Панас Мирний - Повія (сторінка 104)

    Аж ось i та з во­дою ту­пає.

    - Чи зна­ете, ба­бу­сю, що ви ме­нi всю нiч сни­ли­ся. Та так ку­мед­но - Зро­ду-вi­ку я та­ко­го сну не ба­чи­ла, - стрi­ла її Хрис­тя.

    - Як же я вам, пан­ноч­ко, сни­ла­ся?

    - Кумедно, ка­жу, так. Я ба­чи­ла, як ви, сто­ячи он на то­му ро­зi, - i во­на вка­за­ла на па­лац, - ба­ла­ка­ли з мi­ся­цем, а да­лi ще й тан­цю­ва­ти з ним пiш­ли. Ба­ба по­ту­пи­ла очi i струс­ну­ла пле­чи­ма.

    - Сон… чо­го у то­му снi не при­вер­зеться? Вид­но, ви, моя рiд­на, не га­разд спа­ли.

    - Нi, спа­ло­ся доб­ре.

    - То мо­ло­да кров гра­ла, - не слу­ха­ючи Хрис­тi, своє тов­че Ориш­ка, - як ля­га­ли спа­ти, то не так-го­ло­ву по­ло­жи­ли: або ду­же ви­со­ко, або низько. Ото кров i при­ли­ла, та й на­верз­ло­ся та­ко­го.

    - Може, й так. Тiльки ме­нi усю нiч страш­но бу­ло.

    - То що ви не звик­ли­ся…

    - А й ви вже, со­ро­ки-бi­ло­бо­ки, заск­ре­го­та­ли? - до­нiс­ся до їх з кiм­на­ти го­лос Ко­лiс­ни­кiв.

    - А ви ще со­бi по­тя­гаєтесь? - ве­се­ло за­пи­та­ла йо­го Хрис­тя.

    - Потягаємося, га­лоч­ко, по­тя­гаємо­ся. Бi­со­ва ба­ба, вид­но, сон-тра­ви по­мос­ти­ла: як упав - на­че вмер, - гу­ка Ко­лiс­ник.

    - На здо­ров'я, па­но­ченьку. Сон - не по­мi­ха; хто спить - той не грi­шить! - обiз­ва­ла­ся ба­ба.

    - I ти ту­ди, ста­ра кар­га! Не­ма то­го, щоб ха­зяїно­вi пiд­доб­ри­ти­ся. Мо­же, вiн пе­рес­пав ду­же, - не ке пос­ла­ти яку мо­ло­деньку дiв­чи­ну йо­го роз­бу­ди­ти.

    - I на­що дiв­чи­ну по­си­ла­ти? Та­кi те­пер i дiв­ча­та нас­та­ли? I збу­ди­ти не зу­гар­нi. Не­ма й кра­ще, як ба­ба збу­де - нi струс­не, нi зля­кає.

    - То це та­ка, як ти?

    - А хоч би й я? - ус­мi­ха­ючись, од­ка­зує Ориш­ка. - Зля­каю, мо­же?

    - Та те­бе сам чорт зля­кається, не тiльки чо­ло­вiк. Я не знаю, як до­сi Ки­ри­ло не за­бiг вiд те­бе без­вiс­ти.

    - А ви все од­на­ко­вий. Яким бу­ли, та­ким i зос­та­ли­ся, - крут­нув­ши но­сом, ка­же Ориш­ка. - Все жар­ти та смi­хи… о, бо­дай вас!

    Може б, ще дов­го во­ни ве­ли мiж со­бою жар­тiв­ли­ву мо­ву, ко­ли б знад­во­ру не до­нiс­ся який­сь го­мiн та гук. Хрис­тя зирк­ну­ла у вiк­но - вiд па­ла­цу куп­кою пря­му­ва­ли до ха­ти щось за лю­ди.

    Тут бу­ли i ста­рi дi­ди, i мо­ло­дi чо­ло­вi­ки, по­жив­шi вдо­ви, i мо­ло­ди­цi з ма­ли­ми дiтьми у ру­ках i на ру­ках. Душ на двад­цять наб­ра­ло­ся на­ро­ду. Прий­шов­ши до ган­ку, круж­но обс­ту­пи­ли во­ни йо­го, чо­ло­вi­ки пос­ки­да­ли шап­ки, жiн­ки по­хи­ли­лись, дi­ти бо­яз­ко пог­ля­да­ли по сто­ро­нах. Всi та­кi обiд­ра­нi та обш­ма­га­нi, за­го­рi­лi та за­ку­ре­нi, мов пла­щу­ва­тi ци­га­ни. На об­лич­чю у всiх сму­ток, на очах - нуж­да та скор­бо­та.

    Сонце так при­вiт­но свi­ти­ло та гра­ло, пташ­ки утiш­но ще­бе­та­ли, а во­ни, на­че кам'янi, сто­яли, по­хи­лив­шись, вда­ва­ло­ся, по­вин­ну у ве­ли­кiй про­вин­нос­тi при­нес­ли во­ни з со­бою.

    - Що це за лю­ди i чо­го во­ни по­на­хо­ди­ли сю­ди? - спи­та­ла­ся Хрис­тя.

    - Це з сло­бо­ди по дi­лу.

    - По яко­му дi­лу?

    Оришка, мов не чу­ла, мер­щiй пiш­ла з ха­ти.

    - А чо­го се ви прий­шли? Що ска­же­те? - по­чув­ся з ган­ку го­лос Ко­лiс­ни­кiв.

    Вiн роз­дi­тий, у розх­рис­та­нiй со­роч­цi, в од­но­му спiдньому бiл­лi - як спав та встав, так i вий­шов до їх.

    Всi низько пок­ло­ни­ли­ся. Не­ро­зу­мi­ючим дi­тям ма­те­рi ру­ка­ми на­хи­ля­ли го­ло­ви, на­шiп­ту­ючи: кла­няй­ся па­но­вi.

    - Доброго здо­ров'я, па­не. З приїздом! - по­чу­ли­ся з-пiд по­хи­ле­них го­лiв по­оди­но­кi го­ло­си.

    - Ну, доб­ре, доб­ре. А що ж да­лi? - приз­ро прий­ма­ючи те вi­тан­ня, пи­та Ко­лiс­ник.

    Купка за­ко­ли­ха­ла­ся, за­туп­цю­ва­ла­ся. Це зра­зу, мов її хто ко­сою ско­сив, па­ла на ко­лi­на до­до­лу.

    - Панночку! Зми­ло­сер­ди­ся! - в один го­лос прос­тог­на­ла ку­па.

    - Ага! Це ри­бал­ки? - морг­нув на їх Ко­лiс­ник. - Це тi, що са­моп­рав­не ри­бу з став­ка тя­га­ли, мов во­на їх.

    - Добродiю! - обiз­вав­ся ста­рий дiд з бi­лою, як лунь, бо­ро­дою, що сто­яв най­ближ­че до ган­ку. - Так здав­на бу­ло. 3а кня­зiв ще бу­ло. Нiх­то нi­ко­ли не бо­ро­нив ри­бу ту ло­ви­ти. Звiс­но, во­да… на­бiг­ла со­бi… ста­вок став… Ри­ба за­ве­ла­ся… Нiх­то не за­во­див її - са­ма, а мо­же, пти­ця за­нес­ла iк­рою. Ми ж ду­ма­ли - на вся­ко­го до­лю гос­подь пло­дить.

    - О-о, ви ду­маєте!! Сi­рi вов­чи­ки, на­дi­ли ове­чу шку­ру та та­кi ти­хi ста­ли… А то­дi, як ка­за­ли вам не ло­ви­ти ри­би, то ви якої спi­ва­ли?

    - Паночку! - по­чув­ся жi­но­чий го­лос. - Нев­же ж та ри­ба стоїть то­го, що з нас при­суд­же­но?

    - А кот­ра то ка­на­рей­ка за­ще­бе­та­ла? - шу­ка­ючи очи­ма ви­ну­ва­ту, пи­та Ко­лiс­ник.

    - Се я, па­нот­че, ка­жу, - смi­ло вис­ту­пи­ла впе­ред ще мо­ло­да мо­ло­ди­ця З не­ве­лич­кою дiв­чин­кою в ру­ках.

    - Се ти? О, яка ж ти мо­ло­да та ро­зум­на! Ще тiльки на но­ги зiп'яла­ся, а вже й з ди­ти­ною но­сиш­ся! Ро­зум­на! Чи не вiд мос­ка­ля, бу­ва, в при­да­не до­бу­ла? Та й ро­зу­му чи не вiд йо­го по­зи­чи­ла?

    Молодиця по­чер­во­нi­ла, на­че бу­ряк, гнiв­нi iс­кор­ки заг­ра­ли у за­па­лих очах, та зра­зу i стух­ли.

    - У ме­не чо­ло­вiк е, па­не, - здав­лю­ючи об­ра­зу, од­ка­за­ла мо­ло­ди­ця.

    - То се вiн те­бе i наст­рун­чив iти до ме­не з ди­ти­ною? О, ро­зум­ний! А що б бу­ло, ко­ли б я… - тут Ко­лiс­ник та­ке ска­зав, що аж дi­ди вит­рi­щи­ли баньки, та вiн, не по­ту­ра­ючи на те, ще до­пи­тується: - Якої б зас­пi­вав то­дi твiй чо­ло­вiк? Ад­же ж, ма­буть, на мiс­цi пришт­рик­нув ме­не ви­ла­ми?

    Молодиця, як огонь, за­го­рi­ла­ся. Об­ра­за всю кров пог­на­ла у її ли­це; зрач­ки на­че iск­рою за­жев­рi­ли.

    - Посоромтеся хоч ста­рих лю­дей, па­не, - про­мо­ви­ла та гнiв­но i вiдс­ту­пи­ла­ся на­зад.

    - Ага, не злю­би­ла прав­ди? За­хо­ва­ла­ся. Прав­да у вi­чi за­ко­ло­ла, - все гнiв­нi­ше i гнiв­нi­ше по­чав Ко­лiс­ник. - Бi­си ва­шо­му батько­вi! - уже да­лi пря­мо гу­кав вiн. - Ви всi та­кi. Усi од­на­ко­вi. На чу­же як со­ба­ки тi ла­сi. А кинься я до ва­шо­го? Ад­же ж ти пер­ша б ме­нi очi вид­ра­ла. Так би своїми пас­куд­ни­ми ру­ка­ми i впи­ла­ся!.. Те­пер ви ти­хi, як пiй­ма­ли­ся ме­нi до рук. Те­пер ви от на ко­лiн­ках у ме­не ла­зи­те, а то­дi?.. Вон з мо­го дво­ру, ся­кi-та­кi си­ни та доч­ки! - гук­нув вiн, аж у ха­тах стi­ни зад­ри­жа­ли.

    Купа за­ко­ли­ха­ла­ся. Дi­ти з ля­ку за­ле­мен­ту­ва­ли, за дiтьми по­чу­ло­ся хли­пан­ня жi­нок.

    - Чого ж ви мов­чи­те? Чо­му нi­чо­го не ка­же­те, не про­си­те… сто­ять нав­ко­лiш­ках, мов по­нi­мi­лi, - з бо­лем та слiзьми за­го­во­ри­ли жiн­ки до чо­ло­вi­кiв.

    - Паночку! Згляньте­ся на нас, уже ж ми i так двiс­тi руб­лiв зап­ла­ти­ли. Де ж нам ще три сот­нi узя­ти? - по­чав дiд.

    - Про те вам зна­ти… Я вам спер­шу ка­зав: хлоп­цi, так не мож­на. Хо­че­те у ми­ру жи­ти, от вам: го­ро­ди, став… хоч то­пiться в йо­му, для ме­не все рiв­но. За се тiльки око­пай­те ме­нi лiс ро­вом. А ви ме­нi на те що? Як ти­ся­чу да­си, то й око­паємо. Чуєте? Ти­ся­чу руб­лiв за те, що об­не­се­те лiс ся­ким-та­ким ро­вом? Та за ти­ся­чу руб­лiв вас усiх з ва­ши­ми на­щад­ка­ми ку­пи­ти мож­на! До го­ро­дiв я при­ки­дав ще сот­ню руб­лiв - не бра­ли? I не нуж­но! По­да­вай на­зад го­ро­ди! Не смiй у став­ку ло­ви­ти ри­би! Не хо­че­те? I без вас знай­де­мо гра­ба­рiв. На те i гро­ши­ки, що злуп­лю з вас, знай­дуться та­кi, що око­па­ють. Не хо­че­те? Ще не те бу­де. Не те! Во­ди з став­ка не дам! Ко­пай со­бi ко­ло­дя­зi - та й май свою во­ду. Ста­вок мiй i во­да моя!

    - Та во­на, па­не, бо­жа, - хтось вир­вав­ся.

    - Божа? А ось по­ба­чи­те, чи бо­жа, чи моя? По­ба­чи­те, я по­ка­жу вам, чия во­на!

    - Та що ж, уже ба­чи­ли, - зiтх­нув­ши, мо­вив дiд, ус­та­ючи з ко­лiн. - Усе вже, що бу­ло, ба­чи­ли… А що да­лi бу­де - то гос­подь знає… Хо­дi­мо, хлоп­цi! - i вiн по­ва­гом по­вер­нув вiд ган­ку.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2