Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 4)

— Бо­же! Не го­вори так страш­но… — вип­лу­ту­юся з ліжни­ка, без­со­ром­но-біла, спов­заю на ки­лим і об­ви­ва­юся, як ліана, як плющ, круг без­со­ром­но-біло­го чо­ловіка, що ди­вить­ся поб­лажли­во, мов знає щось не дос­тупне в цю мить мені. — Хай бу­де, як бу­де. Це не має зна­чен­ня. Мо­же, так навіть кра­ще. Я люб­лю те­бе. І ми вбо­рони­мося. Я та­кож доб­ре знаю по­дих цих вог­не­диш­них кіл, що схожі на ко­ла во­дяні. На­чеб­то ще ти­ша — та вже нес­покій. Ледь ско­лих­неть­ся од­не — і Бо­же! — ду­маєш: чи це вже нас­та­ла моя чер­га? Чи вже за мною? Чи ще ні? Знаєш, мені іноді здаєть­ся, що всі в об­лозі. І ніхто ні в чо­му не є впев­не­ний. Бо ко­ла дов­круг кож­но­го що­разу зву­жу­ють­ся, стис­ка­ють­ся, і ко­жен на­магаєть­ся пе­реки­нути час­ти­ну ко­ливан­ня на іншо­го. Ко­жен дри­жить, що зав­тра зме­туть са­ме й­ого. Че­рез те ма­са лю­дей жи­ве, ско­вана стра­хом бу­ти зме­тени­ми. Хіба ці знан­ня мо­жуть ста­ти при­чиною тво­го стра­ху?

— Ні, ко­мари­ку. Істот­на різни­ця в то­му, що я уже зме­тений. Ро­зумієш? Уже… чи зав­тра, ко­ли мені бу­де підпи­сано ви­рок.

— Але ж й­ого підпи­сува­тиме зграя!

— Ну то й що? Хіба від ць­ого лег­ше? Мені зда­вало­ся, що я був пер­шим, а те­пер я стаю нічим. Тре­ба бу­ло цілком прий­ня­ти пра­вила їхньої гри, схи­лити го­лову і об­хо­пити ру­ками коліна. Але той, хто че­кав ць­ого, не був жінкою… лиш ти ме­не мо­жеш ба­чити прик­ляклим. Спо­кушай ме­не… я вже ви­летів з обой­ми. Зна­чить, я ба­гато від чо­го дур­но­го віль­ний. Я те­пер при­род­ний. І мені доб­ре, що я це маю.

— Я не спо­кушаю… я хо­чу…

— Мов­чи… я бо­юся слів. Я слу­хаю твоє тіло — і знаю, що це прав­да. Я знав, що в житті му­сить бу­ти щось феєрич­не, ди­ке, нез­багнен­не. І во­но ста­лося… А я пус­ти­ня. В мені все ви­пале­но до­щен­ту, як на­пал­мом чи «Гра­дом». Знаєш, най­тяж­че бу­ло вночі. Са­мотні ночі — теж пус­телі. Пус­те­ля в пус­телі.

Я міг би шу­кати ря­тунок. Але в чо­му? В ко­му, ко­ли за ос­танні два ро­ки пе­ребу­ван­ня на верхівці в моїй плоті осіла та­ка про­фесій­на не­довіра до всь­ого, що во­на мог­ла би зма­гати­ся хіба що з есбістсь­кою. Хо­ча я про­бував ря­тува­тися ко­рот­ко­часо­во горілкою, жінка­ми, та не відчу­вав сма­ку. Ро­зумієш, опісля бу­ло брид­ко, як від дис­тиль­ова­ної во­ди…

— Ти го­вориш страш­но. Я не хо­чу бо­яти­ся, ко­ли з то­бою… я своє відбо­яла­ся.

— О, ні, ко­мари­ку. Ніхто не вип'є спов­на сю ча­шу. Во­на без­донна, але не Ґра­аль­ська. Во­на не дає без­смер­тя.

Усе за­лежить від про­жек­то­ра, який ви­хоп­лює наші пос­таті із тем­ря­ви, але ніхто не знає вказівно­го паль­ця, що спря­мовує світло на нас. Або спря­мовує тем­ря­ву. Це все так склад­но, пташ­ко.

— Але во­ни не­чисті, ті, що взя­ли те­бе в об­ло­гу!

— Яка ти здо­гад­ли­ва… Во­ни жа­да­ють криш­та­левості від іншо­го, ко­ли самі не мо­жуть пре­тен­ду­вати на неї. Чо­му во­ни кри­чать «розіпни розіп'ято­го» і «по­бори мудрішо­го»? Ба­чиш, вже си­вий — а не знаю…

— Хіба те­бе роз­пи­нали до ць­ого?

— Нев­же ти ду­маєш, що мож­на бу­ло зій­ти на цей п'єдес­тал чис­тим і не­розіпну­тим?

— Ва­диме, то еша­фот, а не п'єдес­тал.

— Усі наші еша­фоти — це ка­ра за віру в ілюзії і за рев­не служіння їм. Я дов­го слу­жив ілюзіям, і над­ри­вав­ся, ма­ючи за фе­тиш якусь ви­шу, ви­нят­ко­ву і обов'яз­ко­ву для всіх спра­вед­ливість. Од­нак у при­роді не­ма ні спра­вед­ли­вості, ані до­роги до неї. Як­що навіть і є до­роги — во­ни ве­дуть у глу­хий кут. Є ли­ше по­нят­тя «спра­вед­ливість» і є ба­жан­ня та­ких, як ми, до­сяг­ти її в усь­ому. Утопії… ілюзіони. А спра­вед­ливість — ко­ли не ду­маєш про неї. Спра­вед­ливість — це ти ко­ло ме­не, твоє світло, яке світліше за всіх пре­зидентів і за всі роз­пусні при­нади мо­го рег­ла­мен­то­вано­го бут­тя. Я те­пер знаю, що віри­ти мож­на ли­ше своїм відчут­тям.

Він за­мов­кає. Лиш гла­дить, не пе­рес­та­ючи, усю — з го­лови до ніг.

— …Не бе­ри до сер­ця цю роз­мо­ву. Во­на тобі ні до чо­го. Це нер­ви. Всь­ого ли­ше нер­ви. А я пес­ти­тиму твої па­хучі коліна… цих двоє ро­жевих яб­лук… і во­ни гой­да­тимуть­ся під моїми до­лоня­ми, як під вітром. Це теж ко­ливан­ня, моя пташ­ко… і тут я бу­вав у об­лозі, але цей бран мені лю­бий, бо він — моя во­ля.

— Ва­диме, ска­жи… усе це між на­ми так доб­ре не че­рез твій відчай? Ні? Ти не ста­неш чу­жим, ко­ли ми­не ніч?

Він бе­ре ме­не в обій­ми, як обе­ремок ско­шеної тра­ви, і круж­ляє по кімнаті, нас­висту­ючи якусь чу­дову ме­лодію, і цілує, цілує.

— Чу­жий? Чу­жим? З чу­жими? — пи­тає без­тямний чо­ловік, нак­ри­ва­ючи со­бою, як хви­лею цу­намі.

— Не чу­жий, не чу­жий.

Не бо­роню­ся, лиш лов­лю гу­бами гу­би і прий­маю й­ого в се­бе, як хліб чи ви­но…

— Я про те­бе нічо­го не знаю, — ше­почу в пле­че.

— Ні, ти знаєш усе… і я знаю. А на те, що ли­шило­ся в ми­нуло­му, не маємо пра­ва ні ти, ні я. Ми нічо­го не відре­тушуємо, не пе­репи­шемо. Це без­глуз­до — на­мага­тися про­зир­ну­ти на се­бе сь­огоднішніх з учо­рашнь­ого.

— Але ж ми не вільні від учо­рашнь­ого. І ти ка­жеш ду­же жор­стокі сло­ва.

— Так, не вільні. Та мені до­сить, що ти зі мною, і навіщо маю мор­ду­вати се­бе ду­ман­ням, що ти мог­ла бу­ти з інши­ми? Во­ни мені не су­пер­ни­ки.

— То ти та­кий бай­ду­жий?

— Я?! Бай­ду­жий?! Ні, я чую рев­нощі ко­ли ду­маю, що про те­бе хтось ду­має так, як я, і жа­дає те­бе, як я. Але це швид­ше інстинкт рев­нощів, аніж самі рев­нощі.

— …У ме­не є чо­ловік. Він дов­го мов­чить.

— Він по­вер­нувся.

— По­вер­ну­тися — ще нічо­го не оз­на­чає.

— Ви­бач… не тре­ба про це.

— Я не на­лежу до тих, хто за­пере­чує ми­нуле. Але, знаєш, не маю до­корів сумління че­рез те, що у нас так. Я ніко­ли не був обож­ню­ваний. Оче­вид­но, це егоїзм, але лю­дина не мо­же без теп­ла. Я мав доб­ро­сер­дечну дру­жину. А те­пер я ду­маю про неї, як про лікар­ку із «швид­кої до­помо­ги», у якої чо­ловік по­мер від то­го, що «швид­ка» приїха­ла запізно. Зреш­тою, спра­ва не ли­ше в ць­ому. Але справді, про це не тре­ба. Мені важ­ко за­раз ду­мати, як бу­де далі.

— Ць­ого ніхто не знає. Бо й ти для ме­не — шок. Я про­бува­ла вий­ти з ць­ого ста­ну. Я кар­та­ла се­бе, пе­реко­нува­ла, ви­добу­вала з пам'яті зас­то­роги, мо­раль. Те­пер не хо­чу ду­мати, але я по­чува­юся злодій­кою.

— Кра­ще б ти бу­ла прос­то ба­наль­ною жінкою. А ти ро­зум­ни­ця. Не кар­тай се­бе. Ми не злодії. Ми маємо те, що зас­лу­жили. Ми бе­ремо своє, а злодії бе­руть чу­же.

— Лю­биш ме­не? Він смієть­ся.

— Люб­лю твої ри­торичні за­питан­ня, пта­шеня. Люб­лю — і не хо­чу не лю­бити… — Обнімає ніжно і нас­тирли­во. — І лю­бити­му до­ти, до­ки лю­бить­ся.

Тіло піддат­ли­ве і чут­ли­ве, як скрип­ка. Я те­пер знаю, що кож­на скрип­ка має сво­го — єди­ного — скри­паля.

1995-1996,

Чернівці

День жит­тя. Смак прис­трасті 

ВО­НА НІКО­ЛИ не здо­гаду­вала­ся, що чо­ловіків мож­на міня­ти, як ру­кавич­ки. Ба, ні. Швид­ше, як пан­чо­хи, ніж ру­кавич­ки. Ру­кави­чок у неї бу­ло ли­ше дві па­ри: ко­рич­неві теплі — зи­мові і тілесні ажурні — вес­няні. А панчіх ма­ла вдос­таль. Са­ме панчіх, а не отих вуль­гар­них без­розмірних кол­го­ток, що від швид­кої хо­ди зби­рали­ся на колінах гар­мошкою, зму­шу­ючи що­раз чер­воніти у найбільш не­дореч­ну мить.

Во­на обож­ню­вала пан­чо­хи. Тонкі, елас­тичні, блис­кучі і ви­нят­ко­во чорні, що ту­го об­ви­вали лит­ки… і при­хову­вали дрібну сітку трісну­тих кров'яних капілярів, які що­далі до­куча­ли біль­ше й біль­ше.

Як і кож­на жінка, во­на не ма­ла наміру старіти за жод­них умов і об­ста­вин, та, зреш­тою, в чиї пер­спек­тивні пла­ни вхо­дить до­час­не старіння? Хотіло­ся сма­кува­ти жит­тя, як до­роге вис­то­яне ви­но, бо­дай зрідка, і, ба­жано, не на­одинці, дос­лу­ха­ючись дзво­ну у жи­лах, як да­лекої ка­нона­ди.

Та жит­тя ми­нало: ко­ли га­лопом, ко­ли алю­ром.

Вит­ри­мані ви­на на смак про­бува­ли інші.

Тріснуті капіля­ри роз­ли­вали­ся по но­гах густіше.

Нічний нес­покій пік оц­том шкіру, і під очи­ма сіяла­ся мжич­ка пер­ших змор­щок.

Ко­лись да­лекі ка­нона­ди гриміли те­пер май­же по сусідству, не зачіпа­ючи навіть ос­колком її пот­ро­ху в'янучі са­ди.

Неп­рогляд­на пе­ред­ба­чуваність то­го, що має бу­ти зав­тра і після­зав­тра, че­рез рік і зав­жди да­вала відчут­тя зат­хлості і все­од­на­ковості. Од­но­тонність що­ден­но­го три­ван­ня зму­шува­ла пра­цюва­ти у­яву, од­нак її немічні по­туги ви­дава­лися за­над­то жа­люгідни­ми, як­що ко­лесо фор­ту­ни і далі про­дов­жу­вало кру­тити­ся без­надій­но да­леко і не­щад­но ску­по. Ніщо не віщу­вало навіть нез­начно­го ко­ливан­ня довкіл неї, ура­женої сум­ним, запізнілим відкрит­тям: жит­тя на­було ста­лих, уз­ви­чаєних форм і прісно­го сма­ку і ніхто не спро­мож­ний по­руши­ти й­ого зви­чай­ності.

Зда­вало­ся, що во­на, чи те, що на­зиваєть­ся ду­шею, по­волі вкри­ваєть­ся су­хим, мер­твим мо­хом, не на­поєним ані зли­вою, ні сон­цем, і він по­волі лу­щить­ся з відми­ра­ючим епітелієм.

У цій те­мені ста­вало душ­но — май­же нес­тер­пно. Так, не­мов­би пе­ред смер­тю.

І їй за­баг­ло­ся ур­ва­ти темінь, вхо­пити бо­дай кра­пели­ну, як­що не ков­ток, то­го дар­мо­вого ви­на, що діста­вало­ся іншим за безцінь, а чи навіть як ви­наго­рода за легкість сприй­нят­тя що­далі дичіючих лю­дей і роз­гнуз­да­них днів.