Панас Мирний - Повія (сторінка 48)

    - Мар'є! Ти вже сьогод­нi, по­жа­лус­та, не за­ходь нi­ку­ди, - мо­ви­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на, сто­ячи на ку­хон­них две­рях, до бi­ло­лицьої мо­ло­ди­цi з чор­ни­ми очи­ма, що сто­яла пе­ред ума­за­ним у стi­ну дзер­кальцем i вив'язу­ва­ла го­ло­ву шов­ко­вим плат­ком. - Бо, бач, по­на­хо­ди­ли… Тре­ба хоч жа­ре­но­го їм пос­та­ви­ти.

    Мар'я за­тих­ла, слу­ха­ючи. Се зра­зу - рво­ну­ла пла­ток з го­ло­ви i швир­го­ну­ла йо­го на ла­ву. Чор­не блис­ку­че во­лос­ся як хмiль роз­ко­ти­ло­ся по її пле­чах, по ви­ду. Пис­ти­на Iва­нiв­на мер­щiй схо­ва­ла­ся в кiм­на­ту.

    - Се чор­ти йо­го батька зна! - гук­ну­ла Мар'я, при­би­ра­ючи во­лос­ся з-пе­ред очей. - Се ка­торж­на ро­бо­та! I вiд­по­чин­ку то­бi нi­ко­ли не­має. I до обi­ду ро­би, i пiс­ля обi­ду ро­би ще й на всю нiч ста­но­ви­ся ко­ло пе­чi. Хай йо­го поб'є ли­ха го­ди­на! Хi­ба я най­ма­ла­ся на та­ку ро­бо­ту? Во­ни гу­ля­ють, бен­ке­ту­ють, а ти ро­би! Не бу­де сього: не хо­чу.

    Смутна та сер­ди­та опус­ти­ла­ся Мар'я на ла­ву. Роз­пат­ла­ну й зас­му­че­ну зас­та­ла її Хрис­тя.

    - Чому се ви, тiт­ко, не зби­раєте­ся? - не зна­ючи нi­чо­го, пи­та у Мар'ї.

    - Збирайся!.. Хi­ба за ти­ми чор­та­ми збе­реш­ся ку­ди-не­будь? - гук­ну­ла Мар'я, i її очi аж свiр­ко­ну­ли з-пiд чор­но­го во­лос­ся. - Ко­ли б днi бу­ли уд­воє бiльшi, нiж е, то й то б їм ма­ло. I вно­чi не спи, i то - ро­би!.. Се - му­ченька тяж­ка! се - ка­тор­га гiр­ка! I пiд­нес­ло ме­не, дур­ну, сю­ди слу­жи­ти! I по­ра­яли ли­хi лю­ди, щоб їм доб­ра не бу­ло! - сю­ди най­ня­тись! I пос­лу­ха­ла я їх, не­обач­на го­ло­ва!

    Христя тiльки вит­рi­щи­ла­ся на Мар'ю. Чи дав­но во­на бу­ла в кух­нi, - Мар'я лю­бi­сiнька-ми­лi­сiнька бу­ла, зби­ра­ла­ся ку­дись iти, ви­ми­ва­ла­ся в ми­лi, роз­чi­су­ва­ла свої ку­че­ря­вi ко­си i пов'язу­ва­ла го­ло­ву, - як от уже прос­то­во­ло­са и сер­ди­та си­дить те­пер.

    - Що ж там та­ке? - ти­хо спи­та­ла­ся во­на в Мар'ї.

    - Що та­ке? - гук­ну­ла Мар'я. - Ота бi­ла ки­ця - прий­шла та ще й про­се своїм ко­ша­чим го­ло­сом… О, лу­ка­ва змiя!

    - То ко­ли вам так тре­ба - хi­ба я не справ­лю­ся за вас? - мо­ви­ла бо­яз­ко Хрис­тя.

    Мар'я зра­зу за­тих­ла. "А справ­дi, - ду­ма­ло­ся їй. - Хрис­тя од­нак нi­чо­го не ро­бить. Хi­ба во­на не спра­виться за ме­не бi­ля пе­чi?" Щось теп­ле i од­рад­не її сер­це за­лос­ко­та­ло, по блi­до­му лич­ку, у чор­них очах заг­ра­ла-за­бi­га­ла ти­хая ра­дiсть.

    - Христе, го­луб­ко! - за­мо­ви­ла во­на лас­ка­во. - То ти справ­дi пе­ре­мi­ни ме­не сьогод­нi. Так нуж­но, так нуж­но! А ба­ри­нi ска­жеш, що ти за ме­не усе по­ро­биш. - Встав­ши, во­на зно­ву взя­ла­ся за пла­ток.

    - То я, ко­ли хо­че­те, за­раз пi­ду i ска­жу, - пи­тається Хрис­тя.

    - Як хоч, - од­ка­за­ла Мар'я.

    "А що, як розп­рин­диться на­ша ки­ця?" - зра­зу уда­ри­ло її в го­ло­ву. Во­на ма­ла зу­пи­ни­ти Хрис­тю, та та уже ок­ри­ла­ся в кiм­на­тах… зи­о­иу до­са­да ущип­ну­ла її за сер­це. "То б во­на пiш­ла, а там як хо­тять: хай со­бi прав­ляться, а то ще вис­ко­чить та бу­чу зiб'є… Уже ж що бу­де - те й бу­де, а во­на пi­де!"

    На две­рях зно­ву по­яви­ла­ся Пис­ти­на Iва­нiв­на.

    - То йди со­бi, Мар'є, ко­ли хоч; Хрис­тя обi­щає за те­бе бу­ти, - ска­за­ла i за­чи­ни­ла.за со­бою две­рi.

    Наче сон­це зас­вi­ти­ло i виг­рi­ло: так ста­ло яс­но та лю­бо у Мар'ї на сер­цi й на ду­шi!.. "Ся Хрис­тя доб­ра лю­ди­на, - ду­ма­ла во­на, - то­ва­риш­ка… Як усе на­ла­ди­ла лю­бо та ми­ло, без гу­ку то­го, без кри­ку".

    - Я вже те­бе, Хрис­те, ко­лись де­сять раз пе­ре­мi­ню, - обi­цяє Мар'я, ко­ли Хрис­тя вер­ну­ла­ся в кух­ню.

    - Та що ж тут та­ке? А ко­ли вам тре­ба йти… Ко­ли вас там хто жде? - ка­же Хрис­тя.

    - Ох, жде! - зiтх­ну­ла Мар'я. - Чи так-то ме­не жде, як я, дур­на, му­чу­ся? - i, ус­мiх­нув­шись своїми чор­ни­ми очи­ма, поп­ро­ща­ла­ся й пiш­ла.

    Христя зос­та­ла­ся са­ма. "Чуд­на ся Мар'я! - ду­ма­ло­ся їй. - Ку­ди се во­на?.. Ки­ну­ла чо­ло­вi­ка, ки­ну­ла гос­по­дарст­во, щоб у най­мах вiк свiй ска­ла­та­ти! Чуд­на… От уже справж­ня го­ро­дян­ка… Ще як упер­ше я її стрi­ла у Йо­си­пен­кiв, во­на ка­за­ла, що го­ро­дян­кою бу­ла, го­ро­дян­кою i про­па­де… Отак i ска­ла­тає свiй вiк мо­ло­дий… Ну, а по­тiм? Як ста­рiсть та не­мiч вiзьмуть своє? Ко­ли ро­би­ти не зду­жа­ти­ме, що то­дi?.. Зно­ву до чо­ло­вi­ка вер­таться?.. А як чо­ло­вiк не прий­ме?.. До жи­да у най­ми - во­ду но­си­ти, жи­дiвськi смiт­ни­ки во­ру­ши­ти?.." Хрис­тi не раз до­во­ди­ло­ся ба­чи­ти жи­дiвських най­ми­чок - обiд­ра­них, обiр­ва­них, без­но­сих, кри­во­но­гих… Страш­но гля­ну­ти на їх! А во­ни - не­на­че їм i го­ря нi­яко­го не­має - гуг­ня­вим ох­рип­лим го­ло­сом пе­ре­гу­ку­ються, жар­ту­ють, ус­мi­ха­ються… "Нев­же i Мар'я дiй­де до то­го?.." Хрис­тя аж струс­ну­ла­ся… "Не до­ве­ди, гос­по­ди!" Во­на са­ма не знає, чо­го ся Мар'я так їй по­лю­би­ла­ся. Щось рiд­не, щось доб­ре во­на по­чу­ває у їй. З пер­шої стрi­чi во­на зра­зу при­ку­ва­ла Хрис­тю до се­бе. Iду­чи най­ма­тись, Хрис­тя страх як ба­жа­ла стрi­ну­ти де-не­будь Мар'ю. А от же й ви­па­ло: не тiльки стрi­ла, а вмiс­тi прий­шло­ся й слу­жи­ти. Як Хрис­тя зра­дi­ла, ко­ли перш всього у чу­жо­му дво­рi стрi­ла Мар'ю. Так би й ки­ну­лась їй на шию, ко­ли б Мар'я зра­зу бу­ла приз­на­ла її. А то Хрис­тя здо­ров­кається, а Мар'я, мов чу­жа, ди­виться на неї. Ко­ли, роз­го­во­рив­шись, Хрис­тя ска­за­ла, що знає її, ба­чи­ла там-то, Мар'я то­дi тiльки зга­да­ла…

    - I вам не шко­да бу­ло ки­да­ти сво­го доб­ра? - спи­та­ла Хрис­тя.

    - Анi ка­пельки, - од­ка­за­ла Мар'я спо­кiй­но. - Хi­ба во­но моє? - до­да­ла ще спо­кiй­нi­ше.

    "Чудна твоя, гос­по­ди, во­ля!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i прий­ня­ла­ся в пе­чi роз­топ­лю­ва­ти.

    Недовго Хрис­тi прий­шло­ся прос­то­яти ко­ло пе­чi, не дов­го пра­ви­тись. Са­ма ско­ра, та й дро­ва - не со­ло­ма, - хви­лин­кою стра­ва пос­пi­ла. I по­да­ва­ти б, так З са­ду од­но до­но­ситься: раз, два, три! - оз­на­ка, що ще не пе­рег­ра­ли у кар­ти.

    - Накривай на стiл, Хрис­те, бо вже швид­ко скiн­чать, - ска­за­ла їй Пис­ти­на Iва­нiв­на.

    Христя нак­ри­ла i чи­ма­ло ще до­жи­да­ла у кух­нi, що ось гук­нуть - не­си! Не­має, не чут­но. Па­нi пiш­ла в са­док та там i сi­ла.

    Христя по­ту­ши­ла свiт­ло i вий­шла на сi­неш­нiй рун­дук. Мi­сяць геть ви­со­ко пiд­няв­ся вго­ру, бi­лим свi­том вис­ти­лав зем­лю. Ти­хо хо­див йо­го срiб­ний свiт, мi­ша­ючись з лег­кою тiн­ню по­пiд ха­та­ми та за­бо­ра­ми. Не­бо й по­вiт­ря ми­го­тi­ло срiб­ло-си­зим по­лум'ям; не­ве­лич­кi зi­роч­ки лед­ве-лед­ве лу­па­ли у то­му бла­кит­но­му мо­ро­цi. По­вiт­ря стоїть - анi дих­не, не во­рух­неться, млiє у своєму ти­хо­му спо­кої, мiс­то нi­мiє, га­сить свiт­ло i пок­ри­вається сном.

    Христя сi­ла на по­ро­зi, прик­ло­ни­лась го­ло­вою до од­вiр­ка. Ти­хий спо­кiй но­чi ко­ли­ше її, при­сип­ляв дум­ки в го­ло­вi, жа­ло­щi i ра­до­щi в сер­цi… От би ко­ли ляг­ти отам пiд ко­мо­рою, на свi­жо­му по­вiт­рi - i зас­ну­ло­ся б!.. I Хрис­тя со­лод­ко по­зi­хає. Сон хи­ляє її, а з са­ду до­но­ситься ре­гiт, чут­но кри­ки… Нi, не спи, Хрис­те, до­жи­дай, по­ки клик­нуть те­бе!

    Вiд нудьги Хрис­тя по­ча­ла сю­ди-ту­ди во­ди­ти очи­ма… Вiк­но з при­чiл­ку бу­ло вiд­чи­не­не, у йо­му свi­ти­ло­ся. То вiк­но з па­ни­че­вої ха­ти. "Чо­го ж у йо­го так ти­хо, чи не зас­нув, бу­ва?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i, пiд­няв­шись, поб­ра­ла­ся до вiк­на.

    Коло сто­лу над бi­лим па­пе­ром зiг­нув­ся вiн: пи­ше щось. Ру­ка не­са­мо­ви­то бi­гає, ви­во­дя­чи стрiч­ку за стрiч­кою; мо­ло­де ли­це йо­го, ото­ро­че­не ру­ся­вим пу­хом, то хму­риться, то про­яс­нюється; чор­нi бро­ве­ня­та то схо­дяться, то роз­хо­дяться; на ви­со­ко­му бi­ло­му чо­лi, у яс­них ка­рих очах бро­дить гли­бо­ка дум­ка. Вiн на хви­ли­ну зос­та­но­вив­ся, чо­гось ти­хо по­шеп­тав­ся сам э со­бою i, вхо­пив­ши пе­ро, зно­ву по­чав пи­са­ти: тiльки гост­рi кiн­цi йо­го по бi­ло­му па­пе­ру заск­ри­пi­ли…

    Христя по­ми­лу­ва­ла­ся но­го мо­ло­дим лич­ком, та­ким за­ду­ма­ним i та­ким яс­ним, бi­ли­ми тен­дiт­ни­ми ру­ка­ми, ка­ри­ми очи­ця­ми, чор­ни­ми бро­ве­ня­та­ми i, по­ми­лу­вав­шись, по­ду­ма­ла: "От i не­во­лить свої мо­ло­дi лi­та над та­кою ро­бо­тою!"

    - Христе! Хрис­те! - до­нес­ло­ся до неї з кух­нi. Во­на, як опа­ре­на, ско­чи­ла - по­бiг­ла.

    - Виймай жар­ке та да­вай. Во­ни i до свi­ту не скiн­чать. Хай стоїть пе­ред ни­ми, i хо­лод­не поїдять, як за­хо­тять, - гнiв­но ска­за­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на. - Бо я спа­ти хо­чу, - до­да­ла.

    Христя заб­ра­ла стра­ву i од­нес­ла все у са­док.

Завантажити матеріал у повному обсязі:
Файл
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.docx)Panas_mirniy_poviya.docx
Скачать этот файл (Panas_mirniy_poviya.fb2)Panas_mirniy_poviya.fb2