- Тепер твiй, Карпе, могорич! - жартуючи, сказав йому високий усатий чоловiк.
- Твiй! твiй! - гукнуло ще два-три голоси…
- На чорта й краще! Хто кислицi поїв, а кого оскома напала. Хто землею володiтиме, а кому могорич ставити, - умiшався Гудзенко, непитущий Зроду.
- Чого? - гукнув Карпо. - За се i могоричу слiд. Є семигривеник у кишенi… ходiмо, прогуляємо!
- От добрячий цей Карпо! Послiднiм дiлиться… Ходiмо, ходiмо, - вiдказав перший усач, видно, голiнний до скляного бога.
Валка душ з п'ять вiддiлилася вiд громади i напрямилася до шинку, що тута ж, тiльки через майдан, стояв, червонiючи своїми вiкнами.
Карпо, простуючи мiж народом, знову стрiнув Прiську, що плуталася i не знала, куди i як їй вийти.
- Ви ще й досi тут тупцюєтесь? - обiзвався вiн. - Iдiть додому. Ваше дiло на лад пiшло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за вами. Iдiть додому.
- Спасибi вам, добрi люди! - промовила тихо Прiська, низько уклонившись на всi боки громадi. - А тобi, Карпе, найбiльше!
- Нi за що. Богу дякуйте. Iдiть додому та, якщо побачите Одарку, скажiть - хай не жде мене, може, я й забарюся.
Прiська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.
Вечорiло. Сонце, цiлий день закрите хмарами, надвечiр вибилося з своєї неволi i, сiдаючи за гору, обливало червоним свiтом усе село. Свiт, падаючiї на снiг, знiмався високо вгору, красячи холодне зимне повiтря: здавалося, воно палало-гоготiло. По небу шматками розiслалися хмари темно-зеленi, аж чорнi, i додавали ще бiльшої краси прозорому повiтрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокi викрики жiнок, з майдану чувся неугавний клекiт чоловiкiв. Якось чудно було, якось сумно, як тiльки буває зимнього вечора. Прiська дибала та дибала, поспiшаючи додому. Вона не примiчала тiї краси свiтової; її похилу голову клопотали свої думки. Вони не були гiркi; коли б Прiська не забула радiти, вони б були, може, i радiснi; а тепер вони - тiльки тихосумнi, як i її зомлiла душа. Вона думала про землю, за котру стiльки болiла серцем, котру намiрялися лихi люди одняти… I от та земля - знову її. Поздоров, боже, Карпа, вiн одтягав її. "Свiт, видно, не без добрих людей… не без добрих людей", - шептала вона. Серце частiше стукало, очi наливались слiзьми.
Уже коло двору вона стала перевести дух i озирнулася назад. Сонце якраз проти неї сiдало; червоне, огнисте його коло так i iскрило свiтом. "I воно радiє доброму дiлу", - подумалося їй.
- Ох, нехай йому! як я уморилася, - вимовила Прiська, увiйшовши у хату i опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.
Христя прикро подивилася на матiр; по обличчю пiзнавала, чи добру звiстку мати принесла за ту землю, чи лиху. I її серце було непокiйне; дивлячись на матiр - i воно в неї болiло.
- Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути, - сказала Христя, запримiтивши намiр матерi роздягтись.
- Поможи, дочко… Скинь, дочко… Ох! як я наморилася, - кволилася Прiська. - Сказано, нема сили, не стало здоров'я… Хто ж то коло тiї землi буде ходити, як i влiтку так буде?
- А земля хiба за нами зосталася? - боязко спитала Христя.
- О-ох! Поздоров, боже, добрих людей. За нами, дочко, - казала Прiська, спинаючись на пiч.
Христя перехрестилася. "Слава богу! Слава богу!" - шептала вона.
- Як не кричав Грицько, як не гукав, як не пiдструнчував громаду, а по його не сталося… Спасибi Карповi… Бач, я й забула. Побiжи, дочко, до Одарки, скажи: Карпо переказував, щоб не ждали його, бо, може, вiн i забариться. Дурна голова, поки дiйшла i забула! Гаразд, хоч тепер згадала… Ох, що то за добрий чоловiк, спасибi йому! - гомонiла Прiська, не примiчаючи, що Христя вже дременула з хати. Христя не забарилася вернутись.
- Питалася Одарка: де ж Карпо зостався? Кажу - не знаю, - докладала Христя матерi.
- На радощах зайшли у шинок. Спасибi їм! - одно дякувала мати.
- Та ще питалася: чи землю за матiр'ю зоставили? За матiр'ю, - кажу. А вона так зрадiла, аж пiдскочила.
- Господи! i за що цi люди мене так люблять? - здивувалася Прiська. - Учися у них, дочко… вони краще рiдних, прихильнiше самих близьких. Пошли їм, господи, всього, чого вони тiльки бажають! I не доведи, боже, коли б усi були такi, як отой Грицько: поїли б, здається, одно одного. I завдасться ж таке зле та немилосердне! Хоч би сказав - у самого мало, у самого нужда та недостача: а то добра того - на десятьох би стало! Нiт же, йому ще трохи, сухий шматок чужого хлiба йому вадить!.. Зате ж i провчили його… Вiн - слово, а Карпо йому - десятеро… Та таки не його послухала громада, а Карпа… Червоний та хмурий пiшов вiн iз збiрки, - переказувала Прiська дочцi свою радiсть, грiючи на печi посинiлi руки.
Христя слухала матiр, а сама думала: от i пiймайся такому в невiстки, - усi з тебе кишки вимотає… буде гризти, поти загризе. Нехай йому з його багатирством! Чого ж той Федiр лабузниться? Чого йому треба? Господь
3 ним! Вiн i добрий парубок, та що зможе з отаким батьком?
Ще й не додумала Христя своїх думок, як почула, що в сiнях щось зашамотiло. Вона кинулася позирнути, хто там, i на порозi стрiлася… з Федором.
- Здоровi були! - привiтався вiн, уступивши в хату.
- Хто там? - додивляючись з печi, спитала Прiська. - Засвiти, Христе, - нiчого не видно.
- Та се я… Федiр, - одказав той, тручись коло порога. "Федiр! Чого се?" - подумала Прiська.
- Засвiти, Христе! - удруге сказала вона.
- Та я свiчу.
Незабаром невеличкий каганчик освiтив сумну хату; жовтогарячий свiт розлився серед вечiрнього мороку i обдав Федора, що тупцювався коло порога.
- Чого ж ти стоїш, Федоре? - спитала Прiська. - Сiдай! Що скажеш доброго?
Федiр, зиркнувши по хатi, похнюпився.
- Та я се до вас… - рвучи слова, несмiло почав вiн. Голос його бринiв, як перервана струна: йому, видно, важко було говорити.
"Чи не сватати, бува?" - подумала Христя i глянула на Федора. Той, блiдий, стояв край порога i, мнучи шапку в руках, тремтiв. Те запримiтила i Прiська… Настало важке мовчання, ще важче ждання.
- Батько прислали, - знову промовив Федiр, i знову його голос обiрвався. - Батько сердитi прийшли додому. Напали на мене… Хотiли бити… а далi: "Пiди, - кажуть, - до… скажи: я їй цього не забуду!.." - ледве-ледве вимовив Федiр, i сльози закапали з його очей.
Дочка i мати ззирнулися… Пройшла хвилина мовчання, наче сон найшов на всiх… Нестямний стук далi їх розбудив. Коли вони прийшли в себе - Федора вже не було.
Чи сон то справдi, чи бувальщина? Дочка i мати ззиралися, дивуючись, здiймали плечима, i знову ззиралися, i знову здiймали плечима, поки Христя не розреготалася… Вона сама не знає, чого їй стало так смiшно… Дзвiнкий її регiт розкочувався по всiй хатi.
- Чого ти? - сердито спитала мати.
- Чи не дурний вiн! Чи не божевiльний! - скрикнула Христя i знову залилася…
То був непевний смiх, нестямний регiт: так смiється само лихо або почуття його. Морозом обдав той смiх Прiську, а вона, дивлячись тривожними очима на дочку, тремтiла, їй так зразу гiрко стало, так важко, лихо знову так надавило на її душу - мов недавньої радостi i не було. "Я їй цього не забуду!" - учувалося тихе Федорове шептання… "Сина прислав сказати, - думалося їй, - щоб не забули… Боже! що за причепа Грицько той, що за лихий чоловiк!"
Сторінка 16 з 140 Показати всі сторінки << На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 > У кінець >>