За обi­дом Мар'я роз­го­во­ри­ла­ся. Роз­мо­ва вер­тi­ла­ся бi­ля па­ни­ча i хто вiн та­кий, i де слу­же, i який ввiч­ли­вий, дос­туп­ний, ба­ла­ку­чий.

    - Коли 6 трош­ки пов­нi­ший, що б то за кра­си­вий був! - вих­ва­ля­ла Мар'я. - Тро­хи лиш чи на­ша па­нi у нього не теє… Бо як зай­де за нього роз­мо­ва - не нах­ва­литься ку­мом. Вiн хрес­тив Ма­рин­ку… А що па­нян­ки у го­ро­дi - то кож­на сьогод­нi б пiш­ла, аби сва­тав. Та ба! Нi на ко­го не хо­че про­мi­ня­ти по­па­дi. Пiп у церк­вi ве­чер­ню слу­же, а вiн з ма­туш­кою чаї роз­пи­ває. Прой­дис­вiт! А все доб­рий чо­ло­вiк, - до­да­ла Мар'я й по­зiх­ну­ла.

    - Спати хо­четься? - пи­тає Хрис­тя.

    - Аж гiл­ля гне! По­ду­май: анi на во­ло­син­ку не зас­ну­ла. Оце зра­зу пi­ду в ко­мо­ру та й за­ко­чу; а ти, будь лас­ка, по­по­рай­ся за ме­не.

    Упоравшись, Хрис­тя по­ве­ла дi­тей у са­док. Па­нi со­бi вий­шла з ро­бо­тою на рун­дук i, му­ги­ка­ючи пiд нiс, щось пле­ла. Швид­ко-швид­ко пе­ре­би­ра­ли її тен­дiт­нi пальчи­ки якiсь прут­ки, з-пiд кот­рих вип­ли­ва­ла дiр­ча­ва сте­жеч­ка, да­лi - кру­жа­ло, да­лi зно­ву сте­жеч­ка. Хрис­тя зди­ву­ва­ла­ся… Во­на ба­чи­ла, як пле­туть жи­дiв­ки пан­чо­хи, тiльки ее не те, ее - щось iн­ше, дру­ге.

    - Що то ви, ба­ри­ня, ро­би­те? - нес­мi­ло спи­та­ла во­на й по­чер­во­нi­ла. Па­нi, гля­нув­ши на неї, за­ре­го­та­ла­ся, дзвiн­ко, гул­ко так за­ли­ла­ся… Тi­ло її трем­тi­ло, лич­ко за­рум'яни­ло­ся, два ря­ди бi­лих зу­бiв заб­ли­ща­ли, а очi так i гра­ли, так i го­рi­ли… "Та й хо­ро­ша ж яка па­нi, як ре­го­четься!" - по­ду­ма­ла Хрис­тя.

    - В'яжу, - од­ка­за­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на. - Не ба­чи­ла нi­ко­ли, що так вит­рi­щи­ла­ся? Ди­вись.

    Христя збiг­ла до неї аж на рун­дук, а па­нi по­ча­ла по­ка­зу­ва­ти, як в'яза­ти.

    У Хрис­тi аж в очах ми­го­тi­ло, го­ло­ва кру­гом хо­ди­ла, див­ля­чись, як швид­ко па­нi мi­дя­ним пру­ти­ком ха­па­ла нит­ку, в'яза­ла пе­те­леч­ку, в ту пе­те­леч­ку зно­ву втя­га­ла нит­ку i - не знать як - уже ро­би­ло­ся двi пе­те­леч­ки. Хрис­тя аж зiтх­ну­ла.

    - Не пой­меш?

    - Нi.

    - Хай ко­лись нав­чиш­ся.

    День крав­ся до ве­чо­ра. Сон­це по­вер­ну­ло геть з по­луд­ня i стра­шен­но пек­ло; по­вiт­ря, аж жов­те, па­шi­ло, мов з пе­чi. У сад­ку, в про­хо­ло­дi - i то бу­ло душ­но-млос­но. Дiт­во­ра ве­ре­ду­ва­ла, не гра­ла­ся.

    - Веди їх у ха­ту, - ска­за­ла Пис­ти­на Iва­нiв­на.

    - Там же пан сплять, - увер­ну­ла Хрис­тя.

    - Доки йо­му ру­ти­ти? Ще ма­ло спав? Од­на­ко­во вис­питься - та ii пi­де на всю нiч, - змор­щив­ши свої бi­ля­вi бро­ви, мо­ви­ла па­нi.

    Христя стрi­ла на две­рях па­на - зас­па­но­го, об­ли­то­го по­том.

    - Оце га­разд, що ти йдеш. Да­вай мер­щiй вми­ва­ти­ся, - ска­зав вiн, ви­хо­дя­чи на рун­дук до жiн­ки.

    - У-у, зас­ну­ло­ся! - по­зiх­нув вiн.

    - Гаразд. Ви­ру­тиш день, а на всю нiч з до­му.

    - Та тре­ба пi­ти; не мож­на - обi­щав. Та сьогод­нi не за­сид­жу­ся - к пiв­но­чi бу­ду до­ма.

    - Гляди. Я бу­ду до­жи­да­ти, - ска­за­ла па­нi.

    Сонце сi­да­ло, як пан ви­ми­тий, приб­ра­ний, по­су­нув по­ва­гом з дво­ру. Па­нi на крильцi при­мос­ти­ла­ся чаю пи­ти. Вий­шов i па­нич. Вiн узяв на ру­ки свою хре­ще­ни­цю Ма­рин­ку i, за­бав­ля­ючи, по­чав поїти чаєм.

    - От во­на тiльки у вас i чаю нап'ється. Лю­бить вас! - ка­же па­нi. - Ма­рин­ко! ти лю­биш хре­ще­но­го па­пу?

    - Лу-бу… - де­бе­ло ви­мо­ви­ла Ма­рин­ка i всiх розс­мi­ши­ла. Па­нич її за се при­гор­нув, по­цi­лу­вав; а во­на з ра­до­щiв по­ча­ла кост­ру­ба­чи­ти йо­го го­ло­ву, бо­ро­ду, плес­ка­ти ру­че­ня­та­ми по за­па­лих що­ках.

    - Ти ж моя хре­ще­ни­ця! Ти ж моя хо­ро­шая! - при­мов­ляв вiн, гой­да­ючи її. Ма­рин­ка ре­го­та­ла­ся; па­нi, ве­се­ло гра­ючи очи­ма, ди­ви­ла­ся то на па­ни­ча, то на доч­ку - лю­бу­ва­ла­ся.

    Смеркалося, ко­ли во­ни скiн­чи­ли чай. Дiт­во­ра зра­зу за­хо­тi­ла спа­ти. Хрис­тя по­роз­дя­га­ла, по­ло­жи­ла. Ко­ли во­на вий­шла у кух­ню, Мар'я вже сто­яла ви­бi­ле­на, на­ряд­же­на.

    - Оце ще сьогод­нi пi­ду, - ска­за­ла во­на до Хрис­тi. - Мо­же, вже i вос­таннє! - гли­бо­ко зiтх­нув­ши, до­да­ла i пiш­ла з ха­ти.

    Христя зос­та­ла­ся зно­ву са­ма. Дiт­во­ра спа­ла; па­нич пi­шов у свою ха­ту, за­чи­нив­ся; па­нi си­дi­ла у своїй… Ти­хо-ти­хо, як у ву­сi. Сон по­чав ко­ли­ха­ти її.

    - Чого ти, Хрис­те, си­диш? - ска­за­ла, ви­зир­нув­ши в кух­ню, па­нi. - Ля­гай спа­ти; я са­ма од­су­ну па­но­вi.

    Христя по­ду­ма­ла, де б йо­го ляг­ти: чи в сi­нях, чи тут, на по­лу у кух­нi: i рi­ши­ла - кра­ще на по­лу. Мо­же, що тра­питься па­нi спи­та­ти - от во­на зра­зу i є.

    Потушила Хрис­тя свiт­ло, ляг­ла. Гус­тий мо­рок тем­ної но­чi об­няв її зра­зу. Хрис­тя зап­лю­щи­ла очi… Див­но їй: то сон аж хи­лив, а то зра­зу не знать де i дiв­ся. За­роїли­ся дум­ки в го­ло­вi… Во­на розк­ри­ла очi. Вiк­на ма­ня­чи­ли у гус­тiй тем­но­тi, а в їх, не­на­че iс­кор­ки, виб­лис­ку­ва­ли зо­рi знад­во­ру… А то що за сму­жеч­ка свi­ту тре­пе­че, во­ру­шиться на до­лiв­цi?.. Хрис­тя по­вер­ну­ла го­ло­ву до па­ни­че­вої ха­ти. Две­рi бу­ли не зов­сiм при­чи­не­нi, i крiзь не­ве­лич­ку щi­лоч­ку про­би­вав­ся свiт… "I вiн не спить, - по­ду­ма­ла во­на. - Що ж то вiн ро­бить?" - I ти­хо пок­ра­ла­ся до щi­ли­ни.

    Панич си­дiв ко­ло сто­лу тро­хи бо­ком, об­пер­шись лiк­тем на стiл, пiд­дер­жу­вав ру­кою го­ло­ву. На сто­лi го­рi­ло двi свiч­ки; пе­ред ним ле­жа­ла книж­ка; вiн чи­тав. Пев­но, чи­тав, бо йо­го очi, як ми­шi, бi­га­ли по книж­цi. Яс­ний свiт од свi­чок пря­мо па­дав на йо­го ли­це, бi­ле, свi­же; кра­си­ве, во­но ще зда­ва­ло­ся кра­си­вi­шим при то­му свi­тi. Лоб ши­ро­кий, ви­со­кий - з мар­му­ру ви­то­че­ний, i на йо­му, над очи­ма, не­на­че двi бар­хат­ки, чор­нi­ло двi бро­ви. Ус­та зцiп­ле­нi, прик­ри­тi тiн­ню вiд шов­ко­вих усiв. Вiн ни­ми не ди­хав; се вид­но бу­ло по но­су, рiв­но­му, з сте­са­ним кiн­чи­ком, нiзд­рi кот­ро­го сти­ха то роз­ши­ря­лись, то уля­га­лись. Чор­на бо­ро­да ук­ри­ва­ла йо­го пiд­бо­рiд­дя i вiд­да­ва­ла цi­лим пуч­ком неп­ри­мiт­них iс­ко­рок, що за­го­ря­ли­ся при кож­но­му ти­хо­му по­во­ро­тi го­ло­ви… Хрис­тя аж ли­цем при­па­ла до щi­ли­ни, щоб кра­ще ба­чи­ти йо­го. По­тай­но. З дру­гої ха­ти во­на роз­див­ля­ла­ся йо­го, бо до сього со­ро­ми­ла­ся гля­ну­ти пря­мо у вi­чi. Те­пер во­на по­ба­чи­ла кра­су йо­го пиш­ну, вро­ду мо­ло­ду, ма­нi­ру не прос­ту, так прис­та­лу до йо­го. Во­на зга­да­ла хлоп­цiв. Якi-то не­зу­гар­нi зда­ли­ся во­ни їй! До­во­ди­ло­ся ба­чи­ти їй i по­пен­ка; па­нич, а ли­це у пля­мах, го­ло­ва за­куст­ра­на, сам зас­мок­та­ний, i го­во­рив так гру­бо, а ла­яв­ся ще гiр­ше… Нi, во­на зро­ду не ба­чи­ла нi­ко­го кра­що­го вiд йо­го. Як­би мож­на - так би, здається, i об­ви­ла­ся, як та хме­ли­на на ти­чи­нi, кру­гом йо­го шиї, при­гор­ну­ла йо­го до ви­со­ко­го ло­на, до сво­го га­ря­чо­го сер­ця… Слу­хай, мов, чим во­но б'ється! А са­ма упи­ла­ся очи­ма в йо­го очi, ус­та­ми - в йо­го ус­та та так би i за­мер­ла!

    У неї аж зiт­хан­ня спер­ло­ся в гру­дях, i во­на гли­бо­ко i важ­ко зiтх­ну­ла. "Не­да­ром па­нян­ки по­би­ва­ються за ним, - зга­да­ла во­на сло­ва Мар'ї, - бо є за ким. Яка ж то та по­па­дя, що йо­го до се­бе при­ча­ру­ва­ла? I див­но - по­па­дя!" За­мис­лив­шись про по­па­дю, во­на зно­ву при­ляг­ла на по­душ­ку. Не­за­ба­ром З панських по­коїв по­ка­зав­ся свiт, по­чу­ла­ся ти­ха хо­да на пальчи­ках. Хрис­тя гля­ну­ла i - пiз­на­ла в тем­но­тi пос­тать па­нi. У неї дух спер­ло… Па­нi пi­дiй­шла пiд йо­го две­рi, стук­ну­ла сти­ха пальцем, спи­та­ла:

    - Можна?

    - Пистино Iва­нiв­но! Ку­муш­ка! - скрик­нув па­нич i ки­нув­ся її стрi­ча­ти.

    - Оце од­на си­дi­ла-си­дi­ла, до­жи­да­ла-до­жи­да­ла сво­го бла­го­вiр­но­го… Дi­ти сплять. Ду­ма­ла - хоч ви прий­де­те сло­вом пе­ре­ки­ну­тись.

    - Я чи­тав. Чом же ви на ме­не не гук­ну­ли?

    - А ви са­мi не до­га­да­лись?

    - Ви з ро­бо­тою?.. Сi­дай­те ж, сi­дай­те, ку­муш­ка, неж­да­на, нес­по­дi­ва­на гос­те! Ось i крiс­леч­ко; у йо­му так по­кiй­но си­дi­ти, - ще­бе­тав вiн, пiд­су­ва­ючи до неї крiс­ло.

    "Що ж се ж во­но бу­де?" - по­ду­ма­ла Хрис­тя i пiд­ве­ла го­ло­ву. Две­рi бу­ли не при­чи­не­нi, щi­ли­на зав­ширш­ки з до­ло­ню да­ва­ла на все вiльно ди­ви­тись. "Нев­же i во­на?.." - при­га­да­ли­ся зно­ву їй сло­ва Мар'ї… Мо­роз на­че прой­шов впо­довж Хрис­ти­ної спи­ни… "У неї ж чо­ло­вiк… У неї двiй­ко дi­тей… Во­на - ку­ма йо­го!" - ду­ма­ла Хрис­тя i чо­гось са­ма се­бе бо­яла­ся.

    А тим ча­сом па­нi опус­ти­лась в крiс­ло i ве­се­ло за­ще­бе­та­ла з па­ни­чем.