Панас Мирний - Повія (сторінка 106)

    Одна Хрис­тя по­ну­ро ди­ви­ла­ся на все те. У са­мо­му гли­бi її жа­лiс­ли­во­го сер­ця гост­рим но­жем по­вер­та­ла­ся пе­ку­ча ту­га. Пе­ред очи­ма у неї од­но сто­яли сло­бо­жа­ни, обiр­ва­нi, не­чис­тi, нев­ми­тi. На ко­лi­нах гну­ли­ся во­ни пе­ред ба­га­тим Ко­лiс­ни­ком, кот­рий кеп­ку­вав з їх, а на­кiн­цi ще i виг­нав з дво­ру. Спер­шу їй тiльки шко­да їх бу­ло, своїм жi­но­чим сер­цем во­на жа­лi­ла про­вин­ни­кiв. Те­пер, пiс­ля Ки­ри­ло­вих пе­ре­ка­зiв та Ориш­чи­но­го гар­чан­ня, во­на по­ба­чи­ла, що во­ни i не ви­ну­ва­тi… їй тiльки при­ма­ня­чи­ло­ся її давнє, узд­рiв­ся Грицько Суп­ру­нен­ко, що за ма­лим i ве­ли­ким в'яз до її ма­те­рi… I цi Крав­чен­ко та Вовк та­кi ж, як i Суп­ру­нен­ко, со­ба­ки. "Ба­га­ти­рi, ха­зяїни", - ка­же Ориш­ка. Та на чу­же заЗД­рi; їм за­му­ля­ли тi го­ро­ди, кот­ри­ми се­ля­ни во­ло­дi­ли, кот­ри­ми який-не­будь бi­до­лаш­ний го­ду­вав сiм'ю свою. На­що йо­му? Вiн не роз­жи­веться з їх, а Крав­чен­ко та Вовк роз­жи­вуться… Важ­кi та тяж­кi дум­ки ок­ри­ва­ли її го­ло­ву, то­дi ко­ли Ко­лiс­ник ка­чав­ся по ха­тi з ре­го­ту. Яким вiн здав­ся їй гид­ким, цей за­па­нi­лий рiз­ник, кеп­ку­ючий з людсько­го го­ря… а во­на ж по­вин­на йо­го об­нi­ма­ти та при­гор­та­ти… якою злою та уїдли­вою ця ста­ра вiдьма Ориш­ка, плю­ючи в очi своєму чо­ло­вi­ко­вi за те, що той розк­рив прав­ду… Гос­по­ди! i це лю­ди! Со­ба­ки- так гри­зуться за не­дог­ри­зе­ну кiст­ку. Хрис­тя пе­ре­жи­ва­ла за ту хви­ли­ну бiльш, нiж за увесь свiй вiк мо­ло­дий. Не крас­кою со­ро­му, а блiд­но­тою не­мо­чi та страж­дан­ня пок­ри­ло­ся її мо­ло­де свi­же ли­це, яс­нi очi мерх­ли пiд на­тов­пом важ­ких ду­мок, а в сер­цi гiр­ка та не­од­рад­на ту­га за­во­ди­ла свою пiс­ню… Не­ве­лич­ка зморш­ка ско­чи­ла на її ло­бi та там i за­ка­ме­нi­ла.

    Не швид­ко Ко­лiс­ник одiй­шов вiд сво­го ре­го­ту, не ско­ро одiг­нав Ки­ри­ла вiд вiк­на, на­ка­зу­ючи йо­му пе­ре­ка­за­ти Крав­чен­ко­вi та Вов­ко­вi, щоб безп­ре­мiн­но прий­шли i як мож­на ско­рi­ше, бо вiн швид­ко по­ви­нен виїха­ти по служ­бi, а Хрис­тя од­но си­дi­ла по­ну­рив­шись.

    - Чого се на­ша до­ня за­су­му­ва­ла так? - ста­ючи про­ти неї i ве­се­ло заг­ля­да­ючи у вi­чi, спи­тав Ко­лiс­ник.

    Христя гля­ну­ла на йо­го своїми по­ну­ри­ми очи­ма i, опус­тив­ши, важ­ко зiтх­ну­ла.

    - По кiм ее так важ­ко зiт­хаєш? Чи не за гу­бер­нiєю за­су­му­ва­ла? Бач, як на­ду­ла свої гу­би? на­мур­мо­си­ла­ся? Пiш­ла б кра­ще в са­док, по­ди­ви­ла­ся по вид­но­тi на се мiс­це, де цi­ле лi­то прин­деться лi­ту­ва­ти, нiж отут ту­мою ту­ма­нiєш.

    Христя зiр­ва­лась, бу­ло, йти.

    - Iди, iди. I я не за­ба­рю­ся вий­ти, - ска­зав Ко­лiс­ник. Хрис­тя зу­пи­ни­ла­ся.

    - Я ще не вми­ва­лась, - зга­да­ла во­на i, не див­ля­чись на Ко­лiс­ни­ка, пi­дiй­шла до сту­ла, на кот­ро­му сто­яла мис­ка з во­дою, на­ча­ла уми­ва­ти­ся.

    - I не на­ря­ди­ла­ся? - зло зирк­нув­ши на неї, спи­тав Ко­лiс­ник.

    - I не на­ря­ди­ла­ся, - з не­мен­шим злом од­ка­за­ла Хрис­тя. Ко­лiс­ник зра­зу по­чер­во­нiв.

    - Чи ви сьогод­нi не зго­во­ри­ли­ся, бу­ва, ме­не сер­ди­ти? То ко­му-ко­му скру­титься, а ку­цо­му зме­леться, - свар­кою до­дав вiн i, со­пу­чи, пi­шов з свiт­ли­цi у кiм­на­ту.

    Христя уми­ла­ся i, не роз­чi­су­ючись, на­ки­ну­ла пла­ток на го­ло­ву i мер­щiй вис­ко­чи­ла з ха­ти.

    Сонце i геть-то пiд­ня­ло­ся; ту­ман роз­хо­див­ся по лi­су, осi­дав на тра­ву зо­ло­тою ро­сою. По­вiт­ря про­зо­рi­ло, по­мiж зо­ло­тим мо­рем со­няч­но­го свi­ту тем­ни­ми пля­ма­ми ле­жа­ли тi­нi по зем­лi; ро­са на тих мiс­цях, на­че срiб­ло, бi­лi­ла. Ста­вок уни­зу, мов скло, бли­щав, i ди­ма­рi на сло­бо­дi за­ку­ри­ли­ся. Си­зий ди­мок вис­ти­лав го­рою. До­но­сив­ся глу­хий людський го­мiн… десь ско­ти­на рев­ну­ла, по­ро­ся ку­вiк­ну­ло, ку­ри ку­да­чи­ли, пiв­нi го­ло­си­ли. "Сло­бо­да за­го­мо­нi­ла", - по­ду­ма­ла Хрис­тя i нап­ря­ми­ла­ся в са­док.

    У чис­то­му ран­ко­во­му по­вiт­рi то­нув вiн; звер­ху ли­ла­ся на йо­го зо­ло­та со­няч­на хви­ля, зни­зу знi­ма­ла­ся си­за тiнь. Там, мiж гу­ща­ви­ною мо­ло­до­го гiл­ля, у зе­ле­нiй лист­вi, нав­пе­рей­ми од­на дру­гiй ще­бе­та­ли пташ­ки. Скiльки їх i якi во­ни? Цьомкан­ня, тир­кан­ня, ля­щан­ня мча­ло­ся хви­ля за хви­лею. Гор­ли­цi в ку­щах жа­лiб­но тур­ко­та­ли; зо­зу­лi, пе­ре­лi­та­ючи з де­ре­ви­ни на де­ре­ви­ну, мов най­ня­ли­ся ку­ва­ти; iвол­ги за­ве­ли та­ку белькот­ня­ву, на­че ла­яли­ся, i з сер­ця пе пос­пi­ша­ли-слiв ви­мо­ви­ти; од­нi бджо­ли сум­но гу­ли, пе­рес­ка­ку­ючи з квi­точ­ки на квiт­ку. Кра­са са­до­ва, на­че ча­ром, об­ли­ла, об­хо­пи­ла Хрис­тю. Ура­же­не сер­це по­ти­ху пе­рес­та­ва­ло бо­лi­ти, зас­му­че­на ду­ша по­чу­ла - щось лег­ке i теп­ле в неї пе­ре­ли­ва­ло­ся… Важ­кi дум­ки в го­ло­вi угас­ли.

    "Свiте мiй, квi­те мiй, який ти крас­ний! Ще б ти крас­нi­ший був, ко­ли б те­бе ли­хi лю­ди не му­ти­ли!" - по­ду­ма­ла во­на i по­су­ну­ла у са­му тiнь мо­ло­дих ку­щiв.

    Уже сон­це ви­со­ко пiдп­ли­ло, бра­ло­ся до раннього обi­ду, як з ха­ти вий­шов Ко­лiс­ник, ра­дий та ве­се­лий, i нап­ря­мив­ся в са­док.

    - Христе! до­ню! - гу­кав вiн, i йо­го го­лос гуч­но роз­ко­тив­ся по сад­ко­вi. Вiн сто­яв, до­жи­да­ючи од­гу­ку. Нiх­то пi­де не об­зи­вав­ся. Вiн зно­ву гук­нув ще дуж­че.

    - Та я тут. Чо­го так гу­ка­ти? - з близьких ку­щiв обiз­ва­ла­ся Хрис­тя.

    - Чи ти знаєш, за скiльки я най­няв ста­вок та го­ро­ди? - I, не до­жи­да­ючи пи­тан­ня, од­ка­зав: - 3а сiм­де­сят п'ять руб­лiв у рiк. Це то­бi, ду­роч­ко, бу­де на прим­хи. Чуєш? На твої прим­хи! Тiльки… - i ьiн злег­ка пос­ва­рив­ся пальцем. - Ось i гро­шi да­ли по­пе­ре­ду. На!

    Христя сум­но-сум­но зирк­ну­ла на йо­го. Во­на по­чу­ла, мов хто пi­дiй­шов до неї, щоб за­да­ви­ти - з усiєї си­ли ухо­пи­ло за гор­ло… Дух за­хо­пи­ло у гру­дях, тем­нi кру­жа­ла за­хо­ди­ли пе­ред очи­ма… По­ча­ло­ся зма­ган­ня жит­тя з смер­тю… Жит­тя одо­лi­ло… На­че iск­ра миг­ну­ла в гли­бо­кiй бе­зод­нi, заг­ра­ли зрач­ки її тем­них очей, гру­ди дих­ну­ли гли­бо­ко i вiльно, ве­се­ла ус­мiш­ка ос­вi­ти­ла рум'яне" лич­ко… Хрис­тя, пiд­вiв­шись, по­че­пи­ла­ся ру­ка­ми на товс­тiй Ко­лiс­ни­ко­вiй шиї. Вiн її при­гор­нув до се­бе i, як ди­ти­ну, пом­чав у бiльшу гу­ща­ви­ну са­ду… То­дi са­ме Ориш­ка вис­ко­чи­ла з кух­нi i, як кiш­ка, пок­ра­ла­ся ти­хо по­за ку­ща­ми…

    

VI

    

    Через тиж­день Ко­лiс­ник поїхав по служ­бi, на­ка­зу­ючи Ориш­цi гля­дi­ти пан­ноч­ки.

    - Чи ме­нi їх не дог­ля­дi­ти, ко­ли кру­гом нi од­ної жи­вої ду­шi? - од­ка­за­ла та.

    - То-то ж, гля­ди!

    I, клик­нув­ши ще у кiм­на­ту, вiн дов­генько шеп­тав­ся з нею на са­мо­тi. Ориш­ка вий­шла вiд йо­го, пок­ру­чу­ючи го­ло­вою та са­ма со­бi пiд нiс ус­мi­ха­ючись.

    - Що то вiн ка­зав вам, ба­бу­сю? - спи­та­ла Хрис­тя, ко­ли Ко­лiс­ник скрив­ся за го­рою.

    - Ат… не знаєте па­на! Все жар­ту­ють: "Ти б, - ка­жуть, - знай­шла на­шiй пан­ноч­цi яку-не­будь iн­шу утi­ху". - "Яку, - пи­таю, - iн­шу?" - "Так мо­ло­денько­го па­ни­ча або що", - i Ориш­ка преєхид­но хи­хик­ну­ла.

    У Хрис­тi аж у ду­шi по­хо­ло­ну­ло вiд то­го ре­го­ту. Во­на зра­зу до­га­да­ла­ся, що Ориш­ка тiльки за­ми­на прав­ду. Зга­ду­ючи, як учо­ра зве­чо­ра Ко­лiс­ник на­ка­зу­вав їй бе­рег­ти се­бе, не ви­хо­ди­ти да­ле­ко у лiс, зов­сiм не хо­ди­ти на сло­бо­ду, бо там не­без­печ­но… щось белькнув про па­руб­кiв… i зам'яв мер­щiй обi­цян­кою при­вез­ти доб­ро­го гос­тин­ця, ко­ли йо­го до­ня бу­де ро­зум­но вес­ти се­бе, - во­на до­га­да­ла­ся, який був Ориш­цi на­каз вiд Ко­лiс­ни­ка, їй гiр­ко так ста­ло на ду­шi, важ­ко на сер­цi, їй не вi­рять, не вi­рять на сло­во. Над нею до­зор нас­тав­ля­ють.

    Поти Хрис­тя роз­ду­му­ва­ла усе це, Ориш­ка ве­ла да­лi роз­мо­ву.

    - А я й од­ка­зую: "Чо­го ме­нi, ста­рiй, їм шу­ка­ти. Пан­ноч­ка са­мi со­бi знай­дуть. Та тут, - ка­жу, - i в око­ли­цi па­ни­чiв не чут­но. I зла­ма­но­го нi­де не­має, по­ку­ри­ти­ся нi­чим". А во­ни як за­ре­го­чуться. "Хi­ба, - ка­жуть, - па­ни­ча­ми по­ку­рю­ються?.." Та­кi ку­мед­нi, щас­ти їм, бо­же!

    - Ага, - од­ка­за­ла, при­нуж­да­ючи са­ма се­бе ус­мiх­ну­ти­ся, Хрис­тя. - Я ще ось що хо­тi­ла вас по­пи­та­ти, ба­бу­сю.

    - Що, пан­ноч­ко? Слу­хаю, рiд­ная.

    - Церква вiд вас да­ле­ко?

    - Церква? У Мар'янiв­цi най­ближ­че.

    - Хотiлося б ме­нi пi­ти у не­дi­лю до церк­ви.

    - Як, пiш­ки?

    - А що ж?

    - Потомите свої нiж­ки тен­дiт­нi. Сiм верс­тов - не близький свiт.

    - А на сло­бо­дi не мож­на пiд­во­ди най­ня­ти?

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2