Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 8)

Уже чо­мусь не хотіла зна­ти ні коль­ору очей, ні сто­гону, ні сло­ва. Упа­ла го­ловою й­ому на гру­ди і чи то співа­ла, чи лиш пов­то­рюва­ла за ки­мось: «При­несеш ко­лись мені вінок із жи­вих квітів… Ти — пер­ший стрічний. Ти пох­му­рий і за­тятий, як і я… але при­неси мені вінок жи­вих квітів. Ка­зала тобі, що жаліти­меш за моїм рюм­санням. Ба­чу, ніхто тут не пла­кав, крім ме­не, і не відда­вав тобі честі, пол­ковни­ку… але обов'яз­ко­во вінок із жи­вих квітів… із жи­вих… бо відда­ла тобі, пер­шо­му стрічно­му, не що інше як честь, жи­ву свою честь. А те­пер, ма­буть, по­ра мені й­ти у нес­ла­ву. Ніщо не три­ває над­то дов­го. Над­то, ко­ли знаєшся з німи­ми, а я ще не маю сміли­вості заніми­ти усю се­бе. Отак, мій за­тятий, ба­чиш мою ве­селу — як ай­стра, блу­зу?

Засмій­ся до ме­не, а я зап­ла­чу до те­бе — і обом ста­не лег­ше у нашій камінності.

Ти, прав­да, не ду­маєш, що я бо­жевіль­на? Те­пер уже не ду­маєш. Але ж ду­мав! Хо­ча й сам доб­ре знав, що світ ки­пить і зне­магає від прис­трас­тей. Він зах­ли­нув­ся би і пішов шке­реберть, ко­ли б не за­боронні зна­ки ви­роб­ле­ної суспіль­ством мо­ралі.

Але, мій пол­ковни­ку, ти ж кра­ще за будь-ко­го знаєш, що мо­раль пов­сюдно дран­ти­ва — як про­зорі намітки, що на­чеб­то прик­ри­ва­ють де­коль­то­вані мо­дельні і не ду­же мо­дельні, чи й да­леко не мо­дельні — спи­ни.

Наші ба­жан­ня сильніші за мо­раль. Але, ба­чиш, біда в то­му, що ба­жан­ня, на відміну від мо­ралі, не є єзуїтсь­ки­ми. На­зивай­мо їх, як зав­годно: низь­ки­ми, гріхов­ни­ми, плотсь­ки­ми, ди­кими… во­ни лиш ма­ють прис­мак гірко­ти, але ба­жан­ня не ма­ють єзуїтства. Ось тобі і увесь ключ до ро­зуміння мо­ралі, яка в кінце­вому ре­зуль­таті пе­рема­гає ба­жан­ня. А що мо­раль дран­ти­ва навіть поп­ри це (і на кож­но­му кроці), то хіба до­водить­ся сумніва­тися?

Ти ж ду­мав, що я бо­жевіль­на! А я прос­то не­щас­на, бо не вис­лу­хана до кінця жод­ною лю­диною у світі… оце ось так…

Але чуєш, пол­ковни­ку, ти вже ніко­ли не ста­неш ге­нера­лом… че­рез те, щоб не­одмінно приніс мені вінок із жи­вих квітів… Але, знаю, ти не змо­жеш. То пе­река­жи, як­що зумієш, ко­му тре­ба…»

ВА­РИЛА БОРЩ.

Сте­лила постіль.

Хо­лод­ни­ми ус­та­ми да­вала обій­ма­ти се­бе влас­но­му чо­ловікові, бу­ла ре­тель­ною на службі і без­пе­рер­вно, і невідво­рот­но ду­мала про тих, з відкри­того нею царс­тва німих, що мог­ли бу­ти у неї зав­тра, че­рез місяць, че­рез рік.

Во­на за­писа­лася до діль­нич­но­го ліка­ря і поп­ро­сила нап­равлен­ня до психіат­ра.

Лікар ли­ше стис­нув пле­чима: «Ту­ди не про­сять­ся — ту­ди за­бира­ють».

Психіатр із си­нюш­ним но­сом дов­го ди­вив­ся на неї, а потім двічі, і тричі пе­репи­тував про од­не і те ж:

вік,

стать,

місце на­род­ження,

місце ро­боти,

дні тиж­ня,

таб­личку мно­жен­ня,

сто­лицю дер­жа­ви,

ім'я прем'єр-міністра,

розмір взут­тя,

її влас­не ім'я,

стать,

день пе­ремо­ги.

Роз­ча­рова­на, во­на в якусь мить пе­рес­та­ла відповіда­ти на без­глузді, як їй ви­дало­ся, за­питан­ня.

— Хіба ви прий­шли сю­ди, щоб мов­ча­ти? — роб­ле­но лагідно про­тара­банив дво­ма паль­ця­ми по столі психіатр.

— А хіба я прий­шла сю­ди, щоб у ме­не з'ясо­вува­ти розмір мо­го взут­тя?! — у тон відповіла жінка.

— Але ж я му­шу з'ясу­вати адек­ватність ва­шої по­ведінки, ша­нов­на пацієнтко!

— Моя по­ведінка адек­ватна моїм по­чут­тям. При­чину са­ме ць­ого я ба­жала вста­нови­ти з ва­шою до­помо­гою. Од­нак зму­шена відкла­няти­ся. До то­го ж я не пацієнтка. Я, ліка­рю, ве­лика містифіка­тор­ка… Ви не винні. Ви не розпізна­ли.

Після ць­ого во­на хотіла за­подіяти собі смерть.

Уже.

Не­гай­но.

Щоб не про­дов­жу­вати роз­ки­дати тінь довкіл се­бе.

Щоб заг­лу­шити го­лос спо­гаду і хо­лод дій­сності, зам­кну­тої глян­цем граніту чи мар­му­ру і влас­ної неп­ри­ка­яності поміж не­чут­но­го по­дуву цвин­тарних вітрів.

Ні. Во­на та­ки відва­жить­ся ще бо­дай раз у житті — і за­подіє собі смерть. І дот­ри­має до кінця усіх оз­нак адек­ватної по­ведінки жінки, зне­воле­ної прис­трас­тю.

Та­що, як хтось — та­кий са­мий, як во­на — та­кож при­ходи­тиме сю­ди після її смерті, і роз­горта­тиме її, як квітку, чи шат­ку­вати­ме, не­мов ка­пус­ту? Зду­вати­ме з її неп­ри­род­но розсміяно­го об­личчя по­рохи і па­вути­ну і ту­лити­меть­ся до по­темнілих гру­дей в надії ви­добу­ти з-під тра­ви і ка­меню стогін її на­соло­ди?! І той хтось бу­де що­разу інший?! І й­ти­муть не­щасні, як до повії, до прик­ри­тої зем­лею бе­зодні її тіла, і жа­дати­муть роз­ра­ди, як ба­жає во­на за­раз від інших… цілую ру­ку, ша­ную ваш го­нор, па­даю пляц­ком…

Фіґлярс­тво, ви­яв­ляєть­ся, і так не має міри. То навіщо й­ому спри­яти до­дат­ко­во?

Раз-з-з… і ці пан­чо­хи набік…

Сю­ди во­на прий­де тоді, ко­ли прий­де.

Тах­та не розісла­на.

Темінь без­просвітна.

Терпіння — рабсь­ке.

По­тяг ле­тить — і ніяк не долітає в Дністер.

На горбі у біле­сенькій цер­ковці тріска­ють дзво­ни.

По­жежа ся­гає не­бес.

А її га­ряче, не­само­вите при­сяган­ня — єди­ному німо­му, з ким на­гово­рила­ся най­дов­ше і най­щиріше за все жит­тя.

А тут, у ць­ому царстві, при­сяган­ня зайві.

Тут люд­но, але хо­лод­но.

У пол­ковни­ка пох­му­рий пог­ляд.

Ак­тор ніко­ли не увій­де в роль.

Ви­тязь не вилізе з тиг­ро­вої шкіри.

Про­фесор не док­ли­четь­ся сю­ди своєї мо­лодої жо­ни.

При­сяга­тися тре­ба у коль­орові вічі.

ВО­НА СЮ­ДИ ВЖЕ НЕ ПРИЙ­ДЕ НІЗА­ЩО!!! НАВІТЬ, КО­ЛИ Б ЇЙ ПЛА­ТИЛИ!

…Сю­ди — на цвин­тар — її при­нес­ли.

Тоді, ко­ли прий­шов її час.

У той день во­на бу­ла дев'ят­надця­тою у спис­ку місце­вої ри­ту­аль­ної служ­би.

І в неї, як у всіх реш­ти, бу­ли чорні ма­ри і чор­на до­мови­на. За до­мови­ною й­шли не­чис­ленні знай­омі, співробітни­ки, прос­то роз­зя­ви і влас­ний чо­ловік.

Він ос­таннім — після гро­барів — поп­ра­вив стрічку на вінку із штуч­ни­ми квіта­ми.

Вінків із жи­вими — не бу­ло.

1996 рік,

Роз­то­ки на Бу­ковині

Вечір жит­тя. Жит­тя ко­рот­ке, щоб ка­зати «Ні»… 

— ЗДРАС­ТУЙ. Це я, — без тіні сен­ти­мен­ту ска­зав у трубці чо­ловічий го­лос, який зав­жди зму­шував ме­не шу­кати ва­леріану.

Заз­ви­чай опісля чер­го­вої те­лефон­ної роз­мо­ви, за­пив­ши де­сяток-дру­гий гірких кра­пель во­дою, цілком спус­то­шена й роз­би­та, я дов­го ди­вила­ся на те­лефон, який, зда­вало­ся, ще вібрує від не­давньої сло­вес­ної нап­ру­ги.

З цим чо­ловіком ми ніко­ли не спе­реча­лися. І навіть не ко­кету­вали. Але зав­жди наші роз­мо­ви на­гаду­вали ко­риду. Чо­ловік у ній ви­кону­вав дві ролі од­но­час­но: то­ре­адо­ра (з дво­ма чер­во­ними по­лот­ни­щами) і би­ка. Що­разу мені важ­ко бу­ло збаг­ну­ти, хто з них на­падає, а хто за­хищаєть­ся, і яка роль у ць­ому відво­дила­ся мені.

Я жаліла то­ре­адо­ра, який зму­шував лю­тува­ти би­ка, і не­навиділа би­ка, що навіть че­рез слу­хав­ку ро­бив уже й ме­не то­ре­адо­ром.

Як­би я ма­ла біль­ше си­ли волі, чи, мо­же, впер­тості, я б та­кож мог­ла здо­лати в собі опір вічної ми­рот­во­риці і відпус­ти­ти на чо­тири сто­рони лютість влас­но­го би­ка — нев­то­ленність жа­ги до ць­ого чо­ловіка. Але, тіль­ки за­чув­ши у собі хіть до на­паду, ви­тяга­ла звідкись біле, капіту­ляцій­не, по­лот­ни­ще. І ме­тамор­фо­зи з пе­ревтілен­ням би­ка у ми­рот­во­рицю про­дов­жу­вали­ся.

Вти­хоми­рюва­лася від са­мого тем­бру й­ого го­лосу, до­волі час­то не вни­ка­ючи у зміст ка­зано­го. Все од­но всі сло­ва до­вело­ся б просіюва­ти, як на ситі, потім ро­бити «фіфті-фіфті» і ще раз про­пус­ка­ти крізь ре­шето.

Іноді мені зда­вало­ся, що наші сло­весні бої, врешті-решт, зро­били нас сіамсь­ки­ми близ­ню­ками, в яких пе­рели­вала­ся і пуль­су­вала кров на­пад­ни­ка й за­хис­ни­ка од­но­час­но, й годі бу­ло збаг­ну­ти, у ко­му чиєї крові пе­рева­жало.

Од­нак я так вто­мила­ся на цих вис­нажли­вих ко­ридах, що іноді са­ма се­бе відчу­вала по­лот­ни­щем, яким на­магав­ся за­тули­тися чо­ловік-то­ре­адор від се­бе ж, чо­ловіка-би­ка. Він збуд­жу­вав­ся і зас­по­ко­ював­ся мною, не над­то пе­рей­ма­ючись дум­кою про те, що в цей час по­чува­ла я.

Мож­ли­во, це хобі всіх чо­ловіків — у ролі своєрідно­го пра­пора три­мати жінку, тим са­мим до­водя­чи собі й ото­чу­ючим чо­ловічу спро­можність і прик­ра­ша­ючи та­ким зна­меном своє існу­ван­ня.

А мо­же, як і кож­на жінка, я пе­ребіль­шу­вала свою роль у й­ого житті, ду­ма­ючи, що ва­жу для нь­ого над­то ба­гато.

Усе бу­ло прос­то. Ми й­шли од­не на од­но­го з лю­бов'ю, близь­кою до люті, і лю­тува­ли з не мен­шим азар­том, аніж азарт прис­трасті. Так, са­ме так: ми й­шли од­не на од­но­го, а не од­не до од­но­го.