Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 9)

На­ша ко­рида три­вала близь­ко ро­ку. Те­лефон став чи не го­лов­ною аре­ною не­види­мого бой­ови­ща…

— Де ти? — за­пита­ла без особ­ли­вого ен­тузіаз­му, бу­дучи го­товою по­чути у відповідь усе, що зав­годно, крім прав­ди.

— Де­сять го­дин їзди до те­бе, — відповів го­лос у трубці.

Ве­лика спа­кова­на валіза ошкіри­лася з підло­ги коль­оро­вою роз­кри­тою па­щею, як па­щею не­вивер­гну­того вул­ка­на.

Я зітхну­ла, оче­вид­но, так го­лос­но, що го­лос на дру­гому кінці стри­вожив­ся:

— Ти не са­ма?

Хм… «Ти — не один», — із дня у день, як па­пуга, пов­то­рює чер­го­ву дур­ни­цю по­пуляр­ний ка­нал і, ма­буть, не по­миляєть­ся.

— Я не са­ма. Зі мною на зав­тра кви­ток до Вар­ни, — зітхну­ла я вдру­ге. — О дев'ят­надцятій двад­цять сім поїзд но­мер вісімнад­цять у даль за­гур­ко­че…

— …І ми підем, де тра­ви по­хилі, — сміючись, пе­ребив го­лос із те­лефо­ну. — Ка­жу тобі: де­сять го­дин їзди до те­бе. Як­що їха­ти ду­же швид­ко, то вий­де дев'ять. За­раз… — я зро­зуміла, що він ди­вить­ся на го­дин­ник, — май­же ціла до­ба до тво­го поїзда. Вдосвіта я зас­та­ну те­бе ще сон­ною. Півдо­би — наші. Так що роз­кла­дай валізу і че­кай ме­не на світан­ку. У ме­не дві го­дини бу­дуть віль­ни­ми.

— Ти ска­зав півдо­би…

— Півдо­би — наші, а дві го­дини — вільні.

— Ти за­теле­фонуєш? — пе­ремов­чавши, за­пита­ла з без­надією в го­лосі, що мог­ла би зво­руши­ти навіть камінь.

— Я под­зво­ню у двері. Двічі по два дзвінки.

Я мов­ча­ла.

— Де ти? — те­пер за­питав він.

— В де­сяти го­динах від те­бе.

— Че­кай. Ще сон­це не зій­де…

— …Як ро­са очі виїсть, — пос­ла­ла нав­здогін ко­рот­ким гуд­кам чер­го­ве зітхан­ня.

…ЯК­ЩО ЦЕЙ чо­ловік ко­лись поз­ба­вить ме­не жит­тя, я по­дякую й­ому навіть із то­го світу, що на­решті звіль­нив від се­бе, ду­мала я, навіщось і справді ви­кида­ючи з валізи щой­но скла­дені речі. Літні сукні, са­рафа­ни, ку­паль­ни­ки, кос­ме­тика, пар­фу­ми, прик­ра­си… Роз­ки­дане по кімнаті різно­коль­оро­ве дран­тя, яке я до­бира­ла з особ­ли­вою прискіпливістю і ре­тельністю, те­пер вик­ли­кало хіба що глу­хе роз­дра­туван­ня. Для ко­го во­но приз­на­чало­ся, як­що ли­ше один не­обов'яз­ко­вий дзвінок од­но­го ба­ламут­но­го чо­ловіка зму­сив те­пер ці кра­сиві, дбай­ли­во спа­ковані вит­ре­бень­ки літа­ти по спустілій квар­тирі? По­серед шов­ко­вого й за­паш­но­го гар­ми­деру, з квит­ком у одній руці і ту­рис­тичною путівкою в іншій — май­же не­навис­но ди­вила­ся на чер­во­ний те­лефон, що ви­пинав свої ок­руглі бо­ки з книж­ко­вої по­лиці, не­наче сміяв­ся сам із се­бе, а швид­ше, з моєї змілілої враз рішу­чості по­чати но­ве жит­тя.

За кіль­ка ос­танніх місяців мої нер­ви нап­ру­жили­ся до краю. Ко­ли б і справді чи­мось мож­на бу­ло зафіксу­вати стан нервів, мої би ви­дали­ся зітліли­ми і спо­рохніли­ми, як дов­го зле­жалі у землі речі.

Ко­лись у ди­тинстві, в селі у ба­бусі, я ста­ла свідком мо­торош­ної сце­ни. Сіль­ські чо­ловіки ра­зом із гро­барем Гав­ри­лом, ко­па­ючи мо­гилу для ко­гось із од­но­сельців, не роз­ра­хува­ли місця і, нат­ра­пив­ши ло­пата­ми на доб­ре збе­реже­ну тру­ну сімде­сятирічної дав­ності, відкри­ли її. З ціка­вості. Зна­ючи, що мо­гилу ніхто дав­но не дог­ля­дає. Від май­же мініатюр­ної жінки з ко­лись ду­же дрібни­ми ри­сами об­личчя у до­мовині ли­шив­ся прос­то попіл, фор­ма яко­го відповіда­ла фор­мам тіла й одежі. Ко­ли Гав­ри­ло тор­кнув­ся ру­кою го­лов­но­го убо­ру покій­ниці, те, що на­зива­лося ко­лись хус­ткою, роз­си­пало­ся й осіло гус­тим по­пелом на дні тру­ни.

Мої те­перішні нер­ви на­гада­ли б мо­гиль­ний попіл, як­би хто спро­бував їх тор­кну­ти ру­кою…

Від зав­трашнь­ого дня я справді хотіла по­чати інше жит­тя. У чо­му по­ляга­ла й­ого іншість, не ска­зала би й на сповіді, але що во­но по­вин­но до­корінно зміни­ти стан постій­но три­ва­ючої ко­риди і якось пе­реінак­ши­ти мої дні, зна­ла на­пев­не. Ма­буть, я сподіва­лася у попіл вдих­ну­ти жит­тя. Вос­таннє.

Чо­ловік, який зму­шував но­сити ва­леріану замість об­ручки, дов­ший час був допінгом, од­нак те­пер він де­далі частіше ста­вав деп­ре­сив­ни­ми пігул­ка­ми в моїх са­мотніх, од­но­манітних днях.

Після не­насит­ної прис­трасті, смак якої з ним я відчу­вала особ­ли­во гос­тро, він на­дов­го уни­кав ме­не, як чу­ми, щоб за який­сь час, і обов'яз­ко­во зне­наць­ка, зно­ву пог­ли­нути своєю палкістю. Іноді мені зда­вало­ся, що він ба­вить­ся зі мною, як ба­вить­ся ста­рий роз­пе­щений кіт зі сліпим ми­шеням, ніби ба­жа­ючи до­вес­ти ме­не до ска­зу. Але ко­ли з й­ого ску­пого гор­ла ви­ривав­ся го­лос­ний і болісний стогін жа­ги, не ду­ма­ючи, про­щала всі й­ого про­вини пе­реді мною — і по­чува­ла се­бе справжнь­ою ца­рицею на бен­кеті жит­тя.

Він був чо­ловік-не­видим­ка, чо­ловік-нев­ло­вим­ка. Ніко­ли не зна­ла, який чер­го­вий сюр­приз він го­тує для ме­не. Що­разу налітав, мов кор­шун на здо­бич, за­тума­ню­ючи го­лову яки­мись ску­пими, але від то­го ще со­лод­ши­ми сло­вами, які ро­били ме­не сліпою і глу­хою до всь­ого, що відбу­вало­ся по­за на­ми. Я вчи­лася про­щати й­ого ве­ликі дур­ниці і ще більші прик­рощі. Та це бу­ло не­надов­го.

Він чи то лю­бив ме­не, чи грав­ся зі мною, як ве­ликий німий, — мов­чки. Без клять­би. Без обіцян­ки, але що най­об­разливіше — без роз­пи­тувань. Й­ого не-роз­пи­туван­ня об­ра­жало ней­мовірно. Я не по­чува­ла се­бе жи­вою істо­тою, ко­ли він не ціка­вив­ся нічим, що мог­ло ма­ти бо­дай якусь до­тичність до ме­не. Жив своїми відчут­тя­ми і роз­чи­няв­ся в мені ли­ше тоді, ко­ли ми за­лиша­лися на­одинці.

Ко­ли ж зни­кав із очей, тоді, ма­буть, і я зни­кала з й­ого сер­ця. Бу­ла впев­не­на, що він зга­дує про ме­не, ли­ше ко­ли я пот­рапля­ла й­ому на очі. А на очі пот­ра­пити мож­на бу­ло тоді, ко­ли він зга­дував кількість го­дин їзди до ме­не. Відстань між на­ми вимірю­вала­ся го­дина­ми до зустрічі, а не кіло­мет­ра­ми.

Ко­лись я ска­зала й­ому напівжар­то­ма-напівсерй­оз­но: «Ось уже май­же рік у ме­не три­ває час обій­ма­ти, а твій го­дин­ник по­казує час ухи­ляти­ся моїх обіймів».

Відповідь бу­ла дос­той­на:

— Ти би кра­ще на ніч чи­тала не Біблію, а кни­ги про смач­ну і здо­рову їжу. А ухи­ляти­ся слід спла­ти по­датків, а не обіймів.

Й­ому бу­ло доб­ре. Він ди­хав здо­ров'ям, без­печністю і без­турботністю. Він жив, на­че жар­ту­вав, і хотів пе­рет­во­рити на жарт і моє жит­тя та­кож.

— Ха… — ка­зав, не слу­ха­ючи моїх зітхань, — до зав­тра мож­на не до­жити. Мож­на не про­кину­тися. Пот­ра­пити під ко­леса ав­та. Упас­ти в ка­налізацій­ний люк. Ста­ти жер­твою маніяка. Та, Гос­по­ди пра­вед­ний, є ти­сячі спо­собів зник­ну­ти з ць­ого світу миттєво, і є ли­ше один спосіб відчу­вати радість жит­тя.

Че­рез те, як­що мо­жеш, жи­ви ве­село, радісно сь­огодні, ро­зумієш, сьо-го-о-о-о-дні.Пам'ятай: ти ство­рена для сміху і обіймів. А все реш­та — дур­ниці. І хай бо­лить го­лова в дят­ла, що в ма­газині черс­твий хліб, а у тво­го на­чаль­ни­ка — черс­тве сер­це…

ДО­ТЕПЕР Я ДУ­МАЛА, що черс­тве сер­це в нь­ого, та ко­ли він круж­ляв ме­не над со­бою і приспіву­вав щось ве­селе чи со­роміць­ке, я справді хотіла жи­ти ве­село.

А в те­лефон­но­му ре­жимі, як він лю­бив вис­ловлю­вати­ся, у нас три­вала ко­рида. Я підоз­рю­вала, що при­чиною цієї без­глуз­дої ко­риди є рев­нощі, а ще біль­ше — постій­на роз­лу­ка. Ма­буть, то­му він і віджар­то­вував­ся:

— Ко­рида? Це для різно­манітності. Інак­ше дні ста­нуть прісни­ми. І ми вкриємо­ся мо­хом.

Іншим ра­зом він нашіпту­вав, пе­реби­ра­ючи гу­бами моє во­лос­ся:

— Ти ж знаєш: я — ха­кер жіно­чої пси­хології. Я спо­чат­ку шу­каю по­мил­ки у прог­рамі, потім об­ду­мую шля­хи про­ник­нення в неї, а далі — пе­реп­рогра­мовую жінку на свій лад.

Тоді ці сло­ва нічо­го, окрім кри­вої посмішки, в ме­не не вик­ли­кали.

Хм… Во­но й не див­но: хіба мо­же жінка ду­мати, ко­ли во­на по­чуває се­бе га­рячою гли­ною в ру­ках скуль­пто­ра?

А слід бу­ло, го­луб­ко, по­чува­ти се­бе комп'юте­ром, чия прог­ра­ма ви­яви­лася та­кою прос­тою і зро­зумілою, що ста­ла дос­тупна ама­торові-ха­керу.

Але чи всте­жиш, ко­ли скуль­пто­ри пе­рерод­жу­ють­ся у ха­керів?

Та й чи тобі по­чува­тися комп'юте­ром, ко­ли ти спо­конвіку прив­че­на до рахівниці й олівця?

…НЕ ЗНАЮ чо­му, але я май­же без­надій­но ди­вила­ся на зав­трашній кви­ток до Вар­ни. Усе в мені підка­зува­ло, що й­ому вже мож­на влаш­то­вува­ти по­мин­ки.

У вікнах сутінки зміни­лися тем­ря­вою.

Із сусіднь­ого бал­ко­на за­пах­ло нічною матіолою.

Сер­пне­ва спе­ка зро­била­ся про­холо­дою.

А я сиділа у квар­тирі, як у клітці, і не чу­ла в собі ні ра­дості, ні пе­чалі.

Я хотіла не­мож­ли­вого — спо­кою і Й­ого. Зна­ла, що так не мог­ло бу­ти. Але, ра­зом з тим, най­дуж­че хотіла зміни­ти бо­дай якусь дрібни­цю у своєму житті. Надії на зміни чо­мусь пов'язу­вали­ся із ро­жевим квит­ком на Вар­ну. Ілюзія то­го, що зміна місця вне­се зміни в суть жит­тя, три­мала ме­не, як на прив'язі.

Зав­тра вдосвіта, ко­ли зій­де сон­це, ще з по­рога, ска­жу й­ому прав­ду: що я хо­чу змін.Що не мо­жу біль­ше й­ого так че­кати. Навіть кос­мо­нав­ти ма­ють зв'язок із зем­лею. А він же не в кос­мосі і не на дні оке­ану. Що й­ого жар­ти дра­ту­ють і не відволіка­ють від проб­лем. Що не хо­чу лю­бові, а хо­чу пев­ності, пев-но-сті, ста-біль-ності, як ска­зав би наш пре­зидент. Ось що я ска­жу й­ому зав­тра, щой­но він пе­рес­ту­пить поріг квар­ти­ри…