Панас Мирний - Казка про Правду та Кривду (сторінка 4)

    Правда тілько ки­гик­ну­ла, на­че та чай­ка, й по­летіла геть собі, щоб не спе­ре­ча­тись з сест­рою. Во­на ду­ма­ла - ко­ли не бу­де пе­ред очи­ма в Крив­ди, то, мо­же, та й вга­мується, не ста­не руй­ну­ва­ти її домівки.

    А Крив­да як уг­леділа, як за­ре­го­че! В до­лош­ки пле-ще та од­но вер­гає хвилі-го­ри на до­ли­ну. Підми­ла од­ну стіну - так та стіна й геп­ну­ла­ся, на самі не­ве­личкі шма­точ­ки по­би­ла­ся, аж пил уго­ру зняв­ся… А там і Дру­га… тре­тя… Че­рез го­ди­ну й не зна­ти ста­ло, що там бу­ла будівля, тілько здо­ро­вен­на ку­чу­гу­ра піску та ще­бе­ню ва­ляється. Крив­да й тим не вдо­вольни­ла­ся - нас­ла­ла вітри на ту ку­чу­гу­ру, по­ча­ли той пісок та ще-бень пе­ресіва­ти, до півночі всю до­ли­ну вкри­ли пи­лом та кіптя­гою.

    Як при­летіла на ра­нок Прав­да довіда­ти­ся, що їй наш­ко­ди­ла Крив­да, то замість будівлі по­ба­чи­ла тільки один сірий по­рох по до­лині. Гірко ста­ло Правді, важ­ко; Сум у сер­це впив­ся; Жур­ба ду­шу опа­ну­ва­ла; зро­ни­ла во­на не од­ну, не дві сльози - всю до­ли­ну, мов дрібним до­щем, своїми сльоза­ми змо­чи­ла… Го­ло­сить Прав­да та пла­че, а то­го й не ба­чить, що де сльоза впа­де, там тра­ва рос­те, де кра­пелька осідає, там квіточ­ка розцвітає.

    

VIII

    

    З то­го ча­су по­ча­ла по землі тра­ва рос­ти; всі до­ли­ни вкри­ла. Пишні та зе­лені ле­жать во­ни поміж ске­ля­ми, своїми квіточ­ка­ми пи­ша­ються - і біли­ми й ро­же­ви­ми, і жов­ти­ми й бла­кит­ни­ми, синіми, аж тем­ни­ми, чер­во­ни­ми, ог­нен­но­га­ря­чи­ми… На­че хто ки­лим шов­ко­вий розіслав по землі.

    Угледіло Яс­не Со­неч­ко, і йо­му так те по­до­ба­ло­ся, що во­но час­то спус­ка­ло­ся на ті до­ли­ни спо­чи­ти, по­ка­ча­ти­ся, розп­ра­ви­ти на шов­ковій тра­виці свої кісточ­ки на­том­лені, на­ди­ха­ти­ся па­хо­ща­ми за­паш­них квіто­чок.

    Угледіла те Крив­да, і зло її схо­пи­ло за сер­це. Во­на ма­ла шко­ди тій Правді на­ро­би­ти, а вий­шло з то­го он що. Взя­ла во­на зве­ла до­ку­пи всі ту­ма­ни сиві, хма­ри чорні, неп­рог­лядні, пус­ти­ла до­щем на го­ри. Ллє до­що­ва во­да, мов з відра, ко­тить з гір течіями бист­ри­ми, ре­ве до­ли­на­ми, річка­ми гли­бо­ки­ми, мне та нех­тує тра­ви­цю зе­ле­ну, за­но­сить її му­лом чор­ним, не­ве­лич­ки­ми та гост­ри­ми камінця­ми, мов сер­па­ми, під корінь ру­бає, не­се в мо­ре гли­бо­ке і се­ред мо­ря синього по­топ­ляє.

    Та нічо­го не вдіє Крив­да злая. Виг­ля­не Яс­не Со­неч­ко, розірве, роз­шар­пає хма­ри чорні, роз­па­рює зем­лю си­рую, зем­ля ви­пи­ває річки бистрі, і з-під теп­ло­го му­лу зно­ву ви­ла­зить, аж лу­щить, тра­ви­ця зе­ле­на, розцвіта­ють на ній квіточ­ки пишні.

    Розсердилася, розгніва­ла­ся Крив­да злая. Рве на собі ко­си шов­кові, ку­сає ру­ки білі, аж до крові ку­сає, та все при­га­дує, що б тій Правді за­подіяти, щоб ви­по­ло-ни­ти їй тра­ви­цю зе­ле­ну. І от при­га­да­ла… Як зап­лив­ло Со­неч­ко в інші краї світ ог­ля­да­ти, зібра­ла до­ку­пи вітри гострі, хо­лодні, сту­дить ни­ми повітря вільне, гнітить йо­го хма­ра­ми зе­ле­ни­ми… Дубіє повітря, зас­ти­гає; з ранньої ро­си іній кує, до­щові во­ди в сніг обер­тає, снігом білим, на­че пу­хом, усю зем­лю ус­ти­лає, мо­ро­зом лю­тим огор­тає… По­жовтіли від то­го зе­лені лис­точ­ки, опа­ли, по­чорніли пишні квіточ­ки, мов на огні по­горіли… Там, по тих до­ли­нах зе­ле­них, де ко­лись Яс­не Со­неч­ко гра­ло, те­пер дідусь Мо­ро­зен­ко гу­ляє, си­вою бо­ро­дою слід ме­те, льодом ди­ше, снігом по­ди­хає, снігові ба­би з місця на місце пе­ре­вер­тає, а по­верх них вітер, мов се­ред кла­до­ви­ща ди­кий звір, за­ви­ває.

    Вилетіла тоді Прав­да на ске­лю ви­со­ку, зло­жи­ла від жа­лю ру­ки білі, за­мо­ли­ла­ся до Сон­ця Крас­но­го.

    - Мати,- ка­же,- рідна на­ша ма­ти! Вер­нись, по­ди­ви­ся, яку Крив­да вчи­ни­ла неп­рав­ду. Поділи­ли­ся ми з нею зем­лею пус­тельною: во­на взя­ла во­ду, я - зем­лю; во­на - вітри буйні, я - повітря про­зо­ре. Що б, здається, в ми­ру жи­ти, кож­на кожній шко­ди не ро­би­ти, сво­го доб­ра глядіти-дог­ля­да­ти… Піт же! Злая Крив­да все мені на­пе­рекір іде: чи за­ду­маю я що зро­би­ти - во­на осміє, а чи зроб­лю що - поп­сує, просвітку не дає. Збу­ду­ва­ла я собі ха­точ­ку ти­ху - во­на роз­ва­ли­ла, кам'яні стіни пот­ро­щи­ла-по­ло­ми­ла, по всій землі пи­лом пус­ти­ла. Посіяла я на то­му пи­лові сльози гіркії - вро­ди­ла­ся тра­ви­ця зе­ле­на, квіточ­ки пишні її уквітча­ли, не­на­че ки­ли­мом, тихі до­ли­ни зас­ла­ли. Ви, ма­мо, не раз по тих до­ли­нах самі гу­ля­ли, по тра­виці зе­леній ка­ча­лись-спо­чи­ва­ли… Те­пер во­на тії квіточ­ки Мо­ро­зом лю­тим по­па­ли­ла, зе­лені лис­точ­ки тра­виці по­би­ла, сніга­ми гли­бо­ки­ми всі до­ли­ни пок­ри­ла!

    Гляне Сон­це, спог­ля­не - аж справді: по до­ли­нах сніги ле­жать, а по го­рах вітри хо­дять, по землі Мо­роз гу­ляє, льодом зем­лю кує, снігом огор­тає… От во­но як при­пе­че!

    - Душно, душ­но,- зак­ри­ча­ли.вітри хо­лодні та чим­дуж да­вай навтьоки!

    - Еге! - мо­вив Мо­ро­зен­ко та й розсівся. Схи­лив­ся на ске­лю та й зас­нув. А Сон­це по ньому стри­бає, з нього білу оде­жу зди­рає, во­дою по до­ли­нах роз­пус­кає… Аж гля­не Прав­да - по та­ких місцях уже й тра­ви­ця з-під во­ди зе­леніє-про­рос­тає.

    

IX

    

    Як не шко­ди­ла Крив­да Правді, що не ро­би­ла, а ба­чить - нічо­го не вдіє. Прав­да роз­ве­ла по землі та­ку буй­ну рос­ли­ну: всі до­ли­ни пок­ри­ла тра­вою зе­ле­ною, заквітча­ла квіточ­ка­ми за­паш­ни­ми, всі го­ри зас­ла­ла ліса­ми тем­ни­ми, бо­ра­ми неп­рохідни­ми; по де­яких тілько місцях по­ки­да­ла ли­син­ки гострі, щоб на них ра­но й пізно виліта­ти зем­лю ог­ля­да­ти.

    Заздрість лю­та щи­пає Крив­ду за сер­це, поїдом їсть, спо­кою не дає. Хо­четься їй усе те, що Прав­да по­ро­би­ла, ви­и­оло­ни­ти, та си­ломіць нічо­го не вдіє. От і по­ча­ла во­на до неї хит­ро­ща­ми підхо­ди­ти.

    - Сестро! - ка­же,- як у те­бе все гар­но на землі - ти­хо та лю­бо: є де спо­чи­ти, є на чо­му очі зве­се­ли­ти,- не то, що в ме­не. Од­но - бов­тається та бісо­ва ка­лю­жа: і вдень не гу­ляє, і вночі не спо­чи­ває.

    - То ви­ходь,- ка­же Прав­да,- сест­ро, до ме­не. Я не бо­ро­ню тобі гу­ля­ти, тілько не ро­би шко­ди.

    От Крив­да і вий­шла на зем­лю, а Прав­да та­ка ра­да! Взя­ла сест­ру за ру­ку, во­дить її по всіх усю­дах, по­ка­зує місця красні. У Крив­ди й очі розбіга­ються.

    Обдивилася Крив­да все і на­зад вер­тає.

    - Гарно,- ка­же Правді,- гар­но в те­бе, як у раю то­му! От тілько чо­го тобі не стає: не­ма в те­бе нічо­го жи­во­го. Я б на твоєму місці польоту­шок різних роз­ве­ла, побігунців вся­ких нап­ло­ди­ла, щоб пов­сяк­час сла­ви­ли во­ни твою пра­цю!

    - Я б,- ка­же Прав­да,- й зро­би­ла те. Як же йо­го зро­би­ти?

    - Еге! А хо­чеш - нав­чу?

    - Навчи, сест­ри­це! Нав­чи, го­луб­ко! - аж па­да ко­ло неї Прав­да. А Крив­да й ка­же:

    - Знаєш,- ка­же,- сест­ро, що ко­лись нам роз­ка­зу­вав Сум про дядька Ог­не­ви­ка?

    - Пам'ятаю.

    - За три­дев'ятьма гли­би­на­ми та за три­де­сятьма дна­ми жи­ве він, сер­деш­ний, в тяжкій не­волі ко­нає. Сам ог­ня­ний - ог­нем і жи­ве: огонь їсть, огонь п'є, ог­нем і ди­ше… Ко­лись я гу­ля­ла по гли­би­нах бе­зодніх, опус­ка­ла­ся аж на са­ме дно. І чую - під дном тим щось гур­ко­че-сту­ко­че, аж дно вги­нається - дви­го­че.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.docx)Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.fb2)Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.fb2