Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 28)

— Ні, я вас не за­була… Од­нак я не знаю, як ска­зати, ким ви мені до­води­лись.

— Я тобі до­помо­жу… — Ду­ша об­летіла круг ме­не і за­гово­рила: — Але спер­шу ска­жи мені, чо­му ти пе­рев'яза­ла свій ру­кав тра­ур­ною стрічкою че­рез місяць після моєї смерті, ко­ли от­ри­мала від мо­го си­на лис­та, що ме­не вже не­ма? Та ти не мо­жеш пам'ята­ти ць­ого… Ти тоді бу­ла ще ду­же мо­лодою, щоб усвідом­лю­вати, що ти нас­правді ро­биш.

— Ні, я пам'ятаю… — за­пере­чила я. — Тоді для вас нічо­го біль­ше я вже не мог­ла зро­бити.

— У твоїй пам'яті збе­рег­ло­ся, як ти прий­шла після лекцій в універ­си­теті до сво­го при­яте­ля з чор­ною пов'яз­кою?

— Так, і тоді мій при­ятель вжах­нувся: «Що в те­бе тра­пилось?». Я ска­зала: «Ме­не навіки по­кинув мій най­кра­щий друг». А він по­хитав го­ловою: «Ой, ди­тино…». І все.

— То я тобі був дру­гом? Я ж тобі міг дідом бу­ти!

— Ні, не зовсім дру­гом.

— А як вас там учи­ли на­зива­ти та­ких, як я? Учи­теля­ми? Нас­тавни­ками?

— Нас не вчи­ли ду­мати про та­ких. Не знаю… Ви не ма­ли у ме­не оз­на­чен­ня, хто ви, але всі ваші лис­ти я зберігаю досі. Ні, — поп­ра­вила са­ма се­бе. — Я збе­рег­ла їх і ли­шила своєму си­нові.

— Ти збе­рег­ла лис­ти ста­рого напівгра­мот­но­го чо­ловіка?

— Ні, мій дру­же. Ви маєте рацію, як лю­били ка­зати у нас. Жаль, що я їх не об­на­роду­вала ба­гать­ом гра­мотіям сво­го ча­су. Гра­мота — це од­не, а сер­це — це щось інше. У тих лис­тах, окрім на­уки, бу­ло сер­це.

— От­же, я не­дарем­но дбав про те­бе, як садівник про квітку у своєму го­роді. Ти бу­ла дівчин­кою, ко­суль­кою, та я відчув у твоїх пер­ших нев­прав­них тодішніх пи­сан­нях щось жи­ве і ду­же враз­ли­ве. Але я те­бе пізнав ли­ше по смерті. Це, знаєш, як за те­орією ек­зистенціоналізму… Ко­ли ти й­шла містом із чор­ною пов'яз­кою і пла­кала, і на те­бе ззи­рали­ся лю­ди… ти ви­тира­ла сль­ози ру­ками, і я звідси бо­яв­ся, щоб ти не пот­ра­пила під ко­леса ма­шини… як­би я міг, я тоді був би рвав на собі во­лос­ся з жа­лю до те­бе. Але тут не­ма ні го­лосу, ні во­лос­ся… Див­но, що ти ро­зуміла стар­ших, але те­бе чо­мусь не ро­зуміли твої ро­вес­ни­ки.

Ве­селий сміх, що до­линув зблизь­ка, обірвав на­шу роз­мо­ву і не дав мені за­гово­рити до сво­го ко­лишнь­ого дру­га, стар­шо­го від ме­не на п'ять де­сятків літ. Він для ме­не був учи­телем не в школі.

— Ска­жи мені «дя­кую», Марічко, що не бив те­бе по паль­цях, ко­ли ти пи­сала хімічним олівцем по всіх вікон­них ра­мах у нас у хаті.

Ой, Ян­ку-Іван­ку… со­лод­кий мій вуй­ку. Сліди від моїх олівців не за­малю­вала фар­ба на ва­ших вікнах і до­тепер.

— А, Гос­по­ди, як во­ни дві нес­ли ме­не з моєю донь­кою на ру­ках у ту ре­анімацію… — го­ворив не пе­рес­та­ючи. — А це ж во­на ме­не наз­ва­ла Ян­ком, так і вмер Ян­ком, бо Марічка ма­лень­ка бу­ла, го­вори­ти доб­ре не вміла і не мог­ла ска­зати «Й­ван­ко». А як ве­лика ста­ла, то доб­ре ка­зала Іван­ку хлоп­цям чи ні? — пи­тав ме­не вуй­ко. — Пев­но, що доб­ре! А для ме­не дівчин­кою ли­шила­ся і до­тепер… А що там те­пер тітка моя ро­бить?

— Пла­че, вуй­ку Ян­ку.

— До­тепер пла­че? — зас­му­тив­ся він.

— До­тепер.

— А за мною до­тепер хтось пла­че? — до­лучив­ся до нас трь­ох пе­чаль­ний жіно­чий го­лос.

Я і й­ого впізна­ла. Це був го­лос моєї ко­лишньої шкіль­ної вчи­тель­ки.

— Си­ни пла­чуть, — відповіла я і хотіла до­дати ще щось, та інше «щось» зу­пини­ло.

Я не мог­ла при­гада­ти що. Нес­подіва­но мені до­поміг вуй­ко Ян­ко.

— Гос­подь із ва­ми, не ка­зав вам, учи­тель­ко, ніко­ли і не ска­зав би без неї, але ко­ли во­на вже тут, — на­хилив­ся до вчи­тель­ки, — то ска­жу, бо пе­че ме­не… ой, пе­че… Ви на­що їх у школі кла­ли на коліна і бан­де­рами об­зи­вали?

Вуй­ко за­мовк.

Мов­ча­ла і ду­ша моєї вчи­тель­ки.

Ста­ло ти­хо й нез­ручно.

— Тут не пе­реріка­ють­ся, — спро­бував заг­ла­дити за­палу бу­ло нез­ручність го­лос мо­го літнь­ого дру­га.

— А ми й не пе­рерікаємо­ся, — по­яс­нив Ян­ко. — Я ли­ше хо­чу для се­бе де­що уточ­ни­ти. Це вже нічо­го не дасть, але! Але оця ось ди­тина якоїсь то дни­ни прий­шла зі шко­ли і ду­же пла­кала, а во­на бу­ла як­раз після опе­рації, ще руб­чик на жи­воти­кові доб­ре не за­гоївся, а пла­кала страш­но, бо во­ни там у класі не зна­ли, як розв'яза­ти за­дач­ку — і ви всіх пок­ла­ли на коліна. Це був ли­ше п'ятий клас шко­ли, лю­ди добрі! А во­на, ця моя ма­лень­ка ди­тин­ка, не ста­ла на коліна. Всі ста­ли, а во­на з дво­ма хлоп­ця­ми — ні. Але прий­шла до­дому та й пи­тає: а хто то є «бан­де­ри» і хто з вас був у бан­де­рах, що на­ша най­кра­ща вчи­тель­ка так лю­тила­ся на них ду­же і на коліна нас кла­ла за бан­дерів? То вам тре­ба бу­ло це ро­бити? — звер­нувся Ян­ко до моєї вчи­тель­ки. — Тре­ба бу­ло, щоб вам те­пер кістки у гробі пе­ревер­та­лися?

— Лишіть, вуй­ку, — втру­тила­ся я. — Ко­ли б те­пер бу­ли такі вчи­телі, як бу­ли у ме­не, те­пер би та­кож ба­гато чо­го по-іншо­му бу­ло. А тоді час був та­кий, що нас усіх на­зива­ли бан­де­рами, убій­ни­ками, ко­лабо­ран­та­ми, прис­лужни­ками. Гос­по­ди пра­вед­ний, ким лиш нас не на­зива­ли?!

— А ко­ли ти й­шла сю­ди, той час там уже ми­нув чи ще ні?

— Ще ні… — зітхну­ла я.

— А ти ка­жеш. Та за та­ку чор­ну неп­равду я сам би ішов у бан­де­ри! — не на жарт розій­шов­ся Ян­ко.

— Ой, звідси піде­те… — Як­би він мав ву­са, я би по­дума­ла, що мій давній друг усміхаєть­ся в них.

— А ви приїха­ли з Ве­ликої Ук­раїни ме­жи бан­де­ри, — роз­верну­лася вуй­ко­ва ду­ша до вчи­тель­чи­ної, — усе жит­тя про­жили ме­жи бан­де­рами, ха­ту ме­жи бан­де­рами по­буду­вали ру­ками бан­дерів, дітей ме­жи ни­ми ви­году­вали і там ли­шили, і бан­дерівсь­ка зем­ля вас по­хова­ла в собі. Ще й учні ваші бан­дерівські квіти на ва­шу мо­гил­ку но­сять і служ­би у церкві за упокій най­ма­ють. То є у вас людсь­ка совість після та­кого?!

— Ме­не до вас у се­ло прис­ла­ли… — на­решті за­гово­рила зніче­ним го­лосом моя ко­лиш­ня вчи­тель­ка. — Нам так ка­зали…

— Або ви самі не виділи, ме­жи яки­ми людь­ми жи­вете! — на­чеб­то сплес­нув ру­ками вуй­ко. — Але ж вас си­лою ніхто не три­мав ме­жи ти­ми во­рога­ми!

— Мені бу­ло там доб­ре, — приз­нався жалісли­вий го­лос. — А час був та­кий, що тре­ба бу­ло ка­зати так, як тре­ба бу­ло. А я вже вмер­ла, то й не знаю, як во­но бу­ло нас­правді.

— Мож­на бу­ло ка­зати, а мож­на бу­ло й мов­ча­ти… — оз­вався мій літній друг. — Ви ж їх ра­хунків і буквів учи­ли, а не ґве­ри в ру­ках три­мати! Ме­не та­кож до них прис­ла­ли, як на зас­лання… І я за­мовк, але я пи­сав лис­ти цій дівчинці, ко­ли во­на пішла вчи­тися, аби во­на жит­тя ро­зуміла, а ви її на коліна хотіли пос­та­вити… Знаєте, — м'яко закінчив він, — я вам не дорікаю, бо тут не вар­то, але, мо­же, че­рез та­ких, як ви, той час і не ми­нув до­тепер. І скіль­ки лю­дей пов­ми­рало, так і не дізнав­шись прав­ди. А гріх на ду­шу взя­ли, як ви. Оце і все, що я хотів ска­зати…

Я за­маха­ла кри­лами у на­маганні при­пини­ти без­глуз­ду те­пер су­переч­ку, але мені тут не да­ли за­гово­рити.

…Ле­тячи ку­дись далі й далі, я ду­мала: чи не ви­тури­ли ме­не за щось із ць­ого са­ду, де я всіх упізна­вала і з усіма ма­ла про що го­вори­ти? Ні, я зовсім не ма­ла наміру спе­реча­тися. Я втра­тила цікавість до су­переч­ки ще в житті. Але я хотіла роз­мо­ви. Прос­то роз­мо­ви і яко­гось доб­ра чи бо­дай й­ого літеп­ла. А мо­же, тут? У нас­тупно­му са­ду? Як­що ще є та­кий.

Од­нак мій політ за­тягу­вав­ся, і я усміхну­лася: а­ерод­ро­ми, ма­буть, не прий­ма­ють, не­поса­доч­на по­года на не­бесах. Але й землі вже не вид­но.

То звідки во­ни всі — дав­но по­мерлі — зна­ли, що ро­било­ся знач­но пізніше, по їхній смерті на землі? Ви­ходить, їх відпус­ка­ли або да­вали си­лу ба­чити все, що на землі дієть­ся опісля?

Див­но.

Чо­му мені те­пер та­кого не да­но? Чи ще не час? Чи я маю об­летіти спер­шу всю не­бес­ну кан­це­лярію?

Довкіл бу­ла ти­ша, як після ка­нона­ди, і лиш пах­ло яки­мись нез­багнен­но тер­пки­ми аро­мата­ми.

— Сад оди­над­ця­тий, — повідо­мив той са­мий без­бар­вний го­лос і впус­тив ме­не за бра­му.

Відра­зу за бра­мою по­чали роз­горта­тися коль­орові ша­ти. Во­ни спа­дали до­лу, як па­дало ко­лись лис­тя у та­тово­му са­ду — не­чут­но, покірно і при­рече­но-сон­но.

За ша­тами відкрив­ся сам сад. Але який то був ди­вовиж­ний сад! Чу­до підвіше­них садів Се­мираміди не мог­ло би зма­гати­ся з чу­дом квіту­чих де­рев оди­над­ця­того са­ду. Так ме­не ко­лись вра­зила ли­ше розкіш сул­тансь­ких по­коїв стам­буль­ської Су­лей­манії і грандіозність Домсь­ко­го со­бору в Кельні.

Од­нак тут бу­ла своя розкіш. Не­наче в ту­манній імлі, гой­да­лися і пах­ли ек­зо­тичні кущі й де­рева, і жод­но­го не бу­ло неквіту­чого.

До за­памо­роч­ли­вих па­хощів до­луча­лися зву­ки ти­хої му­зики, ніби­то з надр гли­боких і не­види­мих. Му­зика бу­ла нез­вична, хіба що лиш у мо­лодо­го Мо­цар­та мож­на відшу­кати схожі акор­ди. В унісон му­зиці десь плюс­котіли озе­ра, а чи фон­та­ни, хо­ва­ючись у квітучій зе­лені хи­мер­них аль­та­нок, об­ри­си яких ледь-ледь про­зира­ли із сріблис­тої ту­ман­ної дим­ки. Раз по раз цвірінь­ка­ли го­робці чи якісь інші не­бачені птиці, схо­вані у кро­нах кущів і де­рев. Зда­вало­ся, тут усе цвіте, гой­даєть­ся і співає.

Ду­ша моя зітхну­ла, не­мов у напівсні, без­мовни­ми сло­вами: «Усе, як у раю, Гос­по­ди…».