Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 29)

І у відповідь звідкись зда­лека до­нес­ло­ся:

— Чо­му, як у раю? Та­ки у раю, Маріє…

Ляч­на ду­ша моя стре­пену­лася від нес­подіван­ки і по­чала шу­кати влас­ни­ка го­лосу. Од­нак у са­ду бу­ло незмінно аро­мат­но, ве­село і… пус­то.

Тоді зва­жила­ся на го­лос і я:

— Хто ти, що го­ворив до ме­не? Я хо­чу те­бе ба­чити.

— Я так прос­то не смію да­ти тобі ба­чити се­бе, — ска­зав мені го­лос уже звідкись зблизь­ка.

Мною ово­лоділо відчай­душ­шя.

— То вчи­ни мені вип­ро­буван­ня, — сміли­во поп­ро­сила й­ого.

— А ти не боїшся?

— Бо­юся… — приз­на­лася чес­но. — Але я хо­чу те­бе ба­чити. Не ду­маю, щоб ти за­жадав від ме­не чо­гось та­кого, чо­го я не змог­ла б зро­бити.

— Ко­ли ти на­роди­лася? — цілком не­дореч­но, як ви­дало­ся мені на ту мить, за­питав го­лос.

— На зи­мово­го Ми­колая. Свя­тий Ми­колай-Угод­ник є моїм ан­ге­лом-хо­рони­телем.

— А ти щось про нь­ого знаєш?

— Май­же нічо­го, — тро­хи з ос­тра­хом мо­вила я. — Знаю ли­ше, що він ме­не беріг і до­год­жав.

— І мо­лит­ви за нь­ого не знаєш? — ще раз за­питав го­лос.

— Мо­лит­ву знаю.

— І мо­жеш пов­то­рити?

— Мо­жу, — на­чеб­то пе­редих­ну­ла моя ду­ша. — Свя­тий ан­ге­ле-хо­рони­телю, прис­тавле­ний до моєї грішної душі і до прис­трас­но­го мо­го жит­тя, не по­кидай ме­не, грішну, і не відсту­пи від ме­не за нес­три­маність мою. Не по­пус­ти зло­му ду­хові во­лодіти мною че­рез прис­трасті мо­го смер­тно­го тіла. Зміцни мої немічні си­ли в бо­ротьбі з гріха­ми і нас­тав ме­не на путь спасіння. — Я зно­ву пе­редих­ну­ла, ніби хотіла об­ли­зати неісну­ючі сухі гу­би. — О, свя­тий ан­ге­ле Бо­жий, охо­рони­телю і за­хис­ни­ку моєї ока­ян­ної душі і тіла, прос­ти мені все, чим я об­ра­зила Те­бе за всі дні жит­тя мо­го. Охо­рони ме­не від уся­кої спо­куси ди­яволь­ської, щоб я ніяким гріхом не прогніви­ла Бо­га мо­го, і мо­лися за ме­не до Гос­по­да, щоб ут­вердив ме­не у святій пра­вос­лавній вірі і я ста­ла дос­той­ною послідов­ни­цею Царс­тва Не­бес­но­го. Амінь.

Я вже дав­но закінчи­ла мо­лит­ву і че­кала.

Не­види­мий го­лос мов­чав.

Мов­ча­ла і я. Так три­вало дов­го, я вже по­дума­ла, що ме­не ли­шили в са­ду са­мотнь­ою, що я, оче­вид­но, не вит­ри­мала вип­ро­буван­ня.

Од­нак го­лос нев­довзі вер­нувся і зно­ву за­питав:

— А ти дот­ри­мува­лася в житті цієї мо­лит­ви?

Май­же не за­мис­лю­ючись, я відповіла:

— Ні… я на­мага­лася… але прис­трасті моєї душі і тіла по­борю­вали мою во­лю, і я не зав­жди чи­нила так, як ка­зала мо­лит­ва.

— І ти вва­жала, що це гріх?

— Так. Але ду­маю, що це був гріх не зав­жди.

— А ти ка­яла­ся?

— Так, ка­яла­ся, але прис­трасті зно­ву по­борю­вали ме­не.

— А як ти ка­яла­ся?

— Раз на рік сповіда­лася, од­нак сповідь не да­вала мені по­лег­шення, бо це бу­ла сповідь на­тов­пу, ко­ли свя­щеник за­питує од­но­час­но кіль­кох сповідаль­ниць про їхні про­вини і сам собі відповідає. З-поміж усіх гріхів й­ого ціка­вив ли­ше пе­релюб.

— То ти зав­жди сповіда­лася в од­но­го свя­щени­ка?

— Ні, май­же зав­жди в різних, але скрізь бу­ло од­на­ково. Жод­но­му свя­щени­ку з тих, що я зна­ла, ніко­ли бу­ло вис­лу­хову­вати ні ме­не, ні інших. Я інко­ли прос­то хо­дила до хра­му, ко­ли там бу­ло зовсім по­рожньо, ста­вила свічки і прос­то мо­лила­ся пе­ред об­ра­зами Бо­горо­диці і Ми­колая-Угод­ни­ка.

— А в яких ти цер­квах мо­лила­ся?

— Які трап­ля­лися мені в до­розі. І в пра­вос­лавній церкві, і в ка­толиць­ких кость­олах, і в про­тес­тантсь­ких кірхах, і навіть у му­суль­мансь­ких ме­четях.

— То ти без­божни­ця?! — грізно, як мені зда­лося, пе­репи­тав ме­не го­лос.

— Не ду­маю.

— А як ду­маєш?

— Ду­маю, що Бог, ко­ли Він є, то Він один для всіх, лиш для кож­но­го в іншій по­добі, і ко­ли ми Й­ого щи­ро зга­дуємо, не­залеж­но в яко­му храмі, наші сло­ва до­ходять до Нь­ого… Я час­то бу­ла в до­розі і не зав­жди ма­ла змо­гу мо­лити­ся там, де хотіла би і де нав­чи­ла ме­не баб­ця. Тоді я й­шла ту­ди, де мо­лили­ся інші.

— А ко­мусь у житті по­мага­ла?

— Бідним, калікам і прос­то — ко­му хотіла.

— Не ли­ше грішми, і сло­вом по­мага­ла?

— І грішми, і сло­вом, і ділом, як мог­ла.

— А во­рогів ма­ла?

— Ма­ла.

— Ба­гато?

— Ба­гато.

— Чо­му? — усе до­питу­вав­ся го­лос, який до­линав, здаєть­ся, вже з-по­за спи­ни.

— Го­лов­но че­рез заздрість.

— А ти заз­дри­ла? Роз­ка­зуй, усе роз­ка­зуй…

— Ніко­ли. Я все в житті здо­бува­ла са­ма, че­рез те ніко­му бу­ло заз­дри­ти, бо мені ніхто нічо­го не був ви­нен. Ко­ли я ще нічо­го не ма­ла і бу­ла го­ла, як со­коли­ха, не заз­дри­ла, бо не бу­ло де, а ко­ли вже ма­ла все, то заз­дри­ти бу­ло ніко­му.

— То ти в житті ма­ла все? — пе­репи­тував го­лос.

Я за­дума­лася і зго­дом оз­ва­лася знов:

— Так, я ма­ла все.

— І нічо­го тобі не бра­кува­ло?

— …Здо­ров'я. Ли­ше здо­ров'я. Але замість здо­ров'я я ма­ла іншу ви­наго­роду.

— Яку?

Я не відповіда­ла.

— Яку? Чо­му мов­чиш?

— Як­що ти є той, про ко­го я те­пер ду­маю, то ти сам знаєш, бо са­ме ти дав мені ту ви­наго­роду, — ска­зала я після дов­го­го-дов­го­го мов­чання.

Те­пер дов­го мов­чав гос­по­дар не­види­мого го­лосу.

— Я не той, про ко­го ти ду­маєш, Маріє, і не я те­бе ви­наго­родив, але я те­пер по­кажу­ся тобі.

— То стань пе­ред ме­не, — поп­ро­сила й­ого.

— …Хто ти? — за­чудо­вано спи­тала я, ко­ли кра­сивий чо­ловік в об­разі і по­добі зем­но­го з'явив­ся пе­реді мною в розкішно­му зо­лотис­то­му хітоні зі скіпет­ром чи па­лицею у пе­щеній білій руці. Я не ма­ла досвіду з уга­дуван­ня чо­ловічо­го віку, че­рез те не мо­жу ска­зати, скіль­ки й­ому бу­ло років, але знаю од­не: такі чо­ловіки в зем­но­му житті на­лежа­ли до вічно мо­лодих, знад­ли­вих і май­же без­смертних.

— Хто ти? — зно­ву пе­репи­тала я.

— Я твій ан­гел-хо­рони­тель.

— Ти?! — моє зди­вуван­ня бу­ло та­ке щи­ре і нев­да­ване, що кра­сивий чо­ловік засміяв­ся і відра­зу спох­мурнів.

— Я. А чим я те­бе не влаш­то­вую та­кий, як є? Хіба ти знаєш, яким я маю бу­ти?

— Ти — Ми­колай-Угод­ник?!! — не вга­вала я, ук­рай по­диво­вана. — Ти мені ка­жеш прав­ду?!

— Тут не ка­жуть неп­равди… Але чо­му ти ди­вуєшся?

— Бо я те­бе знаю іншим.

— Звідки ти мо­жеш зна­ти?

— З цер­ковних об­разів.

— О, так, я ста­рий-ста­рий, з бо­родою, із скіпет­ром у руці, з німбом, — тро­хи іронічно роз­ка­зав сам про се­бе. — Ну, ось, маєш скіпетр. А біль­ше нічо­го. Усе інше, аніж те, що ти зна­ла. Але я Ми­колай-Угод­ник, твій ан­гел-хо­рони­тель, ка­жу тобі отут, сто­ячи пе­ред то­бою.

— Це справді ти, що зав­жди беріг ме­не і до­пома­гав? — до­питу­вала­ся я.

— О, у те­бе за­лиши­лася зем­на звич­ка пе­репи­тува­ти по кіль­ка разів зро­зумілі речі!

— З чо­го ти знаєш, що це мені зро­зумілі речі? Ось ти стоїш пе­реді мною в по­добі май­же зем­но­го чо­ловіка, і я те­бе ба­чу, не знаю чим, але ба­чу. Але ж ме­не не­ма. То як ти роз­мовляєш із тою, якої не­ма?

— Як не­ма? — те­пер за­питу­вав він. — Ти є. Ти прос­то до ць­ого ще не звик­ла і не знаєш, але ти є.

— Де я є?

— Скрізь тут, усю­ди.

— А там ме­не зовсім не зос­та­лося?

— І там те­бе тро­хи зос­та­лося. У пам'яті інших. Од­нак пам'ять людсь­ка ко­рот­ка і нев­дячна. От­же, ти вся тут. Уся ду­ша твоя ко­ло ме­не.

— А яка во­на — ду­ша? Ти знаєш?

— О, Маріє… — зітхнув Ми­колай-Угод­ник. — Я знаю ли­ше те, що знаю…

— Як? І ти не знаєш?! Ми­колай на­чеб­то не­дочув ме­не.

— Хо­чеш, я наб­ли­жу ду­шу до тієї, що ти ма­ла в житті, і ми піде­мо з то­бою са­дом?

— Твоя на те во­ля, — по­ник­ла я зовсім, вра­жена і роз­ча­рова­на вод­но­час. Бо і тут, як на землі, існу­вав який­сь свій роз­ра­хунок: хо­чеш — зроб­лю те­бе щас­ли­вою, не хо­чеш — і не тре­ба.

— Ти не­доб­ре ду­маєш… — ска­зав Ми­колай, якось див­но об­хо­дячи круг ме­не. — Тобі кра­ще го­вори­ти вго­лос.

— Але ж я не маю го­лосу, — за­пере­чила. — Ти що, чи­таєш мої дум­ки?