Панас Мирний - Повія (сторінка 11)

    - А вже чо­ло­вiк! Нi бо­га не боїться, нi лю­дей не со­ро­миться! Те­пер ку­ди вер­не - щоб зем­лю вiд вас одiб­ра­ти… За­ход­жу у ши­нок, а вiн си­дить з на­ши­ми ду­ка­ча­ми: Го­роб­цем, Вер­бою та Ма­леньким. Си­дять, п'ють. Грицько, зузд­рiв­ши - за­раз до ме­не: "Оце, Кар­пе, за твою су­сiд­ку трах­ту­ва­ли­ся". - "За яку су­сiд­ку?" - пи­таю. "Та вже ж не за яку, за Прiську". - "А що там?" - до­пи­ту­юся. "Чи ти б, - ка­же, - не зго­див­ся узя­ти на се­бе її зем­лю?" - "На­вi­що?" - ка­жу. "Як на­вi­що?" - I по­чав вик­ла­да­ти, що ко­ли вiд неї зем­лi не одiб­ра­ти, то i зем­ля за нею бу­де, i пла­ти­ти за неї дру­гi бу­дуть. "А чим же їй, - пи­таю, - жи­ти, ко­ли зем­лю одiб­ра­ти?" - "Пе­ре­жи­ве, глад­ка! Хi­ба са­ма не при здо­ров'ї ще? I доч­ка у неї - як ко­би­ла, хоч за­раз у вiз зап­ря­гай! До хлоп­цiв, не­бiй­сь, умiє iр­жа­ти, а дi­ла ро­би­ти - не ро­бить". - "Нiх­то, - ка­жу, - не вi­да, як хто обi­да! А я доб­ре знаю, що оце не ста­ло Пи­ли­па, то Прiсьцi не ме­дя­но прий­деться про­жи­ти. Ко­ли ж ще вiд неї зем­лю одiб­ра­ти, то то­дi хоч у стар­цi иди…" Як стриб­не ж мiй Грицько, як гу­ко­не: "Так i ти з нею за­од­но? Га­разд же! Ми оце по­рi­ши­ли ту зем­лю то­бi вiд­да­ти, а не хоч - я й сам вiзьму. Все пла­ти­ти­му, та зна­ти­му, за що хоч". - "То ще, - ка­жу, - як мир ска­же". - "Мир?! Ти знаєш, що твiй мир у нас у ру­ках? Отут у жме­нi си­дить! Схо­че­мо - пус­ти­мо жи­ти, схо­че­мо - За­да­ви­мо. Що твiй мир? Та вiн ось Па­на­со­вi, - ука­зує на Го­роб­ця, - по­ви­нен у но­гах ла­зи­ти та дя­ку­ва­ти, що по­душ­не все до ко­пiєчки зап­ла­тив. П'ять со­тень вiд­ра­зу вий­няв. А ко­ли ви, бi­со­вi лан­цi, вiд­дас­те? Свої гро­шi за­раз по­ло­жи, а з вас ко­пiй­ку по ко­пiй­цi зби­рай та вiд­да­вай… Уже ко­ли на мир пiш­ло, то ми твiй мир i в чор­ну зап­ре­мо, хай там по­цо­ко­тить зу­ба­ми!.." Як нас­кi­пав­ся на ме­не - так ку­ди то­бi!.. Будь ти, ду­маю, не­лад­ний!.. Взяв шап­ку - та з шин­ку, та се пря­мi­сiнько до­до­му.

    Прiська чим бiльше дос­лу­ха­ла­ся, тим бiльше хи­ли­ла­ся. Як, її зем­лю вiд неї одiб­ра­ти? Хто ж вiд неї од­бе­ре її? Та як же се мож­на? А во­на при чо­му бу­де?! їй з го­ло­ду хi­ба про­па­да­ти?

    Тяжкi та не­ра­дiс­нi дум­ки сну­ва­ли у її го­ло­вi, од­на по­пе­ред дру­гої щи­па­ли за сер­це, чор­ни­ми хма­ра­ми ук­ри­ва­ли ду­шу. Во­на сi­ла за стiл за­ку­шу­ва­ти; по­ло­ви­на пи­ро­га зак­ляк­ла в ру­ках, а не­ве­лич­ка крих­та гнi­том ле­жа­ла у ро­тi, на язи­цi i не да­ва­ла сло­ва ви­мо­ви­ти.

    - Не жу­рiться, тiт­ко! - утi­шає Кар­по. - Хай во­ни потк­нуться до ми­ру… Я пер­ший поч­ну гу­ка­ти! Не їх, ду­ка­чiв, мир пос­лу­хає, їм доб­ре - гро­шей наз­ди­ра­ли з на­шо­го бра­та, ба­га­тi­ють; а ми знаємо, як то во­но з го­ли­ми ру­ка­ми про­жи­ти… Не пос­лу­хає їх мир. Нi­ко­ли! Як то во­ни ду­ма­ють п'яни­ми го­ло­ва­ми так з ми­ром пра­ви­тись? Як то так з людьми жи­ти? Ще по­ба­чи­мо, чий батько стар­ший! Їх три, а нас сот­ня. Хай не чi­па­ють, ко­ли хо­тять у ми­ру жи­ти… Не жу­рiться!

    Не слу­хає Прiська ре­чей, утi­хи не чує. Пе­ред нею Грицько з йо­го нах­вал­ка­ми. Грицько мо­гу­чий чо­ло­вiк; вiн як за­хо­че, так i по­вер­не дi­ло; схо­че доїсти ко­го - то доїде.

    Як смерть та жов­та, як тiнь тем­на, Прiська ус­та­ла з-за сто­лу, поп­ро­ща­ла­ся й пiш­ла до­до­му.

    Ще важ­чi, ще чор­нi­шi дум­ки обс­ту­пи­ли її у своїй ха­тi; кло­по­чуть її ста­ру го­ло­ву, жу­рять i без то­го зом­лi­ле сер­це. Во­на у ха­тi од­на, Хрис­тi не­має. Ка­га­нець на при­пiч­ку го­рить, лед­ве тлiє не­ве­лич­кий гнiт у ри­жiєвiй олiї, лег­кi тi­нi сну­ють по сi­рих вог­ких стi­нах, по за­ку­ре­нiй осе­лi… Хи­литься ста­ра Прiсьчи­на го­ло­ва на гру­ди, а пе­ред очи­ма її гiр­ка вдо­ви­на до­ля: убо­жест­во, не­дос­та­чi та на­пас­тi людськi… Не кри­ком неж­да­но­го го­ря ви­ли­вається її лю­та ту­га, не га­ря­чи­ми слiзьми роз­ли­вається во­на по змар­нi­ло­му об­лич­чю, а нi­ма­мов­чаз­на - во­на про­ни­зує її наск­рiзь, як хо­лод, зе­ле­нить ста­ре жов­те ли­це, гiр­ким по­ли­нем на­пу­ває ду­шу i сер­це… "От то­бi й свя­то! У сей день, ка­жуть, ко­лись Хрис­тос на­ро­див­ся… но­ве жит­тя за­ча­ло­ся… а для ме­не - но­ве го­ренько!" - ду­ма­ло­ся Прiсьцi. v

    Де ж Хрис­тя за­ба­ри­ла­ся? Чо­му не при­хо­дить утi­ша­ти ма­те­рi ста­рої, дi­ли­ти З нею її ту­гу за­пек­лу?

    Христя ра­да, що вир­ва­ла­ся… Бi­гає з дiв­ча­та­ми по се­лу вiд дво­ру до дво­ру, вiд ха­ти до ха­ти. Хо­лод­на рiзд­вя­на нiч не при­по­на мо­ло­де­чi, тiльки зас­тав­ляє швид­ше бi­га­ти. Ри­по­тять швид­кi ступ­нi по ус­ла­нiй бi­лим снi­гом зем­лi; мо­ло­да кров, роз­го­ря­ючись, грiє, б'є у ли­це; го­вiр-кле­кiт роз­дається по опус­тi­лих ули­цях; з усiх країв се­ла до­но­ситься ко­ляд­ка… Ра­дiс­тю i ве­се­ло­ща­ми б'ється сер­це у Хрис­тi, очi гра­ють, як тi зо­рi на хо­лод­но­му не­бi. Те ли­хо, що їх ту­ма­ни­ло, що важ­ким ка­ме­нем ле­жа­ло на ду­шi, ско­ти­ло­ся, ко­ли во­на пе­рес­ту­пи­ла за свiй двiр.

    - Уже ж i роз­пу­щу я свiй го­лос сьогод­нi! - хва­ли­ла­ся во­на Гор­пи­нi. - Дов­го я дер­жа­ла­ся, та оце й вир­ва­ла­ся… А не­доб­рi ви, дiв­ча­та: хоч би та­ки од­на прий­шла про­вi­да­ти, роз­ка­за­ти, що ро­биться на се­лi, що чується мiж ва­ми? - ще­бе­та­ла Хрис­тя, пос­пi­ша­ючи за под­ру­гою на збiр­ку до дос­вiт­ча­ної ма­те­рi.

    Досвiтчана ма­ти, ста­ра Вов­чи­ха, ра­до стрi­ла Хрис­тю.

    - Здорова, доч­ко! Та й дав­но ж ти у нас бу­ла! I Пи­ли­пiв­на зiй­шла - не при­хо­ди­ла… Стид­но, дiв­ко… Там у вас не­щас­тя тра­пи­ло­ся… У ко­го то­го не­щас­тя не трап­ляється? День наш - вiк наш: сьогод­нi жи­вий-здо­ро­вий, а на завт­ра, ди­вись, уже й не ста­ло. Усi пiд бо­гом хо­ди­мо. Йо­го свя­тая во­ля!.. Ну ж, я на те­бе хоч по­див­лю­ся. Iди ближ­че до свiт­ла.

    I ста­ра, кур­но­са, мов со­ва, Вов­чи­ха по­ча­ла по­вер­та­ти Хрис­тю на всi бо­ки, заг­ля­да­ти у її ли­це, у вi­чi:

    - Змарнiла, дiв­ко, спо­га­нi­ла… Жу­ри­ла­ся? Нi­чо­го: мо­ло­да - пе­ре­тер­пиш… А тут не­ма ме­нi од­бою вiд хлоп­цiв за те­бе: чо­му та й чо­му, тiт­ко, Хрис­тя до вас не при­хо­дить? А я по­чiм знаю - чо­му? Пi­дiть, ка­жу, до­вi­дай­тесь. I сьогод­нi за­бi­гав один… Чи бу­де Хрис­тя хоч у ко­ляд­цi?

    - Я знаю, хто за­бi­гав, - умi­ша­ла­ся Гор­пи­на.

    - Нi, не знаєш.

    - Так ска­жи хто? - спи­та­ла­ся Хрис­тя.

    - Ага, хо­четься зна­ти… хо­четься? Не ска­жу ж за те, що не при­хо­ди­ла.

    - Як же йо­го хо­ди­ти? - вип­рав­ля­ла­ся Хрис­тя. - I грiх, i ма­ти не пус­ка­ють.

    - Потурай грi­хо­вi… А ма­те­рi ска­жи: хi­ба во­на не бу­ла мо­ло­дою? Роз­мо­ву пе­рер­ва­ли три-чо­ти­ри дiв­ки, що, за­пи­хав­шись, убiг­ли у ха­ту.

    - Бач! Во­ни уже тут; а ми, дур­нi, за ни­ми бi­га­ли. При­бi­гаємо до Гор­пи­ни, ка­жуть - пiш­ла до Хрис­тi. При­хо­ди­мо до Хрис­тi - аж у неї i ха­та Зак­ру­че­на. По­цi­лу­ва­ла Хим­ка у ло­ма­ку та й на­зад вер­ну­ла­ся.

    - Брешеш! Са­ма цi­лу­ва­ла, а на дру­гих звер­тає, - од­рi­за­ла Хим­ка.

    - Та то Ма­ру­ся цi­лу­ва­ла, - до­да­ла тре­тя дiв­чи­на, ще пiд­лi­ток, ука­зу­ючи на свою стар­шу сест­ру.

    Маруся тiльки за­ко­пи­ли­ла гу­бу. Дi­во­чий кле­кiт на хви­ли­ну зат­нув­ся.

    - Чи ще ба­га­то на­ших не­має? - спи­та­ла, об­див­ля­ючись гурт, Гор­пи­на. - Не­має Ониськи та Ївги. Знаєте що? По­ки во­ни прий­дуть, за­ко­ля­дуй­мо ма­те­рi!

    - Давайте! да­вай­те! - пiд­хо­пи­ли дру­гi. Гор­пи­на вис­ко­чи­ла упе­ред.

    - Благословiть ко­ля­ду­ва­ти! - гук­ну­ла.

    - Колядуйте! - вiд­ка­за­ла Вов­чи­ха.

    Дiвчата ста­ли в ко­ло; од­нi пи­та­ли: "Якої?", - дру­гi вiд­каш­лю­ва­ли­ся. Гор­пи­на по­ча­ла…

    Зично її го­лос роз­дав­ся се­ред ха­ти, мов бренькiт го­лос­ної стру­ни або За­бiй у дзво­на… Зда­ва­ло­ся, то чер­ни­ця скли­ка­ла на мо­лит­ву своїх то­ва­ри­шок. Усi при­тих­ли, слу­ха­ючи то­го ви­гу­ку…

    Це зра­зу усi­ма го­ло­са­ми пiд­хо­пи­ли:

    Славен єси,

    Он, сла­вен еси!

    Наш ми­лий бо­же,

    На не­бе­си!

    I зно­ву ви­гук, i зно­ву "сла­вен"… Ко­ляд­ка бу­ла дов­га-дов­га. На кi­нець нас­пi­ли i жда­нi: Ониська - ми­шас­та i Ївга - товс­ту­ха.

    - Оце на­си­лу вир­ва­ли­ся! - вип­рав­ля­ла­ся Ївга. - За­бi­гаємо до од­нiї - пiш­ла, ка­жуть, ту­ди; до дру­гої - у дру­гий край. Як пiш­ли шу­ка­ти, як пiш­ли бi­га­ти - на­си­лу до­пи­та­ли­ся. А тут iде­мо до вас - стрi­ва­ють па­руб­ки: "Ку­ди, дiв­ча­та, че­ше­те?" Ми вiд їх, а во­ни - за на­ми… На­си­лу втек­ли!

    - А Ти­мо­фiя б то i не ба­чи­ла? - спи­та­ла, ус­мi­ха­ючись, Гор­пи­на. Ши­ро­ке, чор­не ли­це Ївги ще дуж­че по­чор­нi­ло; очi заб­ли­ща­ли.

    - Хай вiн то­бi на шиї по­вi­ситься! - сер­ди­то од­ка­за­ла Ївга.

    - Тю-тю, дур­на! Я жар­тую, а во­на - навсп­равж­ки, - вип­рав­ляється Гор­пи­на.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2