Прiська, що до­сi сто­яла ко­ло пе­чi, на­че гро­мом по­би­та, при тiм сло­вi Грицько­вiм уся за­тi­па­ла­ся.

    - Брешеш! - стриб­нув­ши до Суп­ру­нен­ка, не своїм го­ло­сом крик­ну­ла во­на. Ли­це її бу­ло блi­де, ру­ки й но­ги тру­си­лись, очi як ву­гiл­ля тлi­ли.

    - Хе-е! Ще й брех­ню зав­дає! - ска­зав Грицько, хит­нув­ши го­ло­вою. - От то­бi й знай! Ти пож­ди, не за­би­вай ба­ки. Ми все роз­ко­паємо, усе роз­вi­даємо… Як i лю­дей ви з ума зво­ди­те, i на той свiт спо­ряд­жаєте… Все роз­ню­хаємо!

    - Брешшеш! - за­си­ча­ла Прiська, зно­ву су­нув­шись до Грицька. Ли­це її по­си­нi­ло; очi вит­рi­щи­лись - го­рять-па­ла­ють… Страш­на Прiська, на­че звiр ди­кий.

    - Ну-ну!.. Завт­ра по­ба­чи­мо. Завт­ра все роз­ка­же й по­ка­же, - вiдс­ту­па­ючи вiд Прiськи, вип­рав­лявсь Грицько. - Бе­ри, лиш, Паньку, оту ба­риш­ню та хо­дi­мо.

    Панько, ви­со­кий бi­ля­вий чо­ло­вiк, сти­ха пi­дiй­шов до Хрис­тi i, торк­нув­ши за пле­че, мо­вив:

    - Ходiмо, дiв­ко.

    - Та ти її зв'яжи, а то те­пер нiч, ще вте­че ку­ди, - при­ка­зав Грицько. Панько зняв з се­бе по­яс i по­ва­гом по­чав скру­чу­ва­ти Хрис­тi на­зад ру­ки. У ха­тi, на­че в до­мо­ви­нi, стих­ло… Хви­ли­на, дру­га… Це зра­зу - щось по­су­ну­лось, геп­ну­ло… Озир­нув­ся Ки­ри­ло - се­ред ха­ти, на­че вальок гли­ни, ле­жа­ла Прiська… Очi її зак­ри­лись, ли­це по­мерт­вi­ло, чор­не…

    - Ххее! - уда­рив вiн ру­ка­ми об по­ли. - Ота­ке!

    - Не ви­дер­жа­ла? Дай во­ди їй. Сприс­ни во­дою, - озир­нув­шись, ка­же Панько, за­тя­га­ючи узол. Ки­ри­ло ки­нув­ся у сi­ни.

    - Не здох­не! Ожи­ве… Жiн­ка - що кiш­ка: убий її та пе­ре­кинь на дру&sshy;воhy;гий бiк - i вста­не! - утi­шає Грицько, ви­хо­дя­чи з ха­ти.

    - А що ж ви ста­ли? Ве­ди її! - гук­нув че­рез хви­ли­ну знад­во­ру Грицько.

    - Ходiмо по­ма­лу, - ска­зав Панько, сiп­нув­ши за по­яс.

    Христя, на­че п'яна, за­хи­та­лась; ступ­ну­ла раз, уд­ру­ге i - зник­ла в тем­них сi­нях. А за нею й Панько, в од­нiй ру­цi дер­жа­чи по­яс, а дру­гою пос­пi­ша­ючи пок­ри­ти го­ло­ву шап­кою.

    Хата спус­тi­ла. Ка­га­нець, сто­ячи на сто­лi, бли­щить, ки­дає жов­тi пля­ми на до­лiв­ку. Од­на з плям ос­вi­чує страш­ну Прiсьчи­ну го­ло­ву. У роз­чи­не­нi две­рi, з сi­ней, з пе­чi, з кут­кiв ури­вається тем­но­та, не­на­че хо­че по­га­си­ти i без то­го не­яс­не свiт­ло. У сi­нях чут­но ше­лест: то в тем­но­тi Ки­ри­ло шу­кає во­дян­ки. А знад­во­ру до­но­сяться за­во­ди со­ба­чi… Страш­но, страш­но! У Ки­ри­ла аж во­лос­ся под­ра­ло­ся вго­ру. От­же вiн все-та­ки знай­шов во­дян­ку, наб­рав по­вен ку­холь во­ди i, увiй­шов­ши в ха­ту, ли­нув пря­мо на Прiську… Та - хоч би во­рух­ну­лась!.. Тiльки свiт э ка­ган­ця заг­рав у не­ве­лич­ких во­дя­них бриз­ках, що за­дер­жа­лись на ви­ду у Прiськи. Ска­зать би: на­че хто ог­нен­ни­ми iск­ра­ми об­си­пав її по­мерт­вi­ле об­лич­чя.

    - Отаке на­ше жит­тя! - мо­вив сам до се­бе Ки­ри­ло, пох­ню­пив­шись над Прiською.

    Пройшла хви­ли­на, дру­га… Прiсьчи­не об­лич­чя во­рух­ну­ло­ся; iз зцiп­ле­них уст вир­ва­лось глу­хе зiт­хан­ня. Ки­ри­ло, як опе­че­ний, ки­нув­ся зно­ву в сi­ни, зно­ву наб­рав по­вен ку­холь во­ди i ли­нув на Прiську. Та розк­ри­ла очi.

    - Матусю! ма­ту­сю! - при­па­да­ючи до неї, мо­вив Ки­ри­ло. У йо­го ка­рих доб­рих очах свi­тив­ся жаль; у лас­ка­во­му го­ло­сi по­чу­ва­ли­ся жа­ло­щi.

    - Матусю! - ок­лик­нув вiн уд­ру­ге, торк­нув­ши злег­ка за ру­ку.

    - О-ох! - прос­тог­на­ла Прiська. По її мерт­во­му ви­ду про­бiг­ла ура­за жит­тя; у її по­мерк­лих очах зас­вi­ти­ла­ся iс­кор­ка го­ря.

    - Нема її?.. - глу­хо спи­та­ла Прiська, пiд­во­дя­чись. - Де ж смерть моя? Де во­на хо­дить? - скрик­ну­ла ста­ра, об­хо­пив­ши го­ло­ву ру­ка­ми, - i за­го­ло­си­ла…

    Кирило по­чав утi­ша­ти:

    - Та не плач­те, ма­ту­сю, не вби­вай­те­ся. То ли­хi лю­ди наб­ре­ха­ли!.. Чо­го не вип­ле­туть злi язи­ки?

    Прiська не слу­ха­ла - го­ло­си­ла. Її страш­ний ураз­ли­вий ле­мент гiр­ким пла­чем роз­ли­вав­ся по ха­тi, важ­кою ту­гою бив­ся об стi­ни…

    - Ну, що ти їй ска­жеш? Чим утi­шиш? - пiд­во­дя­чись, про­мо­вив Ки­ри­ло i, мах­нув­ши ру­кою, опус­тив­ся на ла­ву.

    Прiська ту­жи­ла. Со­ба­ка, пi­дiй­шов­ши пiд вiк­но, по­ча­ла пiд­ви­ва­ти. Страш­нi со­ба­чi за­во­ди зли­ва­ли­ся з ох­рип­лим ле­мен­том ма­те­рi. У Ки­ри­ла сер­це роз­ри­ва­ло­ся.

    - О-о, служ­ба гас­пидська! - скрик­нув вiн i, як не­са­мо­ви­тий, ви­бiг з ха­ти.

    - Вон! вон! - гук­нув вiн на со­ба­ку знад­во­ру. - Хоч би то­бi, прок­ля­тiй, за­цi­пи­ло! - Щось важ­ке геп­ну­лось в тем­но­тi… То Ки­ри­ло пош­пу­рив на со­ба­ку груд­ку. Со­ба­ка, ки­нув­шись од вiк­на, по­ча­ла гав­ка­ти.

    - Краще гав­кай, нiж виєш, прок­ля­та! - об­ла­яв її Ки­ри­ло i зно­ву вер­нув­ся у ха­ту. Прiська, при­пав­ши го­ло­вою до до­лiв­ки, од­но - го­ло­си­ла.

    Кириловi сум­но, аж страш­но… То вiн за­су­не две­рi, ля­же на ла­вi, зак­риє го­ло­ву свит­кою, щоб не чуть бу­ло то­го ураз­ли­во­го пла­чу; то з нес­тям­ки ско­че, ви­бi­жить над­вiр, по­бi­жить аж до во­рiт до­вi­да­ти­ся - чи не йде хто, i, не дiж­дав­ши­ся, зно­ву вер­тає у ха­ту.

    Аж ось, од­но­го ра­зу вис­ко­чив­ши, вiн зо­ба­чив, що з тем­нiй тем­но­тi чи­ясь пос­тать ма­ячить, прос­ту­ючи у двiр.

    - Хто то? - обiз­вавсь Ки­ри­ло.

    - я.

    - Ти, Паньку?

    - Я. Оце иду до те­бе. Що тут - спо­кiй­но?

    - Спокiйно - i в ха­тi не вси­диш.

    - Так, бра­те, й там. Ду­мав - зду­рiю. Оце мов i за­тих­не на хви­ли­ну, та Зно­ву як поч­не - аж у зу­би за­хо­дить!

    - Там хоч, ка­жеш, за­ти­хає; а тут без­пе­рес­тан­ку, як: у-у-у! та й у-у!.. Ось пос­лу­хай.

    До їх уха до­нес­ло­ся глу­хе ох­рип­ле ле­мен­ту­ван­ня.

    - От то­бi й усю­ноч­на! - прис­лу­хав­шись, мо­вив Панько.

    - I пiп та­кої не вмiє… Та що це те­бе прис­ла­но, хi­ба не бу­ло ко­го дру­го­го?

    - Казали дру­го­му, та я пе­ре­бив. Ду­маю - хоч про­ход­жу­ся.

    - А я ду­мав: дру­го­го, свi­жi­шо­го, приш­лють. Хай би вiн по­си­дiв у ха­тi, а я хоч би пiд во­рiтьми при­корх­нув тро­хи.

    - Нi, цур йо­му - спа­ти. Уд­вох все-та­ки ох­вiт­нi­ше.

    - Так спа­ти ж - аж гiл­ля гне! - i Ки­ри­ло на весь рот по­зiх­нув.

    - В со­ло­му! - гук­нув Панько.

    - Е-е… доб­ро оце в со­ло­мi!

    - А во­но вже з пiв­но­чi є? - спи­тав­ся, по­мов­чав­ши, Панько.

    - Та, ма­буть. Вiз був се­ред не­ба, а те­пер - он як низько опус­тив­ся, - зир­нув­ши на не­бо, од­ка­зав Ки­ри­ло.

    Замовкли. Чу­ло­ся тiльки тяж­ке Прiсьчи­не ле­мен­ту­ван­ня.

    - Чого ж ми тут стоїмо? Хо­дi­мо до ха­ти, бо щоб чо­го там не тра­пи­ло­ся, - мо­вив Панько, по­ри­ва­ючись iти.

    - Ходiмо. Пос­лу­хаєш ще й ти! - не­хо­тя од­ка­зав Ки­ри­ло.

    - Добривечiр вам! - при­вi­тав­ся Панько, пе­рес­ту­па­ючи по­рiг. Прiська, по­чув­ши чу­жий го­лос, за­мовк­ла.

    - Здорова, тiт­ко! А чо­го се ти ва­ляєшся на до­лiв­цi? Хi­ба на по­лу не­має мiс­ця?

    - О-ох! не­ма… - зiтх­ну­ла Прiська i зап­ла­ка­ла.

    - Отак! Так ти се i пла­чеш? А доч­ка то­бi кла­няється. "Пе­ре­ка­жiть, - ка­же, - ма­те­рi: хай не жу­риться, не по­би­вається. То все, - ка­же, - на­го­во­ри людськi!"

    - Хiба ти ба­чив її? - пiд­вiв­шись, спи­та­ла Прiська.

    - Тiльки що з во­лос­тi.

    - Де ж во­на, моя ди­ти­на?

    - Там - у во­лос­тi,

    - Не пла­че, не вби­вається?.. О-ох! - i нез­на­рош­не ста­ра схлип­ну­ла. - Гос­по­ди! хоч би ме­нi ще хоч раз по­ба­чи­ти її, спи­та­ти - за що се на­пасть на нас та­ка?

    - За що на­пасть? Хi­ба во­на роз­би­рає? На­пасть не по де­ре­ву хо­де, а по лю­дях, - утi­ша Панько.

    - О-ох, прав­да твоя, чо­ло­вi­че. Сам бог ми­ло­серд­ний на­нiс, вид­но, те­бе… Я вже ду­ма­ла - i не по­чую за неї нi­чо­го…

    - Кланяється, кла­няється… Ка­за­ла, щоб не вби­ва­ли­ся…

    - Що ж се во­но та­ке? Чи не чув ти хоч сто­ро­ною, чо­ло­вi­че доб­рий, за що се нас гос­подь ка­рає?

    - Стороною?.. Рiз­но ка­жуть. Чо­го лю­ди не наб­ре­шуть!