут прос­то жи­ву, жи-ву-у-у…

— Але я не віль­на не ду­мати про те­бе!

— Знаю, що ти ніко­ли не бу­ла віль­на від ме­не, але я те­бе не мо­жу звіль­ни­ти від твоєї не­волі.

— А я й не хо­чу.

— То доб­ре. Лиш не­доб­ре, що ми ніко­ли не бу­демо ра­зом навіки.

— Звідки ти знаєш? Я ще по­вер­ну­ся.

— Ні, ма­буть, ти не по­вер­нешся біль­ше… Але чо­му ти не хотіла бу­ти моєю? — не вга­мову­вав­ся го­лос зо­лотої душі, що при­хиля­лася, мов цілу­вала по­шар­пані мої краї.

Як я мог­ла ска­зати ць­ому ко­лись кра­сиво­му, фа­натич­но­му чо­ловікові, що я бо­яла­ся. Бо­яла­ся, що ко­лись й­ого лю­бе жи­ве об­личчя скам'яніє на моїх очах і мені до­ведеть­ся цілу­вати й­ого мер­тво­го?! Він не міг умер­ти для ме­не. Він і те­пер не вмер, бо я не три­мала своєї теп­лої ру­ки на й­ого хо­лод­них паль­цях і мої палкі ус­та не тор­ка­лися й­ого зас­тигло­го чо­ла. Я вже вмер­ла, бо ба­чила своє мер­тве тіло, а й­ого мер­твим не ба­чила ніко­ли. От­же, він пе­режив ме­не. І ми не зустріне­мося біль­ше ніде. І не зів'януть наші обій­ми і на­ша жа­га ніко­ли, бо ко­жен із нас пе­релив їх у те, чо­му бу­ли чес­но віддані в житті — своїй улюб­леній справі.

Отож на­ша лю­бов без­смертна?!

Я мов­чки ди­вила­ся на нь­ого дов­го-дов­го і, на мить у­явив­ши й­ого ко­лись не­тер­плячі ус­та і па­ла­ючі до­лоні на моїх гру­дях, по­маха­ла й­ому ду­шею, мов кри­лами, і роз­та­нула за ся­ючою бра­мою вось­мо­го са­ду, гна­на жа­лем і радістю нездій­снен­но­го, за­те со­лод­ко­го і не­забу­того сер­дечно­го тре­пету. Та­ка лю­бов бу­ла вар­та та­кої му­ки…

АЛЕ ДУ­ША МОЯ ЛЕТІЛА ви­ще і ви­ще, і чим ви­ще, тим лег­ше і радісніше.

І я ду­мала: чо­му, пе­режив­ши пот­рясіння і пе­чаль у кож­но­му крузі, мені що­разу ста­вало лег­ко? Так, ніби я що­разу ви­ходи­ла з ку­пелі. Ні, я не мог­ла очи­щати­ся. Бо в то­му, що я пе­режи­ла тут, по смерті, не бу­ло сквер­ни. То бу­ло моє ми­нуле. Але то не сквер­на.

А що тоді сквер­на? Я не зна­ла нічо­го. Я про­жила у пе­ревер­ну­тому світі, як у бо­жевільні, де все існу­вало нав­па­ки: лю­ди, речі, істи­ни. То як я мог­ла зна­ти, що є сквер­на? Єди­не, чо­го я там нав­чи­лася са­мотуж­ки, — розрізня­ти доб­ро і зло. А біль­ше нічо­го.

У ка­зармі, де всіх зму­шува­ли підстри­гати­ся од­на­ково і зав'язу­вати од­на­ково шнур­ки на од­на­кових че­реви­ках, лиш ве­лика си­ла волі мог­ла зро­бити те­бе не та­ким, як усі. Але доб­ро і зло, мо­же, та­ки най­кра­ще пізна­ють­ся в ка­зармі. А я все своє жит­тя про­жила в ка­зармі, під свист ба­тогів без­со­ром­них наг­ля­дачів.

Я засміяла­ся са­ма до се­бе: то я міліта­рис­тка? Але в житті ме­не на­зива­ли па­цифісткою. Я хотіла всіх зро­зуміти і всіх по­мири­ти. А це бу­ло не­без­печно, бо ба­гато хто не хотів ми­рити­ся. Во­ни ду­мали, що жи­тимуть вічно. Так і відхо­дили неп­ри­мирен­ни­ми з бра­тов­бивчо­го краю,

не нав­чившись нічо­го про­щати і ро­зуміти у бе­зум­но­му леті амбіцій і влас­ної зах­ланності, а нас­правді — жа­люгідної ни­цості й ду­шев­ної по­рож­нечі таїм, де три­вали вічні по­шуки ко­леса, яке вже ти­сяча років кру­тило­ся під бо­ком. І ніхто не хотів спи­нити без­ре­зуль­татні шу­кан­ня.

З тим я й по­кину­ла дур­ний світ сліпо­ти і глупс­тва.

…І перш ніж незмінним го­лосом мені бу­ло повідом­ле­но про дев'ятий сад, я летіла крізь суціль­ний гамір, ду­же схо­жий на що­ден­ний зем­ний. Од­нак у нь­ому не бу­ло чу­ти ні знер­во­ваності, ні злості. Він на­гаду­вав гамір на­тов­пу, який че­кає на зе­лене світло на пе­рех­ресті.

Ко­ли я влетіла у нас­тупний сад, ма­ла час роз­гледіти­ся.

До ме­не ніхто не поспішав, ме­не ніхто не кли­кав. І я ди­вила­ся, як див­но і нез­багнен­но мир­но го­монять між со­бою зграй­ки душ. Їх тут ба­гато, од­нак їм бу­ло прос­то­ро. Душі пе­рехо­дили від од­но­го гур­ту до іншо­го, про щось пе­ремов­ля­ючись і сміючись, і ніде не бу­ло вид­но бо­дай од­ної са­мотньої.

Усе, як у житті, окрім са­мот­ності, по­дума­ла я і поп­ливла в бік пер­шої-ліпшої зграй­ки.

— Ох-хо-хох-ох… і ти вже тут, моя ди­тино, — за­оха­ла до ме­не ду­ша, що ви­ок­ре­милась пер­шою.

До неї до­дав­ся цілий гурт го­лосів, ут­во­рив­ши справжній гар­ми­дер.

Моя ду­ша тро­хи відсту­пила, ба­жа­ючи роз­гледітись і по­гаму­вати хви­люван­ня, що охоп­лю­вало її з кож­ним но­вим го­лосом. Го­лоси ста­вали впізна­вани­ми, і я пе­реля­калась: за яки­ми ж за­кона­ми по­будо­вано бут­тя в не­бес­но­му домі, ко­ли ти тут зустрічаєшся з усіма тобі відо­мими ко­лись людь­ми, му­сиш з'ясо­вува­ти свої з ни­ми сто­сун­ки і відбу­вати по­рахун­ки за ми­нуле?

Хіба біль­ша час­ти­на жит­тя бу­ла змар­но­вана не на ці ж речі?

Хіба не ча­вили твою ду­шу, як сли­ву, без­ко­нечні век­селі боргів, пре­тензій, нев­до­волен­ня, брехні, нак­лепів, заз­дрості?

Хіба те­бе там не­дос­татньо топ­та­ли нес­та­чами, при­нижен­ня­ми і блаз­ню­ван­ням, щоб звідси зно­ву вер­та­ти ту­ди, де ти по­чував­ся сли­маком і роз­тертою під підош­ва­ми сли­ною?! І ніщо таїм не спізна­лося так пов­но, як страж­дання та гірко­та.

То навіщо те­пер? По всь­ому?

Я в чер­го­вий раз по­мили­лася. Ті, що наб­ли­жали­ся гур­том і го­моніли між со­бою, не вис­тавля­ли мені жод­них ра­хунків. Чи во­ни зна­ли, що мої ра­хун­ки нуль­ові, чи їм не хотіло­ся псу­вати моє пе­ребу­ван­ня тут? Не знаю… Во­ни ли­ше де­що уточ­ню­вали. Оче­вид­но, біль­ше для се­бе, ніж для ме­не.

Го­лос, що пер­шим ви­ок­ре­мив­ся з гур­ту, на­лежав моєму ко­лишнь­ому… але я за­тина­юся. Я не знаю, як точніше ска­зати, чий це був го­лос.

— Чо­му ти му­чиш­ся? — до­поміг він мені. — Ти не мо­жеш ме­не зга­дати?