Панас Мирний - Повія (сторінка 122)

    - Чого ж ти?

    - Хазяїн i ха­зяй­ка прис­ла­ли Хрис­тi стiльни­кiв. Ще й на­ка­зу­ва­ли безп­ре­мiн­но дос­та­ви­ти i са­мiй Хрис­тi до рук да­ти.

    - А ти вже, ка­жеш, усе про се­бе розп­лес­ка­ла i ко­мер­цiю за­ве­ла! Бе­ри ж, ко­ли до те­бе, - грим­нув Ко­лiс­ник i, по­вер­нув­шись, пi­шов у кiм­на­ту.

    Христя пе­ре­хи­ли­лась у вiк­но i взя­ла у па­руб­ка зв'язку. Ру­ки її трем­тi­ли,. са­ма во­на, як огонь, го­рi­ла, а з-за па­руб­ка ди­вив­ся на неї Ки­ри­ло, мов до йо­го ус­тав з то­го свi­ту батько.

    - Чудеса з ва­ми, жiн­ка­ми, та й го­дi! - вер­нув­шись у свiт­ли­цю, ви­го­во­рю­вав Ко­лiс­ник. - Не­ма то­го, щоб язик за зу­ба­ми по­дер­жа­ти. Чи то­бi то так до­ро­го-ми­ло, що ти, Хрис­тя, пе­ре­вер­ну­лась у пан­ноч­ку. Он, мов, ку­ди на­шi ша­го­ну­ли. Знай на­ших! Ди­вiться, мов, чи пiз­наєте Хрис­тю? Ось я, ось… Яка уже бi­со­ва жi­но­ча на­ту­ра! Не­да­ром ка­жуть: "Во­лос дов­гий, та ро­зум ко­рот­кий". Ну, що то­бi з то­го при­бу­ло, що ти се­бе ви­яви­ла? Пер­ша Ориш­ка, - на що шкар­бун, - нап­лює те­пер на те­бе. Я, ска­же, ду­ма­ла: во­но доб­ре що, путнє що, аж во­но… - Вiн не до­го­во­рив i зно­ву пi­шов у кiм­на­ту.

    Христя си­дi­ла як на но­жах або на угiл­лi - го­ло­ва її го­рi­ла, ли­це па­шi­ло, сер­це так страш­но би­ло­ся. I пiд­вер­ну­ла­ся Одар­ка з своїми стiльни­ка­ми! Про­ха­ла во­на її, хва­ли­ла­ся, що хо­четься мо­ду? На­що ж во­на йо­го прис­ла­ла?

    - Чи по­су­ду спо­рож­ни­те? Чи у се­бе зос­та­ви­те? - спи­тав­ся у вiк­но па ру­бок.

    Христя за­ме­ту­ши­ла­ся. Ухо­пи­ла мед i пом­ча­ла­ся з ним у кух­ню.

    - Оце, ба­бу­сю, стiльни­ки. У вас чис­та ми­соч­ка е?

    - Нащо та ми­соч­ка? - не див­ля­чись, спи­та­ла су­во­ро Ориш­ка.

    - Спорожнити тре­ба.

    - Так би й ка­за­ли. А то: "чис­та ми­соч­ка чи е"? Звiс­но - е. У нас не так,. як у дру­гих, що ча­сом i лож­ки в ха­тi не­має. Да­вай­те! - i во­на своїми ко­ря­ви­ми ру­ка­ми так i гре­без­ну­ла з рук у Хрис­тi зв'язку.

    - Вiд ко­го се? Ну та й стiльни­ки! - лас­ка­вi­ше за­го­во­ри­ла во­на, узд­рiв­ши три плас­ти здо­ро­вих, на всю та­рiл­ку, ли­по­вих стiльни­кiв.

    Христя мов­ча­ла I на­що їй зна­ти, вiд ко­го? "Спо­рож­ни­ла б ско­рi­ше, щоб хоч одiс­ла­ти то­го на­руб­ка, що сто­яв там ко­ло свiт­ли­цi i, на­че до­кiр, заг­ля­дав у вiк­но", - ду­ма­ло­ся їй.

    Не швид­ко спо­рож­ни­ла Ориш­ка по­су­ду - Хрис­тя все сто­яла i до­жи­да­ла.

    - Чого ви жде­те? Хi­ба я са­ма не при­не­су? - га­рик­ну­ла Ориш­ка, пе­рек­ла­да­ючи тре­тiй стiльник.

    Христя мер­щiй ухо­пи­ла та­рiл­ку з хуст­кою i пом­ча­лась в свiт­ли­цю.

    - Та пi­дож­дiть! Пос­той­те! - гук­ну­ла Ориш­ка. - Ще там мед зос­тав­ся! Ви­ми­ти ж тре­ба! Оце яке там швид­ке та ско­ре, ма­тiн­ко! - i, ус­ко­чив­ши в свiт­ли­цю, во­на зно­ву узя­ла по­су­ду i по­чов­га­ла в кух­ню.

    Христя важ­ко-важ­ко зiтх­ну­ла. До­ко­ри Ко­лiс­ни­ко­вi бо­ля­че щи­па­ли її за сер­це, а тут ще й Ориш­ка вра­зи­ла. Хрис­тя, зро­нив­ши сльозу, пiш­ла до своєї скриньки.

    Поти во­на там ри­лась, чо­гось шу­ка­ла, i Ориш­ка вер­ну­лась в свiт­ли­цю, не­су­чи в од­нiй ру­цi мис­ку з ме­дом, у дру­гiй ви­по­рож­не­ну по­су­ду.

    - Нате вам i те, i дру­ге, щоб не ска­за­ли, що вкра­ла. Ста­ра я для сього, - га­рик­ну­ла во­на i, пе­рес­ту­пив­ши по­рiг, поп­ли­га­ла че­рез сi­ни.

    Христя вся за­тi­па­лась, оже здер­жа­лась. Узя­ла чу­жу по­су­ду, пе­ре­да­ла че­рез вiк­но па­руб­ко­вi, ткнув­ши йо­му в ру­ку щось бi­леньке, круг­ле.

    Парубок, по­чув­ши по­да­ру­нок в ру­цi, ук­ло­нив­ся низько-низько, тро­хи не до зем­лi, по­дя­ку­вав щи­ро.

    Далi во­на вже не мог­ла здер­жа­тись. Як од­вер­ну­лась вiд вiк­на, сльози гра­дом по­ли­ли з її очей. На­че пiдст­ре­ле­на, пом­ча­лась во­на до лiж­ка i, як снiп со­ло­ми, по­ва­ли­лась ли­цем на по­душ­ку.

    - От i по­чи­нається! Уже i по­чи­нається! - гiр­ко ви­мо­вив Ко­лiс­ник, увiй­шов­ши в свiт­ли­цю i чу­ха­ючи по­ти­ли­цю. - Ну, чо­го ти? Хрис­тя пiд­ки­да­ла­ся на по­душ­цi.

    - Ми все так… усе так, - ка­зав Ко­лiс­ник, мi­ря­ючи свiт­ли­цю вздовж i впо­пе­рек. - Са­мi на­ро­би­мо, та ще й сльоза­ми на­до­лу­жи­мо.

    - Що ж я на­ро­би­ла та­ке? - крiзь сльози глу­хо спи­та­ла Хрис­тя.

    - Чого ти в Мар'янiв­ку їзди­ла? - гук­нув Ко­лiс­ник, ста­нов­ля­чись ко­ло неї. Хрис­тю не­на­че хто ба­то­гом стьобнув. Во­на пiд­ве­ла­ся i зап­ла­ка­ни­ми очи­ма приз­ро-приз­ро гля­ну­ла на Ко­лiс­ни­ка.

    - У Мар'янiв­ку? Спи­тай­тесь ба­би, що ви на­до мною над­зи­ра­ти нас­та­но­ви­ли.

    Колiсник ви­лу­пив на неї очi.

    - А вчо­ра… по­зав­чо­ра чи то чет­вер­то­го дня де бу­ла?

    - У лю­бов­ни­кiв. Тут їх у ме­не цi­ла мет­ка, а ви, бач, з Ориш­кою i прог­ля­дi­ли.

    - У нас нi­ко­ли не так, як у лю­дей… Або сльози, або крик, - од­ка­зав ти­хо Ко­лiс­ник i пi­шов з ха­ти.

    Христi ста­ло ще важ­че на ду­шi, ще тяж­че на сер­цi. Во­на по­ба­чи­ла, що її зо­па­лий за­мiр, кот­рий во­на таїла на своєму сер­цi, що гнi­тив до­сi її ду­шу, про­пав да­ром. Ко­лiс­ник ура­же­ний пi­шов вiд неї, не ска­зав­ши нi сло­ва нав­па­ки. Мо­же, вiн i в дум­цi нi­чо­го не мав то­го, що зак­лю­ну­ло­ся в її дур­нiй го­ло­вi? Пев­но 6, вiн ви­явив те або пог­ля­дом, або сло­вом, а то - нi. Ди­ву­ючись, якось тiльки гля­нув на неї i пi­шов геть, щоб не зби­ва­ти бу­чi. Чо­го ж їй так ду­ма­ло­ся? Ста­ра вiдьма про щось на­тяк­ну­ла, а їй i за­пев­не зда­ло­ся. I жаль, i до­са­да, як п'явки, сса­ли її за сер­це. Об­ра­за Ориш­чи­на, прик­ре за­пи­тан­ня Ко­лiс­ни­ко­ве клю­чем за­ки­пi­ли у її ду­шi, пiд­нi­ма­ли­ся уго­ру, би­ли че­рез край. Во­на зно­ву, при­пав­ши до по­душ­ки, крев­но i го­лос­но за­го­ло­си­ла. Ориш­ка, по­чув­ши З кух­нi, пi­дiй­шла до неї, по­ди­ви­ла­ся, як тi­па­ли­ся її круг­лi пле­чi, як дри­жа­ло i трем­тi­ло тi­ло, здвиг­ну­ла пле­чи­ма i мовч­ки пiш­ла со­бi геть.

    - Все… сли­нить… як­би пiй­мав за пат­ли та од­вi­яв на всi бо­ки, то не сли­ни­ла б… - тол­ку­ва­ла­ся Ориш­ка са­ма з со­бою.

    - Чи ти пак знаєш, хто ся пан­ноч­ка? - спи­тав Ки­ри­ло, увi­хо­дя­чи у кух­ню.

    - Уже чи ти знаєш. А я дав­но ба­чу, що шмат по­вiї, - га­рик­ну­ла з сер­цем Ориш­ка. - Вид­но, чим не вгодлв сьогод­нi. Чуєш, як за­во­де? - до­да­ла во­на, мот­нув­ши го­ло­вою на свiт­ли­цю. Звiд­ти до­но­си­ло­ся важ­ке схли­пу­ван­ня.

    - Та то хай со­бi во­ни як зна­ють, - од­ка­зав Ки­ри­ло. - Пог­риз­ли­ся - i по­ми­ряться. А тут хто во­на, он в чiм смак. Ти зна­ла ста­ро­го При­ти­ку? Ориш­ка мов­ча­ла.

    - Що змерз у ми­ко­лаївський яр­ма­рок? Прiська, йо­го жiн­ка, як умер­ла, то нi­чим бу­ло i хо­ва­ти… Здiр на свiй кошт хо­вав.

    - Ну, то що? - спи­та­ла Ориш­ка.

    - Це ж їх доч­ка - Хрис­тя. Сьогод­нi од здо­рiв при­хо­дить па­ру­бок, стiльни­ки при­нiс. Пи­тає Хрис­тi. Чи не збо­же­во­лiв ти, ду­маю, якої то­бi Хрис­тi, у нас i в дво­рi та­кої не чуг­но. Ко­ли тут i во­на - са­ма ви­яви­ла­ся. То­дi тiльки я приз­нав, що во­на справ­дi, її об­лич­чя, її й го­лос. Он ку­ди на­шi стриб­ну­ли!

    - Багато чес­тi! О, ба­га­то чес­тi! - кру­тя­чи го­ло­вою, од­ка­зу­ва­ла Ориш­ка.

    - Та чес­тi-то не­ба­га­то. А ба­жа­ло­ся б зна­ти, як во­на дiй­шла до сього?

    - Нужно… ку­ди пак, як нуж­но!

    - I кра­ще ро­биш, Ориш­ко, що не доз­наєшся, - нес­по­дi­ва­но обiз­вав­ся до них з сi­ней тре­тiй го­лос. Ки­ри­ло i Ориш­ка зирк­ну­ли - на сi­неш­нiх две­рях сто­яв Ко­лiс­ник.

    - А то­бi, Ки­ри­ло, уже ста­ро­му дур­не­вi, i стид у бабськi ре­чi умi­шу­ва­тись! Кра­ще б ди­вив­ся за лiс­ни­чи­ми, щоб не пус­ка­ли чу­жо­го ско­ту на мо­лод­няк, - до­дав вiн i по­тяг у свiт­ли­цю.

    Оришка гля­ну­ла на Ки­ри­ла i ус­мiх­ну­ла­ся, а Ки­ри­ло, поск­ро­ма­див­ши го­ло­ву, мовч­ки по­тяг з ха­ти.

    - От тут пос­лу­хай, що за те­бе Ки­ри­ло з Ориш­кою трах­ту­ють! - ска­зав з до­са­дою Ко­лiс­ник Хрис­тi, увiй­шов­ши в свiт­ли­цю. - А все твiй язи­чок на­ро­бив.

    Христя, при­пав­ши до по­душ­ки, мов­ча­ла. Крев­ний плач її прой­шов, та нi­ма мов­чаз­нiсть, що нас­ту­пає пiс­ля гiр­ко­го пла­чу, най­шла на неї, скле­пи­ла ус­та, ску­ва­ла сер­це i ду­шу. Ту­ди те­пер нi­що не до­хо­де i нi­за­що не дiй­де. Нi гiр­кi до­ко­ри, нi крик­ли­ва лай­ка-бу­ча. Сер­це зак­ри­лось, не чує, ду­ша ба­жає спо­чин­ку, од­но­го спо­чин­ку, i бай­ду­же їй, що ро­биться око­ло. I Хрис­тi бу­ло бай­ду­же. Во­на ле­жа­ла го­ло­вою в по­душ­ку i, не по­вер­та­ючись до Ко­лiс­ни­ка, мов­ча­ла. Той по­хо­див-по­хо­див по свiт­ли­цi i зно­ву сум­ний по­тяг з ха­ти.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2