Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 31)

— Як це? Ти ж ан­гел, а я хто?

— Ми рівні з то­бою, Маріє. Ми те­пер душі. Без­смертні… А мож­ли­во, і ти ста­неш у якімсь часі чиєюсь охо­рон­ни­цею. Як зна­ти?

— Ан­ге­лицею? Я?

— Ні, я не ствер­джую, я тіль­ки при­пус­каю. Те­бе ж впу­щено до оди­над­ця­того са­ду. Тобі доз­во­лено, ро­зумієш? А сю­ди впус­ка­ють не всіх.

— А хіба це не ти впус­тив ме­не до сво­го са­ду? — зди­вува­лася я не­аби­як.

— Ні. Я ли­ше ви­конав во­лю ви­щого са­ду.

— Яко­го?

— Бо­жес­твен­но­го… Але я не маю пра­ва про це го­вори­ти. Го­ворімо про щось інше.

— Я не ду­мала, що в небі, чи у без­смерті, чи у смерті, чи як це на­зиваєть­ся, теж є за­боро­ни… Те­пер я ро­зумію, що тут на не­бесах чи в яких інших сфе­рах, за­кони сво­го бут­тя ви — творці і ут­ри­мувачі цих садів — пе­ренес­ли на зем­не жит­тя. І ми, наївні, там утіша­лися, що са­ме тут, на небі, — вічний рай порівня­но з на­шим три­ван­ням там.

— Ти по­миляєшся. Тут та­ки вічний рай. Для всіх.

— А де ж тоді пек­ло?

— Ти вже бу­ла у пеклі.

— Ко­ли?!

— У житті. Пек­ло — це наші що­денні дум­ки і вчин­ки. Ти ж чуєш, як зву­чить це сло­во «пЕк-ло»? А зміни в нь­ому на­голос? Хіба те­бе не пек­лО жит­тя?

— О-о-о… — зас­тогна­ла я, не в змозі збаг­ну­ти над­то хи­мер­ну струк­ту­ру не­бес­но­го жит­ла душі. — Че­кай, але як ме­не, та­ку без­ко­неч­но грішну, впус­ти­ли до най­ви­щого са­ду?!

— Я ж тобі ка­зав, що це ще не най­ви­щий сад. Але для виб­ра­них, та­ких, як я, са­ме цей сад стає най­ви­щим на усе їхнє без­смер­тя… А ти не грішни­ця, ти теж свя­та, бо свя­тий твій кра­сивий живіт, що на­родив ди­тину… Свя­те твоє ло­но, що ви­носи­ло її.

— Хіба це спи­сує всі інші гріхи? А те, на яко­му дні бу­вали мої дум­ки і я са­ма? Хто це мо­же ска­сува­ти? А мої за­чаті, але не­народ­жені діти? Хіба во­ни вбиті не в то­му ж лоні, що на­род­жу­вало? Ні, ти ка­жеш щось не так. Так не мо­же бу­ти, — га­ряче про­тес­ту­вала я, відклав­ши ам­фо­ру з ам­брозією на ки­лим із квітів, що дуж­че пах­нув і ме­рехтів нес­ка­зан­ни­ми коль­ора­ми.

— О, навіть у ць­ому не­упо­коренні я впізнаю те­бе. Ти і в житті на­мага­лася бу­ти спра­вед­ли­вою. Але ти бу­вала та­кою ж і не­щад­ною у своєму на­маганні бу­ти спра­вед­ли­вою.

— Моя не­щадність сто­сува­лася тіль­ки крив­дників.

Пе­ремов­чавши, мій ан­гел зітхнув:

— Мені бу­де жаль роз­лу­чати­ся з то­бою.

— А навіщо нам роз­лу­чати­ся?

— А ти не хотіла б вер­ну­тися у жо­ден із садів, де ти бу­вала? — якось на­чеб­то і не­дореч­но за­питав він.

Я ду­мала. Ду­мала дов­го-дов­го, бо після відвідин кож­но­го із садів у мені ли­шав­ся лег­кий сму­ток. Я в жод­но­му із них не до­гово­рила, що хотіла. І я воліла би літа­ти в усіх са­дах вод­но­час, але, оче­вид­но, ць­ого не мог­ло ста­тися вже ніко­ли. Навіть пов­торних відвідин тих чор­них і білих садів вже не мог­ло бу­ти та­кож. Я з усіма поп­ро­щала­ся навіки. І те­пер я чо­мусь це зна­ла на­пев­не. Там, на землі, я не встиг­ла поп­ро­щати­ся ні з ким, хіба що ли­ше з тим, ко­го лю­била своєю кров'ю і з ким що­разу роз­лу­чала­ся навіки; від ко­го відхо­дила після про­щан­ня, як після нар­ко­зу, оче­вид­но, втом­лю­ючи сво­го об­ранця, че­рез що він мав сміливість іноді бу­ти мені невірним; але тут, у не­бес­них са­дах і кру­гах, я ска­зала «адью» та­ки всім, і да­рем­но бу­ло втіша­ти се­бе дум­кою, що ду­ша моя знов зак­ружляє нав­ко­ло чиєїсь рідної душі в радісно­му тан­ку зустрічі. Щось мені ка­зало, що те­пер у ме­не лиш дві до­роги: до­рога ми­тарств, неп­ри­ка­яної грішниці і блуд­ниці або до­рога об­ра­ниці ан­гель­сько­го са­ду. Ми­колай-Угод­ник зно­ву зітхнув: — І я так ду­маю… О, я не­дарем­но ліпив те­бе.

— Але ж ти ка­зав, що ко­жен ліпить се­бе сам.

— Так. Ми ли­ше даємо варіан­ти ліплен­ня, чи ма­неру, чи стиль, а ко­жен сам ви­бирає собі шлях. Ан­ге­ли прис­тавлені не до всіх.

Ми­колай пе­ремов­чав, на­че зва­жував­ся на щось важ­ли­ве, а зго­дом ска­зав:

— Ти мо­гут­ня жінка. Бо ти нес­ла на собі гріхи всь­ого тво­го ве­лико­го ро­ду. Ти бу­ла й­ого найбільш квіту­чою гілкою, бо ти — сь­оме коліно ро­ду. Че­рез те я був ко­ло те­бе. На тобі зібра­лися всі про­вини ро­ду, і сль­ози, і кров, і страж­дання, і неміч, і пам'ять, і сла­ва, і гань­ба — і ти зне­мага­ла від їхнь­ого тис­ку, при­пису­ючи те все собі. Але ти губ­ка. Ти заб­ра­ла все їхнє по­гане з со­бою. Тим, хто ли­шив­ся таїм, ти за­лиши­ла чисті сль­ози і світло своєї душі. Ць­ого дос­татньо, щоб їм бу­ло доб­ре. Але твоє най­палкіше ба­жан­ня, щоб їм усім, ото­му ве­лико­му де­реву, бу­ло доб­ре, — ста­ло при­чиною тво­го до­час­но­го при­ходу сю­ди. Про­те тобі тут та­кож бу­де доб­ре. Бо ви­ща си­ла зми­лосер­ди­лася над твоїм ро­дом, спи­сав­ши їхні гріхи на те­бе. І во­ни там щас­ливі.

Я знаю, ти ду­маєш, що ти най­ниж­че опус­ка­лася в життєві прірви і про­вал­ля. Мож­ли­во, так. Але ти усвідом­лю­вала хибність своїх падінь — і ви­рива­лася, об­ди­ра­ючись у кров. Че­рез те ти і підня­лася тут най­ви­ще. Чи, мо­же, най­ви­ще.

У вас на землі найбіль­шим гріхом вва­жало­ся що? Убивс­тво і гріх плоті. Ти не вби­ла ніко­го.

— Неп­равда! — май­же зак­ри­чала я. — А мої си­ни?

— Ти за них по­кара­на. І за плоть по­кара­на.

— Чим?

— Тим, що ти тут опи­нила­ся швид­ше, ніж тобі на­лежа­ло. Але це не найгірше, що ти вчи­нила.

— Я нічо­го не чи­нила зі злої волі. Я дов­го на­мага­лася до­сяг­ти іде­аль­ної мо­раль­ності і цілко­витої помірності кош­том ли­ше влас­них зу­силь. Од­нак я пе­ребу­вала в людсь­ко­му оке­ані, який мав для ме­не ти­сячі сітей. І я здо­бува­ла не самі чес­но­ти, а ли­ше си­ли для спроб до­сяг­ти їх і по­дола­ти спо­кусу на­соло­ди. Ці на­соло­ди місти­лися не так у тілі, як у душі.

— Ти ба­жала нав'язу­вати свою во­лю?

— Так, ко­ли відчу­вала свою пра­воту.

— Ти не­навиділа?

— Так, злих, нес­пра­вед­ли­вих і підлих.

— Ти хотіла вла­ди?

— Тіль­ки в то­му ви­пад­ку, ко­ли з ко­раб­ля без­глуз­дя я схо­дила на ко­рабель дурнів. Од­нак це швид­ко ми­нало — і я, мах­нувши ру­кою на ско­пище глупс­тва, сіда­ла за папір, щоб там да­ти собі та­ку во­лю, якої я не сміла да­ти ніде і ні з ким.

Од­нак то бу­ло рад­ше ба­жан­ня волі, аніж са­ма во­ля. Бо й там я дов­го хо­дила невіль­ни­цею, та ко­ли по­чула в собі си­лу, що мо­жу розірва­ти всі шо­ри й заб­ра­ла, я зро­била­ся чор­ною від своїх мис­лей. Мені не вис­та­чило ча­су звіль­ни­тися хоч тро­хи від то­го тя­гаря. Я не встиг­ла роз­ка­зати про те, що зро­зуміла в житті. Але, мож­ли­во, во­но й на кра­ще… Ко­жен зне­магає від та­кої ж чор­но­ти.

— Ти про­дава­лася?

— Так, я бу­ла слаб­кою. Я не ма­ла тієї не­пос­тупли­вості, яку ма­ли свідомі ка­тор­жа­ни віри і чес­нот. Я ма­ло ду­мала про се­бе. Ад­же я ма­ла сім'ю, ро­дину. Я не мог­ла не гну­тися… Я не сміла до­пус­ти­ти, щоб їм бу­ло зле че­рез мою не­пос­тупливість. Я над­то лю­била і ша­нува­ла ро­дину. І не зав­жди ма­ла мужність бу­ти твер­дою. Че­рез те лав­ри му­чениці чи ге­роїні, по­литі слізь­ми моїх кров­них, мені не па­сува­ли б.

— Бо­же, які ви там, у житті, зіпсуті пе­реко­нан­ня­ми! А що, прос­то жи­ти — не му­чени­ком і не ге­роєм — це не є дос­той­но? Хто ска­зав, що ге­рої ва­жать біль­ше, ніж зви­чайні лю­ди? Це міф. Ад­же по­деко­ли нев­часне ге­рой­ство од­но­го уміє так зба­ламу­тити ма­су, що ма­са нерідко са­ма відки­дає це ге­рой­ство і сво­го ку­мира. Ба, біль­ше — топ­че й­ого но­гами, як чу­жинсь­кий пра­пор. З лют­тю… Хіба ти не бу­ла свідком то­го, як тих, ко­го вчо­ра на­товп ко­рону­вав чи ро­бив ге­роєм, зав­тра роз­ти­рав у по­рохи і плю­вав у спи­ну?

— Од­нак я і те­пер ду­маю, що чи­нила чес­но.

— Сто­сов­но ко­го?

— Сто­сов­но ба­гать­ох. Бу­ти чес­ним для всіх не­мож­ли­во. Чесність з од­ної дзвіниці виг­ля­дає нікчемністю, зра­дою з іншої. Але я ма­ла чітко ок­ресле­не ко­ло тих, з ким і для ко­го не­одмінно му­сила бу­ти чес­ною.

— Тоді ж у чо­му твоя про­дажність? У то­му, що гну­ла спи­ну і при­нижу­валась? Це не про­дажність. Це при­мус ча­су і об­ста­вин. Про­дажність — це річ мер­зенніша, ніж вас там вчи­ли, і знач­но складніша і глиб­ша, ніж ти ду­маєш…

— А звідки ти знаєш, як я ду­маю?

— Я знаю, як ти жи­ла, і мені мож­на бу­ло б і не зна­ти, як ти ду­маєш. Усі жи­вуть між но­жиця­ми, але не всі бе­руть го­лову в ру­ки, ко­ли во­ни клац­нуть…

Ти бу­ла об­плу­тана не тіль­ки сітя­ми, а й лож­ни­ми дог­ма­ми. Але на те во­ни ложні, що не змог­ли по­боро­ти те­бе. Че­рез те я ска­зав, що ти мо­гут­ня.

— Іноді я ду­мала, що мені кра­ще бу­ло б на­роди­тися чо­ловіком.

— Так, ти ма­ла вро­дити­ся чо­ловіком, але той, що виз­на­чає стать, зро­бив те­бе жінкою.

— Це був мій та­то. Він лю­бив ме­не по­над усе. І він хотів донь­ки.

— Це ти ду­маєш, що це са­ме твій та­то. А він — Та­то нас усіх. Він те­бе так лю­бив, що зро­бив жінкою.

— Ти ка­жеш про Бо­га?! У та­кому разі, те, що я є жінкою, не є ви­наго­рода за лю­бов Бо­га до ме­не. Це ка­ра. Бо, окрім жіно­чого об­личчя і жіно­чої вдачі, функцій і відповідаль­ності, він дав мені го­лову, здат­ну ду­мати. Ось що є справжнь­ою ка­рою. Хіба тобі не так ка­зав Бог? — звер­ну­лася я до ан­ге­ла, який чо­мусь у цю хви­лину най­менш на­гадав мо­го ко­лишнь­ого охо­рон­ця й зас­тупни­ка. Він сидів, ледь зніче­ний чи зас­му­чений, із по­хиле­ною набік го­ловою, довкіл якої уже не бу­ло німба, а ли­ше дрібне, бліде ко­люче тер­ня му­чениць­ко­го вінка. — Відповідай мені! Я хо­чу зна­ти. Ад­же ти та­ки близь­кий до Бо­га.