Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 7)

Ані очей, ані об­личчя, ні віку, ні рос­ту, ні навіть гор­танно­го — тріум­фу­ючо­го — чо­ловічо­го сто­гону не мог­ла ви­добу­ти з пам'яті. На­чеб­то чо­ловік і справді був зі сну чи з про­видіння.

Але вди­хала розвіяний, та не­забу­тий за­пах виз­би­раних на підлозі тро­ян­до­вих пе­люс­ток — і не­само­витіла від жа­лю до са­мої се­бе.

Отоді во­на відва­жила­ся. А що? Хіба ли­ше чо­ловіки зна­ють відва­гу?!

Дов­го сто­яла пе­ред дзер­ка­лом, до­бира­ючи бар­ви до ли­ця, — і врешті но­ги по­нес­ли її ту­ди, де чо­ловіків бу­ло ба­гато і чи не ко­жен міг бу­ти її — аби лиш її во­ля.

— Хто ти? — хотіла за­пита­ти для сміли­вості, та тут же зат­ну­лася: по­гони ви­соко­го вій­сько­вого чи­ну зо­лотом блистіли під сон­цем, якось над­то кон­трас­ту­ючи із вбран­ням сусідніх чо­ловіків.

І во­на не втри­мала­ся: рап­то­во пог­ла­дила по­гони ру­кою — і так са­мо рап­то­во ос­микну­ла до­лоню: важ­кий хо­лод граніту діткнув­ся її шкіри, ніби проріза­ючи до­лоню. Так, що ста­ло страш­но по­диви­тися, гос­по­дареві в очі.

Во­на аж зап­лю­щила­ся.

Бо­яла­ся за­гово­рити пер­шою. Але му­сила.

— Ви­бач, мені бу­ло й­ти ніку­ди, і я прий­шла до те­бе, пер­шо­го стрічно­го. Ти не су­дити­меш?

Пер­ший стрічний був на­лаш­то­ваний слу­хати цю нес­подіва­ну жінку дов­го. Мо­же, са­ме че­рез це мов­чав? Осіннє сон­це бу­ло ще лагідне ба, навіть спеч­не. І жінка відчу­ла на собі теп­ло від й­ого гру­дей. А мо­же, навіть уже й від по­гонів. Во­на посміливіша­ла — і про­вела пуч­ка­ми пальців по чітко ок­ресле­них ви­логах пол­ковни­ково­го мун­ди­ра.

— Я нічо­го від те­бе не хо­чу. Хо­чу бу­ти вис­лу­ханою. Ро­зумієш? Ти ще мо­лодий. По­винен ро­зуміти.

Далі во­на відва­жила­ся на біль­ше — і та­ки роз­плю­щила очі.

Пол­ковник мов­чав, але й­ого де­що пох­му­рий пог­ляд ка­зав, що він не­задо­воле­ний її жа­лоб­ною блу­зою і чор­ни­ми пан­чо­хами в та­ку спе­кот­ню, та, врешті, і й­ому на­доку­чила круг­лорічна тем­ря­ва мун­ди­ра, і вза­галі — не­перер­вне бабсь­ке рюм­сання отут, в й­ого ци­таделі. Він, за­конос­лухня­на вій­сько­ва лю­дина, звик відда­вати честь і прий­ма­ти її від інших, а не вис­лу­хову­вати заш­маркані схли­пи своїх і чу­жих донь­ок, дру­жин чи ко­ханок.

— Честь?! Відда­вати честь?! — Жінка у чор­но­му відсах­ну­лася від зірок на й­ого по­гонах, як від вог­ню. — А я тобі віддаю що? Гань­бу? Нес­ла­ву? О, ні. Усе, що мо­же відда­ти зух­ва­ла жінка чо­ловікові, — то ли­ше свою честь. А без­честя при­ходить по то­му. Ти не віриш мені?

І зно­ву в й­ого пох­му­рому пог­ляді про­чита­ла нес­хва­лен­ня.

Він мов­чав.

— Ну, доб­ре, доб­ре. Зав­тра я прий­ду в чо­мусь ве­селішо­му… і все ж не ди­вися на ме­не так осуд­ли­во, бо, мо­же, до те­бе сю­ди ніхто й не при­ходить з та­кою відкритістю, як я… але з те­бе, на­пев­но, ще не вивітрив­ся сол­да­фонсь­кий дух, че­рез те ти не є ло­яль­ним до мо­го бо­лю. Од­нак у те­бе тут — до­волі ча­су, щоб пош­ко­дува­ти ще ко­лись за мною, а чи й за кимсь справді ближ­чим… ти маєш тут мож­ливість нек­вапно ду­мати не тіль­ки про своє ко­лишнє жит­тя, але й на­мага­тися ро­зуміти інших. О, так, тут ти маєш за­над­то ба­гато ча­су, мій пол­ковни­ку.

РАЗ-З-З-З… і ці ру­кавич­ки ски­нуті… і ці чорні пан­чо­хи за­кинуті, мо­же, й на­зовсім… І зовсім відсутній страх. Але во­на не за­пам'ята­ла коль­ору й­ого очей… чи ті очі бу­ли без­колірні від пох­му­рості?

…Як доб­ре, що во­на біль­ше не знаєть­ся з прис­трас­тю, а знаєть­ся те­пер ли­ше з цікавістю, гна­на са­ме її не­уто­ленністю і безміром.

Жінка чи не щод­ня ста­вала пе­ред ве­личез­ним дзер­ка­лом, роз­глад­жу­вала нерівності на об­личчі і змор­шки на сукні, і з бу­кети­ком не­вираз­них квітів бре­ла ту­ди, де бу­ло ба­гато — і різних — чо­ловіків, і будь-кот­рий з них міг ста­ти її.

На цей раз во­на при­див­ля­лася дов­го і без поспіху. О, та у ць­ому лю­бому те­пер їй царстві по­руч із чо­ловіка­ми сусіди­ли і жінки, але не так гус­то, і жод­на з них не мог­ла бу­ти їй су­пер­ни­цею. Бо хіба мо­жуть кон­ку­рува­ти з нею, на­решті віль­ною від прис­трас­тей, як оббіло­вана звіри­на від шкіри, усі оці мат­ро­ни, чо­мусь усміхнені на всі трид­цять два, всі чо­мусь мо­лоді чи штуч­но відмо­лод­жені, з де­коль­то­вани­ми грудь­ми і неп­ристой­но пиш­ни­ми зачіска­ми? Чи спро­мож­ний зби­ти ко­гось із глуз­ду їхній не­дореч­ний сміх са­метут, ко­ли тут во­лода­рю­ють ли­ше по­важні і мудрі, май­же заб­ронзовілі у своїй муд­рості і ве­личі?

Во­на ду­має, що тут не місце для де­коль­те.

Але вуль­гар­но усміхне­ним жінкам видніше.

Жінка поп­ра­вила зів'ялу тро­ян­ду у во­лоссі і наб­ли­зила­ся до то­го, чий пог­ляд сь­огодні підбадь­орю­вав її. Він — 1956 ро­ку на­род­ження. Про це мож­на бу­ло не пе­репи­тува­ти. І так вид­но. Був ак­то­ром і вічною ди­тиною. Че­рез те у нь­ого на плечі сиділа зграя ме­теликів із тріпот­ли­вими криль­ця­ми і пле­лася гус­та па­вути­на на чолі.

— Ти справді не глу­зуєш із ме­не, як де­які твої сусіди? — Всіла­ся ко­ло нь­ого близь­ко, ма­ло не на коліна. — Пев­но, що ні. Ти ж містифіка­тор. Ну­мо, мерщій ви­лазь із своєї шкіри і спро­буй залізти в мою. Ага… а ти ду­мав… ото ж бо… о, ні, ти за­над­то про­ник­нувся цим… і шат­куєш ме­не, не­мов­би ка­пус­ту на шатківниці. А я би хотіла бу­ти роз­горну­тою, як тро­ян­да, пе­люс­тка за пе­люс­ткою… повіль­но і млос­но, щоб за­бива­ло дух па­хоща­ми… Ба­чиш, при­хиляю до те­бе го­лову і вже не бо­юся ані те­бе, ані твоєї хо­лод­ної — як у справжнь­ого покій­ни­ка — усмішки… Ти ж ак­тор. От­же, моя зух­валість не спро­мож­на пе­реля­кати те­бе, ти на ко­ну. Ме­тели­ки та­кож на ко­ну, а ко­ном їй слу­жить твоє по­темніле пле­че. І чо­му у ту­тешніх чо­ловіків по­темнілі плечі і жод­но­го біло­го чи але­бас­тро­вого? Ти смієшся з ме­не чи вхо­диш у роль? Як­що так, то зіграй мені за­буту прис­трасть. Ти ж ро­зумієш, про що я… А я потім роз­сиплю тро­ян­дові пе­люс­тки із сво­го во­лос­ся тобі на коліна. Во­ни у те­бе теплі і та­кож у ме­тели­ках. Ли­ше чо­ло чо­мусь у па­вутинні. Чи до нь­ого дав­но ніхто не при­туляв­ся? Чи ти ме­не і не слу­хаєш, і не чуєш?.. Ось тобі скромні квіти до підніжжя твоєї ве­личі, ак­то­ре влас­ної долі, а я й­ду, аж по­ки зно­ву ме­не не пок­ли­чеш, щоб шат­ку­вати, як на шатківниці…

Уже до­рогою до­дому, у люд­но­му тро­лей­бусі, жінка вхо­пила­ся за го­лову: Бо­же, але яко­го коль­ору очі мав цей не­пере­вер­ше­ний ак­тор, що слу­хав її, не пе­реби­ва­ючи і не ря­ту­ючи дру­горяд­ни­ми репліка­ми, як своїх ко­лишніх пар­тне­рок по сцені? О, ак­торс­тво ве­лика шту­ка, але чо­му і в нь­ого без­колірні очі?

Навіщо їй і те­пер так, як бу­ло раніше: зод­на­ковіло і без­бар­вно?

…ТА Й ЦІ ПАН­ЧО­ХИ, сла­ва Бо­гу, ски­нуті. Це ли­ше ру­кави­чок у неї дві па­ри, а ць­ого доб­ра, панчіх, — удос­таль.

…Щод­ня во­на ви­бира­ла обій­де­них і, як їй зда­вало­ся, обділе­них жіно­чою ува­гою чо­ловіків.

— …Ша­ную ваш го­нор, па­не про­фесо­ре.

— …Цілую ру­ку, ви­тязю без тиг­ро­вої шкіри…

— …Па­даю пляц­ком до ва­ших ніг, юна­че, і ди­хаю по­роха­ми з-під них…

Та жод­не фіглярс­тво, ні ви­тон­ченість, ні по­важність, ані кло­уна­да у ць­ому май­же суціль чо­ловічо­му царстві не зіткну­ли її з тим, зад­ля чо­го жінка відвой­ову­вала їх у глян­цю втаємни­ченості, су­воро­го мов­чання та граніту.

Ко­жен із ціка­вих їй чо­ловіків на свій лад ро­зумів жінку, та жо­ден не відповів їй ані сло­вом, ані жа­гою: ли­ше без­колірни­ми, глян­це­вими очи­ма, в яких годі бу­ло відшу­кати щось інше, крім гріха і злодій­ства, так на­чеб­то на добрій по­ловині світу ле­жала ви­нят­ко­во злодій­ська пе­чать, не­мов їм пе­редав ес­та­фету німий чо­ловік з да­леко­го по­тягу і на­чеб­то справді за­боро­нив жінці чу­ти і відгу­кува­тися на чиїсь інші — не й­ого — сло­ва.

Во­на при­пада­ла до по­темнілих гру­дей ту­тешніх чо­ловіків, в надії вло­вити в них бо­дай ди­хан­ня, бо­дай на­тяк на стогін. Та чо­ловіки, виб­рані нею, бу­ли такі ви­муш­тру­вані, що їх не мог­ло роз­чу­лити ні ба­жан­ня, ні ри­дан­ня, ні її влас­ний стогін. Во­на бу­ла б ха­пала їх за ру­ки і са­ма відгор­та­ла усі по­роди своєї шкіри, аж до тієї — найбільш враз­ли­вої, найбільш пе­кель­ної.

Та всі чо­ловіки її улюб­ле­ної те­риторії ма­ли солідарність із тим — німим чо­ловіком, що ви­кував, пев­но, ста­леві кай­да­ни на всю реш­ту рук, так не­мов од­но­час­ний і безс­тро­ковий па­раліч упав на все чо­ловіцтво світу, влас­не, не на са­ме чо­ловіцтво — ли­ше на їхні ру­ки.

Жінка по­дов­гу вдив­ля­лася в об­личчя усіх по­кину­тих нею у ць­ому царстві, німих — і хотіла зна­ти, кот­рий міг би відшу­кати в собі відва­гу до неї.

Де­які об­личчя да­вали певні сподіван­ня, та очі… зод­на­ковілі без­колірні очі ду­шили по­рухи чо­гось да­леко­го і за­буто­го… мож­ли­во, ко­лись во­но на­зива­лося навіть прис­трас­тю.

Роз­би­та, во­на жод­но­го ра­зу не по­вер­та­лася до роз­драж­не­них, а потім по­кину­тих чо­ловіків.

І все ж вос­таннє прий­шла до то­го, пер­шо­го, пол­ковни­ка з пох­му­рим пог­ля­дом, який за всю осінь, зи­му і вес­ну не пог­ладшав і не по­теплів, не до­дав зірок на свої по­гони, не стер го­роб­чи­кових плювків із напівли­сої го­лови і не ви­кинув з-під ру­хи зос­тавле­ної ко­лись нею, а те­пер уже вицвілої, май­же зог­ни­лої, тро­ян­ди.