Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 32)

— Маріє, я за­раз не ближ­чий до Бо­га, ніж ти. Не ди­вуй­ся. Так, я близь­кий до нь­ого, але я й­ого жод­но­го ра­зу не ба­чив… О, та це для те­бе пот­рясіння, — на­че хотів пог­ла­дити ме­не Ми­колай. — Я знаю, що він десь тут, але я не знаю й­ого ли­ку, я лиш чую й­ого го­лос і й­ого во­лю.

— О, знаєш, — рап­то­во зах­ви­люва­лася я, — іноді мені зда­вало­ся, що я теж й­ого чую, чую май­же фізич­ну при­сутність, ко­ли він дик­ту­вав мені свою во­лю. Він іноді да­вав мені якісь такі сло­ва, від яких пла­кали чи тіши­лися лю­ди. Во­ни мені бу­ли вдячні за знай­дені мною сло­ва. Але лю­ди по­миля­лися: я їх не зна­ходи­ла, сло­ва мені бу­ли про­дик­то­вані. По­пер­вах я га­дала,

що то нат­хнен­ня, од­нак фізич­не відчут­тя чиєїсь сто­ронньої при­сут­ності довкіл те­бе ка­зало, що то щось ви­ще. Я пи­сала Й­ого, а не свої, дик­танти. Але це теж різно­вид дик­та­ту, й­ого во­ля. Чи не так?

— Ні, моя лю­ба, — Ми­колай упер­ше за час на­шої роз­мо­ви підвівся і обій­шов ме­не, як жи­вий чо­ловік об­хо­дить жінку, лиш ди­хан­ням тор­ка­ючись і хви­лю­ючи мій про­зорий хітон. — Та­кого страш­но­го дик­та­ту, як ти ма­ла в житті, ти вже не ма­тимеш ніде, навіть ко­ли б те­бе по­сели­ли в най­ниж­чо­му, пер­шо­му крузі. Бог те­бе звіль­нив…

— Щоб зно­ву дик­ту­вати? — не зда­вала­ся я.

— Ні. Він те­бе звіль­нив, щоб ти на­решті вку­сила за­боро­нено­го за жит­тя пло­ду — волі, справжньої волі. Він те­бе виз­во­лив від стра­ху. Ти тут безс­траш­на. Ти ду­маєш, що ти там бу­вала безс­траш­ною. Ду­маєш? — пе­репи­тав.

— Ду­маю.

— О, в яко­му пе­ревер­ну­тому світі жи­ла ти, моє ди­тя…

— А хіба до смерті ти жив в іншо­му?

— Я жив в іншо­му… Че­рез те я те­бе ро­зумію, і че­рез те ме­не бу­ло прис­тавле­но до те­бе.

— Ти так го­вориш, на­че ти десь із Японії чи з Німеч­чи­ни.. Бо у нас до лю­дей прис­тавля­ли ли­ше агентів із різно­манітних служб для сте­жен­ня, а не для охо­рони. Хо­ча… Мож­на бу­ло най­ня­ти ко­гось собі і для охо­рони. Од­нак у ме­не не бу­ло та­кої пот­ре­би.

— Гм… А звідки ти знаєш, що я не з Японії чи звідкись інде?

— А як тоді ми по­розуміли­ся б? — рап­то­во я зат­ну­лася.

Так, Ми­колай-Угод­ник мав яв­но слов'янські ри­си об­личчя, од­нак я не знаю, якою мо­вою ми тут роз­мовля­ли. Ми не роз­мовля­ли вго­лос. Ми ду­мали. Ко­жен зна­ною ко­лись своєю мо­вою.

Але ми ро­зуміли один од­но­го?

О, так.

Я мов­ча­ла, ба, навіть і не здо­гаду­вала­ся, що це нічо­го не зна­чило. Я ми­лува­лася ледь чут­ним га­мором птиць, плюс­котінням фон­танів, ме­рехтінням квітів і… спо­коєм. Див­но, мені зда­вало­ся, що я спе­реча­лася про якісь речі і по­нят­тя зі своїм ан­ге­лом-хо­рони­телем, і ця роз­мо­ва три­вала дос­татньо дов­го. Од­нак опісля всь­ого я не відчу­вала ні вто­ми, ні роз­дра­туван­ня. Легкість ди­хала довкіл ме­не і в мені. І мені знов за­хотіло­ся го­вори­ти.

— Як ти ду­маєш? Мені вис­та­чить ча­су і терпіння збаг­ну­ти тут те, чо­го я не збаг­ну­ла на землі? — за­пита­ла й­ого, про­ход­жу­ючись уз­довж аль­тан­ки.

— Яка ти смішна. Тут не існує по­нят­тя ча­су. Ти не мо­жеш навіть ска­зати, ко­ли ти вмер­ла і скіль­ки відтоді ми­нуло. І я тобі не ска­жу, щоб не зас­му­чува­ти те­бе.

— Та навіть ко­ли б хотіла, я тут не змог­ла б зас­му­тити­ся нічим.

— Але ж ти щой­но ствер­джу­вала, що збаг­ну­ла усе для се­бе нез­багнен­не після відвіду­ван­ня ту­тешніх садів. Ти собі пе­речиш.

Я зніти­лася: це бу­ла прав­да.

— Прав­ди не­ма, — відповів на те ан­гел. — Прав­да — це ду­же брид­ка ре­альність. Все реш­та — ілюзії.

— А Бог? Хіба Бог — це не є прав­да? Ви­ща спра­вед­ливість?

Ан­гел мов­чав.

— Ну, га­разд, — ска­зала я. — Але ж ті, хто й­ому слу­жать, вірять у нь­ого! Ти, нап­риклад.

— Ти зно­ву пе­речиш собі. Чо­му ти в житті де­далі частіше вва­жала, що ба­гато хто з них слу­жить тіль­ки собі, а не Бо­гові? Хіба ні?

— Вва­жала, але це сто­сува­лося не всіх.

— Але ж це сто­сува­лося біль­шості, — дій­мав ме­не Ми­колай.

— Я тобі ска­жу… Служіння тих, хто при­сягав­ся іме­нем Бо­га, в моєму часі ма­ло двоїстий ха­рак­тер. Це мог­ло й­ти не так від віри, як дик­ту­вати­ся амбіціями чи по­чут­тям мен­шо­вар­тості на тлі суціль­но­го бор­дель­но­го жит­тя інших.

— Гос­подь з то­бою! — скрик­нув ан­гел. — То ти вва­жаєш, що цер­ква — то інший ви­яв хти­вих людсь­ких за­конів?

— Гм… Мож­ли­во, не стіль­ки са­ма цер­ква, як її слу­жителі. Бо ко­ли во­ни свідо­мо й послідов­но ство­рюва­ли си­ту­ації для роз­бра­ту, зму­шу­ючи свою пас­тву кілка­ми за­город­жу­вати вхід до цер­кви чи цвин­та­ря навіть покій­ни­кові, бо він був із іншої кон­фесії — то це служіння ко­му? І чи це вза­галі має най­мен­ший зв'язок із Бо­гом?!

Зреш­тою, са­ма цер­ква праг­не від лю­дини цілко­витої по­кори й пос­лу­ху, а це пригнічує дух — постій­на дум­ка про твої зу­мисні чи не­нав­мисні гріхи пе­ред нею, цер­квою чи вірою. Коліноп­реклон­ний дух — ще не є ка­ят­тям, оче­вид­но. А потім… Ці гострі но­жиці між людсь­ки­ми ба­жан­ня­ми, вчин­ка­ми і на­маган­ня­ми відку­пити се­бе від них, зас­те­рег­ти шля­хом мо­лит­ви і сповіді… Я не знаю, якою мірою це відповідає людській при­роді за­галом, хо­ча я теж на­мага­лася дот­ри­мува­ти та­ких ка­нонів. Мож­ли­во, я по­миля­юся че­рез те, що моя віра хрис­ти­янсь­ка.

— Моя ди­тино… — зітхнув Ми­колай. — Ти го­вориш про політи­ку, а не про віру.

— А ти вос­кре­си ме­не і по­веди ту­ди, де я по­бачу цер­кву без політи­ки. Я прий­шла сю­ди з та­кого жит­тя. Ба­чиш, я не раз ра­зом з усіма сто­яла нав­колішки під час мо­лит­ви, але в якусь мить я чу­ла в душі хо­лод, бо це був гіпноз ма­си, а не ме­не од­ної. По­ки я, коліноп­реклон­на, страж­да­ла від влас­ної не­дос­ко­налості, по­падя вже спро­дува­ла ка­лачі від па­рас­тасів на місце­вому ба­зарі, а по­руч мій при­ятель, що рап­то­во став ку­миром в очах ним же загіпно­тизо­ваної ма­си, «по­бож­но» колінку­вав, спос­теріга­ючи, чи ба­чить ма­са, що він б'є чо­лом ра­зом з нею. Хіба це не від лу­каво­го? Хіба не кра­ще ска­зати «кол нідрей»[3] бо­дай би і в си­нагозі, але так, щоб про це жод­на ду­ша не зна­ла, окрім тої, до ко­го звер­таєш свою мо­лит­ву?!

— Навіщо це тобі тут? — при­мир­ли­во і де­що за­непо­коєно за­питав ан­гел.

— Мені ць­ого вже не тре­ба, од­нак на землі за­лиши­лися ті, до ко­го теж на­вер­таєть­ся хо­лод у гру­ди…

— Але ж у них за­лишаєть­ся надія, що зго­дом тут во­ни поз­бу­дуть­ся сумнівів.

— Пос­лу­хай… — оз­ва­лося в мені щось давнє, кра­моль­не, май­же беш­кетне і зму­сило ста­ти пе­ред Ми­колаєм-Угод­ни­ком. — А як­що Й­ого не­ма? Отак зовсім не­має нічо­го, окрім на­ших ви­гадок і ба­жан­ня, щоб Він був?!

— Про що ти? — різко по­вер­нувся у мій бік ан­гел.

— Ти не здо­гадуєшся? — зів'яв мій по­рив.

— Як не­ма? — за­питав ме­не так, на­чеб­то я за­сумніва­лася в існу­ванні са­мої се­бе.

— Але ж ти теж ствер­джу­вав, що не знаєш й­ого ли­ку, — зап­ро­тес­ту­вала я, вип­равдо­ву­ючи своє нес­подіва­не зух­валь­ство.

— Не зна­ти ли­ку — не оз­на­чає за­пере­чува­ти са­ме й­ого існу­ван­ня. Зреш­тою, навіть на землі… Хіба Бог існує в людській у­яві од­но­осібно? Чи ти ба­чила бо­дай раз дві од­на­кові іко­ни Бо­га?

— Ні, — по­годи­лася ти­хо. — Од­нак Й­ого сла­ва та­ка мо­гут­ня, що не пот­ре­бує яки­хось ма­теріаль­них до­казів. Там і не спа­дало на дум­ку до­шуку­вати­ся й­ого єди­ного пор­тре­та. До­сить, що Ісус має своє впізна­ване об­личчя.

— Ісус жи­ве по пра­ву ру­ку й­ого ве­личі і сяй­ва, — швид­ко про­казав ан­гел. — Але Ісус — Син Бо­жий. Та­кий, як я, як ти, як усі, рож­денні Бо­жою бла­годат­тю. Че­рез те він має чітко впізна­вані ри­си. Ми би й­ого впізна­ли, ко­ли б він став пе­ред на­ми. А чи впізна­ли б ми Бо­га? — на­чеб­то са­мого се­бе за­питав Ми­колай.

— Ми­колаю… — май­же зас­тогна­ла я. — Те­бе не по­кара­ють за це бо­гохуль­ство?

— Тут не ка­ра­ють. Бо тут не­ма ди­сидентства. Тут ти маєш за­кон­не пра­во на сумніви. Усі свої ка­ри відбу­ва­ють там. Тут ли­ше люб­лять і про­ща­ють. Лиш не всіх пус­ка­ють до пра­ву сто­рону своєї сла­ви.

— А ко­го бе­руть?

— Ко­го люб­лять найбіль­ше.

— А ко­го люб­лять найбіль­ше?

— Виб­ра­них.

— За що?

— Се є ве­лика тай­на, і ніхто її не знає, окрім Нь­ого. Але сю тай­ну ніко­му не да­но спізна­ти.

— Чо­му?

— Бо зник­не чар. А ко­ли зни­кає чар тай­ни, зни­кає і са­ма тай­на, роб­ля­чись зовсім без­бар­вною і дис­тиль­ова­ною. Хіба не так?

— Я теж про це ду­мала в житті. Ко­ли б лю­дям ста­ли дос­тупни­ми за­кони най­по­таємніших ре­чей, во­ни б зни­щили і ці речі, і їхніх носіїв у го­нитві за їхнь­ою сер­це­виною.

Ми­колай мов­чав.

— …А ти за­мис­лю­вала­ся, за яки­ми за­кона­ми ут­во­рила­ся мо­ва?

— О, так! — га­ряче ви­гук­ну­ла я. — Різдво… Ти чуєш? Різдво. Чи ма­лярс­тво… Чи відчай… Спро­сон­ня… Зойк… Схлип… Ти чуєш?

— Чую, Маріє… Чую. А му­зика… Оке­ани зах­ва­ту і підне­сен­ня — і ли­ше із се­ми нот.

— А наші дум­ки? їхнє миттєве шу­ган­ня в на­ших над­рах і на да­лекі відстані…

— А циклічність зе­лено­го і жов­то­го лис­тя? А зміна дня і ночі?

— А за­чат­тя?

— А ти ка­жеш… чар…

— Тай-на-а-а… — май­же проспіва­ла я, ба­жа­ючи схи­лити­ся собі до то­го, що ма­ло наз­ву колін.

Од­нак я швид­ше зро­зуміла, ніж відчу­ла, що зі мною щось відбу­лося зно­ву. Бо я вже не ма­ла ні об­рисів, ні хіто­на, ні відчуттів влас­ної тендітності, ні роз­кошів про­зоро­го во­лос­ся.

— Ме­не не ста­ло?! — за­пита­ла я ко­гось, чиї флюїди і бляк­лий об­раз ще ви­тали довкіл.

— Те­бе дав­но не ста­ло, — відповів хтось го­лосом свя­того Ми­колая. — Так дав­но, що й ска­зати важ­ко.

— То ти не знаєш, скіль­ки я тут і що дієть­ся на землі? — упер­ше зас­кигли­ла моя ду­ша.

— Знаю, що сю­ди ти летіла со­рок днів. Со­рок днів до пер­шо­го са­ду. А скіль­ки тут, не знаю. Бо це не має аніякогісінь­ко­го зна­чен­ня.

Я не встиг­ла пе­репи­тати, чо­му, як щось не­наче ше­лес­ну­ло збо­ку від ме­не — і за­памо­роч­ливі аро­мати упо­вили кри­ла моєї душі.

О, так. Моя ду­ша зно­ву обер­та­лася в кри­ла і тріпотіла пе­ред зри­мою зо­лотою бра­мою, ук­ри­тою чи то не­бес­ною ро­сою, чи по­том бо­язні тих, хто рап­то­во ста­вав пе­ред нею. Бра­ма гой­да­лася і скрипіла під влас­ною ва­гою чи влас­ною ве­лич­чю — і її по­гой­ду­ван­ня па­моро­чило ме­не, як по­гой­ду­ван­ня по­сере­дині вузь­кої клад­ки над во­дою. Бра­ма на­раз різко розій­шла­ся — і я відчу­ла, як щось без­фор­мне, але все­осяж­не і всю­дису­ще, поп­ливло до ме­не чи я поп­ливла до нь­ого.

Мені ще ніко­ли не бу­ло так лег­ко і ве­село. Жод­не ви­но, жод­не со­лод­ке сло­во і най­дур­манливіші обій­ми в зем­но­му житті не да­ли мені та­кої ве­селості. Там я бу­ла нав­че­на страж­да­ти, навіть за­сина­ючи на чо­ловічій руці, за що са­ма се­бе по­тай­ки на­зива­ла ма­зохісткою. А тут я плив­ла в невідомість, радіючи невідо­мості, як ди­тя.

Усе, усе довкіл роз­чи­нило­ся в про­зоро­му ефірі:

і свя­тий Ми­колай із й­ого сум­ни­ми очи­ма і не менш грішни­ми, ніж мої, дум­ка­ми,

і пе­рели­ви ан­гель­сько­го са­ду,

і дзюркіт фон­танів,

і моя бо­язкість,

і моя сміливість.

Усе зник­ло, ніби ніко­ли й не існу­вало.

А я плив­ла ви­ще, де щось без­мовне, але над­то лагідне, ти­хо ше­лес­ну­ло: «Це два­над­ця­тий сад».

І враз я з по­дивом і зах­ва­том збаг­ну­ла: це мій Та­то впус­кає ме­не до се­бе. Я чу­ла й­ого обій­ми. Він при­гор­тав ме­не, як при­гор­та­ють на­рече­ну в мо­торошній тиші весіль­ної ночі; як при­гор­та­ють знай­де­ну в оке­ані без­глуз­дя і бе­зуму са­мот­ню жінку, що роз­тає на світан­ку си­рим, хлип­ли­вим ту­маном і зни­кає у вирії днів, як у смерті, ніко­ли біль­ше не три­вожа­чи нічо­го, окрім не­час­тих спо­гадів у те­мені ночі.

Я хотіла роз­плю­щити очі, щоб по­бачи­ти, який він, той, що ди­хав при­яз­ню і лю­бов'ю на ме­не.

Од­нак я не шко­дува­ла, що не ма­ла їх.

Радість не пот­ре­бує очей.

Як­би моя во­ля, я бу­ла би півжит­тя про­жила із зап­лю­щени­ми очи­ма, в тем­ряві лагідних рук і па­лючих цілунків.

Але те, чо­го мені не вис­та­чало там, я на­долу­жува­ла в цю мить, ко­ли со­лод­ке ди­хан­ня упо­вива­ло ме­не без­воль­ни­ми пе­лена­ми мо­гутнь­ого чо­ловіка.

Мо­гутнішо­го я ніко­ли не зна­ла. Я чу­ла, що він лю­бить ме­не всією ду­шею. О, він лю­бив ме­не по­над усе… Я тут бу­ла й­ого на­рече­ною, й­ого дівчин­кою і ди­тиною. Він тріпот­ли­вим ди­хан­ням приміряв до моїх по­дат­ли­вих крил фа­ту.

І я поп­ливла й­ому в ру­ки — чис­та, без­воль­на, лег­ка, звіль­не­на від заб­рал і шор, від страж­дань і са­моз'їдан­ня, — і на­решті вже не са­мот­ня.

Я хотіла відда­тися й­ому. Без прис­трасті — ли­ше з ніжністю і пос­лу­хом, підко­ря­ючись й­ого волі ос­таннь­ою пір'їною відрод­же­ної ним душі. Я хотіла ви­суши­ти оке­ани всіх своїх ко­лишніх сліз і бо­лю і ска­зати й­ому, що я на­решті щас­ли­ва.

Але за й­ого бра­мою го­лосу уже не чут­но ніко­му.

Дюс­сель­дорф — Чернівці,

1995 рік

 

Life vest under your seat (англ.) — ря­туваль­ний жи­лет під сидінням.

Ґата (рум.) — кінець, все.

Кол нідрей (іврит) — мо­лит­ва «Усі при­сяган­ня».

 

Сторінка 32 з 32 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 > У кінець >>