Панас Мирний - Повія (сторінка 124)

    - Ох, Хрис­те! Хрис­те! - за­мо­вив вiн, гор­ну­чи її до се­бе. - Ко­ли б ти зна­ла - на­че сто га­дюк упи­ло­ся в моє сер­це.

    - Що ж там та­ке?

    - Ат! - мах­нув ру­кою Ко­лiс­ник. - Ся ху­до­ба - бе­ри її не­чис­тий! - не дасть ме­нi спо­кiй­но вiк до­жи­ти! I на­що я її ку­пу­вав? На те, щоб со­бi по­кою не ма­ти. Чую, що не вик­ру­ти­ти­ся ме­нi вiд на­пас­тi. Ось осiнь прий­де, наїзд бу­де, - по­чав да­лi жур­ли­во вiн i зос­та­но­вив­ся.

    - Яка ж на­пасть бу­де?

    - Яка? У тюр­му зап­руть, в Си­бiр заш­лють.

    - За що? - скрик­ну­ла Хрис­тя.

    А Ко­лiс­ник, мов не чув то­го пи­тан­ня, да­лi вiв:

    - I нiх­то не ска­же: "Все ж вiн чо­ло­вiк був". Все ж i ме­нi хо­тi­ло­ся жи­ти. Усi ме­не об­ви­ну­ва­тять.

    - От i не вга­дав. От i не всi. А я на­що?

    - Ти.. ти, спа­си­бi то­бi, тiльки, мо­же, од­на й при­хильна до ме­не. Та що ти? Ко­ли вес­ти­муть ме­не з тюр­ми на по­зо­ри­ще, чи ти ста­неш зо мною ра­зом? I ти, як i дру­гi, одс­ту­пиш­ся вiд ме­не, - за­мо­вив вiн i за­мовк.

    - Я мо­ли­ти­му­ся за те­бе. Мо­же, моя мо­лит­ва дiй­де до бо­га, учує вiн її i по­ми­лує те­бе.

    - I вже. Нi­що ме­не не по­ми­лує. Не­ма нi­ко­го за ме­не - всi про­ти ме­не.

    - Бо ти сам так ве­деш дi­ла, що всi про­ти те­бе ста­ють, - ска­за­ла Хрис­тя.

    - Як?

    - Так. От ти приг­нi­тив сло­бо­жан, а во­ни, пев­но, бу­ли б за те­бе, ко­ли б ти не так ро­бив.

    - Що ж во­ни?

    - Що? лю­ди! Те­бе не ста­ло б - во­ни доб­рим сло­вом зга­ду­ва­ли. От, ска­за­ли б, доб­рий пан був.

    Колiсник сум­но i бо­лiс­но ус­мiх­нув­ся:

    - Що ж ро­би­ти ме­нi?

    - Що? По­да­руй їм той зиск, що ще зос­тав­ся. Вер­ни їм ста­вок, го­ро­ди. I во­ни бу­дуть мо­ли­ти­ся за те­бе.

    Колiсник, схи­лив­шись, дов­го-дов­го ду­мав.

    - В те­бе доб­ра ду­ша, Хрис­те, в те­бе жа­лiс­ли­ве сер­це, - чу­ло про­мо­вив вiн. - Тро­хи, лиш, чи не твоя й прав­да. Хоч ко­му-не­будь доб­ро зро­би­ти, хоч ка­пельку - i то кра­ще. Ки­ри­ле! - гук­нув вiн на всi ха­ти.

    Кирило як з-пiд зем­лi вро­див­ся.

    - От що, Ки­ри­ле, - по­чав Ко­лiс­ник, пох­ню­пив­шись. - Завт­ра або пiс­ля­завт­ро­го я виїду вiд­сiль. Там з сло­бо­жан слi­дує зiська­ти трис­та руб­лiв. Збе­ри їх i ска­жи - да­рую я їм той зиск. Вов­ко­вi i Крав­чен­ко­вi теж ска­жи, щоб до став­ка й го­ро­дiв не ма­ли нi­яко­го пра­ва. Хай бу­де все по-ста­ро­му.

    Кирило якось ней­мо­вiр­но ди­вив­ся то на Ко­лiс­ни­ка, то на Хрис­тю. "Що се, - ду­ма­лось йо­му, - що се?"

    - Скажи їм, - зно­ву по­чав Ко­лiс­ник, - по­ки я жи­вий, хай усе по-ста­ро­му. А не ста­не ме­не - мо­же, зга­да­ють доб­рим сло­вом, мо­же, хто по­мо­литься за ме­не.

    - А гро­шi ж як Вов­ко­вi та Крав­чен­ко­вi за орен­ду? - спи­тав Ки­ри­ло.

    - Грошi я вер­ну, - за­мо­ви­ла Хрис­тя i ма­ла бу­ла бiг­ти у свiт­ли­цю.

    - Стiй. Тi гро­шi то­бi зос­та­нуться. Ви­ру­чиш з ха­зяй­ст­ва, Ки­ри­ле, - вер­неш, а мо­же, я заш­лю з гу­бер­нiї. Ки­ри­ло аж тру­сив­ся з ра­до­щiв.

    - Оце по-бо­жо­му, па­не, а по-бо­жо­му! - за­мо­вив вiн.

    - Так чуєш? Як я поїду, ска­жеш їм. Ска­жи, хай по­мо­ляться i за Хрис­тю уже ра­зом.

    - Що ти? Що ти? А за ме­не за що? Хi­ба моя ху­до­ба?

    - Цсс! -за­си­чав вiн i мах­нув на Ки­ри­ла ру­кою - iди, мов, со­бi. Той, ук­ло­нив­шись, вий­шов. А Ко­лiс­ник пiд­вiв­ся, по­хо­див по ха­тi, пi­дiй­шов до Хрис­тi i, взяв­ши за го­ло­ву, при­тис її бi­ле чо­ло до своїх пух­ких уст.

    - Це за ро­зум! - ска­зав вiн, по­цi­лу­вав­ши, - а це за сер­це! - i, при­хи­лив­шись, при­пав ус­та­ми до її ви­со­ко­го ло­на. Хрис­тя тiльки ра­дiс­но свi­ти­ла очи­ма.

    

XI

    

    Через два днi во­ни поїха­ли. Нi­ко­ли Хрис­тя не по­чу­ва­ла се­бе та­кою ве­се­лою та утiш­ною, як у тi два днi. Ожи­ла, розц­вi­ла, мов на свiт зно­ву на­ро­ди­ла­ся. I вiн їй здається та­кий крас­ний та при­вiт­ний, i лю­ди та­ки­ми доб­ри­ми та ввiч­ли­ви­ми. На­що ба­ба Ориш­ка пох­му­ра та не­ба­ла­ку­ча (Ки­ри­ло не втер­пiв по­вi­да­ти їй про Ко­лiс­ни­кiв на­каз), i во­на їй зда­ла­ся не та­кою страш­ною, як по­пе­ре­ду зда­ла­ся. Во­на їй на спо­ми­ни по­да­ру­ва­ла свiй чор­ний пла­ток.

    - Носiть на здо­ров'я та зга­дуй­те ме­не! - ска­за­ла Хрис­тя, не при­мi­ча­ючи, як Ориш­ка гре­без­ну­ла той пла­ток у неї з рук, мов од­нi­ма­ла, i хоч би ска­за­ла спа­си­бi, хоч би го­ло­вою хит­ну­ла.

    Нащо їй та дя­ка, ко­ли во­на по­чу­ва­ла се­бе та­кою щас­ли­вою? Во­на не по­мi­ча­ла i то­го, що Ки­ри­ло ко­ло неї, мов ко­ло своєї ди­ти­ни, па­да, при­яз­но заг­ля­дає ув очi, на льоту i дум­ку ло­ве, ди­виться - мо­литься на неї! Во­на i йо­му на ки­сет шов­ко­ву хуст­ку по­да­ру­ва­ла.

    Кирило, мов ро­зум сте­ряв з ра­до­щiв, ухо­пив ту хуст­ку обо­ма ру­ка­ми, при­ту­лив до вуст, по­цi­лу­вав i, трем­тя­чи, про­мо­вив:

    - Не бу­ду я з цiєї хуст­ки ки­сет ши­ти. А, як ум­ру, за­по­вi­даю з со­бою по­ло­жи­ти. Ме­нi во­на i на тiм свi­тi бу­де про доб­ро людське на­га­ду­ва­ти, з нею ме­нi i пiд зем­лею лег­ше бу­де ле­жа­ти.

    Пiсля обiд, над­ве­чiр во­ни ви­iха­ли. Сло­бо­жа­ни, як тiльки над'їха­ли ко­нi у двiр, по­ча­ли нес­мi­ле зби­ра­ти­ся пiд го­рою бi­ля шля­ху. Пев­но, во­ни i в двiр би пiш­ли, ко­ли б Ки­ри­ло грiз­но-прег­рiз­но не на­ка­зав, щоб нiх­то не смiв i очей по­ка­за­ти. Ко­ли по­воз­ка спус­ти­ла­ся з го­ри, то­дi тiльки Ко­лiс­ник зап­ри­мi­тив сi­ру гро­ма­ду, що, ски­да­ючи шап­ки i вкло­ня­ючись, ба­жа­ла йо­му щас­ли­вої до­ро­ги. Дi­ти не ви­дер­жа­ли i, гу­дю­чи на все по­ле, пом­ча­ли­ся навз­до­гiн­цi ко­ням.

    - А Ки­ри­ло та­ки не ви­дер­жав, - про­мо­вив Ко­лiс­ник i од­вер­нув­ся. Хрис­тя, знай, ози­ра­ла­ся з по­воз­ки, низько вкло­ня­ючись на­зад i, ус­мi­ха­ючись до дiт­во­ри, що од­но по­пе­ред дру­го­го, мов м'ячi, ко­ти­ли­ся по­обiк до­ро­ги. Гук­крик, га­лас, мов га­дя­чий кле­кiт, нi на хви­ли­ну не вга­вав. Ко­ли б не су­ха до­ро­га, по кот­рiй, мов по кам'яни­цi, гур­ко­тi­ли ко­ле­са по­воз­ки, пев­но, той нес­тям­ний гук ди­тя­чий на­до­лу­жив. Те­пер ним Хрис­тя за­бав­ля­ла­ся: то озир­неться на­зад, мах­не ру­кою, мов що з жме­нi ки­не, - дi­ти з но­вою си­лою пом­чаться на той мах, їх гук до­хо­де до са­мої по­воз­ки. Хрис­тя од­вер­неться - гук стих­не, тiльки гур­ко­чуть ко­ле­са по на­ко­че­нiй ко­лiї.

    - Та бу­де то­бi з ти­ми ще­ня­та­ми во­ди­ти­ся, - су­во­ро про­мо­вив Ко­лiс­ник, на­ки­да­ючи лег­ку коб­ку сво­го сi­ро­го ба­ла­хо­ну на го­ло­ву. Хрис­тя, прик­рив­шись плат­ком, пох­ню­пи­ла­ся.

    До са­мої Мар'янiв­ки во­ни їха­ли мовч­ки. Чут­но тiльки ту­по­тiн­ня кiнських нiг, гур­кiт ко­лiс та ко­ли-не-ко­ли воз­ни­ця зiй­кне на яку-не­будь ко­ня­ку, хвис­не ба­тiж­ком, щоб не одс­та­ва­ла.

    Сонце сi­да­ло, як во­ни уїха­ли в Мар'янiв­ку. Жов­то­га­ря­чий йо­го свiт при­вiт­но слав­ся над осе­ля­ми, сад­ка­ми, го­ро­да­ми, тем­нi тi­нi зсту­па­ли­ся по глу­хих кут­ках, ве­чiр­нiй мо­рок слав­ся по зем­лi. У по­вiт­рi ти­хо-ти­хо, ку­ря­ва стов­пом стоїть i не роз­хо­диться. Там, у неп­ро­зо­рiй кiп­тя­зi, чується бе­кан­ня ове­че, десь рев­ну­ла ско­ти­на, бу­гай бу­тить на все се­ло, людський го­мiн, жi­но­чi кри­ки зли­ва­ються з йо­го гу­дю­чим пок­ли­ком. Упос­лiднє пе­ред спо­коєм го­мо­нi­ло все, не­за­ба­ром во­но стих­не, тiльки сон­це скрие своє яс­не об­лич­чя, тiнь но­чi розс­те­леться над зем­лею - i все за­мовк­не до завт­рiшньої зо­рi.

    Колiсник, як їха­ли се­лом, пох­ню­пив­ся i не ди­вив­ся нi­ку­ди, за­те Хрис­тя розг­ля­да­ла все, по­вер­та­ючи го­ло­ву то на той, то на дру­гий бiк. Кож­на ха­ти­на, кож­на мiс­ци­на бу­ла їй вi­до­ма, з кож­ною чим-не­будь та в'яза­ло­ся її ми­ну­ле. Там во­на ще ди­ти­ною зля­ка­ла­ся со­ба­ки, на тiм мiс­цi справ­ля­ли Ку­па­ла, там ву­ли­ця зби­ра­ла­ся, i те­пер он скiльки дiв­чат вид­но. Все те, на­га­ду­ючи їй дав­не, при­вiт­но вi­та­ло, мов дав­нiй знай­омий або знай­ома стрi­ли­ся i на­га­ду­ва­ли ми­ну­ле. Все бу­ло якось ми­ло. Один тiльки ши­нок, де сто­яла їх ха­та, неп­ри­вiт­но ура­зив її. Во­на, проїжджа­ючи, геть од­вер­ну­ла­ся, щоб i не ди­ви­ти­ся.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2