Панас Мирний - Повія (сторінка 29)

    - Та хоч на до­ро­гу! - по­би­вається Заг­ни­бi­да. - Ан­тон Пет­ро­вич! Фе­дiр Гав­ри­ло­вич! По од­нiй, на­ли­воч­ки. Жiн­ко, го­луб­ко моя! До­ро­гим гос­тям на до­ро­гу на­ли­воч­ки.

    - Од те­бе не од­че­пиш­ся! - ска­зав Ру­бець.

    - Звинiть. Ви­бач­те, бо­га ра­ди! Мо­же, що й не так. У ме­не, знаєте, все по-прос­то­му. Пнись - не пнись, а до па­нiв да­ле­ко. Зви­нiть.

    - Дай, бо­же, i нам те ма­ти, що у вас! - утi­шав Книш, бе­ру­чи чар­ку на­лив­ки.

    - Бувайте ж здо­ро­вi! - при­вi­тав­ся Ру­бець. Ви­пив, од­дав чар­ку i, по­дав­ши на про­щан­ня од­но­му Заг­ни­бi­дi ру­ку, мер­щiй по­дав­ся у сi­ни. Книш, про­ща­ючись за­уряд iз знай­оми­ми й нез­най­оми­ми, со­бi по­хи­лив за ним. Заг­ни­бi­да пi­шов про­вод­жа­ти.

    - I сла­ва бо­гу! -лег­ко зiтх­нув товс­тий кра­мар.

    - Та вей Книш ще нi­чо­го: об­хiд­час­тий чо­ло­вiк, - ска­зав Ко­лiс­ник, - а ще наш сек­ре­тар - о-о! то ця­ця!

    Обидва од­ним ми­ром ма­за­нi! Обид­ва на ру­ку охул­ки не кла­дуть! Той тiльки бе­ре та кла­няється, а наш бе­ре та ще й батька де­ре!

    - Випровадив, сла­ва то­бi бо­же! - ска­зав Заг­ни­бi­да, вер­та­ючись. - Ну, те­пер хо­дi­мо до сто­лу. Те­пер на­ша чер­га. А вже ме­нi сi па­ни! - I всi ра­зом по­ва­ли­ли у свiт­ли­цю. Там за сто­лом си­дi­ла вся жi­но­ча кум­па­нiя.

    - Iдiть ли­шень до нас, - мо­ви­ла ог­ряд­на мо­ло­ди­ця, гни­ло­зу­бо­го чо­ло­вi­ка жiн­ка, чер­во­на, як та на­лив­ка, що дер­жа­ла в ру­ках. - Го­дi вам усе з па­на­ми та з па­на­ми. Чи бач, як па­на­ми про­па­ха­ли­ся! - до­да­ла во­на, стрiльнув­ши на Ко­лiс­ни­ка своїми мас­ля­ни­ми очи­ма.

    - З ва­ми, ку­мо, ви­пи­ти? От доб­ра ку­ма! - мо­вив Ко­лiс­ник, пiд­хо­дя­чи до мо­ло­ди­цi, i опус­тив­ся ко­ло неї на ла­вi.

    - Та во­но-то ку­ма - ку­ма, а хрис­то­са­ти­ся з ку­мою й не­ма! - уко­ри­ла ви­со­ка дов­гоб­ра­за кра­ма­ри­ха, товс­то­го кра­ма­ря жiн­ка.

    - Чого не­ма? I те­пер ще мож­на! - мо­вив Ко­лiс­ник.

    - Огледiлись, як наїлись! - од­ка­за­ла, за­пи­шав­шись, ку­ма.

    - От i опiз­ни­лись! Са­ме те­пер в смак! - вип­рав­ляється жар­та­ми Ко­лiс­ник.

    - Не в ва­шу дя­ку! - уко­ряє кра­ма­ри­ха.

    - З най­мич­ка­ми йдiть спер­шу хрис­то­са­тись! - уко­ло­ла дя­чи­ха, сверк­нув­ши зли­ми очи­ма.

    - З най­мич­ка­ми бу­ває ча­сом кра­ще, нiж з ким дру­гим, - до­дав гни­ло­зу­бий чо­ло­вiк.

    - Ще й ти ту­ди! Ще й ти! Не гнi­ви вже хоч бо­га! - приз­ро од­ка­за­ла йо­го жiн­ка.

    Гнилозубий чо­ло­вiк змор­щив­ся, скри­вив­ся й ще мир­ша­вi­ший здав­ся, нiж був до сього.

    - Що ж я? Я нi­чо­го. Не лич­ком же, бач, ши­тий! - вип­рав­ляв­ся вiн.

    - Коли не ли­ком, то ва­лом! - скрик­ну­ла, за­ли­ва­ючись ре­го­том, кра­ма­ри­ха. Дру­гi жiн­ки теж за­ре­го­та­ли­ся.

    - Коли ж так, - мо­вив Заг­ни­бi­да, - ко­ли во­ни нас не прий­ма­ють, - не хо­че­мо ж i ми бу­ти з ни­ми! Хай во­ни со­бi осiб­но, а ми - осiб­но. Хо­дi­мо. - I, взяв­ши за по­пе­рек гни­ло­зу­бо­го чо­ло­вi­ка, Заг­ни­бi­да нап­ря­мив­ся в кух­ню.

    - Куди ж ви? - нес­по­кiй­но на них зирк­нув­ши, спи­та­ла Заг­ни­бi­ди­ха.

    - На прос­то­ре… Хай вам! - мо­вив Заг­ни­бi­да. Оле­на Iва­нiв­на, мов ужа­ле­на, опус­ти­ла­ся, ли­це їй поб­лiд­ло, очi пох­му­ри­ли­ся.

    - Куме! ку­ме! - крик­ну­ла навз­до­гiн­цi кра­ма­ри­ха i за­ве­ла:

    - Ой ку­ме, ку­ме, Доб­ра го­рiл­ка.

    - Випиймо, ку­ме, для по­не­дiл­ка, - товс­то од­ка­зав Заг­ни­бi­да, вер­та­ючись на­зад до ку­ми, кот­ра уже й мiс­це для йо­го одiб­ра­ла. Заг­ни­бi­да сiв.

    - Отак бу­де кра­ще! По­сi­дай­мо ряд­ком та по­ба­ла­кай­мо лад­ком; по­сi­дай­мо бли­зенько та вип'ємо по ча­роч­цi пов­ненько! - ска­за­ла гни­ло­зу­бо­го чо­ло­вi­ка жiн­ка, Ко­лiс­ни­ко­ва ку­ма.

    - Сам бог гла­го­ле ва­ши­ми ус­та­ми! - скрик­нув Ко­лiс­ник, опус­ка­ючись ко­ло неї. Товс­тий кра­мар i гни­ло­зу­бий чо­ло­вiк со­бi при­мос­ти­ли­ся до гур­ту.

    - Жiнко-голубко! - мо­вив Заг­ни­бi­да. - Ти ж у ме­не пер­ша, ти ж у ме­не й ос­тан­ня! По­пот­чуй доб­рих лю­дей. Страх мiй, люб­лю по­си­дi­ти з доб­ри­ми людьми, по­го­мо­нi­ти, пос­пi­ва­ти.

    - Уже ж ко­ли спi­ва­ти, то бо­жест­вен­ної, - ска­за­ла дя­чи­ха.

    - Божественної! Бо­жест­вен­ної! - за­гу­ка­ли кру­гом.

    Крамариха за­ве­ла "Хрис­тос воск­ре­се!"; дру­гi пiд­хо­пи­ли. Жi­но­чi го­ло­си тон­ко-тон­ко ви­во­ди­ли; чо­ло­вi­чi, мов жу­ки, гу­ли; один Ко­лiс­ник гу­кав товс­то­го ба­са, аж вiк­на бряж­ча­ли, за що йо­го ку­ма раз по раз са­ди­ла ку­ла­ком у спи­ну. Ко­лiс­ник мов i не чув тих ду­хо­пе­ли­кiв - спi­вав; за­те на кiн­цi так при­да­вив, що ку­ма не здер­жа­ла­ся i з усього ма­ху сту­со­ну­ла Ко­лiс­ни­ка ме­жи пле­чi; той век­нув. Усi за­ре­го­та­ли­ся, а Ко­лiс­ник, по­вер­нув­ши на­зад се­бе ру­ку, ущип­нув ку­му. Та скрик­ну­ла, по­то­чи­ла­ся на стiл… Пляш­ки й чар­ки за­хи­та­ли­ся, по­па­да­ли… По­чув­ся бряз­кiт би­то­го скла.

    - Стiйте! стiй­те! не бий­те! - хтось скрик­нув.

    - Нiчого, нi­чо­го. Де п'ють, там i б'ють! - од­ка­зав Заг­ни­бi­да. - Жiн­ко! по­пот­чуй ще.

    Пiсля сiєї уже не при­мi­ча­ли, як слiд спi­ва­ти, якої дер­жа­тись. Дя­чи­ха за­ве­ла "Удi­воньки"; кра­ма­ри­ха - "Ку­ми"; чер­во­но­пи­ка Ко­лiс­ни­ко­ва ку­ма - "Не чi­пай­те ме­не, хлоп­цi, - по те­ля­та я йду"… Товс­тий кра­мар, схи­лив­шись на пле­че до дя­чи­хи, пла­кав; Заг­ни­бi­да, слу­ха­ючи кра­ма­ри­ху, со­вав но­га­ми то сю­ди, то ту­ди; гни­ло­зу­бий чо­ло­вiк, притк­нув­шись до стi­ни го­ло­вою, хро­пiв на всю ха­ту; Ко­лiс­ник пiд­гу­ку­вав Заг­ни­бi­ди­нiй ку­мi. Од­на Заг­ни­бi­ди­ха, бi­ла­бi­ла, як крей­да, по­зи­ра­ла на всiх пал­ки­ми очи­ма та бо­лiс­но ус­мi­ха­ла­ся…

    Христя, по­чув­ши нес­тям­ний га­лас, пi­дiй­шла до две­рей по­ди­ви­ти­ся. Во­на Зро­ду-вi­ку не ба­чи­ла нi­чо­го та­ко­го! "Це по­ду­рi­ли лю­ди, по­ка­зи­ли­ся! Один на од­но­го лi­зе, один дру­го­го не ба­чить. I це ба­га­ти­рi, ду­ки гу­ля­ють-бен­ке­ту­ють! З жи­ру не зна­ють, що ро­би­ти, та ка­зяться", - по­ду­ма­ла Хрис­тя й мер­щiй прос­ко­чи­ла повз две­рi до сто­лу, щоб хто не при­мi­тив; узя­ла шма­то­чок пас­ки й по­ча­ла жу­ва­ти. Во­на ще сьогод­нi не їла; у ро­тi засх­ло; за­черст­вi­ла пас­ка ста­но­ви­ла­ся ру­ба. Пiд гам, го­мiн i чу­жi спi­ви їй сум­но-сум­но ста­ло. Сон­це од­хо­ди­ло до спо­кою, чер­во­ним свi­том об­да­ючи зем­лю. Об­пер­шись на стiл i по­зи­ра­ючи в вiк­но, во­на за­ди­ви­ла­ся на те кри­ва­ве по­лум'я та й за­ду­ма­ла­ся…

    Страшенний грюк зля­кав її. Во­на ки­ну­лась до свiт­ли­цi. Там се­ред ха­ти ко­пи­цею ле­жав кра­мар. Вiн по­ри­вав­ся бу­ло ус­та­ти, та не здер­жав­ся - по­то­чив­ся i - як два зня­ло! - розп­лас­тав­ся се­ред ха­ти. Заг­ни­бi­ди­ха скрик­ну­ла.

    - Не ля­кай­те­ся, Оле­но Iва­нiв­но; не вiзьме йо­го ли­ха го­ди­на! - ска­зав Ко­лiс­ник i, ухо­пив­ши кра­ма­ря за но­гу, по­во­лiк йо­го в кiм­на­ту.

    - А цей чо­го тут ку­няє? - за­ба­чив­ши гни­ло­зу­бо­го чо­ло­вi­ка, ка­же Ко­лiс­ник i, взяв­ши на обе­ре­мок, по­нiс до кра­ма­ря.

    - Очищайте, очи­щай­те мiс­це! - гу­кає йо­му ус­лiд гни­ло­зу­бо­го жiн­ка i, ко­ли той вер­нув­ся, на­дi­ляє йо­го по­цi­лун­ком.

    - Отакого б ме­нi чо­ло­вi­ка! А не гни­ло­зу­бо­го та соп­ли­во­го! - цi­лу­ючи, шеп­че во­на, так що всi чу­ють.

    - О, ма­те­рi йо­го ду­ля! Во­ни цi­лу­ються, а ме­нi й не мож­на! - скрик­ну­ла кра­ма­ри­ха й ки­ну­ла­ся до Ко­лiс­ни­ка з Дру­го­го бо­ку.

    Обаранили Ко­лiс­ни­ка; од­на в од­ну що­ку цi­лує, дру­га - в дру­гу. Ко­лiс­ник гук­нув, ухо­пив обох на обе­ре­мок i по­нiс по свiт­ли­цi. Жiн­ки, як га­дю­ки, ви­ли­ся кру­гом йо­го, пха­ючись та не да­ючи од­на од­нiй Ко­лiс­ни­ка цi­лу­ва­ти.

    Загнибiда си­дiв i пох­му­ро ди­вив­ся на Ко­лiс­ни­ка: до­са­да щи­па­ла йо­го за сер­це.

    - Костянтине; - гук­нув вiн, за­со­вав­шись на мiс­цi. - По­кинь! Ко­лiс­ник пiд­няв жi­нок аж пiд сте­лю, звiв до­ку­пи i зра­зу опус­тив на зем­лю. Во­но б, мо­же, тим i скiн­чи­ло­ся, ко­ли б Ко­лiс­ни­ко­ва ку­ма нез­на­рош­не не зби­ла з Заг­ни­бi­ди­ної ку­ми очiп­ка.

    - За що ти, суч­ко, зби­ла з ме­не очi­пок? - скрик­ну­ла та, упи­на­ючись у пат­ли гни­ло­зу­бо­го жiн­цi. Дру­гий очi­пок по­ле­тiв до­до­лу. Ко­лiс­ни­ко­ва ку­ма, не дов­го ду­мав­ши, маз­ну­ла кра­ма­ри­ху з усього ма­ху по що­цi ру­кою, аж ви­ляс­ки пiш­ли!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2