Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 30)

— Я їх не чи­таю, я чую: тобі здаєть­ся, що ти ду­маєш, а нас­правді ти го­вориш. У те­бе є го­лос. Ти й­ого не чуєш, а я чую і ба­чу те­бе жи­вою, — по­яс­ню­вав ан­гел з ве­ликою тер­плячістю. — Та ти й са­ма за­раз се­бе по­бачиш, — він на­че тор­кався не­види­мої дим­ки, що бу­ла моєю ду­шею.

І по­волі я по­чала відчу­вати, що стаю жінкою. У ме­не на­чеб­то з'яви­лися очі, що ди­вили­ся на ме­не збо­ку. От­же, очи­ма збо­ку я мог­ла ба­чити ду­же тендітні кон­ту­ри жіно­чої фігу­ри, що ледь-ледь про­зира­ли з-під білої дим­частої то­ги. Я бу­ла у дов­гих білих оде­жах із го­лови до ніг: навіть ко­лись моє розкішне чор­не во­лос­ся те­пер ста­ло білим. Не­видимі і не­чутні стру­мені вітру ко­лиха­ли ме­режані сріблом строї ма­лень­кої жінки, — а це справді бу­ла я, — і розвіва­ли їх за спи­ною, не­мов весіль­ну фа­ту. Збо­ку я са­ма собі ви­дава­лася та­кою мініатюр­ною, що, ма­буть, мав рацію один із моїх при­ятелів, ко­ли ска­зав: «Ти та­ка ма­лень­ка, та­ка ма­лень­ка, що мог­ла би помісти­тися на моїх гру­дях».

Ма­ленькі жінки ство­рені для лю­бові, лю­били пов­то­рюва­ти мені услід чо­ловіки, від яких я ць­ого че­кала що­най­мен­ше. «Але, мо­же, варт бу­ло їх тоді слу­хати?» — ду­мала я, май­же ми­лу­ючись со­бою збо­ку.

— Не варт, — відповів мені Ми­колай, що мов­чки сто­яв до­тепер пе­реді мною.

— О, ти справді ан­гел і справжній ан­гел-хо­рони­тель… — вдяч­но про­шепотіла я, про­пус­тивши сло­ва, і по­дала­ся до нь­ого, на­че хотіла при­тули­тися чи знай­ти за­хист.

— Ти роз­чу­лила­ся, — він провів над го­ловою обо­ма ру­ками. — Ти в житті бу­ла чу­лою. І це тобі за­важа­ло. За­важа­ло? — пе­репи­тав.

— Ба­гато разів. Бо дех­то ко­рис­тався нею. До то­го ж я бу­ла тон­ка на сль­ози, замість ма­ти ку­лаки.

— Доб­ро по­вин­но бу­ти з ку­лака­ми? Так вас там учи­ли? А тобі не здаєть­ся, що іноді сль­ози до­пома­гали тобі біль­ше, аніж ку­лаки?

Я тро­хи пе­ремов­ча­ла. Зга­дува­ла.

— Ма­буть, ти маєш рацію. Од­нак частіше я пла­кала так, щоб ніхто не ба­чив. Сль­ози не асоціюва­лися зі мною. І я пла­кала не пе­ред усіма.

— Ба­чиш, за­те во­ни бу­ли дос­тойні сліз, ті, пе­ред ким ти пла­кала. То бу­ли твої віддані друзі. Ти їх ма­ла ба­гато.

— Це ти мені їх по­силав? — за­пита­ла я зди­вова­но.

— Ні. Ви самі зна­ходи­ли шлях од­не до од­но­го. Я ли­ше ство­рював си­ту­ації, ко­ли ба­чив, що між то­бою і кимсь пробіга­ла іскра сим­патії чи довіри. І я вам да­вав вип­ро­буван­ня. Най­важчі вип­ро­буван­ня ви­пада­ли тобі з людь­ми, які зго­дом ста­вали твоїми дру­зями. Чи не так?

Над цим мож­на бу­ло не за­думу­вати­ся. Ця аксіома ви­веде­на мною ще за жит­тя.

— Так. Навіть по­тенційні во­роги, прой­шов­ши вип­ро­буван­ня зі мною, ста­вали моїми дру­зями чи прос­то при­яте­лями, але не во­рога­ми.

— Але я обіцяв по­каза­ти сад. Ходімо? — якось ду­же га­лан­тно вкло­нив­ся мені мій ан­гел і пішов тро­хи по­пере­ду, засліплю­ючи блис­ком своєї ри­зи і тон­ким — як обідок — німбом, що враз за­ся­яв над й­ого хви­ляс­тим дов­гим во­лос­сям.

— Ти ме­не спо­кушаєш… — про­мур­мотіла я ледь чут­но.

Ан­гел відповів мені не обер­та­ючись:

— Тут не існує жод­ної спо­куси, про яку чи якої ти не зна­ла би в житті. Кожній лю­дині на­перед відо­мий май­же весь набір спо­кус, що мо­жуть зустріти­ся їй на шля­ху. І лю­ди доб­ровіль­но ви­бира­ють із них ті, що найбільш пов­но відповіда­ють нас­трою, об­ста­винам, місцю, а вже потім при­пису­ють свою слабкість не­чистій силі, як­що вва­жа­ють ті спо­куси не­дос­той­ни­ми чи грішни­ми. Біда в то­му, що ко­жен сприй­має спо­кусу як ви­наго­роду за щось і не знає, якою нас­правді ви­тон­че­ною, філігран­ною май­же до єзуїтства во­на мо­же бу­ти. Спо­куса — не ви­наго­рода.

— То ти хо­чеш ска­зати, що не­чис­тої си­ли не існує і це ви, ан­ге­ли, тут пла­нуєте спо­куси і роз­си­лаєте їх по лю­дях? А по тім при­думуєте ка­ру за них? — Я май­же ха­пала Ми­колая за поділ ри­зи, од­нак він був нев­ло­вимий.

І я зро­зуміла, що ми обоє безтілесні, ми прос­то при­мари, кра­сиві при­мари, що в ілюзій­но­му сяйві одеж пли­вемо квіту­чою ілюзією оди­над­ця­того са­ду.

— Чо­му пла­нуємо? — обер­нувся до ме­не білим об­личчям ан­гел. — Тут, у ан­гель­сько­му са­ду, де меш­ка­ють ан­ге­ли жи­вого, ми маємо все точ­но так, як ви ма­ли в житті: ба­гатс­тво, бідність, хво­роби, ве­селощі, спо­куси, нев­дачі, — тоб­то всі різно­види доб­ра і зла. Ми нічо­го не при­ховуємо, ми всім діли­мося з людь­ми. А лю­ди самі роб­лять вибір. Ось і все.

— То як же ж ви охо­роняєте лю­дей, ко­ли ви все відда­ли у їхню во­лю?! — скрик­ну­ла я, вра­жена. — Хіба є такі, що доб­ровіль­но ви­бира­ють для се­бе не­щас­тя, хво­робу?! Тоді ви­ходить, як ка­зали атеїсти, світ ніким не ке­рова­ний, ха­отич­ний. А хто ж над­си­лає лю­дям ка­ру за прокль­они і сль­ози?

— А хіба я ска­зав, що ми охо­роняємо всіх? — ішов Ми­колай у глиб са­ду, ве­дучи ме­не за со­бою. — Ми охо­роняємо ли­ше виб­ра­них, міче­них.

— Хто ж у вас тоді виб­ра­ний і за яким прин­ци­пом?! На цей раз він мені не відповів. А я й не пе­репи­тува­ла.

Ми й­шли, ми­на­ючи за­пашні алеї розкішних де­рев, на яких гой­да­лися пло­ди, схожі на по­маранчі. Я засміяла­ся: зга­дала, як ко­лись на ву­лицях зи­мових Афін Слав­ко Медвідь рвав мені терпкі дикі по­маранчі і ду­же серй­оз­но бур­мотів:

— Це на­хабс­тво — отак рос­ти й ва­ляти­ся під но­гами…

А Юр­ко По­каль­чук шкірив­ся ку­тика­ми губ, приц­мо­ку­ючи при ць­ому:

— О, yes, на­хабс­тво.

Ох, Юр­ку-Юр­ку, десь, мо­же, і ти тут за­раз пра­цюєш для ко­гось гідом, бо ти зав­жди був праць­ови­тий…

А в ць­ому, оди­над­ця­тому са­ду, все бу­ло на­хаб­ним. Обіруч плюс­котіли коль­орові озе­ра й фон­та­ни, пла­вали якісь го­норові па­вичі чи інди­ки, а з аль­та­нок, роз­си­паних у зе­лені ку­черя­вих плющів і ви­ног­радників, до­лина­ли тонкі го­лоси.

Од­нак за весь час пе­ребу­ван­ня тут я не зустріла жод­ної душі. То хто ж тоді там го­ворить і лу­каво смієть­ся? Ан­ге­ли самі з со­бою?! Чи ті аль­тан­ки — по­меш­кання для виб­ра­них і міче­них?

Ми­колай ви­пере­див мій го­лос:

— Так, там ан­ге­ли роз­мовля­ють з людь­ми, як ми з то­бою.

— Про що во­ни го­ворять, ко­ли во­ни все про нас зна­ють? — зди­вува­лася я.

— Хто про що… Од­нак ми теж не все знаємо. Бо ми ко­лись бу­ли людь­ми, — май­же напівше­потом про­казав мені він, за­водя­чи в ма­лень­ку сутінко­ву аль­тан­ку між гус­тих ви­ног­радників і квітів.

— То ти лю­дина?! Та­кий, як я? — моєму зди­вуван­ню не бу­ло меж.

— Ні, я ан­гел, — ко­рот­ко відповів на це Ми­колай-Угод­ник і по­казав сіда­ти на підло­гу, вис­те­лену ки­лима­ми із квітів.

Тим ча­сом мій ан­гел пос­та­вив пе­реді мною ам­фо­ру з ам­брозією, що роз­ли­вала па­хощі на всю аль­тан­ку, і сів нав­про­ти, ски­нув­ши ри­зу. Він справді був мо­лодий, здо­ровий і кра­сивий, як зви­чай­ний чо­ловік, у шта­нях, схо­жих на джин­сові, у білій без­ру­кавці, з глад­ко за­чеса­ним во­лос­сям. Той чо­ловік ду­же по-зем­но­му ди­вив­ся на ме­не своїми ан­гель­ськи­ми очи­ма, і я го­това бу­ла зап­ри­сяг­ти­ся, що во­ни чорні, як те­рен чи пасль­он.

— Ні, ти мені ска­жи, ти лю­дина чи ан­гел у людській по­добі?! Чи ти змій-спо­кус­ник, ко­ли ка­жеш, що в оди­над­ця­тому са­ду є все? — не вга­вала я.

— Я вже тобі ска­зав. У на­шому са­ду не­ма неп­равди. Пий цю ам­брозію, Маріє, во­на до­дає си­ли. Тут та­кож тре­ба ма­ти си­лу.

— Навіщо?

Мій ан­гел мов­чав.

— Навіщо? Ад­же тут усе дієть­ся по­за моєю во­лею. Я тут без­воль­на. Я — на­че зак­ла­дена в не­бес­ний комп'ютер, який послідов­но і точ­но ви­конує свою грандіоз­ну прог­ра­му. Ось те­пер ця прог­ра­ма висвіти­ла те­бе. А потім… я не знаю, що бу­де потім. Цей комп'ютер звів ме­не ще не з усіма, з ким я хотіла по­бачи­тися тут, але…

— Але що? — пе­ребив ан­гел.

— Але мені до­сить то­го, що я по­чула від виб­ра­них тим комп'юте­ром.

— Хіба до­сить?

— Зви­чай­но, в житті я так бу­ла об­кла­дена ви­пад­ко­вими, не­потрібни­ми та об­тяжли­вими зустріча­ми і з'ясу­ван­ням сто­сунків, що мені цілком дос­татньо тут то­го, що я маю з чиєїсь ви­щої волі. Я вже все з'ясу­вала для се­бе за до­помо­гою тої си­ли, що во­дила ме­не своїми са­дами. Мені навіть див­но, що ми­нуло так ма­ло ча­су тут, а я відкри­ла такі прості і зро­зумілі істи­ни, на які не вис­та­чило мо­го жит­тя там. За­ради них ба­гато хто доб­ровіль­но відхо­див сю­ди. Мені ли­ше жаль, що ця си­ла чи во­ля при­ходи­ла так рідко в житті. Але те­пер я цілком у тій волі. І си­ла мені, оче­вид­но, вже не зна­добить­ся.

— Все ж пий цю ам­брозію, — якось лу­каво усміхнув­ся Ми­колай-Угод­ник. — Хтоз­на, чи твоя прог­ра­ма вже ви­чер­па­лася, чи ще ні…

— О, пев­но, що ви­чер­па­лася. Ад­же я в ан­гель­сько­му са­ду. Хіба тут є вищі са­ди?

— Є, — відповів мені прос­то ан­гел. — Але ніхто з нас там не був.

— Але ж ти ан­гел! Хіба ан­ге­лам не є дос­тупне те, що не­дос­тупне нам, смер­тним?

— Яка ти не­тер­пля­ча… — зітхнув він. — Я ж ка­зав тобі, що був та­ким, як усі. Я був лю­диною. А по смерті я став ан­ге­лом.

— А ко­ли ста­лася твоя смерть?! І хто те­бе приз­на­чив ан­ге­лом? Ти що, був геть зовсім безгрішний? То ти лиш мій ан­гел чи ти маєш ще підопічних? — за­сипа­ла й­ого за­питан­ня­ми.

— Я не приз­на­чений. Я виб­ра­ний. Ме­не виб­ра­но в хви­лину тво­го на­род­ження, і я мав тіль­ки те­бе.

— А ко­ли я тут, то ти тут та­кож мій ан­гел?

— Ні. Вже ні. Ми з то­бою тут рівні.