Панас Мирний - Казка про Правду та Кривду (сторінка 5)

    От я при­па­ла до дна ухом, слу­хаю - що во­но. А там шквар­чить, ши­пить та гам­се­лить! Я візьми пос­ту­кай та й гук­ни:-Лег­шенько,-ка­жу,-лег­шенько! Чи бач,- ка­жу,- як роз­хо­ди­ли­ся,- по­кою ніко­му не­має! - "А ти хто та­кий?" - звідтіля глу­хо до­хо­дить до ме­не.- Хто б я,- ка­жу,- не бу­ла, а ви чо­го там та­кий гар­ми­дер підня­ли? Глядіть,- ка­жу,- як до­бе­русь до вас - зна­ти­ме­те, хто я! - "Ану,-ка­же,- до­бе­рись, до­бе­рись. Як то ти до­бе­реш­ся?.." Знаєш: дра­тує ме­не.- Не дра­туй­те ме­не,- од­ка­зую їм,- бо я Чор­то­риєві як на­ка­жу,- зра­зу він до вас док­ру­титься. А як до­бе­реться, то глядіть, щоб, бу­ва, й ду­ша­ми не на­ло­жи­ли! - "На­ка­жи,- ре­го­че,- на­ка­жи. Ми ще йо­му звідсіля й по­мочі да­мо…" Взя­ло ме­не, знаєш, зло. Прик­ли­ка­ла я Чор­то­рия: "Кру­ти дно!" А він зра­зу бер­киць до­го­ри но­га­ми! Уго­ро­див свої ро­ги в зем­лю та як по­вер­не, так і за­булькотіло навк­ру­ги. "А що,- пи­тає звідти,- вже по­ча­ли?" - По­ча­ли,- од­ка­зую,- по­чи­най­те й ви! - Ко­ли це - як за­гу­де, як бух­не! - кру­гом усе так і зат­ремтіло… Раз! Уд­ру­ге! Ут­ретє! Дно так хо­до­ром і хо­дить, ус­то­яти не дає. А Чорт^рий з цього бо­ку од­но кру­тить, од­но кру­тить, аж во­да піниться-булько­че. А це - як скрик­не Чор­то-рий, як ухо­пить ме­не щось, як підніме вго­ру, так я і опи­ни­лась по­верх во­ди. Див­лю­ся: мій Чор­то­рий у хви­лях го­ло­вою мо­тає та кри­чить-кри­чить! А так гін з троє від ме­не, се­ред піня­во­го мо­ря, десь узя­ла­ся го­ра ви­со­ка-стра­шен­на; на са­мо­му шпилі дірка, і звідти щось ди­ше. Ди­ше-ди­ше, аж во­да кру­гом ки­пить, а во­но не пе­рес­тає. Вер­гає піском, камінням, сли­нить шевською смо­лою, во­ню­чою па­рою дух за­би­ває… Ко­ли це - ви­ла­зить з дірки стра­шен­на вог­ня­на го­ло­ва, по­ка­зує дов­го­го-дов­го­го язи­ка й ре­го­че-ре­го­че… "А що,- ка­же,- зля­ка­лась? та й ме­не на­ля­ка­ла, не­хай тобі вся­чи­на… Ач­хи-и!" -і як чи­хо­не, так ди­мом та по­пе­лом і пок­ри­ла­ся. "Оце,- ка­же,- вид­но, тро­хи во­ди в ніс наб­рав, що так зак­ру­ти­ло. А дав­но вже я з во­дою знав­ся, дав­но і світа ба­чив. Іч, який став! Ану, ви­ще підсу­ну­ся та пог­ля­ну". Та й по­чав ви­ла­зи­ти. Кру­гом огонь так і па­ше, а він лізе: "Оце,-ка­же,- яка ма­ла дірка. Ану - роз­дай­ся!" Та стук у бо­ки го­ри ліктя­ми!.. Так го­ра хо­до­ром і за­хо­ди­ла, ЛУ­ЩИТЬ, роз­дається, а він лізе-лізе… Виліз, сів, но­ги звішав, з ніг га­ря­ча смо­ла ллється. "Отак,- ка­же,- са­ме доб­ре. Що-то дав­но світа не ба­чив,- як радісно сер­це за­би­ло­ся! А тут те­пер пе­ремін-пе­ремін… Що то та­ке?" - по­ка­зує на Зем­лю.- Зем­ля,- ка­жу. "Чо­го ж во­на,- пи­тає,- та­ка зе­ле­на та пиш­на?" - Так і так,- роз­ка­зую йо­му все,- як жи­ли ко­лись, як те­пер жи­ве­мо.- "То ти, зна­чить, мені й ро­дич­ка,- далі ка­же.- Я,- ка­же,- Ог­не­вик, рідний брат твоєї ма­тері, ти, зна­чить, мені племінни­цею до­во­диш­ся".- Мо­же,- од­ка­зую,- й так.- "Еге,- ка­же,- так, так… Спа­сибі тобі, що ти хоч не­хо­тя до­по­мог­ла мені, ста­ро­му, світа по­ба­чи­ти; я вже ду­мав - ско­наю в тій глухій не­волі. Я тобі,- ка­же,- по­ки й мо­го віку, дя­ку­ва­ти за це бу­ду. Я б тобі й те­пер од­дя­чив, та не знаю чим".-Он,-ка­жу йо­му,-сест­ра моя на землі яких собі ігра­шок на­ро­би­ла, а мені,- ка­жу,- ні з чо­го.- "Ні з чо­го? - пи­тає.- А візьми лиш груд­ку глею". Я взя­ла.- "Ліпи з неї, що хо­чеш". А я розп­лес­ка­ла-розп­лес­ка­ла ту груд­ку та й ка­жу: - Вже! - Ду­маю:

    "Що то во­но бу­де?" - "Уже? - пи­та.- А ке сю­ди!.. Дер­жи,- ка­же,- в ру­ках, я дих­ну". Та й дих­нув на ту груд­ку. А та груд­ка як затріпається та плюсь із рук у во­ду… Див­лю­ся - не­ве­лич­ка ри­бонька у воді грає, срібна лус­ка, зо­лоті пірця… Так і біга біля ме­не, так і хо­дить; я за нею, а во­на від ме­не; я від неї, во­на за мною… Пле­ще­мо­ся у воді, граємо­ся, а дядько ре­го­че.- "Оце,- ка­же,- тобі й іграш­ка. Схо­чеш,- ка­же,- ще чо­го, ска­жи мені: за­раз бу­де. А те­пер,- ка­же,- про­щай, бо, дов­го не був­ши на свіжо­му повітрі, чо­гось мені мо­то­рош­но ста­ло". Та й по­су­нув­ся вниз і дірку шевською смо­лою звер­ху заліпив, щоб то до нього те свіже повітря не до­хо­ди­ло…

    - То у те­бе,- пи­та Прав­да,- й ри­бонька є? А по­ка­жи мені, яка во­на?

    - Добре,- ка­же,- сест­ро, ходімо до бе­ре­га. Пішли. Прав­да ста­ла на бе­реж­ку, а Крив­да плюс­ну­ла у во­ду та як зап­ле­ще в до­лош­ки, як скрик­не:

    Рибонько, ри­бонько, Срібная лу­соч­ко, Зо­лотії пер­ця, ^ Плинь до ме­не, мов сер­це!

    А ри­бонька з гли­бу й вип­ли­ла. Са­ма не­ве­лич­ка, очиці чер­во­ненькі; срібна лус­ка на ній так і грає, зо­ло­ти­ми пірця­ми во­ди­цю пе­ре­би­ває.

    Угледіла Прав­да та й не стя­ми­ла­ся… Все їй своє - зе­лені до­ли­ни, пишні квіти, ліси буйні - все те зра­зу по­мерк­ло, спро­тивіло; все це ри­бонька со­бою зас­ло­ни­ла, від лю­бо­го й до­ро­го­го очі од­вер­ну­ла. Скрик­ну­ла тоді Прав­да, до Крив­ди по­вер­та­ючись:

    - Сестро! - ка­же,- що хоч бе­ри, тільки нам­нож мені жит­тя на землі! А Крив­да їй і од­ка­зує:

    - Нічого мені, сест­ро, не тре­ба. Доз­воль тілько мені куп­но з то­бою тим, що нам­но­жи­мо, во­лодіти, над усім жи­вим і свою во­лю ма­ти.

    - Добре,- ка­же Прав­да,- хай бу­де так, як ти ка­жеш.

    От зго­ди­ли­ся, ото й по­ча­ли во­ни з землі вся­ку вся­чи­ну ліпи­ти. Прав­да ліпить ме­те­ликів цвітних, бджілок та ко­ма­шок вся­ких, а Крив­да - пта­шок-польоту-шок, звірів-гри­зунів, зай­чиків-ла­пан­чиків, бобрів-стри­бунів, кротів-вер­тунів. Наліпи­ли їх цілий во­рох. Прав­да, не дов­го ду­мав­ши, по­нес­ла їх до дядька Ог­не­ви­ка, і той уд­мух­нув кож­но­му жит­тя.

    Зразу все те й роз­ко­ти­ло­ся по всій землі… Прав­ди-ні ж сот­воріння ніко­му нічо­го: ме­те­ли­ки тілько літа­ють по квіточ­ках та на­би­ра­ються кра­си з них, різні ко­маш­ки ла­зять по тра­виці та п'ють свіжу ро­су, а Крив­ди­не сот­воріння на­ки­ну­ло­ся на лу­ги зе­лені, квіти пишні, ліси буйні: лист гри­зуть, корінь січуть, стов­бур то­чать… На­ро­би­ли та­ко­го деш­по­ту на землі, що страх! Усе зніве­чи­ли, усе поп­су­ва­ли. Дійшло­ся до то­го, що й їсти вже ста­ло нічо­го. На­ра­яла Крив­да од­но од­но­го їсти. І от ки­ну­ли­ся пташ­ки ло­ви­ти ме­те­ликів та дзьоба­ти ко­зя­вок вся­ких, а звірі пта­шок. Роз­по­ча­ла­ся між усім жи­вим війна стра­шен­на; од­но од­но­го підсідає, сте­ре­же, де б йо­го кра­ще згар­ба­ти. Нап­ло­ди­ли­ся всякі бой­ови­ки: ко­ти­ки-бра­ти­ки, ли­сиці-сест­риці, вов­ки-сіро­манці, вед­меді-неб­реді… По­ча­ло­ся та­ке, що вже й не роз­бе­реш, хто пра­вий, а хто ви­ну­ва­тий. Той пра­вий - хто ко­го здо­лав, а той ви­ну­ва­тий - що по­дав­ся.

    Тоді Прав­да по­ба­чи­ла, як її Крив­ца обійшла, та так гірко зас­му­ти­ла­ся, а Крив­да ра­да-ра­да!

    Отоді са­ме знай­шов­ся й Чо­ловік. Прав­да, як уг­леділа, так і ки­ну­ла­ся до йо­го.

    - Тепер,- ка­же,- лу­ка­ва сест­ро, все тобі віддаю, при­по­ру­чаю все. Од­но­го тільки йо­го не віддам. Ви­хо­ваю йо­го та виг­ляд­жу, на­пою йо­го сер­це ча­ром-лю-бов'ю, на­топ­чу йо­го го­ло­ву ро­зу­мом доб­рим, натх­ну в йо­го ду­шу прав­ду свя­тую і нас­та­нов­лю ца­рем на землі. Хай усім зап­рав­ляє, над усім во­лодіє.

    От і по­чав Чо­ловік по­ряд­ку­ва­ти на землі. За­раз зро­бив та­кий на­каз: щоб ніхто ніко­го не зо­бид­жав, щоб всі в ми­ру жи­ли.

    Коли на дру­гий день до­во­дять Чо­ловікові, що ніхто йо­го на­ка­зу не хо­че слу­ха­ти.

    - Як не хо­че слу­ха­ти? Хто не хо­че слу­ха­ти?- скрик­нув Чо­ловік.

    - Так і так,- ка­жуть йо­му.- Ведмідь ко­ня розірвав, вовк вівцю зад­рав, со­ба­ки зай­ця роз­ме­та­ли, ли­си­ця ку­рей поїла, ку­ри тра­ву пок­лю­ва­ли…- Вся­ке чим-не­будь пе­рес­ту­пи­ло йо­го на­каз.

    - Ведіть мені зло­чинців на суд! - скрик­ну" Чо­ловік.

    Нагнали ви­ну­ва­тих з уся­ко­го ро­ду й пло­ду,- вся­ке чим-не­будь про­ви­ни­лось, за­кон пе­рес­ту­пи­ло.

    - Як ви сміли, сякі-такі, не пос­лу­ха­ти­ся мо­го на­ка­зу? - пи­та грізно Чо­ловік.

    - Царю наш, роз­по­ряд­ни­ку наш! - по­ви­ни­ли­ся пе­ред ним зло­чинці,- ви­ну­ваті ми, ніде прав­ди діти. Тільки ж і ти нас роз­су­ди по правді, по за­ко­ну: як нам жи­ти, чим го­ду­ва­ти­ся? Ми ж усі з го­ло­ду пом­ре­мо, а як нам з го­ло­ду по­ми­ра­ти, то кра­ще по­ве­ли нам го­ло­ви по­од­ти­на­ти.

    От і по­чав Чо­ловік ду­ма­ти та га­да­ти, як тих ви­ну­ва­тих роз­су­ди­ти.

    Правда на од­но ухо йо­му шеп­че:

    - Суди! Ка­рай! Як во­ни сміли та­ке вчи­ни­ти, дру­гих зо­бид­жа­ти, дру­гим жит­тя ко­ро­ти­ти? Хіба во­ни те жит­тя да­ва­ли їм?

    А Крив­да з дру­го­го бо­ку в дру­ге ухо нашіптує:

    - Ану,- су­ди! ану! - ка­рай! Ко­го ж ти бу­деш су­ди­ти? Ко­го ка­ра­ти? Усіх по­вин­но су­дить - всі ви­ну­ваті… Всіх ви­по­ло­ни до но­ги, до колін"!.. Яке ж ти маєш пра­во їх ви­по­ло­ню­ва­ти? Хіба ти їм жит­тя да­вав?.. А жи­ти їм як? Го­ду­ва­ти­ся чим? Хіба во­ни винні, що та­ки­ми вро­ди­ли­ся?.. Ну - пе­ре­ро­ди їх, пе­ре­ро­би!

    Подумав-погадав Чо­ловік, роз­ки­нув дум­ка­ми і сяк і так; і по­ка­ра­ти б, щоб не ро­би­ли зло­чинст­ва… Та чим же во­ни ви­ну­ваті, що та­ки­ми вро­ди­ли­ся?.. Мах­нув ру­кою та й звелів всіх ви­пус­ти­ти, і не ска­зав ніко­му нічо­го…

    

XI

    

    На од­но тільки здав­ся пер­ший Чо­ловік. Більше ви­ну­ва­тив тих хи­жаків, що од­но дру­го­го їли, ніж тих, що тра­вою го­ду­ва­ли­ся. Ті жит­тя дру­гим ко­ро­ти­ли, а ці їли, що си­ра зем­ля рос­ти­ла. І взяв він всіх гри­зунів та ши­пунів під свій при­зор, до сво­го дог­ля­ду, бо­ро­нив од хи­жаків. Нам­но­жив че­ред вся­ких, сам став пас­ту­хом.

    Зажив пер­ший Чо­ловік, на всю гу­бу за­жив. Пе­ре­га­няє че­ре­ди з до­ли­ни на до­ли­ну, з од­но­го ви­па­су на дру­гий, ско­ти­ну мно­жить і сам мно­житься. Діждав він ба­га­то синів і до­чок, онуків і прав­нуків, до­жив до ста­рості - ста­рий та древній! І от, чим більше він жив та старівся, тим більше по­ча­ли кло­по­та­ти йо­го дум­ки: "Що бу­де, як йо­го не ста­не? Як те жит­тя сво­го коліна впо­ряд­ку­ва­ти, щоб не бу­ло між ни­ми свар­ки, та бран­ки, та ли­хо­го роз­лад­дя?.. Поділи­ти? - ду­мав він.- Розійдуться во­ни по всій землі ши­рокій, роз­те­чуться по країнах да­ле­ких, по­за­бу­ва­ють, яко­го ро­ду й пло­ду, і, стрінув­шись, поч­нуть во­ро­гу­ва­ти… Не діли­ти, зос­та­ви­ти вкупі? На ко­го ж їх зос­та­ви­ти, на ко­го при­по­ру­чи­ти? При­по­ру­чи­ти на яко­го си­на - Другі бу­дуть ремст­ву­ва­ти, а на всіх ра­зом - не по­ми­ряться".

    Пристали до нього Прав­да та Крив­да, кож­на свов до­во­дить. Крив­да ра­дить: поділи!.. Прав­да рає: не діли… Не знає Чо­ловік, що йо­му ро­би­ти, так і вмер, не зро­бив­ши нічо­го.

    Як умер та по­хо­ва­ли йо­го, то за­раз усі си­ни й зійшли­ся на ра­ду:

    - Що ро­би­ти, як їм бу­ти?

    

XII

    

    От са­мий стар­ший і ка­же їм:

    - Брати мої милі! Вмер наш батько, не зос­та­вив­ши нам роз­по­ряд­ку ніяко­го… Як те­пер бу­де­мо жи­ти?

    - Як жи­ти? - пи­та­ють другі.- Ну, ка­жи!

    - По-моєму,- ка­же стар­ший,- як жи­ли, так і жи­ти вкупі.

    Мовчать менші, тільки го­ло­ви пос­хи­ля­ли.

    - Укупі? - за­мо­вив підстар­ший.- А хто ж бу­де стар­ши­ну­ва­ти та роз­по­ря­док да­ва­ти?

    - Та вже ж хто стар­ший, то не мен­ший,- ка­же най­стар­ший брат. | - То себ­то ти?- спи­тав­ся підстар­ший.- Що ж ти за ця­ця та­ка, що на­ми бу­деш вер­хо­во­ди­ти? -! скрик­нув він. ' - А ось яка я ця­ця: раніше ро­див­ся від те­бе.

    - То що, що ти раніше ро­див­ся? А в нас хіба не один батько був? Не од­на ма­ти ро­ди­ла?.. Чо­го ж ми бу­де­мо тобі ко­ри­ти­ся?

    Другі собі гу­дуть:

    - Справді, справді! Од­но­го батька од­на­кові діти. Чо­го ж од­но­му все, а дру­го­му нічо­го? По­ча­ли зма­га­тись.

    - Ну, як хо­че­те, так і робіть,- ка­же стар­ший брат.

    - А як,-ка­жуть,-ро­бить? Ось як зро­бить: ділиться - всіх порівну ділить, щоб ніко­му не бу­ло за­вид­но.

    Почали діли­тись. Лічать, ділять, ди­вись,- од­но зос­тається лиш­не або ко­му од­но­го не дістає. Як ти поділиш, як по­ми­риш? Усяк кри­чить: "Моє!" - або:

    "Мені не ста­ло!" Зно­ву по­ча­ли зма­га­тись. Спер­шу зма­га­лись на сло­вах, а далі дійшло діло й до бійки. Ус­тав рід на рід, коліно на коліно, роз­по­ча­ли січу ду­шо­губ­ну, згу­бу са-мосічну; ви­би­ли на­ро­ду чи­ма­ло, ви­гу­би­ли цілі ро­ди, ви­по­ло­ни­ли цілі коліна. Зос­та­ло­ся не­ба­га­то на­щадків, що роз­тас­ка­ли на­чис­то доб­ро батьківське й по­розтіка­лись мерщій од­но від од­но­го в різні краї, не­су­чи в своєму серці не­на­висть лю­ту та во­рож­не­чу тяж­ку на тих, від ко­го одрізня­ли­ся…

    Так та Крив­да знай­шла ярміс прис­ту­пи­ти й до чо­ловіка і че­рез йо­го вже опа­ну­ва­ла всім світом.

    

XIII

    

    З то­го ча­су прой­шло ба­га­то літ, ми­ну­ло чи­ма­ло віків; роз­коріни­ли­ся лю­ди, вкри­ли всю зем­лю со­бою, мов та му­рав'я, на­ро­би­ли царств і царів, панств і панів, та Прав­ди не за­лу­чи­ли до се­бе. Чим далі, то все та Крив­да роз­коріняється та ши­риться, стар­ши­нує та па­нує на землі, а Прав­да го­лод­на та хо­лод­на сно­ви­гає по світу, го­рем си­та, сльоза­ми по­ли­та… Ніхто її зна­ти не хо­че. Ча­сом тілько старі сліпці, божі лю­ди, зга­ду­ють її в своїх важ­ких піснях:

    Та вже ж тії Прав­ди, Прав­ди не зіська­ти, Бо ста­ла та Крив­да те­пер па­ну­ва­ти…

    - Бабусю! а нас­та­не ко­ли та­кий час, що Прав­да одоліє Крив­ду й поч­не на землі па­ну­ва­ти? - спи­тав­ся ба­бусі біло­ли­ций Івась.

    Усі діти уп'яли очі в ба­би­не об­лич­чя, до­жи­да­ючи, що та ска­же. Ба­бу­ся нічо­го не од­ка­за­ла, тільки низько-низько скло­ни­ла го­ло­ву, і та ста­ра го­ло­ва на тон­ких в'язах чо­гось ду­же хи­та­ла­ся.

    

    [1889]

Сторінка 5 з 5 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.docx)Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.fb2)Panas_mirniy_kazka_pro_pravdu_ta_krivdu.fb2