Панас Мирний - Повія (сторінка 115)

    Ще нi­ко­ли Хрис­тi так не бу­ло, як сьогод­нi. Ви­пад­ки цi­ло­го дня i пе­ре­ка­зи ве­чо­ра ста­но­ви­ли її в та­кi пос­та­но­ви, в яких во­на до­сi нi­ко­ли не бу­ла або нi­ко­ли не звi­ду­ва­ла. Жит­тя, справжнє жит­тя заг­ля­да­ло їй у вi­чi своїм су­во­рим пог­ля­дом, бу­ди­ло та­кi дум­ки, кот­рi нi­ко­ли не за­па­да­ли в її го­ло­ву, здiй­ма­ли та­кi пи­тан­ня, кот­рi во­на до­сi нi­ко­ли не чу­ла. Оди­но­ка, на всiм свi­тi оди­но­ка, те­пер по­вин­на ро­зiб­ра­ти­ся се­ред своїх важ­ких ду­мок, по­вин­на рi­ши­ти, що во­на се­ред сього бур­ли­во­го мо­ря, ку­ди їй нап­ря­ми­ти свiй лег­кий чо­вен по ки­пу­чих хви­лях жит­тя? Важ­кi то пи­тан­ня! I з мо­гу­чим ро­зу­мом лю­дям ча­сом не пiд си­лу, а то їй, без­та­лан­нiй, на­оди­нi! Не­да­ром су­нуться її без­си­лi ру­ки з сто­лу на ко­лi­на, кло­ниться i па­да важ­ка го­ло­ва на ви­со­кi гру­ди, блi­да не­мiч ук­ри­ває ро­же­ве лич­ко, зак­ри­ва­ються яс­нi очi. А дум­ки пiд­хо­пи­ли на свої лег­кi кри­ла i мчать, мчать ген у рiз­нi сто­ро­ни; то ткнуть її у прой­шлу бу­вальщи­ну, ос­вi­чу­ючи iн­шим свi­том, - то во­на бу­ла гiр­ка та неп­ри­вiт­на, а те­пер здається ще неп­ри­вiт­нi­шою, бо ви­ну­ва­тить са­ма се­бе Хрис­тя у та­ких ви­пад­ках, в яких во­на не по­чу­ва­ла се­бе ви­ну­ва­тою… То зос­та­но­виться на те­пе­рiшньому ча­сi - i здається вiн їй та­кий об­рид­лий та бе­зод­рад­ний. То Зно­ву по­не­сеться у бу­ду­чи­ну шу­кать мiс­ця для се­бе. По­чу­ва­ло­ся - не­ма їй мiс­ця та­ко­го, не­має кут­ка наг­рi­то­го! По­вiя… По­вiя… як вi­тер вiється по по­лю, як пти­ця но­ситься по вiт­ру, так во­на по бi­ло­му свi­ту. Ро­зум­ний чо­ло­вiк Ки­ри­ло, та не дур­на i ба­ба Ориш­ка. Од­ним сло­вом, на­че тим но­жем, очер­ти­ла во­на її без­та­лан­не про­бу­ван­ня на сьому свi­тi. Ки­ри­ло ка­же, во­на дур­на. Ох, не дур­на во­на, а страш­на. I го­во­ре якось страш­но, на­че у ду­шу за­ла­зе, i сло­ва ка­же тро­ючi, до са­мо­го жив­ця ти­ми сло­ва­ми прой­має. "Вiдьма во­на, вiдьма… че­рез те i про­ро­кує", - рi­шає Хрис­тя i са­ма стру­шується. Го­ло­ва її кло­ниться все ниж­че, са­ма во­на зги­нається все дуж­че, на­че хо­че уд­воє пе­рег­ну­ти­ся, у клу­бо­чок ско­ти­тись, щоб не ди­виться на ха­ту, бо там у глу­хих кут­ках за­сi­ли її жи­вi дум­ки, ма­нять її гля­ну­ти на се­бе, крив­ляться i кеп­ку­ють iз неї.

    Свiчка зов­сiм на­го­рi­ла: дов­гий гнiт, на­че па­лець, виг­ля­дає з синьої го­ро­ши­ни свi­ту i ту­ма­нить i без то­го сум­нi по­мер­ки ха­ти. Це зра­зу щось трiс­ну­ло, свi­то­ну­ло. Хрис­тя ки­ну­лась, пiд­ве­ла го­ло­ву. Кри­ва­ве за­ре­во по­же­жi здiй­ма­ло­ся з-за го­ри, з сло­бо­ди i осi­яло усю ха­ту. Хрис­тя вiд нес­тям­ку ки­ну­лась до вiк­на. Се­ред чор­ної тем­но­ти на­че що роз­ди­ма­ло стра­шен­ни­ми мi­ха­ми гор­но, па­ла­ла ха­та уни­зу, над са­мим ста­вом. По йо­го сон­нiй хви­лi од­би­ва­ли­ся, бi­га­ли ог­нен­нi стру­моч­ки, з бо­кiв жов­тi­ли своїми осе­ля­ми ха­ти… Щось десь за­ло­по­тi­ло, не­на­че по­бiг­ло… со­ба­ка стра­шен­но за­ви­ває, рев­ну­ла ско­ти­на iз жа­ху. Ось i нес­тям­ний гук людсько­го ле­мен­ту роз­дав­ся над сон­ною сло­бо­дою i за­ви­хо­рив­ся ра­зом з цi­лим обе­рем­ком ог­нен­них язи­кiв та iс­кор, що шу­го­ну­ли у тем­не не­бо з го­рi­лої ха­ти. Ось зняв­ся чор­ний дим, зак­лу­бо­тав се­ред яс­но­го ба­гат­тя, по обiк пер­шо­го пiд­няв­ся дру­гий огонь, на­че з пек­ла дих­ну­ло дов­гим ог­нен­ним язи­ком, лиз­нув тем­ну око­ли­цю не­ба… То вже щось дру­ге зай­ня­ло­ся - не вид­ко, по­вiт­ка чи ха­та, тiльки щось дру­ге. "О лю­доч­ки, ря­туй­те!" - по­чу­ло­ся Хрис­тi, i в пер­шу мить во­на ма­ла бу­ла ки­ну­тись в вiк­но на по­мiч, та, спо­хо­пив­шись, по­вер­ну­ла­ся у две­рi… На бi­гу во­на за­че­пи­ла стул но­гою; ду­бо­вий i важ­кий, вiн, на­че зваж­нi­ло, грюк­нув­ся до­до­лу. Страш­ний стук прой­шов по всьому до­мi. Хрис­тя нес­тям­но скрик­ну­ла i впа­ла. Розх­рис­та­на, роз­куй­да­на, без очiп­ка, Ориш­ка пер­ша ус­ко­чи­ла в ха­ту до неї. II­аче кiш­ка, во­на стриб­ну­ла че­рез по­рiг i за­мер­ла вiд нес­тям­ку, по­вер­нув­ши своє хи­же ли­це до вiк­на. Страш­на во­на: в неї сканд­зю­би­ли­ся но­ги, очi ви­ве­ло з ло­ба, i в її тем­них зрач­ках, мов на но­жi, виб­лис­ку­ва­ло чер­во­не за­ре­во по­же­жi. Хрис­тi зда­ло­ся, що нас­тав страш­ний суд i сам лу­ци­пiр ви­лiз з пек­ла i став ко­ло неї… Во­на, при­пав­ши ниць до до­лiв­ки, са­ма не пам'ята­ла, як страш­но на увесь дiм ле­мен­ту­ва­ла.

    - Що там та­ке? - по­чув­ся нес­по­кiй­ний го­лос Ки­ри­ла, i вiн убiг у ха­ту.

    - Тi-i… ли­шеч­ко! - тiльки i ви­мо­вив вiн i за­раз ки­нув­ся до Хрис­тi. - Пан­ноч­ко, пан­ноч­ко! Оха­нiться! Гос­подь з ва­ми! То на сло­бо­дi го­рить, вiд нас да­ле­ко. Не бiй­те­ся.

    Людськеє ти­хеє сло­во, сло­во утi­хи, по­коєм вiй­ну­ло на неї. "Це ще не страш­ний суд, ко­ли та­кий лас­ка­вий го­лос роз­дається бi­ля неї", - по­ду­ма­ла во­на i, хоч не вста­ва­ла з до­лу, оже за­тих­ла.

    - Устаньте! Гос­подь з ва­ми! Ну­те, я вас пiд­ве­ду! - ска­зав Ки­ри­ло, бе­ру­чи її пiд ру­ки.

    За по­мiч­чю йо­го Хрис­тя ус­та­ла. Вiн мер­щiй пос­та­но­вив сту­ла, i во­на, як вальок гли­ни, по­ва­ли­ла­ся на йо­го.

    Вона си­дi­ла як­раз ли­цем до по­же­жi. По­пе­ред неї у страш­нiй нес­тя­мi за­кос­те­нi­ла Ориш­ка, зза­ду, дер­жа­чись за сту­ла, сто­яв Ки­ри­ло. Вiн сте­рiг її, щоб во­на зно­ву не впа­ла.

    А по­же­жа все роз­го­ря­лась та роз­го­ря­лась. По сто­ро­нах тих двох ви­со­ких куп ог­нiв здiй­ма­ли­ся ниж­чi, зли­ва­ли­ся i стра­шен­но iск­ри­ли. Та те­пер уже не так бу­ло страш­но. Чут­но, що про­ки­ну­лись лю­ди, з без­на­дiй­ним кри­ком i ле­мен­том чу­ли­ся го­ло­си по­мо­чi i ря­тун­ку: "Во­ди! Во­ди! Мер­щiй во­ди! Де вiд­ра? Да­вай сю­ди вiд­ра! Лий! Ла­май ти­ни! На­ля­гай! На­ля­гай!.." I трiск, i ляск, шквар­чан­ня во­ди - все те зли­ло­ся до­ку­пи.

    - А як по моїм при­мi­там, то се Крав­чен­ко го­рить, - ска­зав з-за спи­ни у Хрис­тi Ки­ри­ло.

    Оришка, не­на­че хи­жа пти­ця, по­вер­ну­ла­ся до йо­го i зра­зу ки­ну­ла­ся з ха­ти.

    - Ку-уди! - гук­нув Ки­ри­ло, ухо­пив­ши зза­ду за со­роч­ку. - Нi з мiс­ця! Ориш­ка, зас­тог­нав­ши, ухо­пи­лась за ли­це ру­ка­ми.

    - Ох, вiн… вiн… За­па­ли­ли… за­па­ли­ли… - за­ши­пi­ла во­на своїм глу­хим го­ло­сом.

    - Хто за­па­лив? Крав­чен­ка за­па­ле­но? - бо­яз­ко спи­та­ла Хрис­тя.

    - Та не слу­хай­те дур­ної… Ще хто йо­го знає, вiд чо­го то по­же­жа, а во­на вже пле­ще "за­па­ли­ли", - ска­зав Ки­ри­ло.

    - Запалили, за­па­ли­ли! - не вга­ває Ориш­ка, бi­га­ючи вiд нес­тя­му по ха­тi. - Да­ле­бi, за­па­ли­ли! Не я бу­ду, ко­ли не за­па­ли­ли! Де то­му ог­ню узяться? Юда­ми за­па­ле­но!

    - Та пе­рес­тань, чор­то­ва со­ро­ка! - скрик­нув Ки­ри­ло на неї. - Мов той ду­рень тов­че во­ду - од­но своє: "За­па­ли­ли! за­па­ли­ли!"

    Кирило та­кий, що по­бiг­ти б i на сло­бо­ду по­ря­ту­ва­ти, так дво­ри­ще нi на ко­го по­ки­ну­ти. Двi оду­рi­лi вiд ля­ку ба­би бу­ли не­без­печ­ни­ми сто­ро­жа­ми, так що й ко­ло їх, на­че бi­ля ма­лих дi­тей, при­хо­ди­ло­ся хо­ди­ти, дог­ля­да­ти. Ки­ри­ло то вго­во­рю­вав Хрис­тю, то гу­кав на Ориш­ку, по­ки огонь, не зро­бив­ши сво­го, по­чав по­ма­лу сти­ха­ти. Йо­го не­си­та жа­га та не­на­жер­ли­вiсть, ковт­нув­ши своє, при­то­ми­ли­ся, дов­гi язи­ки уже не здiй­ма­ли­ся вго­ру, не ли­за­ли чор­но­го не­ба, а ку­пою ба­гат­тя тру­си­лись на са­мiй зем­лi. Зз'є те­пер го­мiн людський, їх крик i гук рос­ли, ши­ри­лись. Здається, во­ни зра­дi­ли, що здо­ла­ли не­на­сит­но­го звi­ра, i зра­зу всi за­го­мо­нi­ли у сто язи­кiв, за­гу­ка­ли у сто ро­тiв. То був не­яс­ний го­мiн i гук, але вiн да­вав оз­на­ку, що вже ми­ну­ла­ся та ли­ха го­ди­на, що йо­го знi­ма­ла, що нас­тав iн­ший час, час за­по­мо­ги та кло­по­ту про ми­ну­ле.

    - Утихло, сла­ва бо­гу! - зiтх­нув­ши, ска­зав Ки­ри­ло i пi­шов з ха­ти.

    За ним слi­дом по­чов­га­ли Хрис­тя i Ориш­ка. Усi троє во­ни зiй­шли над го­ру i ста­ли.

    Унизу над ста­вом по зем­лi ку­пою зо­ли i ог­ню роз­ки­ну­лась чи­ма­ла по­же­жа. Си­нi зай­чи­ки бi­га­ли по нiй iз краю в край, пiдс­ка­ку­ючи знi­чев'я уго­ру. По лi­ву руч ста­вок ми­го­тiв своїм чор­ним пле­сом, на йо­го хо­лод­нiй та ти­хiй хви­лi, у йо­го бе­зод­нiй про­зо­рос­тi, на­че у дзер­ка­лi, вiд­би­вав­ся чер­во­ний огонь. Зда­ва­ло­ся, го­рi­ло i звер­ху зем­лi, i зiс­по­ду. Кру­гом став­ка, по бе­ре­зi i геть по­за по­же­жею, на­чiп­ля­ло­ся лю­ду-лю­ду - ба­би, жiн­ки, дi­ти чор­ною стi­ною сто­яли i ди­ви­ли­ся, як за по­мiч­чю чо­ло­вi­кiв бо­ро­ли­ся двi страш­нi си­ли - огонь з во­дою. А по­верх усього у тем­но­му мо­ро­цi но­чi пiд чор­ним не­бом вi­ялось, жев­рi­ло за­ре­во, дос­вi­чу­ва­ло ро­бiт­ни­кам своїм чер­во­ним свi­том, да­ючи оз­на­ку да­ле­ким лю­дям про чиєсь тяж­кеє не­щас­тя.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2