Панас Мирний - Повія (сторінка 2)

    Поки Прiська ле­жа­ла та спо­чи­ва­ла, Хрис­тя по­ра­лась ко­ло стра­ви… Швид­ка ця Хрис­тя, зо­ло­тi в неї ру­ки! Не за­ба­ри­ла­ся во­на ви­то­пи­ти, стра­ви на­ва­ри­ти. Ко­ли затк­ну­ла верх, теп­ло пiш­ло по ха­тi… А над­во­рi зно­ву роз­хо­ди­ло­ся та­ке, що ли­хо!

    Сонце, по­ка­зав­шись зран­ку, по­су­ну­ло зно­ву за хма­ри; зе­ле­нi во­ни та неп­ри­вiт­нi об­ло­жи­ли все не­бо. Вi­тер з го­ди­ни на го­ди­ну дуж­чав, рвав снiг з зем­лi, кру­тив йо­го на всi бо­ки, ви­хо­рив на всi сто­ро­ни. Кру­гом ха­ти не­на­че у сто ко­ней га­са­ло, то­рох­тi­ло осе­лею, жа­лiб­но спi­ва­ло у ди­ма­рi. Доб­ре то­му, хто те­пер до­ма, в теп­лiй гос­по­дi! А тi, що в по­лi, в до­ро­зi?..

    Серце Прiсьчи­не пи­ло. Во­на сьогод­нi жда­ла Пи­ли­па. Пев­но, вiн зран­ку ру­шив. Не дай, гос­по­ди, не доб'ється до прис­та­но­ви­ща? За­не­се-за­ки­да зов­сiм снi­гом, ду­шу за­мо­ро­зить на­вi­ки.

    Прiська лед­ве хо­ди­ла по ха­тi, блi­да, хму­ра, i все стог­на­ла. Дов­го не обi­да­ли, все до­жи­да­ли - ось-ось над'їде… I по­обi­да­ли - Пи­ли­па не бу­ло. Уже ста­ло й ве­чо­рi­ти - не­має. Не­ве­се­лi дум­ки тур­бу­ва­ли Прiсьчи­ну го­ло­ву.

    - Що це батька не­має? Не дай, гос­по­ди, в по­лi зас­ту­ка та­ке… - ви­мо­ви­ла Хрис­тя.

    Прiська тро­хи не скрик­ну­ла. Доч­чи­не сло­во як но­жем уда­ри­ло її в сер­це… Бу­ря рво­ну­ла, аж зат­рi­ща­ла осе­ля у ха­тi, за­гур­ко­тi­ло у вiк­на, за­го­ло­си­ло в ди­ма­рi, тон­ко та жа­лiб­но, аж в сер­цi у Прiськи по­хо­ло­ну­ло.

    Нiч спус­ти­ла­ся на зем­лю, сi­ра, неп­ри­вiт­на нiч. У вiк­на, крiзь на­мерз­лi шиб­ки, лед­ве-лед­ве про­би­вав­ся свiт; по кут­ках у ха­тi зсту­пи­ли­ся тi­нi; гус­тий мо­рок ок­рив її всю.

    - Свiти хоч свiт­ло! - сум­но про­мо­ви­ла Прiська.

    Христя зас­вi­ти­ла не­ве­лич­кий ка­га­нець i пос­та­но­ви­ла йо­го на ко­ми­нi. Пiдс­лi­по, ча­дi­ючи на всю ха­ту, го­рiв йо­го гнiт; вi­тер хо­див по ха­тi; си­зий свiт ко­ли­вавсь на всi бо­ки, мов пе­ред смер­тю чо­ло­вiк во­див по­мерк­ли­ми очи­ма. Хрис­тя гля­ну­ла на ма­тiр i зля­ка­ла­ся: жов­та, аж чор­на, си­дi­ла во­на на по­лу, пi­доб­гав­ши но­ги й згор­нув­ши ру­ки; го­ло­ва її не дер­жа­ла­ся пря­мо - важ­ко опус­ти­лась на гру­ди; очi­пок, пiд­бив­шись уго­ру, по­су­нув­ся на­бiк; сi­рi пас­ма во­лос­ся ви­сi­ли з-пiд йо­го, мов по­сох­ле ба­дил­ля; дов­га тiнь вiд неї гой­да­ла­ся на по­мок­рi­лiй стi­нi.

    - Мамо! - скрик­ну­ла Хрис­тя.

    Прiська пiд­ве­ла го­ло­ву, гля­ну­ла на доч­ку, бо­лiс­но, прик­ро по­ди­ви­ла­ся… Хрис­тю аж об­ня­ло хо­ло­дом вiд то­го пог­ля­ду.

    - Оце який вi­тер по ха­тi хо­дить! Чи не про­то­пи­ти б? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - Як хо­чеш, - од­ка­за­ла Прiська й зно­ву спус­ти­ла го­ло­ву на гру­ди. Хрис­тя за­то­пи­ла… Ве­се­ло за­бi­га­ли яс­нi вог­ни­ки по тон­ких стеб­лах со­ло­ми, за­лi­та­ли не­ве­лич­кi iс­кор­ки по чор­них че­люс­тях пе­чi; вiх­тем пiд­ня­ло­ся по­лум'я вго­ру, па­лах­ну­ло на всю ха­ту, заб­ли­ща­ло по на­мерз­лiй шиб­цi i не за­ба­ри­ло­ся згас­ну­ти. Хрис­тя пiд­ки­ну­ла со­ло­ми… ще… та ще… Зно­ву по­лум'я пiд­ня­ло­ся, свiт осi­яв усю ха­ту. Чор­ною ма­рою ви­рi­зу­ва­лась Хрис­ти­на пос­тать се­ред то­го свi­ту; круг­ле мо­ло­де об­лич­чя, мов квiт­ка, чер­во­нi­ло, очi бли­ща­ли… Свiт, па­ла­ючи, по­за ко­ми­ном бли­ма i па­да на пiл, до­би­ра­ючись до сво­ло­ка… У кут­ку над по­лом на жерд­цi ви­сить оде­жа - свит­ки, юп­ки, спiд­ни­цi, спус­ка­ючи вiд се­бе чор­ну тiнь; пiд пок­рiв­лею тiї тi­нi си­дить Прiська, як i си­дi­ла; свiт бi­гає по її ви­ду, оде­жi - їй бай­ду­же: згор­бив­шись, пох­ню­пив­шись, во­на, здається, слу­хає бу­рi, що так стра­шен­но гу­де та виє кру­гом ха­ти… I здається їй, щось ша­мо­тить там… крек­че, преться, до­би­вається. По­чув­ся i го­лос людський.

    - А бу­ря яка, гос­по­ди! - про­мо­ви­ла Хрис­тя.

    - Цить! - крик­ну­ла Прiська, пiд­нi­ма­ючи го­ло­ву. Ли­це її ожи­ло, ув очах грає од­ра­дiсть.

    - Гей!.. Чи чуєте?.. - до­но­ситься го­лос знад­во­ру.

    Прiська стриб­ну­ла з по­лу та - в сi­ни.

    - Ти, Пи­ли­пе? - пи­тає, по­зи­ра­ючи че­рез за­сiк на чо­ло­вi­чу пос­тать, за­ки­да­ну снi­гом.

    - Що це у вас стоїть на до­ро­зi? - до­пи­тується го­лос.

    - Хто там та­кий? - обiз­ва­ла­ся й Хрис­тя,

    - Се я.

    - Хто - я?

    - Грицько Суп­ру­нен­ко, збор­щик. Пус­тiть хоч у ха­ту… Оце б'є яке! Оце За­куй­ов­ди­ло!

    За Грицько­вою по­мiч­чю за­сiк по­су­ну­ли в сi­ни i в ха­ту увiй­шли ра­зом. Грицько, ви­со­чез­но­го зрос­ту та ще в ко­бе­ня­цi, до­ся­гав го­ло­вою аж до са­мої сте­лi.

    - Здоровi! - при­вi­тав­ся вiн, ски­да­ючи ра­зом з ко­бою й шап­ку та по­ка­зу­ючи цi­ле ру­но по­си­вi­ло­го во­лос­ся на го­ло­вi, своє дов­ге су­во­ре ли­це, на­суп­ле­нi бро­ви,здо­ро­вез­нi на­мерз­лi ву­са.

    - Здоровi! - од­ка­за­ла Прiська.

    - З сим днем, що сьогод­нi!

    - Спасибi.

    - Пилип до­ма?

    - Немає.

    - Отак же! На чор­та й кра­ще!.. А ме­нi йо­го тре­ба. Де ж вiн?

    - Та як поїхав на яр­ма­рок ще на Вар­ва­ри, та й до­сi не­має, - зiтх­нув­ши, од­ка­зує Прiська.

    - На чор­та й кра­ще! - од­но своє Гркцько.

    - Що ж там та­ке?

    - Що? по­душ­не! - грiз­но гу­ко­нув Грицько, прой­шов­шись по ха­тi та вда­рив­ши но­гу об но­гу.

    - Не знаю, - ка­же, по­мов­чав­ши, Прiська. - Ко­ли вер­неться - ска­жу… Узяв тро­хи хлi­ба про­да­ти, як­що про­дав…

    - Та я цю пiс­ню не вiд од­но­го чую! - пе­ре­бив Грицько. - Ли­ха їх го­ди­на роз­но­си­ла по яр­мар­ках! А тут в од­ну шку­ру по­си­ла­ють: iди!.. Ота­ка путь… х-хе!

    - Чого ж ее так при­па­ло? - пи­та Прiська.

    - Гаспид їх знає! От не­щас­тя! - чу­ха­юч тяж­ко. - Во­ни там по яр­мар­ках гу­ля­ють, го­рiл­ку п'ють, а ти по їх хо­ди та зби­рай…

    Прiська мов­ча­ла. Во­на зна­ла доб­ре цього Грицька: не бу­ло га­ря­чi­шо­го чо­ло­вi­ка на се­лi, як вiн. Роз­сер­ди­ти йо­го - як раз плю­ну­ти; а ко­ли роз­сер­див­ся - як реп'ях той уче­питься. Кра­ще мов­ча­ти. I Грицько мов­чав, хо­див по ха­тi, ху­кав та тер ру­ки, бив чо­бiт об чо­бiт.

    - А те­пер ще плен­тай­ся до Гуд­зя!.. Бла­гий, бач, свiт! - сер­див­ся Грицько. - Ду­шею на­ло­жиш че­рез їх, прок­ля­тих!.. Та хоч би гро­шi да­ва­ли.

    - Що ж, як не­має гро­шей, - йо­му ти­хо Прiська. - Хi­ба б не рад­нi­шi вiд­да­ти?.. Ко­ли й за­ро­би­ти нiг­де.

    - Брехня! - обiр­вав Грицько. - То та­ка вда­ча ле­да­ча, та­ка звич­ка бi но­ва! Спо­ва­ди­лись так: хо­ди по їх ра­зiв по де­сять та про­си, у но­ги кла­няй­ся!..

    А не­ма то­го, - слi­дує з те­бе - i вiд­дай, ко­ли слi­дує. Так же нi: кра­ще в шин­ку проп'ю, нiж в каз­ну вiд­дам.

    - Було б що вiд­да­ва­ти, - ус­мi­ха­ючись, ка­же Прiська, - а не то що в ши­нок ще но­си­ти… Уже, здається, що у ко­го й бу­ло, то все поз­ди­ра­ли. До­ки во­ни вже бу­дуть i дра­ти?

    - Не на­шо­го то ума дi­ло… Ска­за­но - дай, то й вiд­дай.

    - Воно ж i да­ван­ню кi­нець є… Уже ж усе, що бу­ло, заб­ра­ли… ове­чат про­да­ли, сви­ней про­да­ли, оде­жу лищ­ню… Зос­та­ли­ся од­нi з ду­ша­ми. До­ки ж та­ки йо­го бра­ти i з чо­го йо­го взя­ти? Он, не­бiй­сь, у па­нiв скiльки зем­лi - не мi­ря­но! З iх би i бра­ли.

    - Хiба не бе­руть i з їх? Ду­маєш, ми­лу­ють - бе­руть!

    - Та не стiльки, як з нас. З їх за зем­лю бе­руть. А з нас? I по­душ­не, i ви­куп­не, i земське, й мирське!.. Гос­по­ди! от нас­та­ло жит­тя, - во­ро­го­вi та­ко­го не по­жа­даєш.

    - Толкуйся! Що по­мо­жеться?.. А ке лиш, дiв­ко, вог­ню люльку за­па­ли­ти, - пiд­хо­дя­чи до пе­чi, про­мо­вив Грицько. Хрис­тя ви­тяг­ла жа­ру.

    - Як же ти йо­го вiзьмеш? - скрик­нув Грицько, по­ка­зу­ючи ру­кою на ку­пу по­пе­лу, в кот­ро­му тлi­ли iск­ри. - А до хлоп­цiв, не­бiй­сь, про­вор­на, - зло увер­нув вiн. - Да­вай вi­хоть!

    Христя скру­ти­ла вер­чик со­ло­ми, за­па­ли­ла i по­да­ла Грицько­вi.

    - То ти ж ска­жи Пи­ли­по­вi, щоб безп­ре­мiн­но дос­та­чив гро­шi, - ка­же Грицько, по­ло­жив­ши вi­хоть на люльку. Огонь про­бiг впо­довж йо­го ви­ду, ос­вi­тив на­суп­ле­нi бро­ви, сi­рi сер­ди­тi очi, кот­ри­ми вiн блим­нув на Хрис­тю… Здяб" ться, трiс­ку­чий мо­роз та­ким хо­ло­дом не дих­нув би, як гля­нув вiн па неї.

    - Скажу, ска­жу.

    - Ска-а-жу-у! - про­мо­вив Грицько, сплю­нув, на­ки­нув коб­ку на го­ло­ву й пi­шов з ха­ти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2