Панас Мирний - Повія (сторінка 34)

    Аж ось ми­ну­ли крам­ни­цi й ви­со­кi кам'янi бу­дин­ки. Да­лi пiш­ли обiд­ра­нi хат­ки убо­гих лю­дей. Спер­шу гус­то, мов їх од­ну до дру­гої хто поз­со­ву­вав, щоб бу­ло за­тиш­нi­ше i теп­лi­ше; да­лi рiд­ше та рiд­ше. Он край од­нiї й ти­ну не­має; у дру­гої й ди­мар роз­ва­лив­ся; тре­тя - зов­сiм на бiк по­хи­ли­ла­ся, з вi­кон, за­мiсть ши­бок, ви­зи­рає ган­чiр'я, по дво­ру-смiт­ни­ку бi­га­ють тро­хи не го­лi дi­ти… "Бо­же! якi злид­нi та не­дос­та­чi! Бi­со­вi кра­ма­рi та па­ни най­кра­щi мiс­ця пiд се­бе по­зай­ма­ли, все най­до­рож­че со­бi наз­ди­ра­ли, а бiд­но­ту ви­пер­ли аж на край мiс­та в смiт­ни­ки та пуст­ки", - ду­ма­ла Хрис­тя.

    Пiднялися на го­ру. Пе­ред ни­ми, роз­бi­га­ючись на всi бо­ки, роз­ля­га­ли­ся по­ля, ря­бi­ючи в очах то зе­ле­ни­ми по­яса­ми жи­та, то жов­ту­ва­ти­ми схо­да­ми пше­ни­цi, то чор­ною гру­дою рiл­лi… Хрис­тi на­че хто ка­мiнь зняв з ду­шi: зра­зу ста­ло i вiльно, i лег­ко… Сон­це, пiд­нi­ма­ючись уго­ру, при­вiт­но сяє-грiє; вi­те­рок ле­генький ди­ше; жай­во­рон­ки, в'ючись над до­ро­гою, ще­бе­чуть; там, у тем­но­му лi­соч­ку, ку­ють зо­зу­лi… Крас­но так усю­ди, прос­то­ро, вiльно!.. Хрис­ти­не сер­це не б'ється мов, а сти­ха то­ко­че; очi бi­га­ють з ни­ви на ни­ву, з од­но­го ла­ну на дру­гий, з синього лу­гу на тем­нi яри, з яру - на зе­ле­нiї бур­ти… Якiсь ти­хi та ра­дiс­нi по­чу­ван­ня про­хо­дять нею, ко­ли­шуть… Ой, та й гар­но ж тут як! Бо­же, гар­но!.. - тьохко­че її зра­дi­ле сер­це.

    Шкапiйчина тю­па; ко­ле­са тiльки гу­дуть, ко­тя­чись по су­хiй зем­лi. Кар­по, по­хи­ту­ючись, мовч­ки смок­че люльку i хi­ба ко­ли-не-ко­ли увер­не слiв­це про хлiб: тут, мов, доб­ре жи­то!.. Або: не­дав­но цю пше­ни­цю за­сi­ва­ли, а бач, як пiд­ня­ла­ся?.. Та й за­мовк­не на­дов­го. Хрис­тя i ра­да то­му мов­чан­ню: нi­що їй не за­бо­ро­няє ду­ма­ти про се­бе, нi­що її не роз­го­во­рює, не по­ру­шує нi­мої од­ра­ди. Во­на розг­ля­дає навк­ру­ги, пильно вдив­ляється в кож­ну мiс­ци­ну, лю­бується та ми­лується… Он яка хо­ро­ша до­ли­на: зе­ле­на-зе­ле­на, на­че ру­тою вкри­та! От би доб­ре на то­му зе­ле­но­му ки­ли­мi по­ле­жа­ти, на­ди­ха­ти­ся вiльно­го польово­го по­вiт­ря! А то що за хат­ки сто­ять над шля­хом? Си­зий ди­мок ви­ри­вається з чор­но­го ди­ма­ря i ку­че­ря­во роз­ви­вається в про­зор­ча­то­му по­вiт­рi… Що то за ху­то­ри? Нев­же Йо­си­пен­ко­вi? Так, во­ни… Во­ни, iду­чи в мiс­то, спо­чи­ва­ли там… I пе­ред нею, мов жи­ва, ста­ла блi­да Мар'я з чор­ни­ми очи­ма, ста­ра га­рик­ли­ва Яв­до­ха… Чи то ж то во­ни обид­вi жи­вi-здо­ро­вi? Яв­до­ха по­давньому гри­зе свою не­вiст­ку? А Мар'я мов­чить? Чи вже, чо­го доб­ро­го, у мiс­то удьори­ла? "Та­ка вже, - ка­за­ла во­на, - уда­лась я, та­кою i про­па­ду…" Го­ро­дян­ка!.. I що там, у то­му го­ро­дi, доб­ро­го? Дос­тат­кiв бiльше, дос­тат­ки кра­щi? У ко­го ж тi дос­тат­ки, то й доб­ре; а як бiд­но­му - то всю­ди по­га­но, Та ча­сом i при дос­тат­ках ли­хо: як не­ма до­лi, не­має та­ла­ну, то й дос­тат­ки не впо­ко­ять. Он ха­зяй­ка: i ба­га­та, а ну­диться се­ред сво­го ба­гатст­ва… Во­но як ко­му!

    Проїхали ще тро­хи… Це - Хрис­тя зра­зу за­ре­го­та­ла­ся. Кар­по озир­нув­ся i прик­ро по­ди­вив­ся на неї:

    - Чого ти?

    Христя за ре­го­том сло­ва не ска­же. Доїха­ли як­раз до гни­лої бал­ки, де соцький Ки­ри­ло про­ва­лив­ся. Хрис­тi, мов жи­ве, усе те ста­ло во­че­ви­дяч­ки: i як Ки­ри­ло крав­ся че­рез снiг, i як шурх­нув но­га­ми у рiв, як ви­ла­зив - ла­яв­ся… На­си­лу за ре­го­том роз­ка­за­ла про те Хрис­тя. Кар­по мовч­ки слу­хав. "Дiв­ча! - ду­мав вiн. - Все-то їй на дум­цi ре­го­ти та смi­хи".

    Це шка­пiй­чи­на, на­че що вку­си­ло її, ки­ну­лась, сiп­ну­ла й пiш­ла ско­ком. Кар­по мер­щiй ухо­пив­ся за вiж­ки.

    - Тпррру!.. Iч, по­чу­ла свою зем­лю та - ско­ком! - ска­зав вiн, здер­жу­ючи ко­ня­ку. - А не­бiй­сь, у мiс­то лед­ве но­ги во­лок­ла. Це вже на­ша зем­ля, - по­вер­нув­ся до Хрис­тi Кар­по i по­чав по­ка­зу­ва­ти, де чия. Не­ве­ли­кi все то клап­ти­ки бу­ли, од­нi свi­жо зас­ко­род­же­нi, дру­гi злег­ка прик­ри­тi зе­ле­ною рос­ли­ною.

    Христi зда­ло­ся, що тут i ла­ни бу­ли дрiб­нi­шi, i хлi­ба ниж­чi, нiж бi­ля мiс­та. Там - ши­ро­кi та дов­гi, гус­то, як щiт­ка, за­рос­ли; а тут - де-не-де зе­ле­нiє блi­де за­жовк­ле стеб­ло… Хрис­тя не ви­тер­пi­ла пох­ва­ли­ти­ся про те Кар­по­вi.

    - Достаткiв там бiльше, - по­чав той, - пе­ре­орю­ють кра­ще, та й зем­ля сит­нi­ша. Тут з гли­ною - ру­да, а там, як угiль, чор­на. Не­бiй­сь, го­ро­дя­ни хит­рi: все со­бi най­кра­ще заб­ра­ли. Во­но, бач, i тут нi­чо­го, ко­ли б хоч тро­хи бiльше зем­лi тiєї… А то - всього жме­ня, а ти кру­ти­ся бi­ля неї, тяг­ни звiд­ти i на по­дат­ки, i на про­жит­тя… - Кар­по важ­ко зiтх­нув, зiтх­ну­ла i Хрис­тя. Мовч­ки пiд­ня­ли­ся на го­ру. Хрест мар'янiвської церк­ви заб­ли­щав про­ти сон­ця; за­ся­ла ба­ня; да­лi й пок­рiв­ля за­зе­ле­нi­ла; по­ка­за­ли­ся сад­ки, ха­ти… Се­ло! се­ло! I сер­це Хрис­ти­не нес­по­кiй­но за­ко­ло­ти­ло­ся у гру­дях.

    Прiська то­го дня, по­по­рав­шись ко­ло пе­чi, сi­ла спо­чи­ти, їсти їй - ка­пельки не хо­тi­ло­ся. Дум­ки роз­би­ра­ли го­ло­ву… Як там у го­ро­дi? Що з Хрис­тею? Чи не звер­нув­ся, бу­ва, Кар­по? Прiську на­че за по­ли тяг­ло пi­ти до­вi­да­ти­ся.

    "Ох, хоч би там усе бу­ло щас­но. Хоч би Хрис­тя бу­ла здо­ро­ва. Кож­на най­мич­ка - лю­ба, по­ки здо­ро­ва… Здо­ров'я - усьому го­ло­ва", - ду­ма­ла Прiська, зби­ра­ючись до Здо­ра.

    Вона зас­та­ла Одар­ку за ро­бо­тою: та ку­па­ла дi­тей. Чор­но­ока Олен­ка, ви­ми­та-ви­бi­ле­на, ле­жа­ла на по­душ­цi i щось ве­се­ло са­ма з со­бою ще­бе­та­ла. Бi­ло­го­ло­вий Ми­кол­ка їздив у ноч­вах, хлю­пос­тю­чись у теп­лiй во­ди­цi. Все йо­му хо­тi­лось пур­ну­ти з го­ло­вою; i вiн то при­сi­дав, то при­ля­гав, до­пи­ту­ючись ма­те­рi - чи вид­но йо­го го­ло­ву. Одар­ка си­дi­ла на ла­вi й лю­бу­ва­ла­ся си­но­вою за­бав­кою, ще­бе­тан­ням доч­ки… Во­на й не ду­ма­ла ку­па­ти Ми­кол­ки, та той, по­ба­чив­ши, що сест­ру ку­па­ють, про­бi на­мiг­ся!

    - Води ж чис­тої не­має, - ка­за­ла Одар­ка.

    - Я i в тiй, що Олен­ку ку­па­ли.

    Поти Одар­ка ви­ти­ра­ла та зо­дя­га­ла Олен­ку, Ми­кол­ка мер­щiй со­ро­чи­ну З се­бе та - в ноч­ви…

    - Я не так, як Оле­ся, - кри­чав ра­дий Ми­кол­ка. - Я i пла­ва­ти, i пу­ри­на­ти вмiю!.. - I роз­хо­див­ся так, що аж во­да з но­чов вип­лiс­ку­ва­лась.

    - Що се ти, Одар­ко, дi­тей ку­паєш? - зди­ву­ва­ла­ся Прiська, мер­щiй за­чи­ня­ючи за со­бою две­рi.

    Одарка не вспi­ла од­ка­за­ти, як зак­ри­ча­ли дi­ти: "Ба­бу­ся! ба­бу­ся!" Олен­ка, прос­тя­га­ючи до неї свої пух­кi та бi­лi ру­че­ня­та, свi­ти­ла чор­ни­ми очи­ця­ми й нет­вер­до ви­мов­ля­ла: "Бач… бач… бi­ля… ку­па­ла­ся…" Прiська пi­дiй­шла до Олен­ки i, взяв­ши за руч­ку, цi­лу­ва­ла ма­лi пальче­ня­та. А Ми­кол­ка зза­ду на всю ха­ту ви­гу­ку­вав:

    - Бабусю! Ба­бу­сю! А ди­вiться, як я пур­ну… Ди­вiться - з го­ло­вою!

    - Гарно, гар­но, - пох­ва­ли­ла Прiська, при­па­да­ючи до Олен­ки.

    - Ви-бо не ди­ви­тесь, - гу­кав Ми­кол­ка. - Ди­вiться-бо. Прiська ма­ла по­вер­ну­ти­ся i до йо­го, по­ди­ви­ти­ся, як Ми­кол­ка, зап­лю­щив­ши очi й за­ту­ля­ючи но­са, при­ля­гав у ноч­вах.

    - А що, гли­бо­ко? - до­пи­ту­вав­ся.

    - Ух, гли­бо­ко! Ух, гли­бо­ко! Гля­ди, не вто­пи­ся ще…

    - Е-е, я не втоп­лю­ся. Я вмiю пла­ва­ти, - храб­ру­вав Ми­кол­ка, ви­ма­ху­ючи аж по­за ноч­ва­ми ру­ка­ми.

    Привiтавши дi­тей, Прiська по­вер­ну­ла­ся до Одар­ки:

    - Що, не бу­ло? Не вер­тав­ся?

    - Немає. Бог йо­го знає, що во­но за знак. Уже б час i бу­ти, а йо­го не­має… Сi­дай­те. Пi­дож­де­мо тро­хи, як не бу­де - по­обi­даємо ра­зом.

    - Спасибi то­бi. Я так тiльки, до­вi­да­тись… - зiтх­нув­ши, од­ка­за­ла Прiська i ма­ла бу­ла йти. Одар­ка не пус­кає.

    - Тiльки пi­де­те - роз­сер­дю­ся й нi­ко­ли до вас не прий­ду! - пос­ва­ри­ла­ся во­на.

    Прiська зос­та­ла­ся. Тiльки що всi­ла­ся, Ми­кол­ка, ви­по­лос­кав­шись, ви­лiз iз но­чов i Одар­ка по­ча­ла йо­го одя­га­ти, як у ха­ту до­нес­ло­ся: "Тпрру!"

    - Карпо! Кар­по! - скрик­ну­ла Прiська i мер­щiй над­вiр. Стрiв­ши Кар­па, во­на ра­зом i здо­ров­ка­ла­ся, i до­пи­ту­ва­ла­ся:

    - А що, як Хрис­тя? Чи жи­ва-здо­ро­ва?

    - Та Хрис­тя ту­та! - ка­же Кар­по.

    - Як ту­та?! - скрик­ну­ла зля­ка­на Прiська.

    - Тута… Приїха­ла.

    - Коли приїха­ла? Де приїха­ла? - бур­мо­че Прiська. По її ста­ро­му об­лич­чi бi­га­ють сму­ги i ра­дос­тi, i ра­зом нес­тям­ної му­ки; очi го­рять; вся во­на тру­ситься.

    - Христя пiш­ла до вас, - ка­же Кар­по.

    Прiська ки­ну­ла­ся до сво­го дво­ру i стрi­ла­ся з доч­кою ко­ло во­рiт.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2