Марія Матіос - Чотири пори життя (сторінка 10)

Бо­же пра­вед­ний, за що ти поз­ба­вив ме­не яс­но­го ро­зуму? Чим я так за­вини­ла пе­ред то­бою, що ти ро­биш із ме­не на ста­рості посміхо­вись­ко?

Мені со­рок п'ять років.

Я маю ро­боту.

Квар­ти­ру.

Мої діти жи­вуть у сто­лиці.

У ме­не гар­на ре­путація.

Але я не вин­на, що вдо­ва. Що роз­би­та жит­тям. І що не мо­жу бу­ти вдо­вою до смерті.

Мо­же, бу­ла б нею, ко­ли б не отой фа­таль­ний розмін квар­ти­ри після чо­ловіко­вої смерті, що обер­нувся для ме­не зем­летру­сом.

Те­пер я ро­зумію, чо­му Він ви­явив­ся та­ким ве­лико­душ­ним і доп­ла­тив мені навіть біль­ше, ніж нас­правді кош­ту­вала квар­ти­ра. Ко­рида — ось справ­жня ве­личи­на доп­ла­ти за «чеш­ку» поліпше­ного пла­нуван­ня.

Він хо­че ме­не пе­реінак­ши­ти. Він хо­че прив­чи­ти до се­бе та­кого, яким є нас­правді. Але це все од­но, що в пе­релиць­ованій сукні на­мага­тися бу­ти при­мою.

По­деко­ли я й­ого ро­зумію. Але ще біль­ше люб­лю. А ко­ли чую, що люб­лю, тоді не ро­зумію нічо­го.

Ко­ли й­ому бу­де бо­дай со­рок, він по­дивить­ся на жит­тя по-іншо­му. Втім, чо­ловіки й­ого скла­ду жи­вуть, як на мінно­му полі, — чим біль­ше не­без­пе­ки, тим біль­ше при­год і аван­тюр.

Та мені страш­но мо­го віку.

Со­ром­но цієї ша­леної прис­трасті, яку ми роз­па­люємо од­не в од­но­му.

Я так не нав­че­на.

Я бо­юся ста­ти смішною.

Мені тре­ба ду­мати про май­бутніх онуків і клімакс, а я, як дівчин­ка, пла­чу в по­душ­ку, ко­ли він ка­же «…за півго­дини!», а з'яв­ляєть­ся за місяць.

Не мо­жу й­ому доріка­ти, але й не мо­жу че­кати, по­ки чер­га дій­де до ме­не. У нь­ого, на­пев­но, га­рем діву­лиць. Мо­лодих, тон­ко­шиїх і тов­стошкірих.

А в ме­не він один, і й­ого ру­ка на моїй до­лоні пе­рек­реслює всю мою до­теперішню ста­течність. Я по­вин­на хо­вати­ся з ним і хо­вати й­ого від світу. Ме­не б засміяв ос­танній ал­ко­голік, ко­ли б я приз­на­лася, що люб­лю чо­ловіка на п'ять років стар­шо­го від сво­го си­на. Ка­ра Бо­жа упа­ла на ме­не за якісь гріхи і зро­била най­мич­кою сво­го ж сер­ця.

І я, не­щас­на, хо­чу вря­тува­тися від ць­ого со­рому у Варні?!

Чи, мо­же, я хо­чу вто­пити­ся біля бе­регів Вар­ни і звіль­ни­ти се­бе від со­рому?!

ТАК. ТРЕ­БА ЩОСЬ ро­бити. Спек­ти якісь крен­дли­ки. Зва­рити чер­во­ний борщ. Приб­ра­ти з підло­ги одяг. Стер­ти пи­люку. Щоб зустріти й­ого вранці по-людсь­ки.

Ніко­ли не зустріча­ла й­ого по-людсь­ки. Ні, пра­вильніше б ска­зати, по-до­машнь­ому, а не по-людсь­ки. Бо він па­дав на ме­не яс­тру­бом, але я ніко­ли не зна­ла, ко­ли точ­но яс­труб зва­лить­ся на мою го­лову.

Ви­чище­ний до мо­го від'їзду хо­лодиль­ник із надріза­ним ка­вуном, бан­кою риб­них кон­сервів, трь­ома яй­ця­ми, па­кети­ком кет­чу­пу і дво­ма бри­кета­ми «Галіна Блан­ка» не вик­ли­кав жод­но­го ен­тузіаз­му. Я слу­хала, як б'єть­ся моє сер­це. Тре­ба зро­бити кардіог­ра­му. У здо­рової лю­дини сер­це так би­тися не мо­же.

Хм… Але я бу­ду мер­твою, ко­ли не чу­тиму, як б'єть­ся сер­це. Хай б'єть­ся, як й­ому хо­четь­ся.

До ран­ку дов­го. Мож­на ро­бити, що зав­годно.

По­лежа­ти у ванні… Ось так… Жмень­ка морсь­кої солі із за­пахом буз­ку на цей раз чо­мусь вик­ли­кає ма­ло не алергію. Не зас­по­коює і кон­трастний душ. Крізь відчи­нені у ко­ридор двері ван­ни доб­ре ба­чу се­бе у ве­лико­му настінно­му дзер­калі.

Яс­на річ, схуд­ну­ти настіль­ки, щоб виг­ля­дати кот­ро­юсь із й­ого діву­лиць, я не змо­жу та, ма­буть, і не вар­то. Але підпра­вити колір об­личчя — це ж мож­на? Мож­на. Сер­це чи печінка, чи що там іще постій­но на­гадує про се­бе, не за­важа­ють же дба­ти про колір шкіри? Не за­важа­ють.

Де моє улюб­ле­не ди­тяче мо­лоч­ко? Ось во­но. У синь­ому тю­бику. Во­но приємно зас­по­коює шкіру. А пах­не як… Ли­ше ніко­му ню­хати.

Та-а-ак. У цій масці з білої гли­ни з ме­дом я схо­жа на індус­ку, а мо­же, на Хіврю з ба­буси­ного се­ла. Але все од­но… тілові лег­ко і якось лоскітно. Мож­на ле­жати в тем­ряві і ду­мати про своє жит­тя-бут­тя, че­ка­ючи до ран­ку тих — зав­жди вар­варсь­ких, двічі по два, — дзвінків у двері.

Сміх та й годі. Хотіла би підпра­вити свої ва­ди, так нічо­го підправ­ля­ти. Усе вже підправ­ле­но при­родою і віком. Не втру­тиш­ся. За­лишаєть­ся хіба що шу­кати відповідну оп­ра­ву. А яка вже оп­ра­ва… Хіба ме­режив­на нічна со­роч­ка, ме­рехтіння свічки і ке­лих ви­на.

Ка­жуть, я ста­ла див­ною. Он­де на ро­боті шеп­та­лися, що за­писа­лася, мов­ляв, до по­каїнців-сек­тантів. Та пе­ред ким ще біль­ше ка­яти­ся, ніж пе­ред хо­лод­ною нічною по­душ­кою, чи он пе­ред тим глу­хим настінним дзер­ка­лом, яке як не збре­ше, то по­каже прав­ду точніше, ніж го­дин­ник час у Гринвічі?

Яс­на річ, див­на.

Бо мов­чу.

Не пла­чу ні пе­ред ким.

Не скар­жу­ся.

Ли­ше тер­плю, зціпив­ши зу­би, як від бо­лю.

Чо­му, як від бо­лю? Та­ки ж від нь­ого, прок­ля­того…

Ціка­во, хотіла б я зна­ти, а яки­ми бу­ли б ви, ко­ли б вас уп­ро­довж ро­ку повіль­но роз­пи­люва­ли на пи­лорамі?!

Говірливі утішаль­ниці, ким відра­зу по смерті чо­ловіка бу­ли мої старі при­ятель­ки, дав­но дра­ту­ють. У них сво­го тра­уру при жи­вих чо­ловіках не мен­ше. Во­ни не здо­гаду­ють­ся, що я скру­тила­ся, як рав­лик у своїй хатці, і ніко­го ту­ди пус­ка­ти не хо­чу. Не бу­ду ж я зап­ро­шува­ти при­ятель­ок на ка­ву, щоб спішно відпро­вад­жу­вати їх по домівках, ко­ли тобі ска­жуть «…мені півго­дини їзди до те­бе». Та й про що нам те­пер го­вори­ти?

Я ста­ла глу­хою до чу­жих проб­лем. Ка­жуть, лю­бов об­ла­город­жує. Мож­ли­во. Я раніше не зна­ла, що це та­ке. Але те, що маю я, — то не лю­бов. Бе­зумс­тво.

І зав­тра я виріши­ла й­ого зрек­ти­ся… от, ду­репа, ніби­то бе­зумс­тво піддаєть­ся волі.

По­тихень­ку, що й не поміти­ла ко­ли, моє жит­тя за ос­танній рік пе­рет­во­рило­ся на суціль­не че­кан­ня: з мо­ря — по­годи, з не­ба — до­щу, з те­лефо­ну — чо­ловічо­го го­лосу і дзвінка у двері.

Двічі по два.

І обов'яз­ко­во — по-вар­варсь­ки.

ЧИ МОГ­ЛА Я ко­лись по­дума­ти, що та­ке мо­же тра­пити­ся са­ме зі мною… Та, зреш­тою, спра­ва навіть не в то­му, що так є, а в то­му, що я не чую со­рому. Я, — доб­ро­поряд­на мат­ро­на, яка що­тиж­ня пе­че за­виванці й пе­редає дітям у Київ, ква­сить ка­пус­ту і крох­ма­лить білиз­ну, що­неділі хо­дить на цвин­тар, страж­дає від без­соння — і яка не страж­дає від со­рому?!

Ця ка­ра та­ки від осу­ду. Ска­зано, не су­ди…

В да­лекій мо­лодості, ко­ли я зна­ла, що є ли­ше обов'язок, і не зна­ла, що є ще й прис­трасть, най­дуж­че хотіло­ся за­пита­ти свою сусідку Ок­са­ну — біло­воло­су ще­бету­ху, як їй вдаєть­ся жи­ти з дво­ма чо­ловіка­ми од­но­час­но — зі своїм і з ко­хан­цем?

Якось у дворі, ко­ли наші діти ба­вили­ся пісоч­ком, Ок­са­на поп­ро­сила дог­ля­нути її хлоп­чи­ка: їй тре­ба бу­ло відлу­чити­ся на го­дину. Ми ди­вили­ся од­на на од­ну — і кож­на зна­ла, що про неї ду­має інша.

Ок­са­на дов­го мов­ча­ла, а далі ска­зала:

— Не за­суд­жуй ме­не… Як­що я ць­ого не бу­ду ма­ти, я ки­нуся з мос­та у во­ду. Я не мо­жу без ць­ого… Мо­же, ко­лись зро­зумієш.

Тоді я за­шаріла­ся. Весь наш бу­динок гудів, що Ок­са­на без­божно во­лочить­ся з інже­нером із мас­ло­заво­ду, а її чо­ловік Са­ша після ро­боти до­пома­гає Ок­сані пра­ти.

Прав­да, Ок­са­нина до­ля скла­лася ду­же пе­чаль­но. Ка­зали, що в по­риві рев­нощів її по­калічив ко­ханець, але Ок­са­нин чо­ловік ба­гато років роз­повідає ви­гада­ну історію про до­рож­ню аварію — і що­разу роз­повідь об­ростає все но­вими де­таля­ми.

І вже ба­гато років Са­ша ви­носить інвалідний візок з Ок­са­ною у той же двір, де во­на ба­вить у пісоч­ку їхнь­ого із Са­шею вну­ка.

Не знаю чо­му, але я й справді вго­лос ніко­ли не за­суд­жу­вала Ок­са­ну, навіть який­сь час нерідко при­ходи­ла до неї, ко­ли ба­чила по­хиле­ну на підвікон­ня го­лову в ко­роні рап­то­во по­сивіло­го во­лос­ся.

Ми ніко­ли жод­ним сло­вом не об­мо­вили­ся про ту страш­ну історію, та ко­ли на­ша сім'я пе­реїжджа­ла на іншу квар­ти­ру, Ок­са­на, не див­ля­чись мені в очі, ска­зала:

— Ніко­ли не ро­би так, як я. Кра­ще скоч із мос­ту у во­ду, але не ро­би ць­ого при жи­вому чо­ловікові.

Тоді я не­доб­ре по­дума­ла: а на­що ти ро­била, ко­ли зна­ла, що то зле?

До­тепер я не ма­ла пот­ре­би ска­кати з мос­ту у во­ду. Хо­ча Ок­са­нине зас­те­режен­ня засіло так гли­боко, що, ко­ли б не смерть мо­го чо­ловіка Ва­силя, я, не ва­га­ючись, мог­ла би ска­зати «на все жит­тя». Те­пер я вже не ду­маю, що са­ме страх пе­ред мож­ливістю відпла­ти ско­вував ме­не впро­довж ба­гать­ох років — і че­рез те я ніко­ли не шу­кала собі при­год із чу­жими чо­ловіка­ми.

А мож­ли­во, моє до­теперішнє жит­тя бу­ло вте­чею са­ме від Ок­са­нино­го зас­те­режен­ня?

Хтоз­на.

Ніко­ли не за­мис­лю­вала­ся над цим.

Сер­дечні прис­трасті якось оми­нали на­ше з Ва­силем три­ван­ня. Він був (Царс­тво й­ому Не­бес­не) у міру пал­кий, у міру стри­маний.

Ана­томія на­ших сімей­них по­чуттів — дав­но і на­зав­жди зро­зумілою.