Панас Мирний - Повія (сторінка 5)

    Не ми­ну­ли тi дум­ки-му­ки Хрис­ти­ної i Прiсьчи­ної го­ло­ви. Доч­ка, за­бив­шись у ку­ток на по­лу, бо­же­вiльне уст­ро­ми­ла очi у сi­рi шиб­ки, i на їх бi­лу­ва­то­му по­лi ма­лює дум­ка батька… її батька, ни­зенько­го, на­топ­ту­ва­но­го, з круг­лим ли­цем, ру­ди­ми ву­са­ми, ка­ри­ми доб­ри­ми очи­ма. Який сам був - та­кi в йо­го й очi; не­дар­ма ка­жуть: вид­но чо­ло­вi­ка по очах. Вiн справ­дi був доб­рий, не то що нi­ко­ли не зо­би­жав її, а, бу­ло, i ма­тiр при­дер­же, ко­ли та роз­хо­диться ла­яти… I з людьми вiн та­кий - швид­ше своїм пос­ту­питься, нiж у дру­го­го по­ся­де. Ма­ти, роз­сер­див­шись, бу­ло, ка­же: "Що ти за чо­ло­вiк? ти - ма­ку­ха! сво­го не одс­тоїш!" А вiн їй: "Од ска­же­но­го по­ли врiж та тi­кай!" I та­кий вiн Завж­ди був; i п'яний - мер­щiй уля­жеться спа­ти, не так, як дру­гi: на ко­пiй­ку вип'є, а прий­де до­до­му - усе до­го­ри дном пе­ре­вер­не… I от те­пер йо­го не­має… "Де вiн? Чи чує вiн на­ше бiд­кан­ня за ним, чи ба­че на­шi сльози?.. Ду­ша, ка­жуть, з дев'ято­го дня лi­тає по свi­ту - мо­же, i йо­го ду­ша те­пер мiж на­ми?" Як би во­на ба­жа­ла по­ба­чи­ти йо­го ду­шу, по­ба­ла­ка­ти з нею!.. Роз­пи­та­ти, чи i на то­му свi­тi од­на­ко­во, як i на сьому?.. Ка­жуть - смерть усiх рiв­няє; ка­жуть - на тiм свi­тi усе нав­па­ки: тут бу­ло го­лод­но й хо­лод­но, там - сит­но й теп­ло; тут ти скнiв ду­шею, там - ра­дi­ти­меш сер­цем; тут му­жи­ку­вав, там - па­ну­ва­ти­меш… То оце батько па­нує?.. Ба­жа­ла б во­на по­ба­чи­ти батька па­ном… Во­на поп­ро­ха­ла б у йо­го й со­бi па­ну­ван­ня. Або - цур йо­му! во­но та­ке не­щи­ре та гор­де - тiльки ду­шу за­гу­биш; кра­ще хай на то­му свi­тi… А на сьому? Трош­ки б бiльше дос­тат­кiв, нiж є, та оде­жин­ку б праз­ни­ко­ву: а то i на бу­день, i на свя­то - та все од­на! Чо­бо­ти но­вi б, се­реж­ки срiб­нi - та­кi, як во­на ба­чи­ла у Ма­ри­ни, їло в мiс­тi слу­же, ко­ли та на­вi­ду­ва­ла­ся до­до­му. Доб­ре б бу­ло i перс­тень до се­рег ма­ти, теж срiб­ний, i по ру­цi, а не та­кий, як у Гор­пи­ни, - i срiб­ний, та здо­ро­вий, як каб­луч­ка: щоб на­дi­ти - прий­шло­ся пря­ди­вом пiд­мо­та­ти…

    I пiш­ла мо­ло­да Хрис­ти­на дум­ка пе­ре­лi­чу­ва­ти од­нi за дру­ги­ми не­дос­та­чi, пiш­ла вик­ла­да­ти свої таємнi ба­жан­ня: не­ве­лич­кi во­ни, страх не­ве­лич­кi, та й їх не­має, - i сер­це нудьгує, що те­пер за батько­вою смер­тю нi­ко­ли їй то­го не прий­деться до­бу­ти.

    Що ж ду­має Прiська, за­бив­шись на пiч i об­хо­пив­ши свою го­ло­ву обо­ма ру­ка­ми? їй при­вид­жується те­пер її давнє - її до­ля, її гiр­ка до­ля, що го­ни­ла по бi­ло­му свi­ту, по­ти не при­би­ла до Мар'янiв­ки… Во­на - ко­за­ча доч­ка, ма­лою зос­та­ла­ся вiд батька та ма­те­рi: пiд хо­ле­ру во­ни по­ляг­ли… i ро­ди­чi, якi бу­ли, по­мер­ли, i во­на зос­та­ла­ся… зос­та­ла­ся у чу­жих лю­дей, пас­ла гро­мадськi гу­си, пас­ла сви­нi, те­ля­та, по­ти по­бiльша­ла. А там - зно­ву служ­ба, служ­ба на чу­жих лю­дей, тiльки не на се­бе. Слу­жи­ла во­на по своїх, слу­жи­ла по жи­дах, слу­жи­ла й по куп­цях… Удо­ва-куп­чи­ха прий­ня­ла її на­ос­тан­ку за хлiб та оде­жу, ра­ди то­го об'їзду, який що­ро­ку ро­би­ла. Ба­га­тiй i ще не ста­рiй, їй не си­дi­ло­ся у рiд­но­му мiс­цi, i во­на веш­та­ла­ся по Хар­ко­ву, Києву, Аде­су. Прiська, як вiр­на слу­га-най­мич­ка, їзди­ла всю­ди за нею роз­чi­су­ва­ти та при­би­ра­ти свою гос­по­ди­ню. Раз зiб­ра­ли­ся в Київ. Пе­ред виїздом Прiсьцi щось усе нез­ду­жа­ло­ся; бо­лi­ли ру­ки, бо­лi­ли но­ги, бо­лi­ла го­ло­ва - так що й на свiт важ­ко бу­ло ди­ви­ти­ся. От­же прий­шло­ся їха­ти. Доб­ра­ли­ся до Мар'янiв­ки - i Прiська зов­сiм зляг­ла… Що да­лi бу­ло - во­на нi­чо­го не знає; опам'яту­ва­лась уже у ха­тi Грицька Суп­ру­на. Вiн то­дi був за при­каж­чи­ка у па­на, i її ки­ну­ла там гос­по­ди­ня, бо так на­ка­зав уп­ра­ви­тель-нi­мець. Ви­чу­няв­ши, во­на все до­жи­да­ла гос­по­ди­нi, що ось же над'їде i вiзьме її з со­бою. Та, вид­но, гос­по­ди­ня не ду­же по­би­ва­ла­ся за нею, бо щось дов­го не вер­та­ла­ся. Прiська хо­тi­ла най­ня­тись у ко­го з ко­за­кiв; та Грицько не пус­тив - одс­лу­жи пер­ше той хлiб, що, ле­жа­чи, пе­реїла! Прiська Зос­та­ла­ся. Там во­на i з Пи­ли­пом стрi­ла­ся: вiн був за ро­бiт­ни­ка у при­каж­чи­ка. Од­на до­ля, од­но ли­хо лю­дей до­ку­пи зво­дить… Грицько та­кий сер­ди­тий, крик­ли­вий; жiн­ка йо­го Хiв­ря - та­ка уїдли­ва: тiльки й чуєш, як Хiв­ря лав Прiську або Грицько кри­чить на Пи­ли­па… Най­мич­ка i крi­пак зiй­шли­ся якось, скар­жа­чись од­но дру­го­му на свою до­лю. Прiська при то­му зап­ри­мi­ти­ла, шо у Пи­ли­па i очi ка­рi, i ву­са шов­ко­вi. Пи­ли­по­вi теж ки­ну­лась у вi­чi Прiсьчи­на пос­тать струн­ка, її но­ров ти­хий, її го­лос лю­бий… Час­тi­ше та час­тi­ше во­ни по­ча­ли схо­ди­тись. Оце, ди­вись, Пи­лип то­вар пог­нав до во­до­пою, а Прiська - хвiть вiд­ра! - i со­бi по­бiг­ла по во­ду… Або ки­неться Прiська за топ­ли­вом в ого­род, а Пи­лип уже тут i вро­див­ся!.. Уже Прiсьцi i од­бу­ток вий­шов, а Прiська все не йде вiд Грицька з дво­ру i все бiльше та бiльше жа­лiється Пи­ли­по­вi, яка Хiв­ря сер­ди­та. Од­но­го ра­зу збiг­ли­ся во­ни уно­чi в сад­ку пiд яб­лу­нею. Пи­лип яб­лу­ка сте­рiг, а Прiська… чо­го Прiська тут опи­ни­ла­ся? - i до­сi не знає, а мо­же, й за­бу­ло­ся… Не за­бу­ло­ся тiльки Прiсьцi, як тiї но­чi цi­лу­вав Пи­лип i без то­го її га­ря­че ли­це, як кляв­ся, що вiн її ко­хає i до­вi­ку бу­де ко­ха­ти; як обi­цяв­ся, що, тiльки во­ни по­бе­руться, вiн ви­бу­дує но­ву ха­ту, i як во­ни за­жи­вуть своїм гос­по­дарст­вом. Прiська не згод­жу­ва­ла­ся, бо Пи­лип крi­пак. "Хi­ба крi­па­ки не лю­ди? - спи­тав вiн. - I крi­па­ки жи­вуть на зем­лi, а не пiд зем­лею…" По­ду­ма­ла Прiська, по­га­да­ла: за нею її си­рiтська до­ля - го­ла, бо­са й прос­то­во­ло­са, а по­пе­ре­ду… нуж­да та не­дос­та­чi, до­вiч­на ро­бо­та на чу­жих, до­вiч­на пра­ця… Доб­ре ж, по­ки здо­ров'я, по­ки си­ла слу­же; а як за­не­ду­жа, от як не­дав­но тра­пи­ло­ся? Без ро­ду, без прис­та­но­ви­ща - хоч пiд ти­ном скла­дай ру­ки. Прав­ду Пи­лип ка­же: i крi­па­ки жи­вуть на зем­лi, а не пiд зем­лею… I во­на зго­ди­ла­ся. Пiш­ли до уп­ра­ви­те­ля, а уп­ра­ви­тель не тiльки не за­бо­ро­нив, а ще й пох­ва­лив за те, що во­на не зля­ка­ла­ся крi­пацт­ва. Ка­зав, що то, мо­же, у дру­гих па­нiв крi­пацт­во страш­не, а в їх… вiн i ха­ту но­ву обi­цяє, i го­род, i по­ля на но­ве гос­по­дарст­во. У пер­шу не­дi­лю во­ни й поб­ра­ли­ся. Хоч уп­ра­ви­тель i збре­хав, на­да­вав­ши та­ких обi­ця­нок, та хi­ба не все рiв­но Прiсьцi ро­би­ти? Що ро­би­ла куп­цям, жи­дам, то те­пер - на па­на: уїждже­на ко­ня­ка ве­зе, не зу­пи­ня­ючись. Та й уп­ра­ви­тель та­ки не зов­сiм збре­хав: хоч не дав вiн го­ро­ду й но­вої ха­ти, за­те ве­лiв жи­ти су­сi­да­ми з Грицьком; все ж у їх своє гос­по­дапст­во. Грицько, прав­да, лається: де не вiзьметься яке ле­да­ща, i а ги-о-ги на шию! Хiв­ря сла­вить Прiську на всю Мар'янiв­ку: i ся­ка, i та­ка, i не­тi­пан­ка, i не­че­пу­ру­ха!.. Та сiлькiсь: нi Пи­ли­по­вi, нi Прiсьцi не при­ви­ка­ти до лай­ки. Жи­вуть во­ни со­бi уд­вох ти­хо та мир­но… Че­рез рiк уро­див­ся їм син Iвась, на дру­гий - доч­ка Хрис­тя. Iвась не ви­дер­жав - по­лiг, а Хрис­тя очу­ня­ла - рос­ла со­бi. I то ма­те­рi утi­ха: ви­рос­те - по­мiч бу­де. Так прой­шло три­над­цять лiт; на чо­тир­над­ця­то­му їх зве­се­ли­ла чут­ка про во­лю. То не бу­ла глу­ха чут­ка, яка завж­ди хо­ди­ла по­мiж крi­па­ка­ми, а справж­ня звiст­ка - про неї i пiп чи­тав у церк­вi. Зiтх­ну­ли вiльнi­ше Пи­лип i Прiська: те­пер же то во­ни по­жи­вуть на во­лi! Че­рез два ро­ки i са­ма во­ля прий­шла. Пи­ли­по­вi да­ли грунт, двi де­ся­ти­ни по­ля. Збив­ся Пи­лип i на ха­ту - свою-та­ки ха­ту!.. Гос­по­ди, яка то бу­ла ра­дiсть Прiс­цi! Як во­на рук не жа­лi­ла, об­ма­зу­ючи та об­лип­ту­ючи ха­ту, щоб i хо­лод не за­хо­див зи­мою, i дощ, бу­ва, не про­бив лi­том… Хоч при­хо­ди­ло­ся i пла­ти­ти за все те, хоч Прiська i до­сi нi­як не пой­ме, за що та­ки їм пла­ти­ти. За те, що во­ни своєю до­вiч­ною пра­цею за­ро­би­ли, та все ж лег­ше, що своя ха­та, що не чут­но нi лай­ки Грицько­вої, нi до­га­ни Хiв­ри­ної. Са­ма со­бi пра­цює ко­ло сво­го не­ве­лич­ко­го го­ро­ду; Хрис­тя по­ма­гає їй. Її сер­це ра­дiє, див­ля­чись, як доч­ка роз­ви­вається на во­лi. "Тяж­ко та гiр­ко жи­ло­ся нам, - ду­ма­ла тая Прiська, - мо­же, дi­тям кра­ще бу­де?" I во­на го­но­би­ла на­дiю у сер­цi: дасть же бог - знай­деться доб­рий чо­ло­вiк її ди­ти­нi - прий­ме­мо зя­тя у ха­ту. Пи­лип уже ста­рий став, i во­на нiк­чем­на - хай прис­тає у прий­ми, хай мо­ло­дi на очах у ста­рих учаться ха­зяй­ну­ва­ти: од­да­мо їм усе.

Сторінка 5 з 140 Показати всі сторінки

<< На початок < 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 31 32 33 34 35 36 37 38 39 40 41 42 43 44 45 46 47 48 49 50 51 52 53 54 55 56 57 58 59 60 61 62 63 64 65 66 67 68 69 70 71 72 73 74 75 76 77 78 79 80 81 82 83 84 85 86 87 88 89 90 91 92 93 94 95 96 97 98 99 100 101 102 103 104 105 106 107 108 109 110 111 112 113 114 115 116 117 118 119 120 121 122 123 124 125 126 127 128 129 130 131 132 133 134 135 136 137 138 139 140 > У кінець >>

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2