Панас Мирний - Повія (сторінка 109)

    Христя одiй­шла до две­рей. Ду­хо­та i крик ди­тя­чий її геть-то дiй­ма­ли. А там, ко­ло две­рей, так хо­ро­ше: вi­те­рок ле­генький про­вi­ває, у две­рi вид­но - зе­ле­нiє цвин­тар, со­неч­ко крiзь гус­ту лист­ву лип про­би­вається i опа­дає зо­ло­ти­ми пля­ма­ми на тра­ву - здається, мов хто ро­зiс­лав зе­ле­ний ки­лим з жов­то­га­ря­чи­ми квiт­ка­ми. А на йо­му, як чер­ви, на­ро­ду: бi­гає дiт­во­ра, у хо­ло­доч­ку дiв­ча­та роз­сi­ли­ся, по­си­ла­ючи бi­си­ки очи­ма на про­хо­жих па­руб­кiв, по­важ­но про­хо­дять жiн­ки, чо­ло­вi­ки. Iде мiж ни­ми ти­хий го­мiн; го­роб­цi на ли­пах за­ве­ли, мов жи­ди, свою джер­кот­ня­ву i не да­ють слу­ха­ти, про що го­мо­нять лю­ди. Во­ни так кри­чать не­са­мо­ви­то, що лед­ве чут­но у церк­вi го­лос по­пiв. Чуд­но Хрис­тi: там, над­во­рi, жит­тя, справжнє жит­тя, аж б'є, аж рi­же у вi­чi, а тут обiк з ним ти­ха су­та­ни­на… тем­ний за­ка­пе­ло­чок, ку­ди схо­ва­ла­ся жи­ва ду­ша, щоб вис­по­вi­да­ти­ся пе­ред бо­гом. Во­на за­мис­ли­ла­ся, рiв­ня­ючи од­ну до дру­гої цi двi пос­та­но­ви людсько­го по­би­ту. Ту­ди, до свi­ту, тяг­ли її мо­ло­дi лi­та; там ди­тя­чi за­ба­ви, людський го­мiн, все те, чим кра­ситься i з чо­го скла­дається жит­тя, тут - нi­мо­та тем­ної мо­ги­ли, глу­хi ви­чи­ти по­по­вi, трем­тя­чий го­лос дя­кiв, дим i мо­рок - хо­ло­дом об­да­ва­ли ду­шу, нi­як не при­па­да­ли до її сер­ця… I чо­го во­но так: до то­го те­бе тяг­не, а од сього - i свя­то­щi, та од­би­вае… Вид­но, труд­не те спа­сiн­ня.

    - Батюшка поз­до­ров­ля­ють вас з не­дi­лею i ве­лi­ли пiд­нес­ти сю прос­ку­ру, - по­чу­ла Хрис­тя ко­ло се­бе.

    Зирк - пе­ред нею стоїть па­ла­мар i дер­же в ру­ках олив'яну та­рi­лоч­ку З ви­со­кою подзьоба­ною прос­ку­рою. Та се ж Фе­дiр Суп­ру­нен­ко! Хрис­тя по­зир­ну­ла по церк­вi - увесь на­род вит­рi­щив­ся на неї. У неї в очах по­тем­нi­ло, но­ги струс­ну­ли­ся; не обiп­рись во­на об од­вiр­ки, пев­но, до­ве­ло­ся 6 упас­ти - так те все нес­по­дi­ва­но ви­па­ло. Чер­во­на, як сап'янець, крас­ка об­ли­ла її свi­же ли­не. Во­на сто­яла i не зна­ла, що їй ро­би­ти. То­дi тiльки, ко­ли вдру­ге пе­ре­ка­зав Фе­дiр на­каз ба­тю­щин, Хрис­тя узя­ла прос­ку­ру з та­рiл­ки. Фе­дiр пi­шов, i їй по­лег­ша­ло. "За ко­го во­ни прий­ма­ють ме­не?" - ду­ма­ла во­на, пох­ню­пив­шись, щоб не ди­ви­тись нi на ко­го. Тi не­дов­гi хви­ли­ни, якi зос­та­ли­ся до кiн­ця служ­би, зда­ва­ли­ся їй за вiк. Во­на нi об чiм уже бiльше не ду­ма­ла, аби ско­рi­ше скiн­чи­ла­ся служ­ба i щоб їй хоч над­вiр вий­ти про­хо­ло­ди­ти­ся, бо та про­хо­ло­да, що йшла в две­рi, зов­сiм її не про­хо­лод­жа­ла, а ця прос­ку­ра на­че при­ку­ва­ла її на од­но­му мiс­цi.

    Аж ось за­ме­ту­ши­лись лю­ди, за­ко­ли­ха­ли­ся i по­ва­ли­ли з церк­ви. Хрис­тя мер­щiй вис­ко­чи­ла у бо­ко­вi две­рi i пiш­ла до бра­ми, по­чу­ва­ючи, що сто­ока ку­па лю­дей бiльше нi­ку­ди i не ди­ви­ла­ся, як на неї. Гос­по­ди! як би во­на ба­жа­ла у ту мить хоч про­ва­ли­ти­ся крiзь зем­лю або пок­ри­ти­ся чор­ною хма­рою, щоб тiльки од­вер­нуть вiд се­бе людськi очi.

    - А я вас дав­но вже жду, - стрi­ла її ко­ло бра­ми ба­ба Ориш­ка. - Ди­ви­ла­ся у церк­вi - не вид­но, та ста­ла на сьому мiс­цi - уже ж, ду­маю, ко­ли ви­хо­ди­ти­ме, то не пу­щу.

    - Ходiмо, ба­бу­сю, он на­ша по­воз­ка, - ка­же Хрис­тя, пос­пi­ша­ючи, бо лю­ди зно­ву зсту­пи­ли­ся бi­ля бра­ми i вит­рi­щи­ли­ся на неї.

    - Та пос­тiй­те, пан­ноч­ко. Я щось маю вам ска­за­ти, - зос­та­но­ви­ла її Ориш­ка.

    Христя ста­ла, ус­та­вив­ши очi в Ориш­ку.

    - Тут у ме­не е ро­дич­ка. Про­ха­ла до се­бе з церк­ви. Ми, бу­ло, вас пiд­жи­да­ли, а по­тiм во­на по­бiг­ла упе­ред при­го­то­ви­ти­ся. Мо­же, ва­ша лас­ка - зай­де­те до неї в ха­ту. Во­на ра­да бу­де, i ви по­ба­чи­те, як на се­лi лю­ди жи­вуть.

    - Добре, доб­ре. Хо­дi­мо ж ско­рi­ше, - од­но прис­пi­чуе Хрис­тя i пiш­ла впе­ред, 3а нею Ориш­ка - ко­виль, ко­виль! - i тро­хи не впа­ла, са­ма нас­ту­пив­ши на по­лу сво­го ха­ла­та.

    - Оцi ще ме­нi ба­ла­хо­ни! Бо­дай їх! - ремст­ву­ва­ла Ориш­ка, до­хо­дя­чи до по­воз­ки, де Хрис­тя уже си­дi­ла.

    Поки ж ще Ориш­ка злiз­ла та вмос­ти­ла­ся, Хрис­тя аж со­ва­ла­ся, до­жи­да­ючи. Ось i Ориш­ка сi­ла. Поїха­ли… Сла­ва бо­гу! Хрис­тя, мов з тюр­ми вир­ва­ла­ся, аж лег­ше зiтх­ну­ла.

    

VII

    

    - Стiй, Ва­си­лю, стiй! - гук­ну­ла Ориш­ка, ко­ли во­ни про­бi­га­ли ули­цею.

    - А що там, роз­гу­би­ли­ся? - спи­тав Крав­чен­ко, зу­пи­ня­ючи ко­ня.

    - Нi. При­вер­ни лиш он до тiї ха­ти. Ба­чиш, мо­ло­ди­ця на во­ро­тях стоїть. То моя пле­мiн­ни­ця. Заїде­мо. Пев­но, ти нi­чо­го не їв, то й пiд­ку­сиш там. I пан­ноч­ка, спа­си­бi їм, обi­ця­ли зай­ти.

    Христя гля­ну­ла - на во­ро­тах сто­яла Гор­пи­на. "Eгe, - по­ду­ма­ла во­на. - Так се он ку­ди ме­не ба­ба за­вез­ла. Пев­но, знає, бi­со­ва вiдьма, хто я, та тiльки вдає так…" I Хрис­тя прик­ро по­ди­ви­ла­ся на Ориш­ку.

    Кравченко на­чав при­вер­та­ти до дво­ру.

    - У двiр, у двiр заїздiть, - роз­чи­ня­ючи во­ро­та, ка­же Гор­пи­на. - Спа­си­бi вам, ба­бу­сю, ви i пан­ноч­ку за­вез­ли. А я ду­ма­ла, пан­ноч­ка гор­дi, не схо­тять Зай­ти у прос­ту ха­ту.

    - Та як се у нас пан­ноч­ка, то дай їй, гос­по­ди, усього доб­ро­го. З то­го ча­су, як во­ни приїха­ли до нас, то в ме­не i свiт ув очах пiд­няв­ся, - од­ка­зує Ориш­ка, злi­за­ючи з во­за.

    Не вспi­ла Хрис­тя со­бi стриб­ну­ти, як Гор­пи­на пiд­бiг­ла до неї i цмок­ну­ла у ру­ку. Хрис­тя, як огонь, за­па­ла­ла.

    - Здрастуйте… не цi­луй­те… на­що ви цi­луєте? - со­ром'язли­во од­ка­за­ла во­на, хо­ва­ючи на­зад ру­ки.

    - Просимо ж у ха­ту. Там за ва­ми, ба­бу­сю, Прi­ся ску­чає. Той раз як бу­ли, по­ма­ни­ли її буб­лич­ка­ми, а те­пер во­на все до­пи­тується: "Ко­ли та й ко­ли, ма­мо, ба­бу­ся ще приїдуть?"

    - Отак же! А в ме­не на сей раз i гос­тин­ця нi­яко­го не­має, - од­ка­зує Ориш­ка, пе­рес­ту­па­ючи по­рiг.

    Уступили у ха­ту. Ни­зенька во­на, не­ве­лич­ка, за­те рiв­но по­ма­за­на, гла­денько ви­бi­ле­на, че­люс­тi у пе­чi i вiк­на об­ве­де­нi кру­гом жов­тою гли­ною; стiл у кут­ку бi­ля бож­ни­цi пок­ри­тий бi­лою ска­тер­ти­ною, ла­ви кру­гом ха­ти вист­ру­га­нi, ви­ша­ру­ва­нi, на­че з вос­ку, жов­тi­ють; до­лiв­ка пi­соч­ком при­си­па­на. Вид­но, щи­ро ха­зяй­ськi ру­ки хо­ди­ли ко­ло сього не­ве­лич­ко­го гнiз­да.

    - Бабуся! Ба­бу­ся приїха­ли! - ра­до скрик­ну­ла дiв­чин­ка лiт се­ми, пiд­бi­га­ючи до ба­би i да­ючи їй чо­лом. За нею п'яти­лiт­нiй хлоп­чик ка­ча­ном при­ко­тив­ся, а да­лi з по­лу зсу­нув­ся i, пе­ре­ва­лю­ючись з бо­ку на бiк, як ут­ка, ко­по­тiв дру­гий, мен­ший, гу­ка­ючи нет­вер­дим язи­ком: "Ба! ма!", i всi опа­ли ба­бу. У ха­тi пiд­няв­ся гар­ми­дер. Дiт­во­ра од­но по­пе­ред дру­го­го пос­пi­ша­ло пе­ред ба­бою то сим, то тим пох­ва­ли­ти­ся, а пис­кун, див­ля­чись на сест­ру та бра­та, ухо­пив­ся, як реп'ях, за ба­бин ха­лат, вис­та­вив своє свi­же лич­ко та, знай, по­гу­кує: "Ба! ма!"

    - Дiточки ж мої! Го­луб'ятка! Не спо­дi­ва­ла­ся ж я до вас за­вi­та­ти сьогод­нi, то й гос­тин­ця не при­нес­ла.

    - Ось на­те вам гос­тин­ця! - ска­за­ла Хрис­тя, по­да­ючи прос­ку­ру. Дiт­во­ра, див­ля­чись на нез­най­ому пан­ну, нас­то­ро­чи­лась якось.

    - Чому ж ви не бе­ре­те? - спи­та­ла ма­ти. - Бач, пан­ноч­ка яко­го гос­тин­ця при­вез­ла! Бе­рiть та дя­куй­те пан­ноч­цi.

    Дiвчинка пер­ша нес­мi­ло пi­дiй­шла до Хрис­тi i по­цi­лу­ва­ла у ру­ку, за нею хлоп­чик, а най­мен­ший так i ки­нув­ся, так i вхо­пив­ся за чер­во­ну спiд­ни­цю, пiд­няв­ши уго­ру од­ну нiж­ку, на­мi­ря­ючись, вид­но, да­лi под­ра­тись.

    Христя ухо­пи­ла йо­го пiд ру­ки i пiд­ня­ла ви­ще своєї го­ло­ви. Хлоп­чик зас­мi­яв­ся, вис­та­вив­ши ряд­ки своїх бi­лих зу­бе­нят. Очи­цi йо­го гра­ли, свi­же ли­ченько, як ягiд­ка, чер­во­нi­ло. Хрис­тя, за­ми­лу­вав­шись, по­ча­ла йо­го гой­да­ти, то пiд­нi­ме ви­со­ко уго­ру, то спус­кає тро­хи не до­до­лу. Хлоп­чик ре­го­че, аж нi­же­ня­та­ми со­ва - та­ке йо­му лю­бе те гой­дан­ня.

    - А що, Пет­ри­ку, а що! - утiш­но див­ля­чись на йо­го, ка­же Гор­пи­на. - Ще те­бе нiх­то так не гой­дав, як пан­ноч­ка гой­дав. Бач, як лi­та. Як пташ­ка та. Ку-ку-ку! ку-ку-ку! - з-за спи­ни Хрис­тi тi­шиться ма­ти. А Хрис­тя аж са­ма роз­чер­во­нi­ла­ся та, знай, гой­дає.

    - Буде, пан­ноч­ко, бу­де. А то вiн вас за­мо­ре. Нiв­ро­ку йо­му, важ­кий-та­ки. Та як вiзьмеш на ру­ки та по­по­дер­жиш, то й рук не чуєш, а то ж про­ти се­бе та­ко­го по­пiд­ки­да­ти.

    Христя пус­ти­ла. Хлоп­чик, пос­то­яв­ши тро­хи, зно­ву ки­нув­ся до Хрис­тi.

    - Петрусю! ажа-жа! - пос­ва­ри­ла­ся пальцем ма­ти. - То­бi тiльки дай при­вiд, то й не од­че­пиш­ся. Го­дi! Пус­ти пан­ноч­ку. Про­сю вас за стiл по­сi­да­ти. Пет­ру­сю! Ко­му ка­жу, пус­ти! - крик­ну­ла Гор­пи­на на хлоп­ця, що, вче­пив­шись за спiд­ни­цю ру­ка­ми, ди­вив­ся чор­ни­ми оче­ня­та­ми то на ма­тiр, то на Хрис­тю.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2