Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 6)

їй на­лежа­ло кри­чати, пру­чати­ся, не­само­витіти від рап­то­вого чо­ловічо­го на­хабс­тва, здій­ма­ючи ґвалт, чи хо­ча би пла­кати — а во­на, як не­жива, слу­хала не палкі — ли­ше лагідні — пес­тощі ши­рокої, міцної до­лоні і тугіше стис­ка­ла пе­реп­ле­тені но­ги.

Схи­лений над нею німий чо­ловік пах­нув свіжос­ко­шеною тра­вою, і во­на, зне­тям­ле­на від доб­ра, яким він дих­нув на неї, да­ла по­вер­ну­ти своє тіло об­личчям до нь­ого.

Чо­ловік на­чеб­то си­лував­ся заг­ла­дити ру­ками жар, що сто­яв між ни­ми, — та й­ого лагідність бу­ла та­кою, що не ма­ла міри.

І жінка відчу­ла: во­на за­раз ум­ре чи збо­жеволіє, роз­би­та па­ралічем влас­но­го тіла.

Грім бив жи­ву сме­реку — і жах­кий во­гонь здій­мав­ся попід вер­хи і не­беса, за­жер­ли­вий, як усі го­лодні.

По­жежа до­палю­вала тра­ву — і га­рячі со­ки стіка­ли по звуг­леній землі, за­кочу­ючись в її потріскані щіли­ни, як у фал­ди сукні.

Яс­труб па­дав на ка­ню — і пір'я розліта­лося по лісах і го­рах.

Пе­реля­кані птиці втра­чали го­лос і хліб зас­тря­вав їм у горлі, і пісня.

Світ шалів у чер­воній по­жежі.

По­тяг та­рах­котів по шпа­лах.

Вітер із до­щем гам­се­лили у ши­би.

…А чо­ловік мов­чки вий­мав ру­ками ду­шу з тіла, і стер­пла жінка упо­перек вузь­кої ку­пей­ної ка­напи зап­ро­дува­ла чи спро­дува­ла се­бе, як ос­тання пе­рекуп­ка на без­людно­му пе­рех­ресті, не ма­ючи ні си­ли, ні совісті, ні навіть гад­ки зга­дати про них.

У світі не існу­вало нічо­го, крім її шкіри.

Во­гонь, не­щад­ний во­гонь по­жирав су­ху сме­реко­ву смо­лу — і з тріском і зой­ком роз­но­сив її по не­баче­них усю­дах, за­лиша­ючи лиш краплі сль­ози чи роз­плав­ле­ного гірсь­ко­го криш­та­лю.

І її шкіра на­гаду­вала те­пер плас­ти і сль­ози всіх зем­них порід.

Під цією — пер­шою, гру­бою, — скрипіла тон­ша, більш чут­ли­ва,

за нею — ще ніжніша і м'як­ша, не­мов­би вит­ка­на з шов­ку.

Далі — за­паш­на чи дур­манна, що пашіла вул­канічним жа­ром,

і аж там, на са­мому споді, на­самкінець, го­ла-голісінь­ка, що слух­ня­но да­вала­ся в говірливі ру­ки німо­го чо­ловіка чи са­мого ди­яво­ла в чо­ловічій по­добі.

Й­ого пальці діткну­лися тієї — най­даль­шої — го­лиз­ни і ста­ли там прис­ту­пом, не­мов під стіна­ми фор­теці, що ось-ось має упас­ти, —

ли­ше зрідка по­сила­ючи хит­ру розвідку мізин­цем, від якої не роз­сту­пали­ся — роз­си­пали­ся кам'яні му­ри і ро­били­ся прис­тупни­ми най­по­таємніші фор­течні жит­ла:

тра­пезні і опо­чивальні, мо­литовні кап­лички і ору­жейні па­лати, а за ни­ми всіма — свя­тая-свя­тих ць­ого без­донно­го ко­ролівства — каз­на, що уже три­мала на­готові відкри­тими боч­ки і скринь­ки із щи­рим не­зай­ма­ним зо­лотом.

І ко­ли й­ого пальці дих­ну­ли на ті не­зай­мані ба­гатс­тва,

і ко­ли ши­рокі гру­ди підім'яли під се­бе чи то змокрілі прос­ти­рад­ла, чи вогкі її гру­ди, —

од­но­час­ний стогін рятівно­го за­напа­щен­ня, а мо­же, й по­гибель­но­го виз­во­лен­ня брит­вою прорізав гру­ди їх обох, не­само­витих від до­год­жання од­не од­но­му, одурілих від за­пахів і без­мов'я, і дов­го кле­котів у ши­би, за яки­ми бу­шува­ла гро­за і па­лала по­жежа вод­но­час…

По­тяг летів у Дністер.

На горбі зо­лотом блистіла цер­ковця.

Ор­кес­три гра­ли Мен­дель­со­на.

Коліна блу­дили, як вівці по мокрій паші.

А на всі землі і кон­ти­нен­ти вир­вався стогін пізна­ної жа­ги і прис­трасті.

Зда­вало­ся, він три­вав ціле жит­тя і од­ну вічність, аж по­ки не пе­реко­тив­ся в німе чо­ловіко­ве гор­ло і не зак­ле­котів бла­женс­твом чи прокль­оном.

Бу­ло щось ди­кунсь­ке, вар­варсь­ке, чу­жинсь­ке, за­гар­бниць­ке, тор­жес­тву­юче, ба, тріум­фаль­не в то­му пе­кель­но­му кле­коті німо­го гор­ла, що — як­би мог­ло! мо­же, бу­ло б розірва­ло цю гро­зу і по­жежу не­само­витим, радісним кри­ком, на який здат­на ли­ше віль­на лю­дина.

Німі не бу­ва­ють невіль­ни­ми. Че­рез те і зітхан­ня їхні, і сто­гони не ма­ють об­разли­вої си­ли.

Од­нак син­хрон­ний стогін, заз­ви­чай, по­род­жує потік лес­тощів, ев­фемізмів, ме­тафор і ще боз­на-чо­го, відо­мого людс­тву, відко­ли світ і сон­це.

Отож жінка жа­дала чо­ловічих слів са­ме те­пер, ко­ли ле­дачо гой­да­лася ук­ра­деним чов­ни­ком на во­дах Євфра­ту чи Нілу,

а мо­же, вже па­дала з са­мої Ніага­ри,

не бо­ячись за­бити­ся з ви­соти,

ли­ше стра­ха­ючись зно­ву за­бити­ся в ру­хах, що і справді мог­ли за­печа­тува­ти со­бою зем­не три­ван­ня.

Чо­ловік ут­кнув­ся в її гу­би і пив їх, як баль­за­мову во­ду, дов­го і не­насит­но, аж ста­ло не­сила ди­хати. А потім ти­цяв­ся у во­лос­ся і чо­ло, і шию, як щой­но врод­же­не яг­ня під бік яг­ниці, і ню­хав, і цілу­вав зас­по­коєну жінку.

Бу­ло душ­но і млос­но…

Та ба. А й справді? По­що те­пер сло­ва?

Що до­дати до то­го, що відбу­лося нині у ній і з нею? І з цим німим чу­жин­цем-тріум­фа­тором, чо­ловіком чи ди­яво­лом, її на­пас­тю чи по­рятун­ком?!

…Во­на ви­ряту­вала­ся і не впа­ла ра­зом із по­тягом у Дністер.

Зле­дачіла кров по­тихень­ку вер­та­лася у звич­ний ритм у хо­лону­чих жи­лах.

Жінка ще хотіла слів і пес­тощів, але вже не ма­ла ні пер­шо­го, ні дру­гого. Ли­ше без­звуч­но пла­кала з вдяч­ності і нез­нання.

Дощ сту­гонів за вікна­ми.

По­тяг та­рах­котів по рей­ках.

Гас­ла світо­ва по­жежа.

Чо­ловік сто­яв ли­цем до неї — і дивні вогні гра­ли на й­ого утіше­ному об­личчі.

І жінка, схли­пу­ючи у розірваній чо­ловіком тем­ряві, із тер­пким прис­ма­ком дар­мо­вого ви­на на гу­бах, щу­лячись у вогкість прос­ти­радл, із зап­лю­щени­ми очи­ма і розімкну­тими коліна­ми за­сина­ла ли­ше на п'ять хви­лин,

по­ки не ви­тече з її жил оця змо­ра і хміль,

по­ки не вда­рить грім, як му­суль­мансь­кий му­ед­зин до мо­лит­ви,

і во­на поцілує за­паш­ну чо­ловіко­ву ру­ку, що ви­вела її на­решті зі світу зат­хлості і все­од­на­ковості і да­ла ви­на ра­дості, як опію;

і діткну­лася не­тор­ка­них, най­тон­ших ме­режив тіла;

і са­ма поп­ро­сить то­го доб­ровіль­но­го бо­жевілля, що ме­жує зі смер­тю,

і яке мо­жуть да­ти ли­ше й­ого ру­ки.

А тоді во­на за­питає, хто він?

Чо­ловік?

Бог?

Чи ди­явол?

Чи один у трь­ох ли­цях?

І за­зир­не й­ому в очі,

і відсах­неть­ся,

не узрівши у них нічо­го, окрім гріха і злодій­ства.

…П'ять хви­лин ми­нали так дов­го, що, про­кинув­шись, зіщу­лилась від світла і по­рож­нечі.

По­тяг гур­котів по рей­ках.

На сто­лику в'яла не­розквітла жов­та тро­ян­да, і хи­лита­лося чер­во­не ви­но в ке­лихові.

У ши­би сту­гонів дощ.

І сот­ня роз­си­паних тро­ян­до­вих пе­люс­ток гой­да­лася і пах­ла

на підлозі,

на прос­ти­рад­лах,

в її во­лоссі,

і навіть за комірцем блу­зи,

ро­жевіючи з ус­ти­ду чи зух­ва­лості.

Стогін по­ране­ної са­мотньої вов­чиці за­бив­ся між чо­тирь­ох зам­кну­тих стін ку­пе і зах­ли­нув­ся го­лос­ним ри­дан­ням роз­чавле­ної спер­шу радістю, а те­пер — без­силлям жінки…

У ку­пе сто­яв міцний тро­ян­до­вий за­пах — усе, що за­лиши­лося від німо­го чо­ловіка.

…ОТОДІ ВО­НА здо­гада­лася, що чо­ловіків мож­на міня­ти, як ру­кавич­ки чи як пан­чо­хи.

Пе­ребу­ла своє ко­ролівство — пе­ребу­де і жеб­рац­тво.

Сль­ози.

Деп­ресія.

Не­нависть.

Роз­шу­ки.

Вер­тання у по­тяги.

Зно­ву деп­ресія.

Дос­лу­хан­ня до скри­пу нічних две­рей.

Прос­то­юван­ня на вечірніх вок­за­лах і в сутінко­вих вікнах.

Зно­ву деп­ресія.

На­решті глу­хе, як да­лекий грім, роз­дра­туван­ня.

А далі — без­просвітна бай­дужість, ко­ли не тре­ба очи­ма шу­кати рук, що зна­ють­ся з відва­гою, ні прісних, за­яло­жених, мов комірці що­ден­них со­рочок, об­лич, ані ди­вити­ся у не­беса у по­шуках за­губ­ле­ної гос­тро­ти чуттів. Ди­вила­ся хіба ли­ше в темінь влас­ної душі на не­роз­сте­леній тахті, на межі вми­ра­ючо­го дня чи роз­пуклої ночі зак­ляклим, май­же мер­твець­ким пог­ля­дом.

Біль­ше не зна­лася з прис­трас­тю.

Ли­ше хотіла зга­дати колір й­ого очей.

Во­на міцно зап­лю­щува­лася, роз­па­люва­ла у­яву — та жод­не видіння не по­лег­шу­вало її хво­роб­ли­вої ціка­вості.