Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 5)

Ніхто не зміг би роз­ка­зати, як діста­ють­ся дар­мові ви­на та­ким, як во­на: па­сив­ним фан­та­зерам, що зне­мага­ють за ко­лючи­ми дро­тами влас­ної у­яви і не­мож­ливістю вип­роста­тися з кор­сетів нерішу­чості. По­таємні при­родні вул­ка­ни вивіль­ня­ли не­пеще­не тіло ли­ше в нічній тем­ряві і відпус­ка­ли у ще таємніші хащі без­соння і без­просвітку. А во­ни не мог­ли за­ся­яти нічиїми очи­ма…

А дні ми­нали — іще більш прісні і без­барвні, оскіль­ки за­пале­на у­ява вночі до­води­ла до зне­моги, за­лиша­ючи дневі ли­ше шмат­ки пе­рер­ва­ної феєрії.

День ста­вав ка­том без інстру­ментів, бо жод­не людсь­ке об­личчя не вик­ли­кало ні тре­пету, ні дрібної ціка­вості. По­нурість, без­силля, то­таль­на вто­ма і без­надія, зда­вало­ся, навік при­лип­ли до тих, що вип­ли­вали, як ма­ра, з вок­залів і ба­зарів, офісів і бор­делів, кон­цер­тних залів і по­лого­вих бу­динків, — і сто­яв між їхніми об­личчя­ми знак рівності, то­тож­ності: що між ти­ми, хто об­да­вав па­хоща­ми Франції і блис­ком діамантів, що між си­нюш­ної публіки підворіть і смітників.

І тоді во­на по­чала вдив­ля­тися в людські ру­ки, шу­ка­ючи тих, що нес­ли б у собі здо­гад­ливість і відва­гу про­ник­ну­ти в її ду­шев­ну тем­ря­ву і на­поїти дар­мо­вим ви­ном утішної ра­дості, а ще кра­ще — ша­ленс­тва чи бе­зуму.

Але чи не всі ру­ки бу­ли зод­на­ковілі, як во­на са­ма: слабкі і не знай­омі з відва­гою, по­точені, як чер­ви­ве де­рево, ро­ботою і сми­рен­ням — так, що до­води­лося підно­сити очі в не­бо, аби не щу­лити­ся від неп­ри­язні, мов­би від хо­лоду чи слизь­кості га­дини.

При­ходи­ла до­дому роз­би­та і спус­то­шена. Ля­гала на не­роз­кла­дену тах­ту, зап­лю­щува­ла очі — і по­чина­ла слу­хати своє тіло.

Во­на нап­ру­жува­ла і роз­па­люва­ла у­яву, відга­ня­ючи хо­лод­не тремтіння шкіри, і на­мага­лася са­мотуж­ки відчу­ти хо­ча б іще раз ек­стаз плоті, вик­ли­каний не прис­трас­тю, а ви­нят­ко­во стра­хом близь­кої ка­тас­тро­фи, пе­режи­тої нею ко­лись у міжна­род­но­му по­тягові, що мав намір дій­ти до Бел­гра­да, але добіг ли­ше до провінцій­ної Кос­трижівки над Дністром, нес­подіва­но зій­шов­ши там із рей­ок.

Рап­то­вий страх після різко­го галь­му­ван­ня по­тяга, біжу­чий пог­ляд по лю­дях на місці події, дум­ка про близь­ку гіпо­тетич­ну смерть у розквіті віку — уже впро­довж кіль­кох років без­пе­рер­вно відтво­рюва­ли од­ну і ту ж, май­же сюр­ре­алістич­ну, кар­ти­ну:

по­тяг по­серед мос­ту че­рез Дністер;

уни­зу — ріка,

на па­горбі — цвин­тар із ма­лень­кою цер­ковцею.

А у стре­сово­му ва­гоні по обидві її ру­ки ви­шука­на публіка, бо­монд, що праг­нув бал­кансь­ких ви­довищ, але рап­то­во зас­тряг по­серед мос­ту, заціпенілий від стра­ху:

про­фесор універ­си­тету,

ди­рек­тор му­зич­но­го учи­лища,

об­ласний про­курор,

відо­мий бізнес­мен,

не менш відо­мий по­ет,

вій­сько­вий ге­нерал,

ди­рек­тор кіноп­ро­кату.

Бізнес­мен без тіні нес­по­кою роз­да­вав «Шам­пансь­ке», прип­ро­шу­ючи напівзомлілу публіку пи­ти за й­ого здо­ров'я, бо це кра­ще, ніж «Шам­пансь­ке» на по­мин­ках.

Про­фесор пе­реко­нував ге­нера­ла, який він за­тятий патріот і їде від си­на з вій­ська, а син мав мож­ливість уник­ну­ти служ­би, оскіль­ки нав­чався за кор­до­ном.

Про­курор на­чеб­то гор­тав «Криміналь­ний ко­декс».

Ли­ше во­на, єди­на у ць­ому то­варистві жінка, істе­рич­но ре­гота­ла чи схли­пува­ла, у­яв­ля­ючи, як розкішний ду­ховий ор­кестр му­зучи­лища під керівниц­твом са­мого ма­ес­тро С. ви­дував би жа­лобні ме­лодії за своїм ше­фом на ко­лек­тивно­му по­хороні, отут, під гор­бом, на самісінь­ко­му цвин­тарі.

Й­ого жа­лобу ури­вали би ве­рес­ки розгніва­них ро­дичів покій­ників, що на­лежа­ли до різних цер­ков і кон­фесій, че­рез нез­го­ду відправ­ля­ти служ­бу са­ме в цій цер­ковці, що ви­пад­ко­во ста­ла на до­розі по­тягу. А потім ці ж ро­дичі роз­тя­гува­ли би тру­ни своїх ближніх по ван­тажівках і ав­то­бусах для пе­репо­хован­ня, нав­здогін лу­нав би «Го­лос Ка­нади», обур­ли­во сповіща­ючи про га­неб­ну історію про­ход­ження стро­кової служ­би си­ном відо­мого про­фесо­ра, че­рез відвіди­ни яко­го бать­ком світо­ва на­ука втра­тила ви­дат­но­го на­уков­ця.

Над ге­нераль­ською мо­гилою ри­дала би рідна дру­жина і ціле вій­сько, оз­броєне армій­ськи­ми штан­дарта­ми і не­одмінною бу­лавою,

а ко­леги відо­мого по­ета ро­били б й­ого відомішим, без­смертним, а чи й геніаль­ним на при­хова­них ра­дощах, що поз­бу­лися ще од­но­го кон­ку­рен­та, і ого­лошу­вали б те­лема­рафон дня зби­ран­ня коштів на й­ого пам'ят­ник.

Кре­дито­ри бізнес­ме­на об­сту­пали б ха­ту вдо­ви, як са­ран­ча.

Ли­ше фірма ди­рек­то­ра кіноп­ро­кату фіксу­вала б усе з про­курорсь­кою точністю, віддав­ши зад­ля та­кої оказії кіло­мет­ри плівки. Без­коштов­но.

І са­ме в мить істе­рич­ною ре­готу чи пла­чу у шаліючо­му від ми­нулої не­без­пе­ки ва­гоні во­на відчу­ла та­кий рап­то­вий різкий і три­валий ек­стаз плоті, що вхо­пила­ся за по­руч­чя відчи­нено­го вікна, ма­ло не бо­жеволіючи від со­лод­ко­го — миттєво­го — тре­пету, зо­серед­же­ного в якій­сь такій точці сво­го тіла, про яку ніко­ли не здо­гаду­вала­ся. Во­на міцніше сту­лила коліна — і так сто­яла, роз­ча­рова­но слу­ха­ючи, як ми­нає тор­жес­тво чи то крові, чи чо­гось іншо­го, ніко­ли до ць­ого не зна­ного. На­че стек­ло од­не-єди­не пас­мо до­щу, а мо­же, пас­мо са­мого вог­ню — од­нак, без­сумнівно, чо­гось та­ки жи­вого. Стек­ло і змертвіло у над­рах ло­на…

Див­но, але страх дав відчут­тя та­кої на­соло­ди і зне­моги, що зго­дом, на­одинці, у нічній те­мені і за­дусі, во­на воліла б летіти з тим по­тягом у Дністер, аби ще раз дрож тор­жес­тва прой­ня­ла її не­пеще­не тіло.

Та ка­тас­тро­фи тоді не відбу­лося.

Рей­ки підрих­ту­вали.

Ва­гон вер­ну­ли на пе­ред­ба­чену роз­кла­дом ру­ху колію.

І жит­тя пішло собі далі.

Дов­ко­лишні об­личчя три­мали на собі пе­чать уто­ми.

Нічиї ру­ки не ма­ли відва­ги.

Нічиє сло­во не діткну­лося її нап­ру­жено­го слу­ху.

Ли­ше якась тон­ка-то­нень­ка стру­на тремтіла у ній без­пе­рер­вно і на­докуч­ли­во, жа­да­ючи, щоб її на­решті зно­ву обірва­ли, як і оту тем­ря­ву, де бу­ло душ­но і прісно.

Ба­жа­ючи чиєїсь відва­ги, жінка, од­нак, са­ма не чу­ла в собі особ­ли­вої хо­роб­рості, че­рез те по­шук при­год їй не заг­ро­жував ніде і ніко­ли. Во­на бу­ла пев­на се­бе зав­жди і всю­ди.

І навіть у той день, ко­ли за вікна­ми вже іншо­го — і че­рез ба­гато років — по­тягу ме­рехтіли су­теніючі праліси і дзер­кальні озе­ра, свіжобілені ма­ленькі хат­ки і роз­хрис­тані мо­лодиці на пе­ронах із ко­шика­ми па­хучих пиріжків.

Чах­котіли ко­леса май­же суціль по­рожнь­ого ва­гона. І сон­на змо­ра хи­лила її роз­пе­чену го­лову до по­душ­ки, де знов по­чина­лася гус­та тем­ря­ва.

Тем­ря­ву розірвав чо­ловік.

Чо­ловік ви­ник рап­то­во — як про­тяг — у відчи­нених две­рях ку­пе, привітно усміха­ючись ве­лики­ми чор­ни­ми очи­ма змо­реній жінці. Він усміхав­ся дов­го, на­че хотів за­пам'ята­ти її всю відра­зу і ви­тяг­ну­ти очи­ма на про­тяг. По то­му, як без­по­рад­но чо­ловік стис­нув пле­чима і за­шелестів гу­бами у на­маганні ви­мови­ти хо­ча би сло­во, жінка зро­зуміла, що пе­ред нею стоїть німий чо­ловік.

Він та­ки хотів за­гово­рити, та замість слів до неї дріботів біло­зубий усміх напівроз­ту­лених уст і та­нув, як сніг на ви­чов­ганій бруківці. Че­рез те, ма­буть, стоїть на про­тязі, у проймі про­чине­них ку­пей­них две­рей, ря­ту­ючись усміхом і зніче­ним, на­чеб­то вин­ним, пог­ля­дом, що ма­ло ли­чив й­ого міцній ши­рокоп­лечій ста­турі, до­волі ви­соко­му зрос­тові і пов­ним — май­же жіно­чим гу­бам.

Жінка відчу­ла дрож. Її вчи­ли не сто­яти на про­тязі.

Пе­реля­кана про­пас­ни­цею у влас­но­му тілі, во­на пе­реве­ла очі з об­личчя на чо­ловічі ру­ки — і болісно стис­ну­ла коліна: у­яви­ти при­гор­тання цих рук бу­ло не­мож­ли­во.

Во­ни не мог­ли при­гор­та­ти чи пес­ти­ти.

Ці ру­ки мог­ли хіба що відби­рати ос­танню крап­лю жит­тя і за­печа­тува­ти со­бою нуд­не й од­но­манітне зем­не три­ван­ня.

Со­ром від та­кого миттєво­го при­пущен­ня заг­нав жінку під самісь­ку стіну ожи­лого враз ку­пе, од­нак чо­ловік, розіклав­ши валізи, зник у ко­ридорі з тим же зніче­ним пог­ля­дом-усміхом. Во­на ж, втис­нувшись у по­душ­ку і тісно пе­реплівши но­ги, відвер­ну­лася об­личчям до стіни, пе­рема­га­ючи рап­то­вий жар і дрож, що в'яли­ли тіло, і відга­няла нав'яз­ли­ву дум­ку про чо­ловічі ру­ки…

По­тяг, мов ошалілий, гримів по рей­ках.

Чо­ловік, рап­то­во з'явив­шись і мов­чки — як про­тяг у две­рях — зник­нувши, не вер­тався на­зад.

І жінка з пе­реп­ле­тени­ми но­гами зас­ну­ла — як умер­ла, вко­лиса­на чи то влас­ним жа­ром, чи жа­ром літньої ночі.

…Жар ішов від чо­ловічих рук.

Да­рем­но во­на не у­яв­ля­ла їхнь­ого при­гор­тання і пес­тощів.

Чо­ловік у тем­ряві сто­яв на колінах, за­сунув­ши од­ну до­лоню їй під го­лову, а дру­гою гла­див обер­не­не від нь­ого об­личчя.

Жінці зда­лося, що її роз­би­ває па­раліч. Во­на з жа­хом відчу­ла, як відмов­ляєть­ся від опо­ру.