Панас Мирний - Повія (сторінка 16)

    - А що, взяв? Вер­тiв, вер­тiв хвос­том, бi­сiв Суп­ру­нен­ко, та й до­вер­тiв­ся! Так вам i тре­ба, гас­пидськi ду­ки! Спа­си­бi вам, па­но­ве, що пiд­дер­жа­ли.

    - Тепер твiй, Кар­пе, мо­го­рич! - жар­ту­ючи, ска­зав йо­му ви­со­кий уса­тий чо­ло­вiк.

    - Твiй! твiй! - гук­ну­ло ще два-три го­ло­си…

    - На чор­та й кра­ще! Хто кис­ли­цi поїв, а ко­го ос­ко­ма на­па­ла. Хто зем­лею во­ло­дi­ти­ме, а ко­му мо­го­рич ста­ви­ти, - умi­шав­ся Гуд­зен­ко, не­пи­ту­щий Зро­ду.

    - Чого? - гук­нув Кар­по. - За се i мо­го­ри­чу слiд. Є се­миг­ри­ве­ник у ки­ше­нi… хо­дi­мо, про­гу­ляємо!

    - От доб­ря­чий цей Кар­по! Пос­лiд­нiм дi­литься… Хо­дi­мо, хо­дi­мо, - вiд­ка­зав пер­ший усач, вид­но, го­лiн­ний до скля­но­го бо­га.

    Валка душ з п'ять вiд­дi­ли­ла­ся вiд гро­ма­ди i нап­ря­ми­ла­ся до шин­ку, що ту­та ж, тiльки че­рез май­дан, сто­яв, чер­во­нi­ючи своїми вiк­на­ми.

    Карпо, прос­ту­ючи мiж на­ро­дом, зно­ву стрi­нув Прiську, що плу­та­ла­ся i не зна­ла, ку­ди i як їй вий­ти.

    - Ви ще й до­сi тут туп­цюєтесь? - обiз­вав­ся вiн. - Iдiть до­до­му. Ва­ше дi­ло на лад пiш­ло. Поз­до­ров, бо­же, гро­ма­ди, зем­ля зос­та­ла­ся за ва­ми. Iдiть до­до­му.

    - Спасибi вам, доб­рi лю­ди! - про­мо­ви­ла ти­хо Прiська, низько ук­ло­нив­шись на всi бо­ки гро­ма­дi. - А то­бi, Кар­пе, най­бiльше!

    - Нi за що. Бо­гу дя­куй­те. Iдiть до­до­му та, як­що по­ба­чи­те Одар­ку, ска­жiть - хай не жде ме­не, мо­же, я й за­ба­рю­ся.

    Прiська, ще раз по­дя­ку­вав­ши, по­ди­ба­ла ву­ли­цею.

    Вечорiло. Сон­це, цi­лий день зак­ри­те хма­ра­ми, над­ве­чiр ви­би­ло­ся з своєї не­во­лi i, сi­да­ючи за го­ру, об­ли­ва­ло чер­во­ним свi­том усе се­ло. Свiт, па­да­ючiї на снiг, знi­мав­ся ви­со­ко вго­ру, кра­ся­чи хо­лод­не зим­не по­вiт­ря: зда­ва­ло­ся, во­но па­ла­ло-го­го­тi­ло. По не­бу шмат­ка­ми ро­зiс­ла­ли­ся хма­ри тем­но-зе­ле­нi, аж чор­нi, i до­да­ва­ли ще бiльшої кра­си про­зо­ро­му по­вiт­рю. Мо­роз дуж­чав. З се­ла до­но­си­ли­ся оди­но­кi вик­ри­ки жi­нок, з май­да­ну чув­ся не­угав­ний кле­кiт чо­ло­вi­кiв. Якось чуд­но бу­ло, якось сум­но, як тiльки бу­ває зимнього ве­чо­ра. Прiська ди­ба­ла та ди­ба­ла, пос­пi­ша­ючи до­до­му. Во­на не при­мi­ча­ла тiї кра­си свi­то­вої; її по­хи­лу го­ло­ву кло­по­та­ли свої дум­ки. Во­ни не бу­ли гiр­кi; ко­ли б Прiська не за­бу­ла ра­дi­ти, во­ни б бу­ли, мо­же, i ра­дiс­нi; а те­пер во­ни - тiльки ти­хо­сум­нi, як i її зом­лi­ла ду­ша. Во­на ду­ма­ла про зем­лю, за кот­ру стiльки бо­лi­ла сер­цем, кот­ру на­мi­ря­ли­ся ли­хi лю­ди од­ня­ти… I от та зем­ля - зно­ву її. Поз­до­ров, бо­же, Кар­па, вiн од­тя­гав її. "Свiт, вид­но, не без доб­рих лю­дей… не без доб­рих лю­дей", - шеп­та­ла во­на. Сер­це час­тi­ше сту­ка­ло, очi на­ли­ва­лись слiзьми.

    Уже ко­ло дво­ру во­на ста­ла пе­ре­вес­ти дух i озир­ну­ла­ся на­зад. Сон­це як­раз про­ти неї сi­да­ло; чер­во­не, ог­нис­те йо­го ко­ло так i iск­ри­ло свi­том. "I во­но ра­дiє доб­ро­му дi­лу", - по­ду­ма­ло­ся їй.

    - Ох, не­хай йо­му! як я умо­ри­ла­ся, - ви­мо­ви­ла Прiська, увiй­шов­ши у ха­ту i опус­ка­ючись на ла­ву. Во­на вся тру­си­ла­ся, важ­ко ди­ха­ла.

    Христя прик­ро по­ди­ви­ла­ся на ма­тiр; по об­лич­чю пiз­на­ва­ла, чи доб­ру звiст­ку ма­ти при­нес­ла за ту зем­лю, чи ли­ху. I її сер­це бу­ло не­по­кiй­не; див­ля­чись на ма­тiр - i во­но в неї бо­лi­ло.

    - Нуте, я вам по­мо­жу хоч ко­жу­ши­ну ски­ну­ти, - ска­за­ла Хрис­тя, зап­ри­мi­тив­ши на­мiр ма­те­рi роз­дяг­тись.

    - Поможи, доч­ко… Скинь, доч­ко… Ох! як я на­мо­ри­ла­ся, - кво­ли­ла­ся Прiська. - Ска­за­но, не­ма си­ли, не ста­ло здо­ров'я… Хто ж то ко­ло тiї зем­лi бу­де хо­ди­ти, як i влiт­ку так бу­де?

    - А зем­ля хi­ба за на­ми зос­та­ла­ся? - бо­яз­ко спи­та­ла Хрис­тя.

    - О-ох! Поз­до­ров, бо­же, доб­рих лю­дей. За на­ми, доч­ко, - ка­за­ла Прiська, спи­на­ючись на пiч.

    Христя пе­рех­рес­ти­ла­ся. "Сла­ва бо­гу! Сла­ва бо­гу!" - шеп­та­ла во­на.

    - Як не кри­чав Грицько, як не гу­кав, як не пiдст­рун­чу­вав гро­ма­ду, а по йо­го не ста­ло­ся… Спа­си­бi Кар­по­вi… Бач, я й за­бу­ла. По­бi­жи, доч­ко, до Одар­ки, ска­жи: Кар­по пе­ре­ка­зу­вав, щоб не жда­ли йо­го, бо, мо­же, вiн i за­ба­риться. Дур­на го­ло­ва, по­ки дiй­шла i за­бу­ла! Га­разд, хоч те­пер зга­да­ла… Ох, що то за доб­рий чо­ло­вiк, спа­си­бi йо­му! - го­мо­нi­ла Прiська, не при­мi­ча­ючи, що Хрис­тя вже дре­ме­ну­ла з ха­ти. Хрис­тя не за­ба­ри­ла­ся вер­ну­тись.

    - Питалася Одар­ка: де ж Кар­по зос­тав­ся? Ка­жу - не знаю, - док­ла­да­ла Хрис­тя ма­те­рi.

    - На ра­до­щах зай­шли у ши­нок. Спа­си­бi їм! - од­но дя­ку­ва­ла ма­ти.

    - Та ще пи­та­ла­ся: чи зем­лю за ма­тiр'ю зос­та­ви­ли? За ма­тiр'ю, - ка­жу. А во­на так зра­дi­ла, аж пiдс­ко­чи­ла.

    - Господи! i за що цi лю­ди ме­не так люб­лять? - зди­ву­ва­ла­ся Прiська. - Учи­ся у них, доч­ко… во­ни кра­ще рiд­них, при­хильнi­ше са­мих близьких. Пош­ли їм, гос­по­ди, всього, чо­го во­ни тiльки ба­жа­ють! I не до­ве­ди, бо­же, ко­ли б усi бу­ли та­кi, як отой Грицько: поїли б, здається, од­но од­но­го. I зав­дасться ж та­ке зле та не­ми­ло­серд­не! Хоч би ска­зав - у са­мо­го ма­ло, у са­мо­го нуж­да та не­дос­та­ча: а то доб­ра то­го - на де­сятьох би ста­ло! Нiт же, йо­му ще тро­хи, су­хий шма­ток чу­жо­го хлi­ба йо­му ва­дить!.. За­те ж i пров­чи­ли йо­го… Вiн - сло­во, а Кар­по йо­му - де­ся­те­ро… Та та­ки не йо­го пос­лу­ха­ла гро­ма­да, а Кар­па… Чер­во­ний та хму­рий пi­шов вiн iз збiр­ки, - пе­ре­ка­зу­ва­ла Прiська доч­цi свою ра­дiсть, грi­ючи на пе­чi по­си­нi­лi ру­ки.

    Христя слу­ха­ла ма­тiр, а са­ма ду­ма­ла: от i пiй­май­ся та­ко­му в не­вiст­ки, - усi з те­бе киш­ки ви­мо­тає… бу­де гриз­ти, по­ти заг­ри­зе. Не­хай йо­му з йо­го ба­га­тирст­вом! Чо­го ж той Фе­дiр ла­буз­ниться? Чо­го йо­му тре­ба? Гос­подь

    3 ним! Вiн i доб­рий па­ру­бок, та що змо­же з ота­ким батьком?

    Ще й не до­ду­ма­ла Хрис­тя своїх ду­мок, як по­чу­ла, що в сi­нях щось за­ша­мо­тi­ло. Во­на ки­ну­ла­ся по­зир­ну­ти, хто там, i на по­ро­зi стрi­ла­ся… з Фе­до­ром.

    - Здоровi бу­ли! - при­вi­тав­ся вiн, ус­ту­пив­ши в ха­ту.

    - Хто там? - до­див­ля­ючись з пе­чi, спи­та­ла Прiська. - Зас­вi­ти, Хрис­те, - нi­чо­го не вид­но.

    - Та се я… Фе­дiр, - од­ка­зав той, тру­чись ко­ло по­ро­га. "Фе­дiр! Чо­го се?" - по­ду­ма­ла Прiська.

    - Засвiти, Хрис­те! - уд­ру­ге ска­за­ла во­на.

    - Та я свi­чу.

    Незабаром не­ве­лич­кий ка­ган­чик ос­вi­тив сум­ну ха­ту; жов­то­га­ря­чий свiт роз­лив­ся се­ред ве­чiрнього мо­ро­ку i об­дав Фе­до­ра, що туп­цю­вав­ся ко­ло по­ро­га.

    - Чого ж ти стоїш, Фе­до­ре? - спи­та­ла Прiська. - Сi­дай! Що ска­жеш доб­ро­го?

    Федiр, зирк­нув­ши по ха­тi, пох­ню­пив­ся.

    - Та я се до вас… - рву­чи сло­ва, нес­мi­ло по­чав вiн. Го­лос йо­го бри­нiв, як пе­рер­ва­на стру­на: йо­му, вид­но, важ­ко бу­ло го­во­ри­ти.

    "Чи не сва­та­ти, бу­ва?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i гля­ну­ла на Фе­до­ра. Той, блi­дий, сто­яв край по­ро­га i, мну­чи шап­ку в ру­ках, трем­тiв. Те зап­ри­мi­ти­ла i Прiська… Нас­та­ло важ­ке мов­чан­ня, ще важ­че ждан­ня.

    - Батько прис­ла­ли, - зно­ву про­мо­вив Фе­дiр, i зно­ву йо­го го­лос обiр­вав­ся. - Батько сер­ди­тi прий­шли до­до­му. На­па­ли на ме­не… Хо­тi­ли би­ти… а да­лi: "Пi­ди, - ка­жуть, - до… ска­жи: я їй цього не за­бу­ду!.." - лед­ве-лед­ве ви­мо­вив Фе­дiр, i сльози за­ка­па­ли з йо­го очей.

    Дочка i ма­ти ззир­ну­ли­ся… Прой­шла хви­ли­на мов­чан­ня, на­че сон най­шов на всiх… Нес­тям­ний стук да­лi їх роз­бу­див. Ко­ли во­ни прий­шли в се­бе - Фе­до­ра вже не бу­ло.

    Чи сон то справ­дi, чи бу­вальщи­на? Доч­ка i ма­ти ззи­ра­ли­ся, ди­ву­ючись, здiй­ма­ли пле­чи­ма, i зно­ву ззи­ра­ли­ся, i зно­ву здiй­ма­ли пле­чи­ма, по­ки Хрис­тя не роз­ре­го­та­ла­ся… Во­на са­ма не знає, чо­го їй ста­ло так смiш­но… Дзвiн­кий її ре­гiт роз­ко­чу­вав­ся по всiй ха­тi.

    - Чого ти? - сер­ди­то спи­та­ла ма­ти.

    - Чи не дур­ний вiн! Чи не бо­же­вiльний! - скрик­ну­ла Хрис­тя i зно­ву за­ли­ла­ся…

    То був не­пев­ний смiх, нес­тям­ний ре­гiт: так смiється са­мо ли­хо або по­чут­тя йо­го. Мо­ро­зом об­дав той смiх Прiську, а во­на, див­ля­чись три­вож­ни­ми очи­ма на доч­ку, трем­тi­ла, їй так зра­зу гiр­ко ста­ло, так важ­ко, ли­хо зно­ву так на­да­ви­ло на її ду­шу - мов не­давньої ра­дос­тi i не бу­ло. "Я їй цього не за­бу­ду!" - учу­ва­ло­ся ти­хе Фе­до­ро­ве шеп­тан­ня… "Си­на прис­лав ска­за­ти, - ду­ма­ло­ся їй, - щоб не за­бу­ли… Бо­же! що за при­че­па Грицько той, що за ли­хий чо­ло­вiк!"

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2