Панас Мирний - Повія (сторінка 40)

    - От i пi­ди ти з При­ти­кiв­ною! За та­кий не­ве­ли­кий час та та­ку си­лу гро­шей при­нес­ти! I то ж тiльки од­ну бу­маж­ку по­ка­зу­ва­ла, а бог йо­го знає - мо­же, їх у неї з де­сять або й то­го бiльше! Див­но тiльки, як во­ни лег­ко до­бу­ли­ся… Не бу­ло нi ше­ля­га, а це зра­зу - та­ка си­ла! Тут щось не так; тут щось та е, - го­мо­нi­ли мiж со­бою лю­ди.

    - Що в? Я знаю, що е: ук­ра­ла або… там у го­ро­дi на та­ких ог­ряд­них ла­сi, - ка­зав Суп­ру­нен­ко.

    - Дивись, ко­ли дядько Грицько не од­га­дав? - пiд­дер­жу­ва­ли чо­ло­вi­ки.

    - Це зна­чить - на лег­кi хлi­ба пi­ти? - спи­тав­ся один.

    - Та во­но щось пiд­хо­же, - до­да­ва­ли жiн­ки, - бо не­да­ром во­на нiг­де не по­ка­зується. Бi­га­ли дiв­ча­та зак­ли­ка­ти на ву­ли­цю - не йде. Смут­на чо­гось, по­би­вається усе за ха­зяй­кою, що вмер­ла.

    - Чи не по­ма­га­ла лиш i вми­ра­ти? - пiдст­рун­чу­вав Грицько, ус­мi­ха­ючись. Кож­на до­гад­ка Грицько­ва вик­ли­ка­ла но­вi су­ди та пе­ре­су­ди. По се­лу за­хо­ди­ли страш­нi вiс­тi. Од­нi ка­за­ли, що Хрис­тя про­да­ла се­бе яко­мусь жи­до­вi; дру­гi - що обiк­ра­ла ха­зяїнiв та втек­ла; тре­тi - що зли­га­ла­ся з са­мим ха­зяїном i вку­пi уко­лош­ка­ли ха­зяй­ку та по­ти що прий­шла пе­ре­си­дi­ти до­до­му, а там зно­ву пi­де в го­род, та вже не слу­жи­ти, а гос­по­да­рю­ва­ти на по­кiй­ни­цi доб­рi… В чiм бу­ла прав­да, а в чiм брех­ня - нiх­то нi­чо­го не знав… Чу­ли, що є гро­шi, i до­би­ва­ли­ся, де б тим гро­шам узя­тись…

    - Та во­но не ок­риється! Во­но ко­лись ви­явиться! - го­мо­нi­ли лю­ди, цу­ра­ючись Прiськи. На­що Одар­ка - i та, по­пи­тав­ши у Прiськи, де Хрис­тя узя­ла гро­шi, i не до­бив­шись путнього вiд­ка­зу, по­ча­ла сто­ро­ни­тись. А бог йо­го знає! мо­же, то й справ­дi якi ли­хi гро­шi - кра­ще ос­то­ро­ни­тись, нiж i со­бi у бi­ду по­пас­ти.

    До Прiськи й Хрис­тi не до­хо­ди­ли всi тi по­го­во­ри та пе­ре­су­ди се­лян. Хрис­тя тiльки при­мi­ча­ла, що дiв­ча­та її сто­ро­няться, не за­бi­га­ють нi­ко­ли, а стрi­нув­ши де - чи пе­ре­ки­нуться сло­вом, чи нi - та й навтьоки!.. А Прiська? Прiська звик­ла­ся завж­ди од­на бу­ти, їй i нев­до­гад­ку нi­чо­го. Од­но тiльки чуд­но: чо­го ее Одар­ка нi­ко­ли не зай­де до неї в ха­ту? То, бу­ва­ло, або во­на в Прiськи, або Прiська в Одар­ки; а то - са­ма не йде, а Прiсьцi на­би­ва­ти­ся нi­яко­во.

    Минув ще тиж­день. Хтось був у го­ро­дi i при­вiз но­ви­ну: Заг­ни­бi­ду взя­ли в тюр­му за те, що жiн­ку за­да­вив. Ли­бонь, її од­ко­пу­ва­ли i знай­шли си­ня­ки по тi­лу.

    Цю но­ви­ну пе­ре­да­ла Одар­ка i Прiсьцi, по­ба­чив­ши якось раз 3 сво­го ого­ро­ду.

    - Чи чу­ла та­ке? - спи­та­ла Прiська доч­ки, вер­нув­шись у ха­ту, i роз­ка­за­ла, що по­вi­да­ла їй Одар­ка.

    Христя зро­би­ла­ся як крей­да… "Так, так; тож i пла­та бу­ла ме­нi та­ка ве­ли­ка за те, щоб мов­ча­ла", - по­ду­ма­ла Хрис­тя. От­же не пох­ва­ли­ла­ся ма­те­рi.

    Сумнi во­ни по­ля­га­ли спа­ти. Хрис­тi не спа­ло­ся; но­ви­на та не схо­ди­ла з дум­ки; сум­нi та не­ра­дiс­нi по­чу­ван­ня щи­па­ли за сер­це. А Прiська спа­ла? Бог знає: тем­но - не вид­но; Прiська мов­ча­ла.

    Серед тiєї ти­шi не­за­мут­ної роз­дав­ся зда­ле­ка глу­хий го­мiн, по­чу­ва­ло­ся топ­цю­ван­ня. Да­лi - ближ­че, чут­кi­ше… Ось уже в дво­рi со­ба­ка за­гав­ка­ла; чут­но го­мiн ко­ло ха­ти.

    - Гей! спи­те? Од­чи­нiть!

    Христя по­чу­ла Грицькiв го­лос. На­че хто но­жем уда­рив Їй у сер­це.

    - Хто там?

    - Вставайте. Свi­тiть свiт­ло та вiд­чи­няй­те! - гу­ка Грицько.

    - Не пус­кай­те, ма­мо! Не пус­кай­те… - зля­ка­на за­мо­ви­ла Хрис­тя.

    - Хто там, пи­таю? - до­би­вається Прiська.

    - Ось вiд­чи­ни - по­ба­чиш.

    - Не од­чи­ню, по­ки не ска­же­те хто, - ка­же Прiська.

    - Аттваряй! а то ху­же бу­дет, ес­ли са­ми ат­тво­рим! - за­мо­вив до неї чийсь не­вi­до­мий го­лос.

    "Господи! Роз­би­ша­ки це", - по­ду­ма­ла Прiська, вся тi­па­ючись.

    - Та вiд­чи­няй, - обiз­вав­ся Грицько. - Ста­но­вий ту­та. Прий­шли твою доч­ку при­вi­та­ти, - до­дав вiн.

    У Прiськи й ру­ки i но­ги по­терп­ли. На ве­ли­ку си­лу во­на зас­вi­ти­ла i лед­ве­лед­ве вiд­су­ну­ла две­рi.

    У ха­ту увiй­шло аж п'ять чо­ло­вi­ка: ста­но­вий, йо­го пи­сар, Грицько, Ки­ри­ло i Панько - дру­гий соцький.

    - Где она? - спи­тав­ся ста­но­вий, по­вер­та­ючись до Грицька.

    - Ото, мо­ло­да, - ука­зав той на Хрис­тю.

    - Ты Хрис­ти­на При­ты­ки­на? - пи­тає.

    Христя мов­чить - нi жи­ва нi мерт­ва стоїть пе­ред ста­но­вим.

    - Вона, во­на, - од­ка­зує Грицько, гра­ючи очи­ма.

    - Ты слу­жи­ла в го­ро­де?

    - Служила, ва­ше бла­го­ро­дiє, - вкло­ня­ючись у но­ги, вiд­ка­зує за Хрис­тю Прiська.

    - Не те­бя спра­ши­ва­ют!

    - Служила, - од­ка­за­ла й Хрис­тя.

    - У ко­го?

    - У ко­го ж я слу­жи­ла? У Заг­ни­бi­ди.

    - Ты не ви­де­ла или не рас­ска­зы­вал ли кто те­бе, как его же­на умер­ла?

    - Я тут бу­ла… - по­ча­ла нес­мi­ло Хрис­тя. - Ха­зяй­ка пус­ти­ла до­до­му на­вi­да­тись… Вер­та­юсь у не­дi­лю над­ве­чiр, - у ха­тi нi­ко­го не чут­но. Я - в кiм­на­ту: аж там ха­зяй­ка ле­жить уже без ре­чi.

    - Что же она - больна бы­ла?

    - Видно, больнi, бо не ба­ла­ка­ли.

    - Хм… - озир­нув­шись, чмих­нув ста­но­вий.

    - Так она больна бы­ла, как ты ухо­ди­ла до­мой?

    - Нi, здо­ро­вi; а як вер­ну­лась, то зас­та­ла хво­ру.

    - Она те­бе ни­че­го не го­во­ри­ла?

    - Нiчого. Во­ни i го­во­ри­ти не мог­ли.

    - А де­нег те­бе не да­ва­ли ни­ка­ких?

    - Нi, не да­ва­ли.

    - А у те­бя деньги есть?

    - У ма­те­рi…

    Прiська по­лiз­ла у скри­ню i, тi­па­ючись, вий­ня­ла бу­маж­ку, кот­ру пе­ре­да­ла їй Хрис­тя, i по­да­ла ста­но­во­му.

    - Так… так… - див­ля­чись на бу­маж­ку, ска­зав ста­но­вий. - Где ты ее взя­ла?

    - Хазяїн да­ли.

    - О, да ты мас­те­ри­ца врать… А больше у те­бя де­нег нет?

    - Немає.

    - Врешь, сво­лочь! - крик­нув ста­но­вий.

    - Їй-богу, не­має! - з пла­чем вiд­ка­за­ла Хрис­тя. А Прiська, трем­тя­чи вся, ди­ви­ла­ся на доч­ку своїми га­ря­чи­ми, на­че жар, очи­ма…

    - Дочко, доч­ко! Що се ти на­ро­би­ла? - скрик­ну­ла. - Приз­на­вай­ся ж, ко­ли знаєш що.

    Христя сто­яла, мов кам'яна.

    - Чому ж ти не ка­жеш? Чо­го мов­чиш?.. Бо­же наш, бо­же! - зло­мив­ши ста­рi пальцi, прос­тог­на­ла Прiська.

    - Що ж ме­нi ка­за­ти, ма­мо? - зап­ла­ка­ла Хрис­тя.

    - Как что? Ска­жи, где деньги взя­ла, - пе­респ­ро­сив ста­но­вий.

    - Хазяїн дав.

    - За что он те­бе дал их?

    - Я й са­ма не знаю. Усу­ну­ли ме­нi в ру­ку, та й го­дi. Грицько за­ре­го­тав­ся.

    - Малi гро­шi, бач, усу­нув! - ска­зав, смi­ючись.

    - Теперь уже позд­но, - хо­дя­чи по ха­тi, мо­вив ста­но­вий. - Взять ма­ла­дую у во­лость, а воз­ле ста­рой пос­та­вить соц­ких… I бо­же хра­ни ко­го пус­кать!.. Слышь? - по­вер­нув­ся до Грицька.

    - Слишу, ва­ше ви­со­коб­ла­го­ро­дiе. Ста­но­вий з пи­са­рем вий­шли з ха­ти.

    - Ти тут, Ки­ри­ло, будь, - по­чав по­ряд­ку­ва­ти Грицько, - а ми з Паньком од­ве­де­мо го­родську кра­са­ви­цю, де дав­но їй слiд бу­ти… Тiльки - чув? - нi­ко­го не пус­кать ме­нi… Я знаю, що ви бу­ли з по­кiй­ним теє… Гля­ди! Пус­тиш ко­го - за­мiсть їх ся­деш… За­су­неш за на­ми две­рi… та й не спать ме­нi… Дру­го­го на пiд­мо­гу приш­лю з во­лос­тi.

    - Розбираємо, - по­ну­ро од­ка­зав Ки­ри­ло.

    - Чого ж ти стоїш? чо­му не зби­раєшся? - по­вер­нув­ся Грицько до Хрис­тi, шо - як з крей­ди вист­ру­га­на - сто­яла i нi­ко­го, здається, не ба­чи­ла, нi­чо­го не чу­ла.

    - Чуєш? Ко­му ка­жу! - гук­нув уд­ру­ге Грицько. - Бач, яка нес­мi­ла, а лю­дей да­ви­ти знаєш?!

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2