Панас Мирний - Повія (сторінка 118)

    - Ти хоч би пiш­ла про­хо­ди­ла­ся. А то си­диш кряч­кою у ха­тi, аж за­жовк­ла, - раз уве­че­рi ска­зав їй Ко­лiс­ник, хо­дя­чи по свiт­ли­цi i див­ля­чись на її по­хи­лу пос­тать. - Учо­ра я хо­див ген аж за лiс. Слав­но так. По­пiд лi­сом iдеш, не душ­но, пташ­ки спi­ва­ють. Не будь прок­ля­то­го на­ро­ду, зов­сiм би бу­ло доб­ре. А то - i в своєму доб­рi не маєш че­рез йо­го по­кою. Ти тiльки по­ду­май: двад­цять го­лiв ско­ту ви­пус­ти­ли у мо­лод­няк! Га? Зов­сiм ви­чис­ти­ли! А дуб­ки пiд­ня­ли­ся та­кi рiв­нi та важ­нi, по­ви­ще мо­го рос­ту. Став ка­за­ти-так ку­ди! I слу­ха­ти не хо­тять. Ще один i ви­ла­яв. Я не знаю, ку­ди той лiс­ни­чий ди­виться? Треться там ко­ло ха­ти се­ред лi­су, бай­ду­же йо­му, що ро­биться по око­ли­цях. Вик­ли­кав йо­го. "Що то?" - пи­таю, а вiн тiльки го­ло­ву чу­ха. "То, - ка­же, - сло­бо­жа­ни". I роз­ка­зує, чиї хлоп­цi, ко­го во­ли… I от те­пер тре­ба до ми­ро­во­го. Ззвтра поїду. Уже си­дять во­ни ме­нi в пе­чiн­ках з отим спа­шем! Уже люд­цi, уже i су­сi­ди! - скар­жив­ся Ко­лiс­ник, хо­дя­чи по ха­тi i пок­ру­чу­ючи го­ло­вою. - А ти ще про­ха­ла, щоб їм го­ро­ди вер­ну­ти! Ко­му? Ско­ти­ну, звi­ра при­ру­чи­ти мож­на, а їх? Ну, та вже по­ба­чи­мо, чий батько стар­ший! Ви до ме­не доб­рi, та й я со­бi не во­рог! По­ба­чи­мо… Та то на­шi що­ти. А ти все-та­ки не си­ди, ка­жу, в ха­тi. Он я завт­ра поїду, а ти вiзьми та й пi­ди. Про­хо­дит­ся i по­зир­неш над лiс­ни­чим. Будь ха­зяй­кою. Ти ж у ме­не ха­зяєчка? По­га­на, прав­да, ха­зяй­ка… за­жовк­ла, зам­лi­ла… - i вiн, пi­дiй­шов­ши до неї, зда­вив зле­генька за но­са.

    - Правду ж, по­га­на? - до­пи­ту­вав­ся вiн, па­да­ючи ко­ло неї. - Ну, не бу­ду, не бу­ду! Тiльки не плач! - до­дав вiн, зап­ри­мi­тив­ши на її очах сльози. - Бач, то­го ти й кис­ла, що не хо­диш нi­ку­ди, не гу­ляєш. По­хо­ди, риб­ко! ^явтра от i по­хо­ди. Не вра­жай хоч ти мо­го сер­ця. Ти ж ме­нi най­ближ­ча i най­до­рож­ча. Всi тi кло­по­ти не варт тво­го од­но­го пог­ля­ду. Роз­ве­се­ли­ся ж! А то як я те­бе та­ку у гу­бер­нiю по­ве­зу. Ох, жит­тя, жит­тя! I чо­го я на двад­цять лiт не мо­лод­ший! - зiтх­нув­ши, ска­зав вiн i пi­шов у свою кiм­на­ту.

    А во­на, зро­нив­ши сльози, ще дов­го си­дi­ла, ус­та­вив­ши в зем­лю свої очi. По­тiм ус­та­ла, без­на­дiй­но мах­ну­ла ру­кою, роз­дi­ла­ся i, дмух­нув­ши на свiт­ло, ляг­ла спа­ти.

    На дру­гий день, ко­ли виїхав Ко­лiс­ник, Хрис­тi ста­ло ще сум­нi­ше, їй зда­ва­ло­ся, ко­ли вiн поїде, то їй свiт пiд­нi­меться; во­на не ба­чи­ти­ме йо­го до­куч­ли­во­го лас­ка­ния, не чу­ти­ме ста­ро­го пест­ли­во­го го­ло­су. Хоч це не бу­де на­га­ду­ва­ти їй про її гiр­ку до­лю! А як поїхав, як скри­ла­ся з очей йо­го по­воз­ка, як Зос­та­ла­ся во­на са­мо­тою у ха­тi, нес­по­дi­ва­на i нес­тям­на ту­га об­гор­ну­ла її ду­шу. Вiн учо­ра ка­зав: "Ти ж ме­нi най­ближ­ча й най­до­рож­ча". А сьогод­нi так кло­по­тав­ся, щоб їй не бу­ло без йо­го сум­но… Чи тур­бу­вав­ся б вiн, ко­ли б во­на не бу­ла до­ро­га для йо­го? Чо­го ж її сер­це не прий­ма­ло близько то­го кло­по­тан­ня? Хi­ба їй е хто ближ­чий вiд йо­го? Нi­ко­го ж не­має. По­го­во­ри­ти нi з ким. Спер­шу ба­ба Ориш­ка час­тi­ше за­бi­га­ла по­гу­то­ри­ти, те­пер i во­на сто­ро­ниться вiд неї, об­бi­гає. Що ж во­на - чу­ма, по­шесть ли­ха, що усi її цу­ра­ються, усi об­хо­дять?.. "Ох, не­си­ла ж моя да­лi так бу­ти, та­ке пе­ре­жи­ва­ти!" - бе­ру­чись за го­ло­ву, ду­ма­ла во­на. I, зга­дав­ши про вчо­раш­нiй на­каз гу­ля­ти, схо­пи­ла пла­ток, нап'яла­ся i пiш­ла, не ска­зав­ши нi­ко­му нi сло­ва.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2